Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб’єкта злочину

 

Форма №  Н-6.01

Національний  університет біоресурсів і природокористування України

кафедра адміністративного та   фінансового право

 

 

                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: кримінальне право

на тему: «Кримінально-правова охорона правосуддя від незаконних діянь судді як спеціального суб’єкта злочину»

 

 

 

 

 

 

                                                                         Студентки 3 курсу 2 групи

                                                           напряму підготовки Правознавство

                                                                                             Лопушанської Я.Ю.

               Керівник

                                                                               Ст. викладач

                                                                                Ковальова С. С.

                                                                        Оцінка за національною шкалою________

                                                                        Кількість балів:_______Оцінка: ECTS____

 

 

                                                    

 

 

м. Київ – 2012 р.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Загальна характеристика кримінально-правової охорони правосуддя в Україні ………………………………………………………………………………….6

Розділ  2. Кримінально-правова характеристика відповідальності судді як спеціального суб’єкта злочину за чинним Кримінальним кодексом України

2.1. Поняття судді як спеціального суб’єкта злочину……………………………….13

2.2. Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)………………………………………………………………………………..19

2.3. Суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)………………………………………………………………………………..25

2.4. Проблеми та практика застосування кримінальної відповідальності щодо судді (суддів), що вчиняють злочини проти правосуддя………………………………….27

Розділ  3. Злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею: історична та порівняльно-правова характеристика законодавства про кримінальну відповідальність

3.1. Становлення та розвиток законодавства щодо кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)……………………30

3.2. Відповідальність судді (суддів) за кримінальним законодавством деяких зарубіжних країн……………………………………………………………………….35

Висновок………………………………………………………………………………..41

Список  використаної літератури……………………………………………………44

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави  дедалі більше постає питання проблеми охорони правосуддя. Право на справедливе та незалежне правосуддя є одним з найцінніших надбань суспільства. Громадська довіра й повага до судової влади – це гарантія ефективної роботи судової системи. Члени суспільства розглядають поведінку суддів як невід’ємну складову довіри до судів, а відтак і держави загалом. Наявність такої довіри передбачає існування певних засобів, що забезпечують відповідальність суддів, які не виправдовують такої довіри і перетворюються на інструмент свавілля. Одним із таких засобів є кримінально-правова охорона правосуддя, при здійсненні якої потрібно дотримуватися принципу незалежності суддів з метою захисту їх від необґрунтованого кримінально-правового переслідування.

Вимоги  належної роботи суддів по здійсненню правосуддя закріплені як на національному, так і на міжнародному рівнях, зокрема Загальна декларація прав людини 1948 року (ст. 10), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року (ст. 14 (1)), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ст. 6) гарантують право кожної особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним, компетентним та неупередженим судом у встановленому законом порядку. Зазначені положення міжнародно-правових документів відображені в Конституції і законах України та охороняються нормами Кримінального кодексу України.

Відповідно  до Закону України «Про судоустрій та статус суддів України» правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні. Вчинення суддею (суддями) злочинів проти правосуддя становить підвищену суспільну небезпеку саме тим, що посягає на саму сутність правосуддя. Тому дослідження проблематики кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних посягань «представників Феміди» в умовах побудови демократичної держави є вельми необхідним.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є визначення змісту ознак злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею як спеціальним суб’єктом злочину, виявлення прогалин і недоліків в законодавстві України про кримінальну відповідальність у частині охорони правосуддя від злочинних посягань суддів та розробка пропозицій щодо їх усунення.

Мета  дослідження зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:

– визначити сутність правосуддя як правового явища й об’єкта кримінально-правової охорони за чинним Кримінальним кодексом України;

    – дослідити процес становлення законодавства, яке регламентує кримінально-правову охорону правосуддя в Україні, та виокремити соціально-економічні та духовно-ідеологічні фактори, що сприяли або перешкоджали його розвитку;

    – здійснити порівняльно-правовий аналіз норм, що передбачають охорону правосуддя від незаконних посягань суддів за чинним національним та зарубіжним законодавством про кримінальну відповідальність;

    – визначити поняття судді як спеціального суб’єкта злочинів проти правосуддя та ступінь суспільної небезпечності вчинюваних ним злочинів;

    – здійснити кримінально-правовий аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею як спеціальним суб’єктом злочину;

Об’єктом дослідження є суспільні відносини в сфері кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних посягань судді (суддів) як спеціального суб’єкта злочину.

