Вища освіта в Україні у контексті Болонського процесу. Державний стандарт вищої освіти в Україні

Міністерство освіти і науки України 
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара 
Факультет міжнародної економіки 
Кафедра менеджменту та туристичного бізнесу 

ЗВІТ

З НАВЧАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ «ВСТУП ДО ФАХУ»

На тему «АНАЛІЗ ДИНАМІКИ ЖИТТЄВОГО РІВНЯ В УКРАЇНІ, НІМЕЧЧИНІ ТА США НА ПЕРІОД 2010-2014 РОКІВ. ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ В ЦИХ КРАЇНАХ»

                                                  Студентки 1 курсу групи ВЗ-14-1                                            напряму підготовки 6.030601 Менеджмент

Ковтун О.В

Керівник асист.Смирнова Т.А

                                                                             Кількість балів          _______

                                                                             Національна шкала  _______

                                                                             Оцінка ECTS              _______

Члени комісії :__________ (підпис)     (прізвище та ініціали)

____________________

(підпис)   (прізвище та ініціали)

____________________

(підпис)   (прізвище та ініціали)

м. Дніпропетровськ, 2015р.

Зміст

Вступ 
1. Вища освіта в Україні у контексті Болонського процесу. Державний стандарт вищої освіти в Україні 
2. Історія і традиції ДНУ ім. О.Гончара 
3.Роль менеджера у підвищенні  соціально-економічної ефективності функціонування сучасних підприємств 
4.Професійне самовизначення студента 
5.Аналіз динаміки  життєвого рівня в Україні,Німеччині та США  на період  2010-2014 років. Фактори впливу на життєвий рівень в цих країнах

Висновки 
Література

Вступ

     Менеджмент — це процес планування, організації, приведення в дію та контроль організації з метою досягнення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. Менеджмент пронизує всю організацію, торкається практично всіх сфер її діяльності.

     Головним завданням вивчення основ менеджменту як наукової дисципліни є отримання комплексу знань відносно вибору нових форм і методів менеджменту при створенні цілісної, ефективної і гнучкої системи управління підприємством в умовах розвинутої ринкової економіки. 
     Знання теоретичних основ управління дасть можливість оволодіти культурою і мистецтвом керівництва колективом, включаючи вміння ставити загальні і конкретні цілі і задачі діяльності організації; розробляти стратегію управління з врахуванням суспільних, колективних і особистих інтересів, контролювати процес її реалізації.                   

1.Вища освіта в Україні у контексті Болонського процесу. Державний стандарт вищої освіти в Україні.

      Прагнення до європейської інтеграції суттєво впливає на всі сфери життєдіяльності Української держави, включаючи і вищу освіту. Наразі Україна чітко окреслила орієнтири на входження в освітній та науковий простір Європи, активно здійснює модернізацію освітньої системи у контексті вимог Болонських угод, наполегливо працює над приєднанням до Болонського процесу. Відтак слід ураховувати основні цілі Болонського процесу:

- побудова європейського  простору вищої освіти як передумови  розвитку мобільності громадян  з можливістю їх працевлаштування; 
- посилення міжнародної конкурентоспроможності національних систем і в цілому європейської системи вищої освіти;

- досягнення більшої сумісності  та порівнянності систем вищої  освіти; формування та зміцнення  інтелектуального, культурного, соціального  та науково-технічного потенціалу  окремих країн та Європи у  цілому;

- підвищення визначальної  ролі університетів у розвитку  національних та європейських  культурних цінностей; 
         Стояти осторонь цього процесу Україна не може, тому необхідно прогнозувати процес трансформації національної системи освіти, оптимально поєднуючи накопичений зарубіжний та вітчизняний досвід. Цей процес має будуватися на наступних засадах:

        1. Побудова оновленої системи освіти - повинна стати національною ідеєю, зміст якої полягає у збереженні і примноженні давніх освітніх традицій українців. Під цим кутом зору необхідно ураховувати аргументи, які висловлюють корифеї української науки та відомі педагоги-практики. Так, на думку професора Кузьмінського А.І., ректора Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького: "Нашій постколоніальній науці слід уважніше осягати власну спадщину, а не відшукувати десь там - у далеких світах - те, що давно вже відоме і чомусь забуте тут.

       2. Оновлена система вищої освіти покликана виховувати громадянина держави Україна, всебічно розвинену особистість, для якої потреби у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави.

