Загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Психолого-педагогічний факультет

                                                                             Кафедра хореографії

КЛАСИЧНИЙ ТАНЕЦЬ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ВИКОНАВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ХОРЕОГРАФІЧНИХ КОЛЕКТИВАХ

Курсова робота

                                                              Виконала:

                                                              студентка IV курсу, групи Х-49

                                                              Конюк Юлія Вячеславівна

Кусова робота

захищена «___»____201__р.                                         Науковий керівник:

з оцінкою_______________                                         асистент

____________________                                           Марфіна Олена Григорівна

(підпис наукового керівника)

Полтава-2012

ЗМІСТ

ВСТУП .................................................................................................................    3

РОЗДІЛ 1. КЛАСИЧНЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

1. Витоки класичного танцювального мистецтва………………………..    6
2. Класичний танець як один із компонентів хореографічної

освіти…………………......................................................................................    14

РОЗДІЛ 2. ПРОФЕСІЙНА ВИКОНАВСЬКА КУЛЬТУРА ТА МЕТОДИКА РОЗВИТКУ

2.1. Значення класичного танцю  у хореографічному вихованні…………..    20

2.2. Загальні тенденції класичного  танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії…………………………………………….    27

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...    36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….    38

ВСТУП

Терміном «класичний танець» користується весь балетний світ, позначаючи їм певний вид хореографічної пластики, на якому осягаються тонкощі балетного мистецтва. Це велика гармонія поєднання рухів з класичною музикою. Пізнаючи класичний танець, ми пізнаємо хореографічне мистецтво в цілому, необхідне для того, щоб «виліпити» зі звичайного перехожого тіло танцівника.       

У нинішньому розмаїтті стилів і напрямків хореографії, не завжди легко визначитися, який з них стане саме твоїм найбільш безпосереднім сприйняттям. Як правило, хочеться висловити найпотаємніші почуття душі в різних лексичних інтерпретаціях.

В основі підготовки танцівників використовується, система вправ класичного танцю, у світовій практиці звана «системою А.Я. Ваганової», яка формувалася на протязі багатьох століть та увібрала в себе усе тільки найнеобхідніше та найкорисніше. Очевидно, що А. Я. Ваганова узагальнила не тільки свій особистий досвід, а й досягнення її вчителів - X. Йогансона, Н. Легата, О. Преображенської, а через них - відкриття К. Блазіса, Л. АДІС та їх попередників. Методологічною основою є праці: А.А. Писарева, Н.П. Базарової, В.С Костровицької, А. М. Мессерера, А. А. Клімова, А.А. Борзова.

У всьому світі відомі багаті традиції російської школи класичного танцю, яка зберегла і створила класичну спадщину балетного театру, і понині живить театри та школи світу. Завдяки видатним хореографам М. Петіпа, Л. Іванову, а також досягнень багатьох поколінь педагогів хореографії П. Гердта, Е. Вазем, Н. Легата, О. Преображенської цей факт незаперечний і цінується фахівцями у багатьох країнах світу.

Естетичні і технічні вимоги до виконавської культури класичного танцю складалися, спираючись на традиції, формувалися у відповідності з вимогами часу не одним поколінням танцівників. Хореографічне виховання, як складова загальної освіти, формує творчу особистість, що здатна сприймати та розуміти мистецтво. Важлива роль у підвищенні морального та художнього рівня молоді, розвитку потреб висококультурної особистості належить хореографічному мистецтву, яке в умовах сьогодення набуло статусу соціально-педагогічного чинника, засобу формування нової людини, її високої моральної та естетичної культури, громадянської свідомості, так як танець – це вид мистецтва, який розвиває здатність до самоусвідомлення та сприймання навколишнього світу. Ось чому класичне танцювальне мистецтво - одне із самих дієвих засобів естетичного виховання, який має ефективний результат на розвиток гармонії, грації, особистості, творчих здібностей, розкриття думок та почуттів, фізичного, психічного і духовного розвитку. Розглядаючи ці питання, очевидна актуальність і важливість вибору даної теми «Класичний танець як засіб формування виконавської культури в хореографічних колективах». Саме класичний танець, впливає на формування сценічної культури, яка не завжди знаходиться на належному рівні. І дана проблема пояснює актуальність дослідження засобів класичного тренажу, які сприяють формуванню виконавської культури в хореографічних колективах.