Предметом дослідження є норми Кримінального кодексу України, які встановлюють кримінальну відповідальність судді (суддів) за вчинення злочинів проти правосуддя, норми кримінального законодавства зарубіжних держав, ряд міжнародних та вітчизняних правових актів, положення яких забезпечують охорону правосуддя.

Науково – теоретичною основою досліджень курсової роботи стали праці вітчизняних  та зарубіжних вчених, які зверталися до питань, що аналізувалися в роботі, зокрема М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова, І.С. Власова, А.В. Галахової, В.О. Глушкова, О.О. Кваші, М.І. Мельника, та ін. А нормативною базою роботи стали Кримінальний, і Кримінально - процесуальний кодекси України, закони України «Про судоустрій і статус суддів України» від 07.07.2010р. № 1105-IV та ін.

Структура курсової роботи  обумовлена метою та об’єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновку та переліку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальна характеристика кримінально-правової охорони правосуддя в Україні

      Сучасний досвід розвитку українського суспільства підтверджує, що без належного та неупередженого правосуддя неможлива побудова демократичної, соціальної та правової держави. Правосуддя в Україні – це діяльність органів судової влади, яка відповідно до конституційних засад поділу влади (ст.6 Конституції України) здійснюється судами, утвореними згідно із законом. Відповідно до принципу верховенства права та нормативних приписів, визначених Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, суди здійснюють правосуддя з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства  та держави.

       Судова реформа, яка в даний час активно здійснюється в Україні, нерозривно пов’язана з пошуками шляхів підвищення ефективності здійснення правосуддя та посилення ролі судової влади в забезпеченні верховенства права у всіх сферах застосування національного законодавства. Конституційне положення, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч.2 ст.124 Конституції України), знайшло свій розвиток у Законі України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI « Про судоустрій і статус суддів», змінах у кримінально – процесуальному законодавстві, інших законах України. Для того, щоб суди України об’єктивно, всебічно, справедливо та неупереджено виконували свою високу соціальну місію, Конституція України надала судовій системі статус самостійної гілки влади, поряд із законодавчою і виконавчою (ст.6), а також передбачила систему нормативно – правових гарантій її здійснення, закріплених як в Розділі VIII Конституції України «Правосуддя», так і в інших законах України. Гарантом забезпечення правосуддя від злочинних посягань є і Кримінальний кодекс України. Відповідність за злочини проти правосуддя передбачена Розділом XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя». Кримінально – правовими нормами цього Розділу забезпечується охорона від злочинних посягань належної, тобто здійснюваної відповідно до закону, діяльності не лише судової влади, а й органів, які за своїм призначенням сприяють діяльності не тільки суду щодо відправлення правосуддя і до кола яких відносять органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також установ, які здійснюють виконання винесених судом вироків, ухвал, постанов, інших судових рішень. Положення цього Розділу регламентують також належну діяльність захисників та представників особи з надання правової допомоги при відправленні правосуддя, охороняють від злочинних посягань інших учасників судочинства (свідків, потерпілих, експертів, перекладачів тощо) [1, с.13-18].

У зв’язку  з нинішньою кризою  соціальної культури громадян в Україні, правосуддя, яке повинно виступати гарантом справедливості у суспільстві, перетворюється на інструмент вчинення свавілля. Щоб  запобігти такому перетворенню, потрібно культивувати соціальну культуру серед  громадян у поєднанні з застосуванням  передбаченого законодавством примусу  до тих з них, які не піддаються такому культивуванню і все ж  чинять свавілля. Одним із видів  такого примусу є кримінально-правовий.

Правосуддя  може бути ефективним лише за умови  додержання законів як самими суддями, так й іншими службовими особами, а також громадянами, які з  тих чи інших підстав, передбачених процесуальним законодавством, залучаються  до діяльності судів щодо здійснення правосуддя. На жаль, трапляються випадки, коли судді, а також інші суб’єкти забезпечення правосуддя зловживають  своїми правами, порушують одну з  основних засад належного відправлення правосуддя – його законність.

Незважаючи  на розвиток законодавства та наявність  значних теоретичних напрацювань  у сфері кримінального права, у тому числі в сфері кримінально-правової охорони правосуддя, залишається  дискусійним ряд питань. Зокрема, це питання визначення об’єкта злочинів, а відтак і родового об’єкта злочинів проти правосуддя, відповідальність за які регулюється розділом ХVІІІ чинного КК України.

