Рецепція інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави у сучасному цивільному законодавстві України

40

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 42с., 36 джерел.

Об'єкт дослідження: рецепція інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави у сучасному цивільному законодавстві України.

Предмет дослідження: концепція правового регулювання та норми законодавства, які регулюють відносини, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави за римським приватним правом та цивільним законодавством України, взяті у порівняльно-правовому аспекті.

Мета дослідження: встановлення особливостей відносин, що виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, у римському приватному праві та за цивільним законодавством України.

Завдання дослідження:

                  з’ясування становлення системи зобов'язань у Стародавньому Римі;

                  визначення характеристики зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення у класичному римському праві;

                  встановлення правової природи виникнення та характеристики зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

                  аналіз впливу римського права на визначення поняття та змісту зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави за цивільним законодавством України.

Методи дослідження: загальнонауковий діалектичний метод, а також спеціальні наукові методи логічного, системно-структурного, порівняльного та історичного аналізу.

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ, БЕЗПІДСТАВНІСТЬ НАБУТТЯ, РИМСЬКЕ ПРАВО, РЕЦЕПЦІЯ, БЕЗПІДСТАВНІСТЬ ЗБЕРЕЖЕННЯ

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                            3

РОЗДІЛ 1. Становлення і розвиток інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави за римським приватним правом         6

1.1. Становлення системи зобов'язань у Стародавньому Римі                 6

1.2. Характеристика зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення у класичному римському праві                              10

РОЗДІЛ 2. Рецепція кондикційних зобов'язань римського права у цивільному законодавстві України                                                                      20

2.1. Правова природа виникнення та характеристика зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави                          20

2.2. Вплив римського права на визначення поняття та змісту зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави за цивільним законодавством України                                                30

ВИСНОВКИ                                                                                                 38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                   40

ВСТУП

Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову демократичної правової держави, формування громадянського суспільства, у центрі уваги якого — людина, захист її законних інтересів та задоволення потреб: всебічне забезпечення прав і свобод людини є найвищою соціальною цінністю, що закріплено в Конституції України. Проголошення курсу на розбудову правової держави означає, що Україна не лише приймає на себе обов'язок визнавати природні права людини, але й має забезпечувати реалізацію цих прав і свобод. Отже, держава повинна чітко визначити правові засади відповідальності у різноманітних відносинах, що виникають як на підставі правочинів чи закону, так і тих, що правової підстави не мають.

Докорінна перебудова соціально-економічного устрою в державі, перехід її до ринкової економіки і демократичні принципи розбудови в соціальній сфері вимагають необхідності реформування цивільно-правових відносин. У свою чергу, це обумовлює як необхідність кардинальних змін цивільного законодавства в цілому, так і доцільність удосконалення зобов’язального права, зокрема, системи недоговірних зобов’язань.

Зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави займають особливе місце в системі недоговірних зобов’язань. Специфіка інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає в його поширенні на всі інститути зобов’язального права. Визнання правочину недійсним і повернення всього отриманого за ним, не завжди задовольняє інтереси контрагента. При несвоєчасному та неналежному виконанні, або невиконанні договору взагалі одним із контрагентів, здебільшого в судах виникають складнощі при захисті майнових прав потерпілого шляхом застосування матеріально-правових норм, що регулюють договірні зобов’язання. Завдання іншій особі шкоди й утворення при цьому у її заподіювача майнової вигоди здебільшого обумовлює виникнення низки питань щодо кваліфікації справи в суді. Інститут набуття, збереження майна без достатньої правової підстави тут виступає гарантом при захисті майнових прав потерпілих.

Актуальність теми зумовлюється необхідністю визначення та однозначного розуміння базових категорій недоговірних зобов’язань; використання досвіду римського права, що дало б змогу на підставі порівняльно-правового аналізу встановити зв’язки та закономірності розвитку зобов’язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, а в подальшому уніфікувати цей інститут у позитивному праві; усунення прогалин у дослідженні цього інституту, які обумовлені відсутністю фундаментальних досліджень правової природи даних зобов’язань і наявності лише окремих розробок у цій галузі доби радянського цивільного права, необхідність визначення відповідності норм нового Цивільного кодексу України, що присвячені набуттю, збереженню майна без достатньої правової підстави, тим тенденціям, що склалися та існують у світі.