Об’єкт дослідження – класичний танець у хореографічному мистецтві.

Предмет дослідження – особливості формування виконавської культури у хореографічних колективах.

Мета. Проаналізувати вплив класичного танцю на розвиток будь-якого напрямку танцювального мистецтва та надання уваги виконавській культурі у роботі в хореографічних колективах.

Для розв'язання поставленої мети формулюються такі завдання:

1.Визначити витоки класичного  танцювального мистецтва.

2.Дослідити класичний танець  як один із компонентів хореографічної  освіти.

3. Узагальнити значення класичного  танцю у хореографічному 

вихованні.

4. Вивчити загальні тенденції класичного танцю та його місце у стилях бальної, сучасної та народної хореографії.

Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1

КЛАСИЧНЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

1.1. Витоки класичного танцювального мистецтва

  Класичний танець – це система рухів, покликана зробити тіло дисциплінованим, рухливим і прекрасним, перетворює його в чуйний інструмент, слухняний волі балетмейстера і самого виконавця. Вона вироблялася з тих пір, як балет став рівноправним жанром музичного театру, який формувався шляхом довгого та ретельного відбору, відшліфовування різноманітних виразних рухів і положень людського тіла. Він вбирав в себе досягнення різних, починаючи з глибокої давнини, народних танців, пантомімних дій-мистецтва мімів та жонглерів, рухів трудових та побутових. Його основа і головний виражальний засіб, животворний ґрунт для становлення і професійного вдосконалення виконавського та балетмейстерського мистецтва, виховання майбутніх артистів. Це також пластична мова, в якій відображено безліч захоплюючих, зворушливих, поетичних історій, казок, героїчних та ліричних легенд, новел, поем [1. c10].

  Інша особливість класичного танцю - виконання на пальчиках ніг. Звичне уявлення про класичний танець пов'язано із зовнішнім, традиційним виглядом балерини - у білій пачці, рожевому трико на ногах і в рожевих туфельках з міцним носком, що дозволяє танцювати «на пальцях», що з'явилося тільки в 18 столітті, коли Марія Тальоні вперше використала цю техніку. Кожна школа і кожен танцюрист вносили свої особливості в розвиток класичного театру, збагачуючи його і роблячи популярнішим.

  Одне з основних вимог в класичній хореографії - це виворітні позиції ніг. Перші виконавці балету були придворні аристократи. Всі вони володіли мистецтвом фехтування, в якому використовувалися виворітні позиції ніг, що дозволяють краще рухатися в будь-яких напрямках. З фехтування вимоги виворітності перейшли в хореографію, що для французьких придворних було само собою зрозумілим [14. c25].

Балет в епоху Відродження зародився у 16 столітті при князівських дворах Італії і в міру того, як росла його популярність і удосконалювалася техніка виконання, поширювався по всій Європі, а в подальшому завоював також Північну і Південну Америку, Азію і Австралію. Протягом більшої частини 18 ст. балет розвивався переважно в Італії, на початку 19 ст. балетними трупами прославилася Франція, а пізніше - Росія. Зовнішність класичної балерини наших днів досить різноманітний, починаючи від коротких пачок, грецького типу хітонів, різних легких стилізованих костюмів і закінчуючи трико, що обтягує все тіло танцівниці. Класичні танці нашого часу виконуються в костюмах, які відповідають спільним рішенням вистави і його художнього стилю.

Днем народження балету в усьому світі прийнято вважати 15 жовтня 1581. Саме в цей день у Франції на суд публіки своє творіння представив італійський балетмейстер Бальтазаріні. Його балет називався «Церцея» або «Комедійний балет королеви». А тривалість вистави становила близько п'яти годин [3. c.5-25].