У доктрині кримінального права проблема визначення об’єкта злочину є  однією з найбільш складних та спірних, що зумовлює відсутність єдиної, універсальної  концепції його визначення.

Об’єкт  злочину має важливе та багатопланове  значення. За допомогою об’єкта  злочину розкривається зміст  характеру та ступеня суспільної небезпечності, а відповідно, й сутність самого діяння. Він пов’язаний з  предметом злочину, іншими елементами складу злочину (як об’єктивними, так  і суб’єктивними). За об’єктом злочину  передусім здійснюється кваліфікація злочину, проводиться розмежування між суміжними складами злочинів тощо [2, 21-23].

Розробка  проблеми об’єкта злочину розпочалась  у юридичній науці після того, як наприкінці ХVІІІ ст. склад злочину  перестав мати початкове, процесуальне значення та отримав статус однієї із найважливіших категорій кримінального  права.

У Розділі  XVIII Особливої частини КК України передбачена відповідальність за злочини, родовим об’єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну, регламентовану законодавством діяльність суду і органів, які йому сприяють, по реалізації завдань і цілей у сфері здійснення правосуддя. Поняття правосуддя використовується в науці у двох значеннях: вузькому і широкому. У першому значенні під правосуддям розуміють регламентовану законом форму діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Саме з цього розуміння виходить Конституція України, коли в ч.1 ст.124 визначає, що правосуддя в Україніздійснюється виключно судами. Проте у кримінальному праві поняттю правосуддя надається більш широке значення і під ним розуміють не тільки специфічну діяльність суду по розгляду вищезгаданих справ, а й діяльність органів та установ, які сприяють йому у цьому: органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, установ, які виконують рішення суду, що набрали законної сили, а також діяльність окремих осіб, уповноважених законом на участь у судочинстві, - захисників, представників особи по наданню правової допомоги, судових експертів тощо. Таке розуміння правосуддя зумовлене тим, що без функціонування названих органів та установ і діяльності уповноважених на участь у судочинстві осіб здійснення правосуддя судом було б практично неможливе. Отже, згідно із нормами Розділу XVIII Особливої частини КК України під здійсненням правосуддя розуміється діяльність, пов’язана з нормальним функціонуванням не тільки власне судової системи, а й інших органів, установ та уповноважених законом осіб, які сприяють діяльності суду щодо відправлення правосуддя і до кола яких належать органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, установи виконання судових рішень, захисники тощо. Відповідно можна сказати, що злочини проти правосуддя посягають не тільки безпосередньо на нормальну діяльність суду по відправленню правосуддя, а й перешкоджають виконанню функцій тими органами, установами та окремими особами, уповноваженими законом, які сприяють здійсненню судочинства. У цьому Розділі злочини за їх безпосередніми об’єктами можуть бути поділені на групи:

• Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду (ст.371,372,374,375,376, 376¹, 397 КК України)
• Злочини, які посягають на життя, здоровя, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства (ст.377,398, 378, 399, 379, 400 КК України).
• Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі (ст.373,383, 384, 385, 386 КК України).
• Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та присічення злочинних посягань (ст..380, 381, 387, 396, 395 КК  України).
• Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного ним покарання ( ст. 382, 388, 389, 390, 391, 392, 393, 394 КК  України).

Злочини проти правосуддя переважно  є двообєктними (наприклад, за ст.. 371 КК України) або навіть поліобєктними ( ч.1 ст.377 КК України), оскільки при їх вчиненні в якості додаткового безпосереднього об’єкта можуть виступати суспільні відносини, які забезпечують:конституційні права і свободи, життя, здоровя, честь і гідність особи, відносини власності тощо. Кожен із названих об’єктів самостійно охороняється кримінальним законом, проте при вчиненні злочинів цієї групи суспільні відносини неминуче ставляться під загрозу заподіяння їм шкоди чи вона їм фактично завдається в разі впливу на основний безпосередній об’єкт посягання. Наявність додаткового безпосереднього об’єкта підвищує суспільну небезпечність відповідних злочинів проти правосуддя і тягне за собою посилення кримінальної відповідальності за їх вчинення. Однак слід урахувати, що наявність додаткового безпосереднього об’єкта, якому, поряд з основним, спричинюється певна шкода тим чи іншим злочином проти правосуддя, як правило, виключає кваліфікацію такого злочину за сукупністю з тими злочинними посяганнями, у разі вчинення яких ці суспільні відносини виступають не як додатковий, а як основний безпосередній об’єкт. У деяких злочинах проти правосуддя обов’язковою ознакою їх складу є предмет злочину, а також потерпілий. Наприклад, предмет злочину, передбаченого ст.375 КК України, виступає судовий акт – вирок, рішення, ухвала чи постанова суду; за ст. 378 КК України – майно, що належить судді, народному засідателю чи присяжному або їх близьким родичам [3, с.376-377].