Підґрунтям для дослідження проблем щодо поняття інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є праці вчених юристів дореволюційного, радянського та сучасного періодів: Ч.Н. Азімова, Д.В. Бобрової, С.М. Братуся, В.В. Вільнянського, Д.М. Гєнкіна, І.О. Дзери, В.М. Ігнатенка, В.А.Кройтора, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луць, Р.А.Майданика, Д.І. Мейера, І.Б. Новицького, О.А. Підопригори, К.П. Побєдоносцева, О.А. Пушкіна, Н.В. Рабинович, Н.А. Руденченко, В.О. Рясенцева, І.В. Спасибо-Фатєєвої, К.А. Флейшиць, Є.О. Харитонова, Ф.С. Хейфец, В.В. Чернишева, А.А. Шамшова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, Р.Б. Шишки та інших.

Метою дослідження є встановлення особливостей відносин, що виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, у римському приватному праві та за цивільним законодавством України.

У зв'язку з цим у дослідженні вирішувалися такі задачі:

                  з’ясування становлення системи зобов'язань у Стародавньому Римі;

                  визначення характеристики зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення у класичному римському праві;

                  встановлення правовой природи виникнення та характеристики зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

                  аналіз впливу римського права на визначення поняття та змісту зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави за цивільним законодавством України.

Об'єктом дослідження є рецепція інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави у сучасному цивільному законодавстві України.

Предметом дослідження є концепція правового регулювання та норми законодавства, які регулюють відносини, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави за римським приватним правом та цивільним законодавством України, взяті у порівняльно-правовому аспекті.

Методологічною основою дослідження є загальнонауковий діалектичний метод, а також спеціальні наукові методи логічного, системно-структурного, порівняльного та історичного аналізу, котрі у сукупності були застосовані для з'ясування походження, сучасного розуміння поняття, сутності та ознак зобов'язань, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави; їхньої диференціації, характеристики та засад тлумачення окремих норм у теоретичному та практичному сенсі.

Емпіричним підґрунтям дослідження служили положення актів цивільного законодавства України та інших країн, давньоримські джерела, а також практика застосування відповідних законодавчих актів.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, які містять 4 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 42 сторінки. Список використаних джерел складає 36 найменувань.

РОЗДІЛ 1. Становлення і розвиток інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави за римським приватним правом

1.1. Становлення системи зобов'язань у Стародавньому Римі

Дослідження юридичної природи зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави неможливе без звернення до історичних витоків та процесу розвитку цього цивільно-правового інституту.

У житті кожного суспільства зобов'язання виконують різні функції: то вони виступають як юридичні форми майнового обороту, то як каральні заходи за певні порушення особистих і майнових прав. І все ж головна сфера зобов'язань - це майновий оборот, зокрема сфера виробництва, переміщення, розподілу і реалізації товарів, побутового обслуговування населення, охорони здоров'я, культури та освіти й багато іншого. У наш час кожна людина постійно і неодноразово вступає в зобов'язальні відносини.

Уже в стародавні часи римляни надавали великого значення правовим формам обороту власності, який здійснювався шляхом безпосереднього обміну, тобто передачі речей з рук у руки. Під час переміщення речей, які відносилися до res mancipi, завжди виникало питання, кому ця річ переходить, хто стає її власником - римський громадянин чи перегрин. Перегрини тривалий час набувати таких речей не мали права [16]. Тому з найдавніших часів перехід права власності від однієї особи до іншої супроводжувався рядом формальностей, без дотримання яких такий перехід не мав юридичного значення.

Зобов'язання в Римі позначалися терміном obligatio. За визначенням римського права пізніших часів і за нашими теперішніми уявленнями зобов'язання - це такі юридичні відносини між двома особами, коли одна особа - боржник зобов'язана вчинити або утриматися від вчинення певної дії, а інша - кредитор - має право вимагати від першої виконання покладеного на неї обов'язку, що випливає з договору або з інших підстав на свою користь [17].

Поняття зобов'язання як загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов'язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов'язання, вироблялося римлянами поступово. Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов'язання - це правові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає "праву нашої держави" [13].