      3. Розвиток національної системи вищої освіти має підпорядковуватись законам ринкової економіки, тобто закону розподілу праці, закону змінності праці та закону конкуренції, оскільки економічна сфера є винятково важливою у формуванні логіки суспільного розвитку. Водночас важливо враховувати при цьому не менш важливі чинники - соціальні, політичні, духовного життя, суспільної свідомості, культури та моральнопсихологічних цінностей. 
      4. Розвиток вищої освіти України слід розглядати у контексті тенденцій розвитку і досвіду світових освітніх систем.    Зокрема,необхідно привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України у відповідність до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та її складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти і наповнити його новітніми технологіями; забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем. Необхідна гармонізація освітнього простору України через створення архітектури вищої освіти, яка узгоджується з європейським і світовим освітнім простором та сприяє її інтеграції.

    Наразі актуальними завданнями вищих навчальних закладів постають: 
- Завершення переходу до динамічної двоступеневої підготовки фахівців.

- Упровадження системи  академічних кредитів, аналогічної  ECTS (Додаток А).(від англ. - Europian Credit Transfer System - Європейська система перезарахування кредитів - залікових одиниць трудомісткості).

- Упровадження в навчальний  процес кредитно - модульної і  модульно-рейтингової технологій  навчання. 
- Забезпечення дієвих внутрішніх та зовнішніх державних і громадських систем контролю за якістю вищої освіти.

Державний стандарт вищої освіти

     1. Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями містить перелік назв кваліфікацій, які визначаються через професійні назви робіт, що мають виконувати фахівці певного освітньо-кваліфікаційного рівня на первинних посадах.

     2. Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, містить перелік назв напрямів, що відображають споріднений зміст вищої освіти і професійної підготовки, та перелік назв спеціальностей, що відображають неповторювані узагальнені об'єкти діяльності або виробничі функції та предмети діяльності.

     3. Вимоги до освітніх рівнів вищої освіти містять вимоги до рівня сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України та до знання української мови.

4. Вимоги до освітньо-кваліфікаційних  рівнів вищої освіти містять  вимоги до професійної підготовки  фахівців з урахуванням суспільного  поділу праці. 

5. Перелік кваліфікацій  за відповідними освітньо-кваліфікаційними  рівнями, вимоги до освітніх та  освітньо-кваліфікаційних рівнів  вищої освіти затверджуються  Кабінетом Міністрів України  за поданням спеціально уповноваженого  центрального органу виконавчої  влади у галузі освіти і  науки, погодженим із спеціально  уповноваженим центральним органом  виконавчої влади у галузі  праці та соціальної політики. 
 
 
 
 
 

2.Істрія та традиції Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

    Перша спроба заснування університету в Катеринославі була зроблена ще наприкінці XIХ століття, коли з’явився відповідний царський указ. Але практично ця ідея була реалізована лише в серпні 1918 року завдяки наполегливим зусиллям місцевої інтелігенції й підтримці видатних українських вчених В.І.Вернадського, Д.І.Багалія, М.П.Василенка, Л.В.Писаржевського.

  Активні спроби відкриття університету в місті почалися лише з кінця ХІХ століття. На цей час Катеринослав вже перетворився на одне з найбільших міст Російської імперії, значний центр промислового Півдня. Історичний же парадокс полягав у тому, що місто, яке задумувалося як столиця південного краю, як Південна Пальміра, залишалося протягом значного періоду науковою провінцією.

Тривалий час заснуванню університету в Південній Столиці перешкоджали історичні події: революція 1905-1907 рр., Перша світова війна 1914-1918 рр., Лютнева революція 1917 р., Жовтнева революція 1917р., майже цілковита анархія на територіях колишньої імперії в 1917-1918 рр. Все це зводило нанівець будь-які спроби започаткувати вищу освіту в Катеринославі.

Активні прибічники ідеї заснування Університету використовували будь-які можливості для досягнення своєї мети. Так, під час евакуації навчальних закладів з території бойових дій Першої світової війни, вони декілька разів подавали клопотання про перенесення одного з університетів до Катеринослава. Утім, ані сильна матеріальна база, ані найкращі викладачі Наддніпрянщини не забезпечили успіху їх ініціативі. Евакуйований Варшавський університет (Польща) був перенесений до Ростова-на-Дону, Юр’ївський університет (Прибалтика), за який наукова громада Катеринослава боролася до останнього, – до Пермі.