У деяких нормах Розділу XVIII Особливої частини КК України чітко окреслено коло осіб, які можуть бути потерпілими від цих злочинів. Наприклад, потерпілими від злочину, передбаченого ст. 379 КК України, можуть бути суддя, народний засідатель, присяжний чи їх близькі родичі. Слід відзначити, що особи, які є потерпілими за одними злочинами проти правосуддя, за іншими такими посяганнями можуть бути, навпаки, суб’єктами злочинів. Зокрема, одним із потерпілих від злочину, передбаченого ст.379 КК України, може бути професійний суддя, тоді як при вчиненні злочину, передбаченого ст. 375 КК України, суддя є суб’єктом постановлення неправосудного судового акта.

Обєктивна сторона злочинів проти правосуддя полягає в різних видах перешкоджання чи протидії нормальній діяльності органів чи установ, які здійснюють правосуддя, або діяльності уповноважених законом осіб, які сприяють здійсненню судочинства. Частіше за все це проявляється в формі активної поведінки – дії. Наприклад, постановлення суддею завідомо неправосудного вироку (ст.375 КК України), погроза вбивством народному засідателю (ч.1 ст.377 КК України) або знищення майна захисника (ст.399 КК України) вчиняється лише шляхом активної поведінки суб’єктів цих злочинів.

Окремі злочини проти правосуддя можуть вчинятися лише шляхом пасивної поведінки – бездіяльності (ч.1 ст.385, 389 КК України). Деякі зі злочинів проти  правосуддя можуть вчинятися шляхом як дії,так і бездіяльності ( ч.1 ст.390 , ч.1 ст.382 КК України) [4, с. 466-469].

Нерідко способом вчинення злочинів проти правосуддя виступає психічне чи фізичне насильство (ч.2 ст.373, 377,379,386,392,400 КК України). Обєктивна сторона окремих злочинів проти правосуддя складається із деяких альтернативних діянь, вчинення кожного з яких створює закінчений склад злочину(ст.388, 380 КК України). У деяких злочинах проти правосуддя обов’язковою ознакою їх об’єктивної сторони є певна обстановка чи місце їх вчинення. Наприклад, згідно зі ст.384, 385 КК України злочини вчиняються у певній обстановці: під час провадження дізнання, досудового слідства, судового розгляду. Переважна більшість посягань на нормальну діяльність щодо здійснення правосуддя сконструйована як злочини з формальним складом ( ст. 372, 376 ¹, 383-385, 387, 389, 390 КК України), і тому вони визнаються закінченими з моменту вчинення суб’єктом зазначених у диспозиціях відповідних статтей діянь. Деякі належать до злочинів з матеріальним складом (ст.378, 380, 381 КК України) або визнаються такими, коли передбачають настання певних наслідків як кваліфікуючу ознаку складу злочину (ч.3 ст.371, ч.2 ст.384, ч.2 ст.375 КК України). У цих випадках  злочин вважається закінченим лише у разі настання тих наслідків, які передбачені диспозицією відповідної сатті КК України.

Окремі діяння проти правосуддя є злочинами з так званим усіченим складом, у яких момент закінчення злочину  перенесений законодавцем на більш  ранню стадію вчинення діяння (наприклад, посягання на життя судді ст..379,400 КК України визначається закінченим злочином на стадії замаху на вбивство зазначених осіб). Із суб’єктивної сторони злочини проти правосуддя переважно є умисними, причому деякі з них (наприклад, такі злочини з формальним складом, як передбачені частинами 1 та 2 ст.371, ст.372, ч.1 ст.375 КК України та ін..) можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

Окремі злочини проти правосуддя можуть бути вчинені як з прямим, так і з непрямим умислом. Наприклад, знищення або пошкодження майна  судді, народного засідателя чи присяжного за ч.1 ст.378 КК України вчиняється як з прямим, так і з непрямим умислом.