        Зростанню популярності і розквіту балетного мистецтва у Франції сприяв Людовик 14-й. Придворні дворяни того часу із задоволенням самі брали участь в спектаклях. Навіть променистий король отримав своє прізвисько «Король-сонце» через ролі, яку він виконав в одному з балетів придворного композитора Люллі. На початку 17 ст. з появою балетних спектаклів мистецтво танцю збагачувалося новою технікою. У 1661 році Людовик 14-й став засновником першої в світі балетної школи - Королівської Академії танцю. Керівником школи став Люллі, який визначив розвиток балету на наступне століття. Так як Люллі був композитором, то він постановив залежність танцювальних рухів від побудови музичних фраз, а характер танцювальних рухів - від характеру музики. У співпраці з Мольєром і П'єром Бошань - вчителем танців Людовика 14-го - створювалися теоретичні та практичні основи балетного мистецтва. П'єром Бошаном почала створюватися термінологія класичного танцю. До цього дня терміни для позначення і описи основних балетних позицій і комбінацій вживаються французькою мовою. Французька королівська Академія танцю виробила танцювальну систему, що отримала згодом назву класичного танцю. В результаті реформи музичного театру (оперна реформа К. Глюка) з'явилася нова структурна форма балетного спектаклю, яка допомогла балету виділитися в самостійний вид мистецтва.

         Балет - вид театрального мистецтва, де основним виразним засобом служить так званий «класичний», історично склавшийся, підлеглий суворому кодексу правил танець [3. c. 10].

         В епоху Просвітництва поглиблюється емоційно-драматичний зміст танцю Виникає форма дієвого танцю - па д'аксьон, що отримала розвиток в романтичному балеті. Починаючи з 1681 року, участь у балетних виставах стає доступним для жінок. До того часу танцівниками балету були тільки чоловіки. Свій закінчений вигляд, як окремий вид мистецтва, балет отримує лише в другій половині 18-го століття завдяки сценічному новаторству французького балетмейстера Жана Жоржа Новера. Його реформи в хореографії відводили активну роль музики, як основі для балетного спектаклю.

         Перший балетний спектакль в Росії відбувся 8 лютого 1673 в селі Преображенське при дворі царя Олександра Михайловича. Своєрідність російського балету формує французький балетмейстер Шарль-Луї Дідлі. Він стверджує пріоритет жіночої партії в танці, збільшує роль кордебалету, підсилює зв'язок між танцем і пантомімою. Справжню революцію в балетній музиці справив П.І. Чайковський в своїх трьох балетах: «Лускунчик», «Лебедине озеро» і «Спляча красуня». Ці твори, а разом з ними і постановки, є неперевершеною перлиною музичного і танцювального жанрів, не має собі рівних за глибиною драматургічного змісту і красі образної виразності.

У 1783 році Катерина Друга створює Імператорський Театр Опери та Балету в Санкт-Петербурзі і Великий Кам'яний театр у Москві. На сценах знаменитих театрів прославили російський балет такі майстри як М. Петіпа, А. Павлова, М. Данилова, М. Плісецька, В. Васильєв, Г. Уланова та багато інших.

Протягом 2-ї половини 19 ст. розроблявся новий, віртуозний стиль танцю, цьому сприяла поява спеціального взуття, що давала можливість виконавиці стояти, пересуватися і стрімко обертатися на пальцях. 20-е століття ознаменувався новаторством в літературі, музиці і танці. В балеті це новаторство проявилося у створенні танцю модерн - пластичного танцю, вільного від техніки класичної хореографії. Одним із засновників балету модерн була Айседора Дункан.

Переломною у долі класичного танцю була епоха романтизму. Але й тоді практики і теоретики ще не прикріпили до нього термін «класичний». Таким чином, можна припускати, що саме необхідність захистити благородство змісту і академізм форм російського балетного мистецтва від впливів завезеного з Заходу канкану викликала до життя термін «класичний танець» і дала йому загальне визнання. У той же час він був як би охоронною грамотою російського балету, який став у другій половині 19 століття цитаделлю світової хореографії. Охоронцем її канонів був у театрі М. І. Петіпа, в школі - Х. П. Йогансон.

В історії нашого балетного театру часто зустрічаються прізвища іноземних майстрів, які відіграли чималу роль у розвитку російського балету. У першу чергу, це Шарль Дідлі, Артур Сен-Леон і Маріус Петіпа. Вони допомогли створити російську школу балету. Але й талановиті російські артисти давали можливість розкритися талантам своїх вчителів. Це незмінно приваблювало до Москви і Петербурга найбільших хореографів Європи. Ніде в світі вони не могли зустріти такий великий, талановитої і добре навченої трупи, як у Росії.