Визначення зобов'язання як певних правових пут зв'язаності не було випадковим. У стародавній період ця обмеженість - пута - не була тільки фігуральним виразом. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв'язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв'язування, з фізичних перетворились в юридичні. "Зв'язаність" починає виявлятися у майновій відповідальності боржника згідно із зобов'язаннями [30]. Отже, зобов'язання розцінюються в римських джерелах як певний правовий зв'язок, який встановлюється у відносинах між двома особами. Одна з них називається кредитором, оскільки зобов'язання зв'язує її правом вимагати, інша сторона називається боржником, оскільки зв'язана не правом, а обов'язком. Становище кредитора і боржника щодо зобов'язань протилежні одне одному, проте відносини між ними не є відносинами субординації, обмеження або підпорядкування волі боржника волі кредитора, незважаючи на всю їхню неврівноваженість. Як суб'єкти правовідносин кредитор і боржник, навіть коли мова йде про позику, рівноправні один одному - у праві, партнерстві, судовому захисті. Саме цього вимагає зобов'язання за цивільним правом.

Зміст зобов'язання надзвичайно різноманітний. Він може полягати в обов'язку дати кредитору якусь річ (dare), щось робити або не робити (facere або non facere), щось надати (praestare), в обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду тощо. Усе те, що можливе і не суперечить закону, може бути предметом зобов'язань. Відомий римський юрист Павло з цього приводу писав: "Суть зобов'язання полягає в тому, щоб якийсь предмет зробити нашим . і водночас в тому, щоб зобов'язати іншого, щоб він щось дав нам, зробив для нас або надав нам" [22].

Однак у чистому вигляді зобов'язань, де кредитор мав тільки права, а боржник тільки обов'язки, було небагато, і такі зобов'язання дістали назву односторонніх. Прикладом одностороннього зобов'язання може служити договір позики, коли кредитор має тільки право вимагати повернення грошей, а боржник несе тільки обов'язок повернути своєчасно борг. На практиці переважали зобов'язання, в яких кожна із сторін мала певні права і несла відповідні обов'язки. Прикладом двосторонніх зобов'язань можуть бути договори найму речей, купівлі-продажу, доручення та ін. У двосторонніх зобов'язаннях сторони можуть володіти рівними і нерівними правами і обов'язками. Якщо сторони володіють рівноцінними правами і обов'язками, то такі зобов'язання називаються синалагматичними [8].

Будучи правовим зв'язком зобов'язання у випадку добровільного його невиконання може бути реалізоване в примусовому порядку шляхом пред'явлення кредитором відповідного позову до боржника. Там же, де немає позовного захисту, немає і самого зобов'язання. Так формалізм і ретельність римського права вимагали, щоб договори укладалися в точно встановленій формі, яка часто супроводжувалася складною, з численними символічними жестами процедурою. Якщо порушувалась будь-яка з вказаних умов, право на позовний захист не набувався, а це означало, що зобов'язання не виникло.

Разом з тим спостерігалися деякі специфічні утворення, які римські джерела не визнавали як зобов'язання, але й повністю не відмовляли їм у такому визнанні. Наприклад, раб чи особа, підвладна домовладиці, за загальним правилом, не були здатними до встановлення зобов'язання від імені свого володаря. Подібні зобов'язання у всіх випадках не забезпечувалися позовним захистом, за винятком пекулія, в рамках якого необхідний захист надавався. Проте, якщо зобов'язання добровільно виконані власником раба або батьком підвладної особи, то останні не мали права вимагати повернення виконаного [24]. Отже, подібне зобов'язання не можна вважати юридично байдужим. Позбавлене позовного захисту, воно не могло бути віднесене до зобов'язань у точному розумінні цього слова. І тому, спираючись на загальний критерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття - натуральне зобов'язання. Це поняття набуло збірного значення як для зобов'язань, встановлених рабом або підвладним, так і для всіх інших зобов'язань, не наділених позовним захистом, але юридично захищених у межах їх добровільного виконання [20]. У загальному розвитку історії римських зобов'язань розрізняють два історичних простори: старе цивільне право і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічно ці простори не відокремлені один від одного різкою межею: початки нового простору постійно переплітаються з пережитками старого, внаслідок чого сам названий поділ має умовний характер.