У деяких складах злочинів проти  правосуддя як обов’язкові чи кваліфікуючі ознаки суб’єктивної сторони передбачені  певні мотив і мета вчинення злочину ( ч.3 ст.371, ч.2 ст.375, ст..376, ч.2 ст.383, ч.2 ст.384 КК України та ін..).

У переважній більшості випадків суб’єкти злочинів проти правосуддя – спеціальні. До них належать, перш за все, професійні судді та народні засідателі або  присяжні під час виконання ними своїх обов’язків щодо здійснення правосуддя (ст..375 КК України), а також  службові особи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури ( статті 371-373, 382 КК України). Спеціальними суб’єктами можуть виступати й інші учасники судочинства, наприклад, свідки, потерпілі, експерти тощо ( ст.384,385,390,392 КК України).

Злочини  проти правосуддя, суб’єктами яких є відповідні службові особи, належать до так званих спеціальних видів службових злочинів, об’єктом яких передусім є нормальна діяльність відповідних органів чи установ щодо здійснення правосуддя. Тому кваліфікація таких злочинів ще й за статтями КК України, які передбачають відповідальність за загальні види службових злочинів (ст.364,365,366,367 КК України), можлива,  як правило, лише за наявності так званої реальної сукупності загального і спеціального виду службового злочину.

Деякі зі злочинів проти правосуддя можуть бути вчинені  як спеціальними, так і загальними суб’єктами (ч.1 ст.382 КК України). Залежно від способу (форми) його вчинення як спеціальним, так і загальним може бути і  суб’єкт злочину, передбаченого, зокрема, ст.376 ¹ КК України [5, с.27-29 ].

 

 

 

Розділ  2. Кримінально-правова характеристика відповідальності судді як спеціального суб’єкта злочину за чинним Кримінальним кодексом України

2.1. Поняття судді як спеціального суб’єкта злочину

Обов’язковим  елементом будь – якого складу злочину є його суб’єкт, яким відповідно до чинного Кримінального кодексу України визначається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може настати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст.18 КК України). Цей вид суб'єкта в теорії кримінального права отримав назву загального. Крім нього, в КК України ціла низка статей передбачає відповідальність суб’єкта, який, крім загальних ознак, наділений додатковими (спеціальними) ознаками, які побічно або прямо описані в диспозиції сгатті, або встановлюються шляхом тлумачення кримінально-правової норми. Такий суб’єкт в теорій кримінального права отримав назву спеціального. Його легальне визначення закріплене у ч.2 ст 18 КК України. Суб'єкт передбаченого ст. 375 КК Украйни злочину – спеціальний. Ним є суддя, якнй постановив завідомо неправосудний вирок самостійно або у складі колегії суддів. У теорії

кримінального права проблематика спеціального суб’єкта злочину  взагалі та судді, як  спеціального суб’єкта злочину, завжди привертала увагу багатьох вчених криміналістів. Зокрема, вона була предметом дослідження П.П. Андрушка, С.В. Бородіна, Я.М. Брайніна, С.А. Денисова та інших науковців. Однак, доводиться константувати, що у працях цих вчених чітко не виділяються та не аналізуються ті спеціальні ознаки, чкими повинен характеризуватися суддя, як спеціальний суб’єкт злочину, у складі постановлення ним завідомо неправосудного вироку. Тому саме це питання потребує дослідженню та наукового обґрунтуванню. Окремого уточнення потребують і загальні ознаки суб’єкта злочину, якими повинен характеризуватися суддя, що також є предметом нашого дослідження.

Як було зазначено  вище, поняття загального суб’єкта злочину розкривається у ч.1 ст.18 КК України. У ній виділяються  такі три його обов’язкові ознаки: 1) особа є фізичною; 2) особа має  бути осудною; 3) особа досягнула  встановленого у КК України віку. Відсутність хоча б однієї із зазначених ознак унеможливлює визнавати особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння суб’єктом злочину. Першою загальною ознакою суб’єкта злочину є та, що ним може визначитися лише фізична особа (людина). Це поняття використовується у праві на противагу такому поняттю – як «юридична особа», а в кримінальному праві – для відмежування фізичних осіб, як суб’єктів злочину, і юридичних осіб, які за чинним законодавством України суб’єктами злочинів не визначаються [6, с.201-203].