На російській сцені і в російській школі абстрагувалася система пластичної виразності, за якої міцно зміцнилося найменування класичного танцю, і знайшла найбільш повну естетичну виразність. Балети Петіпа завершили тривалий процес формування класичного танцю як системи виразних засобів. В них зібрані, впорядковані і зведені у високе художнє правило всі пошуки 19 століття в області цього танцю. Тоді ж остаточно закріпилася і французька термінологія класичного танцю, прийнята і до цього дня. Вона створювалася шляхом відсіювання необов'язкових тимчасових елементів та відбору постійних, обумовлених самою природою класичного танцю. Ця термінологія, незважаючи на свою умовність, майже завжди дозволяє виявити корені, встановити генетичні витоки того чи іншого руху, пози або положення. Більшість назв визначається характером рухів, пов'язаних з роботою м'язів. Різноманітні батмани, які представляють значну частину уроку класичного танцю, як й інші вправи, видозмінені та присутні в сценічних танцювальних формах.

Танець на пальцях, наприклад, виник і утвердився у своїй первісній формі в 30-х роках ХIХ століття в романтичному балеті, розквітлому в ту пору. Таке нововведення виникло в результаті естетичного прагнення в класичному балеті передати польотом, невагомість легкість [3. c.25-33].

 Термін «класичний балет» з'явився в Росії в 50-60-ті роки ХIХ століття в театральній літературі, де балет почали зараховувати до зразкового мистецтва. Класичними взагалі прийнято називати твори, що відрізняються повнотою художньої гармонії. І справжню класичність хореографічних творів також визначає гармонійна єдність всіх його частин, і в першу чергу танцю і музики, яка пластично втілюється в образному розвитку танцю. Чудовим зразком класичної хореографії є, наприклад, балет романтичного стилю «Жизель». Історія балету XX століття характеризується процесами асиміляції традицій російського класичного балету з європейськими балетними колективами. Країнами найбільш з розвиненою хореографічною культурою були Великобританія, США, Франція, СРСР. Велику роль у розвитку світового балету зіграли танцівники другої хвилі російської еміграції (Р.Нуреев, Н.Макарова, М.Баришніков) і танцівники російської школи, які працювали на Заході за контрактом (М.Плісецкая, А.Асилмуратова, Н.Ананіашвілі, В. Малахов, А.Ратманскій). У Німеччині, Голландії, Швеції розвинувся експресіоністський, потім постмодерністський балет.

Доктор Селія Спарджер, автор книги «Анатомія і балет», колишній консультант Королівського балету Англії, писала, що «балет є надто складним засобом виховання постави, дисциплінованого і красивого руху, швидкої мозкової реакції і зосередженості, щоб обмежити його вивчення лише для небагатьох обраних».

В кінці XIX і початку XX століть у імператорської балетної школи співіснували дві системи викладання: французька та італійська. Представником французької був Х. П. Йогансон, учень А. Бурнонвіля, який, у свою чергу, вчився у видатного педагога О. Вестріса. Урок французької школи виробляв зайво химерну, декоративну манеру танцю. Від цієї манери різко відрізнялася італійська школа, яка отримала розквіт в останній чверті XIX століття. Вона була представлена ​​в педагогіці Енріко Чеккетті, а на сцені Маріїнського театру гастролерки П. Леньяні, К. Бріанца та іншими.

Величезний досвід російського балетного театру, кращих зразків зарубіжних майстрів був критично осмислений і систематизований в ХХ столітті. Ця грандіозна робота була пророблена А.Я. Ваганової, першим професором хореографії, педагогом Ленінградського державного хореографічного училища, що носить зараз її ім'я. Система Ваганової - закономірне продовження і розвиток традицій французької, італійської та російської шкіл балету [5. c.17-18].