Саме в цей час міністр народної освіти, задоволений матеріальною базою, яку пропонували для згаданого Юр’ївського університету, запропонував, щоб Катеринослав вніс петицію про відкриття медичного факультету на своїх теренах. Він пообіцяв, що за відповідної матеріальної підтримки міста таке клопотання буде задоволено.

Тож, у березні 1916 р. міська управа, скориставшись нагодою, подала прохання про відкриття в Катеринославі медичного та природничого факультетів університету та політехнічного інституту.

І вже влітку того ж року було сформовано омріяний навчальний заклад – Вищі жіночі курси, які офіційно іменувалися Катеринославськими приватними курсами М.С. Копилова та О.В. Тихонової. Спершу до їх складу входило лише два факультети – фізико-математичний (з природничо-історичним і математичним відділеннями) і медичний. Офіційне відкриття новоствореної інституції відбулося 15 вересня 1916 р. За сприяння В.І. Вернадського в кінці 1916 р. Вищі Жіночі Курси отримали статус вищого навчального закладу, а станом на 1 січня 1918 р. в ньому навчалося 1298 студентів.

Наприкінці 1917 р. Товариство сприяння жіночій освіті порушило питання про відкриття двох нових факультетів: юридичного й історико-філологічного, що співпало з бажанням створити в Катеринославі університет у повному складі з чотирьох факультетів.

Історичні ж події внесли певні корективи до планів наукової громади. З початку 1917 року становище у країні було вельми напруженим, владу ділили між собою Тимчасовий уряд, робітничі Ради, Центральна Рада у Києві та безліч місцевих народних ватажків. Цікаво зазначити, що, незважаючи на конфронтацію, самопроголошені уряди однаково сильно прагли відкриття університету в Катеринославі, переслідуючи, утім, різні цілі.

Катеринославський міський комітет з народної освіти, який підпоряд-ковувався більшовицькій владі, видав постанову, де зазначалося: «Предло-жить Думе принять в свое ведение существующие Высшие женские курсы при условии преобразования их в университет для лиц обоего пола в составе четырёх факультетов и войти в соглашение с земством по вопросу их содержания. Признать желательным закончить преобразование к началу будущего учебного года, указав Думе на Потемкинский дворец как на помещение, наиболее подходящее для университета».

Того ж 1918 року Губернська земська управа, підвладна вже уряду гетьмана П. Скоропадського, звернулася до Міністерства народної освіти з клопотанням подібного характеру: «Потреба відкриття університету у Катеринославі дуже велика. Про це катеринославське земство давно вже клопоталось, але дозволу старий російський уряд не давав. Тепер же… з утворенням української самостійної держави становище змінилось на користь українського народу. Земська управа, маючи надію, що у відкритті університету не буде відмовлено, найпокірніше прохає Міністерство народної освіти відкрити в цім же 1918 р. Державний університет у місті Катеринославі у складі таких факультетів: юридичного, історико-філологічного, фізико-математичного та медичного, задля якого земство має клініку – земську лікарню…».

У червні 1918 р. офіційно було вирішено, що майбутній національний університет буде відкритий на базі Вищих жіночих курсів. Проект статуту Університету був поданий вже на початку липня, але з певних причин підписання останнього затягувалось. Все ж, у зв’язку з повномасштабним прийомом студентів і чималими зусиллями громадськості Катеринослава, професор М. Й. Лєбєдєв, який у подальшому став першим ректором Катеринославського університету, домігся офіційного затвердження головного документу Університету. Офіційне підписання останнього відбулося 20 серпня 1918 року. Ця дата вважається датою заснування університету.

Об’єктивні обставини склалися так, що вищий навчальний заклад, який було відкрито у Катеринославі, був приватним з викладанням російською мовою. Однак слід відзначити, що розвитку української культури надавалось велике значення, і при обговоренні питання про університет «…комиссия сочла необходимым включить в состав кафедр соответствующих факультетов кафедры украинского языка, украинской литературы, истории Украины и истории западнорусского украинского права с преподаванием на украинском языке… и установить общую лектуру по украинскому языку».

Подолавши складний шлях більше, ніж у сто років, Катеринославський університет здійснив перетворення від амбіційної ідеї Катерини II до втіленого у життя осередку культури майбутньої Дніпропетровщини.