Положення про  те, що суб’єктом злочину є лише фізична особа, випливає з особливостей правової системи України. У теорії кримінального права зазначається, що це положення стало одним із найважливіших надбань людства  на його шляху до цивілізації, прогресу та демократії. Осудність і досягнення особою віку, з якого настає кримінальна  відповідальність, як ознаки суб’єкта злочину, тісно повізані між собою та доповнюють один одного у складі злочину. Субєкт злочину як кримінально – правове поняття, на думку Я.М. Брайніна, немислимий без цих двох ознак.У чинному КК закріплюються поняття осудність (ч.1 ст.19), неосудність та обмежена осудність.

Ще однією ознакою загального суб’єкта злочину  є вік, з якого настає кримінальна  відповідальність. Здатність особи  належним чином оцінювати свої вчинки, мати можливість вибирати відповідні варіанти поведінки за наявності  різних спонукальних мотивів залежать від досягнення особою відповідного віку. Відповідно до ч.1 ст.22 КК України, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося  16 років (це т. зв. загальний вік, з якого настає кримінальна відповідальність). Визначити вік, з якого настає кримінальна відповідальність судді за постановлення завідомо незаконного вироку можна на підставі аналізу нормативних вимог, яким повинен відповідати кандидат на посаду судді. Статті 127,128 Конституції України передбачають  загальний вік – 25 років щодо кандидата на посаду судді. У Законі України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 р. зафіксовано, що на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший 25 р. Отже, мінімальний вік, з якого може настати кримінальна відповідальність судді за постановлення завідомо неправосудного вироку становить 25 років.

Спеціальні  ознаки судді як суб’єкта постановлення  завідомо неправомірного вироку випливають з нормативно – правових актів  України. Такими ознаками є: наявність  вищої юридичної освіти; проходження  спеціальної підготовки та складання  кваліфікаційного іспиту; стаж роботи в галузі права неменше як 3 роки; проживання на території України  не менше 10 років; володіння державною  мовою;призначення або обрання суддею; наділення особи повноваженнями виконувати обов’язки судді на професійній основі; зайняття штатної суддівської посади в одному з судів України.

Наявність вищої  юридичної освіти. У п.1 ч.4 ст.64 Закону зазначається, що під цією ознакою  розуміється вища юридична освіта, здобута в Україні за освітньо – кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, а також вища юридична освіта за відповідним освітньо – кваліфікаційним рівнем, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому Законом порядку. На сьогодні у законодавстві України немає вимог про відповідні освітянські стандарти. А тому не має значення, в якому вищому навчальному закладі особа здобула вищу юридичну освіту. Здобуття вищої юридичної освіти недостатньо для того, щоб бути професійним суддею. Для,цього, зокрема необхідно пройти спеціальну підготовку, яка включає теоретичну підготовку судді у спеціалізованому юридичному навчальному закладі четвертого рівня акредитації та практичну підготовку в Національній школі суддів України. Строк такої спеціальної підготовки становить 6 місяців. За результатами такої спеціальної підготовки кандидати на посаду судді отримує документ установленого зразка, а матеріали кандидатів, які успішно пройшли спеціальну підготовку, направляються до Вищої кваліфікаційної комісії суддів для встановлення кваліфікаційного іспиту (ст.69 Закону).

Кваліфіккаційний іспит є атестування особи, яка пройшла спеціальну підготовку і виявила бажання бути рекомендованою для призначення на посаду судді. Кваліфікаційний іспит полягає у виявленні належних теоретичних знань та рівня професійної підготовки кандидата на посаду судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду, а також особистих і моральних якостей кандидата (ч.1 та 2 ст.70 Закону). Кваліфікаціний іспит проводиться у кілька етапів.

Стаж роботи у галузі права не менш як три  роки.  На відміну від раніше чинного  Закону України «Про статус суддів»  такий стаж не залежить від суду в якому працює суддя. Згідно з  п.2 ч.4 ст. 64 Закону стажем роботи у галузі права, наявність якого дає підстави призначити особу на посаду судді, є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої освіти за освітньо – кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста. У Положенні про порядок кваліфікаційної атестації суддів, затвердженому наказом Державної судової адміністрації України від 4 серпня 2006 р. зазначається, що «при проведенні кваліфікаційної атестації судді та вирішенні питання про присвоєння йому кваліфікаційного класу враховується стаж його попередньої роботи на посаді судді, державного арбітра, прокурора, а також стаж іншої роботи (п. 6.4).