Римські класичні юристи намагалися звести  сукупність відомих їм юридичних фактів, які зумовлювали виникнення зобов'язань, у певну систему. Насамперед при цьому кидалося у вічі виникнення зобов'язань або з договорів, або з правопорушень. І справді, юрист Гай у своїх Інституціях говорить, що зобов'язання виникають з договору - ex contractu і правопорушення - ex delicto. Проте більш уважний погляд виявив, що цим поділом охоплюються не всі зобов'язання, і той же Гай визнавав це. І тому в іншому своєму творі, виділивши зобов'язання, які виникають з договорів і з деліктів, усі інші випадки Гай позначає загальною назвою зобов'язань, які виникають з різних видів підстав. Щоправда, в уривку з цього твору, наведеному в Дигестах, йому приписана чотиричленна класифікація зобов'язань, зокрема: 1) з договору; 2) ніби з договору; 3) з делікту; 4) ніби з делікту [13]. Але, як вважають деякі дослідники римського права, достовірність цього фрагменту Дигест досить сумнівна: що нібито подібна класифікація зобов'язань виявлена лише в Інституціях Юстиніана.

Теоретично чотиричленна система класифікації зобов'язань далеко не бездоганна, бо неможливо звести всю різновидність зобов'язань позадоговірних і поза деліктних до категорій ніби з договору і ніби з делікту. Найхарактерніший недолік цієї системи полягає, очевидно, в повній відсутності в ній зобов'язань, які виникають з односторонніх обіцянок, зокрема з публічної обіцянки винагороди за що-небудь (за знахідку загубленої речі). Цю прогалину пояснюють тим, що римське право за такими односторонніми обіцянками принципово юридичної сили не визнавало.

1.2. Характеристика зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення у класичному римському праві

Розробка теорії безпідставного збагачення, що почала формуватися у класичному праві, отримує подальший розвиток і логічне завершення за Юстиніана І, за вказівкою якого у процесі систематизації римського права різноманітні випадки безпідставного збагачення об'єднуються у декілька груп: 1) condictio indebiti (позов про повернення не заборгованого), 2) condictio causa data causa non datorum (позов про повернення майнового надання, мета якого не досягнута), 3) condictio ex causa furtiva (позов, що подається на підставі “крадіжки” - зловмисного привласнення чужого майна), 4) condictio ex causa injusta (позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою, 5) condictio sine causa (загальний позов про повернення одержаного за відсутності правових підстав чужого майна) [35].

Джерела римського права не дають нам точного визначення терміну "зо­бов'язання ніби з договору", однак, відомо, що ним позначаються зобов'язання, які виникають між сторонами, проте вони не базуються ні на договорі, ні на правопорушенні. Ці зобов'язання здавна були подібні до договірних. І саме така подібність дала підставу для створення категорії зобов'язань "ніби з до­говору". Даючи цим зобов'язанням таку назву, римські юристи спірні питання про умови і межі відповідальності, що виникали в подібних випадках, вирішу­вали аналогічно тим, як вони вирішуються стосовно відповідних договорів [4].

Одностороння дія, з якої виникло зобов'язання ніби з договору, за своїм характером повинна бути правомірною. З недозволеної дії випливає зовсім інший тип зобов'язань - деліктні зобов'язання, про які мова йтиме далі.

У категорію зобов'язань ніби з договору входять різні випадки, з яких можна виділити такі: ведення чужих справ без доручення і зобов'язання, які виникають з безпідставного збагачення.

Ведення чужих справ без доручення - negatorium gestio. Ведення чужих справ без доручення мало місце в таких випадах, коли одна особа - гестор (gestor) веде справи іншої - домінуса (dominus) без вигоди, не маючи на це доручення цієї особи. Таке піклування про чужі справи, незважаючи на брак доручення з боку зацікавленої особи, могло бути виявлене в найрізноманітніших формах: управління майном померлої особи до появи спадкоємців, піклування про май­но іншого або сплата боргів відсутнього, надання будь-якої юридичної або фізичної послуги. Наприклад: раптово хтось помирає або в силу інших при­чин не має змоги турбуватися про свої інтереси. Сусід веде справу померлого до появи спадкоємців. У такому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення, причому необхідно, щоб справа для гестора була чу­жою [26]. З самого факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобов'язання як на стороні гестора, так і на стороні домінуса.