Університет по праву пишається цілою плеядою визначних учених – академіків і членів-кореспондентів національних академій наук України, Росії та інших країн, професорів, які своїми оригінальними ідеями й дослідженнями збагатили потенціал вітчизняної науки, здобули загальнодержавне та міжнародне визнання. Серед них - Г.В.Курдюмов, В.І.Данилов, І.Є.Огієвецький, С.М.Нікольський, Д.О.Свіренко, О.М.Динник, Л.В.Писаржевський, Д.І.Яворницький, В.С.Будник, Т.Ф.Герасюта, В.І.Моссаковський, О.Л.Бельгард, А.П.Травлєєв, І.Ф.Ковальова, В.П.Моторний та багато інших.

Випускники Дніпропетровського національного університету працюють у найрізноманітніших сферах господарства України, країн СНД, очолюють державні інститути, освітні та наукові структури, виробничі об’єднання, культурні центри, засоби масової інформації. Найбільш відомі серед них – Л.Д.Кучма (Президент України 1994 р.-2005 р.), письменники О.Т.Гончар і П.А.Загребельний, голова Національного космічного агентства України Ю.С.Алексєєв, конструктори ракетно-космічних систем С.М.Конюхов, Ю.П.Семенов, А.К.Недайвода, В.А Січовий, В.Г. Команов, академіки В.П.Шевченко, В.П.Горбулін, П.П.Ширшов, Г.М.Савін, І.М.Халатников, О.М.Трубачов, В.В.Пилипенко та багато інших.

Університет сьогодні – це вищий навчальний заклад IV рівня акредитації багатогалузевий навчально-науковий комплекс, де функціонують 15 факультетів, 3 освітні центри, аспірантура й докторантура, 3 науково-дослідних інститути, 90  кафедр, на яких працюють 1300 викладачів, у тому числі 193 докторa наук, професорів і 748 кандидатів наук, доцентів. До структури університету також входять 5 коледжів (машинобудівний, педагогічний, ракетно-космічного машинобудування, економіки та бізнесу, промисловий), підготовче відділення (у тому числі для іноземців), Регіональний центр безперервної освіти „Придніпров’я”, 2 ліцеї (при ДНУ)та ін.

Наукова бібліотека університету – одна з найбільших в системі вищої школи України. У її фондах налічується понад 2 млн. примірників, з яких 1 млн. 400 тис. – наукові видання із різних галузей знань, 460 тис. – навчально-методична література, 165 тис. – художня література, 300 тис. – періодичні видання, понад 100 тис. – зарубіжні видання.

Перлиною університету є Палац студентів, який постановою уряду визнано історико-архітектурним пам’ятником національного значення. У Палаці студентів університету працює 20 творчих колективів, 8 із яких мають почесні звання „Народний” або „Зразковий”.

Університет має сучасну спортивну базу – стадіон, спортивні майданчики, Палац спорту, де розміщені 7 спортивних залів, басейн 25х50 м, дитячий басейн, зала фехтування, працюють секції з 22 видів спорту.

Ректор Поляков Микола Вікторович, доктор фізико-математичних наук, професор, дійсний член Академії наук вищої освіти України, заслужений діяч науки і техніки України, 1946 року народження, закінчив у 1971 році механіко-математичний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Працював деканом механіко-математичного факультету з 1989 року, проректором з навчальної роботи з 1996 року. З листопада 1998 року – ректор. Нагороджений орденами “За заслуги” всіх трьох ступенів.

3.Роль менеджера у підвищенні соціально-економічної ефективності функціонування сучасних підприємств. 

   Менеджер займає ключове положення у системі управління організації. Ця важлива роль менеджера визначається тим, що він наділений повноваженнями приймати рішення, вирішує що, кому, коли і як робити; несе за це відповідальність перед власником майна організації. Знаючий свою справу менеджер чітко формулює завдання колективу, ясно розуміє свою роль у їх вирішенні, здатний задіяти внутрішні стимули до самостійних дій, передбачити можливі труднощі, попереджати невдачі й знаходити найкраще рішення проблем у кожній конкретній ситуації.

    Будучи довіреною  особою власника майна, менеджер  втілює його завдання (директиви) у конкретні дії , але у той  же час в якості лідера колективу  він виражає і його інтереси. Тобто менеджер вирішує двоєдину  задачу — задовольнити обидві  сторони одержанням прибутку  від своєї діяльності і за  це він несе особисту відповідальність.

Поняття "менеджер" не завжди має однаковий зміст, тому є ще менеджери загального керівництва, лінійні й функціональні, і при тому на різних рівнях управління організації.