В одному з преторських едиктів зазначалося: "Якщо хтось буде вести справу іншої особи або померлого, я дам на цій підставі позов" [35]. Ульпіан у своєму коментарі до цього едикту називає це розпорядження єдикту важливим і необ­хідним, оскільки для відсутніх власників конче потрібно не залишитися беззахисними і не зазнати збитків у відносинах володіння і продажу речей, або не позбутися права на позов про стягнення штрафу, або втратити свою річ. [31]

Цей вид зобов'язань виникає за таких умов:

1. Як зазначено, ведення чужих справ без доручення виявляється в найріз­номанітніших діях на користь господаря. При цьому не так важливо, яку справу взяв на себе гестор - важливо те, що він виявив турботу про майно іншої осо­би, і вже це визнавалося як ведення чужих справ. Найчастіше піклувалися про майно осіб, відсутніх на місці знаходження майна. Однак відсутніть власника майна не була необхідною ознакою ведення чужих справ. Будь-яка інша особа могла взятися за ведення чужих справ тому, що безпосередньо зацікавлена в цьому особа в силу певних обставин була неспроможна це зробити.

2. Піклування про чуже майно повинно виявлятися в певних діях, спрямо­ваних на обслуговування чужого майна. Це робиться особою для виникнення зобов'язання ніби з договору. Важливо лише те, щоб Особисто перед господа­рем справи на гесторі не було ніякого обов'язку здійснювати ці дії ні за договором, ні в силу закону. А тому не може бути ведення чужих справ, коли є доручення від господаря, або коли гестор є опікуном, який згідно з законом повинен піклуватися про свого підопічного.

3. Для того, щоб виникло зобов'язання ніби 3 договору, ведення справи по­винно відбуватися за рахунок господаря, Це треба розуміти так: особа, яка вела чужі справи, робила певні витрати з наміром віднести їх на рахунок власника. У Дигестах сказано: "Не можна вимагати повернення зроблених витрат, коли, роблячи їх, я не котів нікого зобов'язувати стосовно себе".

4. Ведення чужих справ - відносини безоплатні. Оскільки відносини між гестором та господарем засновані на взаємній довірі, повазі, то оплачувати таку послугу вважалося явищем ганебним для вільної людини.

Якщо господарем справи виявиться не той, кого вважав гестор, то це не є перешкодою для визнання юридичних наслідків ведення чужих справ без до­ручення, але тільки стосовно справжнього господаря [20].

Які ж права та обов'язки сторін у зобов'язанні ніби з договору?

В Інституціях Гая сказано: "Особа, яка провела чужу справу з користі для господаря, зобов'язує останнього своїми діями і, навпаки, гестор зобов'язаний подати звіт njpo ведення справи. При цьому гостору не досить було виявити турботу про чужі справи, а максимум турботи і обережності з найбільшою вигодою для господаря". З цього уривку Інституцій видно, що гестор повинен ставитись до чужої справи з повною доброчесністю і відповідати за будь-яку вину [35].

Отже, гестор, який взявся за ведення чужої справи, зобов'язаний був виконати її зi всiєю стараннiстю i ретельнiстю, як свою власну справу. Вiн вiдповiдав за будь-яку вину, в тому числi i за легку недбалiсть. Бiльш того, якщо дiї гестора не будуть схваленi господарем i визнанi доцiльними, вiн зобов'язаний вiдновити попереднiй стан майна, яким воно було до початку ведення справи. Проте, як уже зазначалося, гестор мав право на вiдшкодування витрат по веденню справи.  По завершеннi справи гестор зобов'язаний був повнiстю звiтуватися перед господарем i передати йому все набуте по справi [27].

При схваленнi дiй гестора господар зобов'язаний був прийняти звiт. Однак якщо суд визнає їх доцiльними, господар, навiть не схвалюючи, зобов'язаний прийняти звiт i вiдшкодувати витрати по справi. В свою чергу, вiн може вимагати вiд гестора надання повного звiту i передачi всього одержаного в результатi ведення справи [24].

Прикладом такого зобов'язання була організація похорону померлого третьою особою зважаючи тимчасової відсутності спадкоємця померлого особи. Третя особа з причини відсутності власника і його повіреного могло взяти на себе турботу про ремонт житла відсутнього. Дане зобов'язання виникало при вчиненні особою будь-яких дій (юридичних або фізичних) щодо майна іншої особи.

У житті мали місце факти збагачення майна однієї особи за рахунок майна іншої особи без юридичного обгрунтування цього. Римське право свідчило, що в даних випадках мало місце безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншого.

Вiдомi нам джерела не мiстять даних про те, чи було загальне правило, через яке той, що збагатився без достатньої для цього правової пiдстави, зобов'язаний був повернути збагачення. Проте достовiрно вiдомо, що зобов'язання, якi виникли iз безпiдставного збагачення, в римському правi були. Вони одержали захист засобами кондикцiйних позовiв чи просто кондикцiй - condictio: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливо чи неправильною пiдставою [29].

В основi виникнення зазначених зобов'язань лежать врештi-решт дозволенi, правомiрнi дiї, проте мотиви їх здiйснення неправомiрнi або через помилку, або через iншi фактори. Вони наближаються до реальних договорiв - зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачi якого-небудь майна однiєю стороною другiй. Однак мiж зобов'язаннями iз реальних договорiв i зобов'язаннями з безпiдставного збагачення iснують суттєвi вiдмiнностi. Вони полягають в тому, що в реальних договорах передача майна здiйснюється на законнiй пiдставi (угода сторiн), i тому одержане за договором майно не може визнаватися безпiдставним збагаченням. Зобов'язання iз безпiдставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок iншої, тобто збагатилася без достатнiх для цього правових пiдстав [3].

Позов про повернення незаборгованого - condictio indebiti. Якщо одна особа сплачує iншiй неiснуючий борг, то ця друга особа збагачується за рахунок першої без достатнiх для цього правових пiдстав i зобов'язана повернути безпiдставно одержане. Iз фактичного складу випливає зобов'язання, за яким безпiдставно збагачений зобов'язаний повернути все одержане особi, за рахунок якої вiн збагатився. Це зобов'язання вiдноситься до зобов'язань з безпiдставного збагачення тому, що в даному випадку немає правової пiдстави для платежу, бо немає i самого боргу.

Характернi елементи пiдстави виникнення зобов'язання iз помилкового платежу.

1. Здiйснення платежу по неiснуючому боргу. Форма провадження такого платежу значення не має. Це могла бути вiдмова вiд певної вимоги (тодi збагаченому залишалося певне майно чи сума грошей), передача суми або iншого майна особi, що не мала права на його отримання. Платiж мiг виражатися в безоплатному виконаннi робiт на користь певної особи, внаслiдок чого вона неправомiрно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Вiдсутнiсть боргу, що також може виражатися в рiзноманiтних формах: повна вiдсутнiсть боргу; борг iснує, але плата по ньому вiдшкодована не кредитору, а iншiй особi, яка мовчазно прийняла платiж, який їй не належав. До цих випадкiв незаборгованого платежу прирiвнюється сплата боргу не зобов'язаним боржником, а iншою особою, а також плата умовного боргу до настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата по натуральному зобов'язанню не визнавалися платою по неiснуючому боргу.

3. В основу плати по неiснуючому боргу покладено вибачну помилку, помилку особи, яка здiйснила цей платiж. Бажання одарити iншу особу (animus donandi), вiдмова вiд вимоги з цiєю ж метою не можуть бути пiдставою виникнення даного зобов'язання [14].

Iз факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомiрно отримане, яке за своїм змiстом наближалося до договiрного. Внаслiдок цiєї причини дане зобов'язання було вiднесене до групи нiби договiрних, квазiконтрактних.

Позов про повернення майнового представлення, мета якого недосягнута - condictio causa data causa non datorum. Квазiконтрактом є зобов'язання, через яке особа, що одержала майнове надання з певною мiрою, яка не здiйснилась, зобов'язана повернути його тому, вiд кого це майно одержано. Це одностороннє зобов'язання, що виникає з огляду на одностороннє волевиявлення. Його пiдставами могли бути рiзноманiтнi надання майнової вигоди однiєю особою другiй з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки в передбаченнi одержання позики, встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смертi, якщо дарувальник пережив того, кому дарував.