Менеджери загального керівництва очолюють організації. Вони займають посади директорів, голів правління, президентів та ін., здійснюють управління організацією, виконують функції планування, організації, мотивації, і контролю у повному обсязі, координують і регулюють діяльність персоналу в цілях виконання всіх виробничо-технологічних, економічних і організаційних процесів. Вони забезпечують безперервне функціонування виробництва, економічну та соціальну ефективність організації через апарат управління і діють на основі статуту, затвердженого власником майна.

Лінійні менеджери очолюють відносно відокремлені підрозділи. Вони займають посади керівників філій, представництв, виробничих підрозділів. Кожен з них через наданий йому апарат управління не тільки координує діяльність підпорядкованого йому персоналу, а й приймає управлінські рішення відносно виконання завдань менеджера загального керівництва з питань виробничого, соціально-економічного, організаційного, технічного характеру призначені гарантувати ефективну роботу всього підрозділу. Вони діють на основі Положення, затвердженого вищим керівництвом організації.

Функціональні менеджери — це керівники спеціалізованих функціональних управлінь, департаментів, служб, відділів та інших підрозділів всіх рівнів управління організації (головні спеціалісти, керівники відділів маркетингу, зовнішньоекономічної діяльності, економіки, фінансів, обліку, аудиту та ін.). В обов'язки функціональних менеджерів входить підготовка рекомендацій менеджерам загального та функціонального керівництва для змін тих чи інших параметрів управляємого об'єкта. Функціональний менеджер одночасно може бути і лінійним по відношенню до ним структурного підрозділу, який він очолює.

Коло функцій та обов'язків встановлюється тільки у межах визначених менеджером загального керівництва у запровадженому ним Положенні про структурний підрозділ. Якщо порівняти діяльність менеджерів, які займають посади з однаковою назвою і в однакових організаціях, то часто виявляється, що обсяг, а у деякій мірі, і характер функцій, які вони виконують, не співпадає. І це закономірно для конкуруючих організацій. Але є функції, які у сукупності складають обов'язковий зміст діяльності будь-якого керівника. Пізнання їх відноситься до формування конкурентоспроможного менеджменту.

Менеджер збирає різноманітну інформацію (в основному поточну) спеціалізованого характеру про зовнішнє й внутрішнє середовище організації, що використає в інтересах своєї справи; виступає як нервовий центр внутрішньої й зовнішньої інформації, що надходить в організацію. Розподіляє отриману інформацію у вигляді фактів і нормативних установок між підлеглими, роз'ясняє політику й основні цілі організації. Передає інформацію для зовнішніх контактів організації щодо планів , політики, дій, результатів роботи організації, діє як експерт із питань даної галузі.

4.Професійне самовизначення студента

   Управління з'явилося разом із людьми. Там де хоча б дві людини об'єднувалися в прагненні досягти якоїсь спільної мети, виникало завдання координації їхніх спільних дій , розв'язання якого хтось із них повинний був брати на себе. У цих умовах він ставав керівником, що управляє, а інший - його підлеглим, виконавцем. На всіх етапах становлення суспільства проблема управління стояла досить гостро і багато людей намагалися вирішити її, але їхні труди носили розрізнений характер і не укладали узагальненої теоВ теорії менеджменту менеджерами називають спеціалістів, що, використовуючи різноманітні методи і тактику управління, сприяють досягненню організацією або підприємством.  Отож, менеджером є тип науково-практичного управління, тобто керівництва людьми і виробництвом, що дозволяє виконувати поставлені завдання найбільш гуманним шляхом.

    Оскільки завданням менеджменту є досягнення мети, важливо правильно її визначити. Якщо ми ставимо перед собою завдання удосконалювання організації, не уточнивши її цілей, то ризикуємо запропонувати кращі засоби виконання непотрібних функцій або кращі шляхи досягнення незадовільних кінцевих результатів. Без перебільшення можна сказати, що заподієний при цьому збиток вимірюється мільярдами.

    Насамперед необхідно відзначити, що для правильної, раціональної й ефективної організації праці, менеджер незалежно від організації, у якій він працює, повинен мати відповідні психологічні та професійні навики, відповідати визначеним кваліфікаційним вимогам. Розглянемо їх.

    У роботі керівника багато привабливих сторін: вона надає великі можливості для розвитку особистості, надає людині гідність, є захоплюючої та цікавою. Менеджеру доводиться часто вирішувати найскладніші завдання в умовах критичних ситуацій і невизначених перспектив.

     У минулому на посаду менеджерів намагалися підібрати людей із яскраво вираженими диктаторськими замашками, оскільки робітники були здебільшого покірною, малоосвіченою, безликою масою і найкращим засобом поводження з ними вважався примус. Виконуючи цей обов'язок, сучасний менеджер виступає в декількох іпостасях.

По-перше, це - керуючий, наділений владою, що керує великим колективом людей .

По-друге, це - лідер, спроможний вести за собою підлеглих, використовуючи свій авторитет, високий професіоналізм, позитивні емоції.

По-третє, це - дипломат, що встановлює контакти з партнерами і владою, що успішно переборює внутрішні і зовнішні конфлікти.

По-четверте, це - вихователь, що володіє високими моральними якостями, спроможний створити колектив і направляючий його розвиток у потрібне річище

По-п'яте, це - новатор, що розуміє роль науки в сучасних умовах, що вміє оцінити і без зволікання впровадити у виробництво той або інший винахід або раціоналізаторську пропозицію.

Сьогодні, коли Україна приєдналась до Болонської конвенції, гостро стоїть питання модернізації вищої освіти, вирішення якого має задовольнити соціальну потребу в якісній освіті. Саме тому дуже важливо, щоб кожен студент був професійно зорієнтований і чітко уявляв чого саме він прагне досягти у своєму житті. Професійна орієнтація – це частина соціального самовизначення особистості. Вибір професії по-справжньому вдалий тільки тоді, коли він пов'язаний з соціально-моральним вибором.

5.Аналіз динаміки  життєвого рівня в Україні,Німеччині та США  на період  2010-2014 років. Фактори впливу на життєвий рівень в цих країнах.

     Слід зазначити, що рівень життя є динамічним процесом, що залежить від багатьох факторів. З одного боку, на нього впливають потреби, величина і структура яких постійно змінюються під дією закону зростаючих потреб. З іншого боку, на рівень життя безпосередньо впливають фактори, пов'язані з можливостями суспільства щодо вироблення благ та їх розподілу, що своєю чергою залежить від стану розвитку економіки, культурно-освітнього рівня населення національних особливостей тощо. На рівень життя впливають також історичні, географічні, національно-традиційні та інші умови життєдіяльності людей. Критерієм рівня життя, на який має право кожна людина згідно з конвенцією Міжнародної організації праці, є такий обсяг матеріальних, соціальних та інших благ, який необхідний для підтримки здоров'я та добробуту самої людини, її сім'ї та гарантування права забезпечення у разі безробіття та втрати працездатності.

    Отже, рівень життя - це сукупність умов життя населення країни, що відповідають досягнутому нею рівню соціально-економічного розвитку. Він визначається багатьма показниками, першорядне значення серед яких належить обсягу доходів і рівню їх диференціації.

   Найзагальнішим економічним показником рівня життя є ВВП на душу населення. Саме цей показник означає загальну кількість товарів та послуг, що, з одного боку, придбані для кінцевого споживання, а з іншого - становлять суму доходів усіх суб'єктів національної економіки. Тому обсяг ВВП на душу населення є найзагальнішим показником того рівня товарів та послуг, що виготовляються і споживаються в країні. Чим він вищий, тим можливості задоволення потреб ширші, а, отже, і вищий рівень життя. За даними ООН, у 2010 році середньосвітовий рівень ВВП на душу населення у доларах за паритетом купівельної спроможності становив 9543, тоді як у найбагатших країнах (Організація економічного співробітництва і розвитку) - 29197, а у країнах, що розвиваються, - 5282. У найбагатшій країні світу Люксембургу ВВП на душу населення дорівнював 60220 доларам, у найбіднішій - Сьєрра-Леоне - 806 доларів. В Україні цей показник складав 6848 доларів.

  Показник ВВП на душу населення є надто загальним. Його можна з певними застереженнями використовувати для співставлення рівня життя різних країн. Для аналізу динаміки рівня життя всередині країни використовується особистий дохід, або дохід у розрахунку на душу населення. Це потік доходу, одержаного особою або домогосподарством. Він може бути результатом продажу своєї праці, одержання доходу від власності (дивіденди, відсотки), виручкою від продажу благ, створених власною працею, різного роду трансфертних платежів держави і бізнесу. Залежно від джерела розрізняють трудові і нетрудові доходи. До трудових належать доходи від продажу робочої сили або іншого її використання. Нетрудовим вважається дохід, що утворюється поза ринком праці за рахунок інвестицій або трансфертних платежів, тобто доходів, що не залежать від відпрацьованого часу, а пов'язані з нормами соціального забезпечення. Особисті доходи населення поділяються на грошові та натуральні.