В творчості вихованих іноземними хореографами артистів-кріпаків широко побутував класичний танець, що сприяло утвердженню балетного мистецтва й піднесенню музичної і театральної культури України. У кріпацьких театрах, що існували в Україні, часто ставилися класичні балетні спектаклі. Репертуар їх складали переважно танцювальні пантоміми на міфологічні сюжети, (зокрема „Амур і Психея”, „Венера і Адоніс”, „Павел і Віргінія” та інші), а також дивертисменти, в яких виконувалися українські народні танці з віртуозними стрибками й обертаннями [14. c.99].     

 Класичний танець на українських сценах з’являється не лише у виставах кріпацьких труп, але й у міських театрах. Так, зокрема, в Міському театрі у Харкові, відкритому у 1780 р., давалися уривки з балетів, що були в репертуарі петербурзького Маріїнського театру, постановки яких здійснював Іваницький. Останній у 1778 р. відкрив у Харкові балетну студію, де майбутні танцівниці „усі з харківців” опановували основи класичного танцю.

Починаючи з першої половини ХІХ ст., коли на зміну кріпацькому приходить “вільний” театр, театральні трупи, які працювали на Україні (О.Ленкавського, І.Штейна, Л.Млотковсього) та заїжджі (петербурзькі, московські) продовжують ставити на сцені різні за жанрами класичні балети, що за своєю тематикою і хореографією були близькі до поширеного в той час в Західній Європі балетного репертуару.

Про існування в Києві професійної балетної трупи, що показувала класичні дивертисменти, вперше згадується у 1823 року. З цього часу періодично виступали музично-драматичні театральні трупи приватних антреприз І.Штейна і Л.Млотковського (1834-1838), Богданових (1848), М.Піона (1853), И.Сєтова (1870), Ф.Ніжинського (90-і рр.) і ін. 27 жовтня 1867 р. відкрився постійний Київський оперний театр, де з 1893-1909рр. працювала балетна трупа під керівництвом польських балетмейстерів С.Ленчевського та М.Ланге. Вони поставили балети “Жнива в Малороссії”, “Приморське свято” (1893), “Фея ляльок”, “Коппелія” (1903), де вперше  зробили спробу поєднати елементи класичного і українського народного танцю. Періодично приїжджали на гастролі видатні майстри класичного балету, артисти Великого і Маріїнського театрів Е.Гельцер, Л.Єгорова, М.Мордкін і ін. До 1915 р. балетмейстери театру – випускники Варшавської театральної школи С.Ленчевський, Ф.Віттіг, Н.Новаковський, А.Романовський. В 1915 р. невелику балетну трупу Київської опери очолив А.Кочетовський (з Москви), Б.Ніжинська (з Петербургу), послідовні пропагандисти класичного танцю.

Загалом, незважаючи на те, що в українській музично-драматичній літературі ХІХ - початку ХХ ст. немає завершених, самостійних балетних творів, чіткий музичний профіль українського музично-драматичного театру певною мірою компенсував відсутність національної оперно-балетної сцени – необхідної бази розвитку професіонального хореографічного мистецтва. Народний танець і танцювальна музика влилися живильним струменем у музично-драматичне мистецтво, збагатили його образно-виражальні засоби, набуваючи, в свою чергу, у відповідності з вимогами театральної сцени і традиціями класичного балету, нових якостей і форм [3. c. 1-314].

Таким чином:

1.Становлення світового балету як професійного мистецтва відбувалося у взаємодії трьох тенденцій – орієнтація на західноєвропейську (французьку та італійську) і російську хореографію, дотримання класичної школи танцю і канонів класичного балету, оновлення власних народних хореографічних традицій.

2. Використання досвіду західноєвропейського і російського хореографічного мистецтва сприяло не тільки вдосконаленню техніки класичного танцю, а й пошукам нових художніх стилів. 

3.Використання класичного танцю в практиці українських балетних колективів в середині 20-х років ХХ ст. спричинило піднесення їх професійного рівня, виконавської і балетмейстерської майстерності.

4. Розвиток хореографії у 20-30-ті роки ХХ ст. відбувався у контексті історико-політичних і соціальних зрушень. В цей період спостерігалося духовне піднесення, яке знайшло своє втілення у небаченому розвитку культурних пошуків, які породили чимало могутніх талантів. Специфічною особливістю цього періоду розвитку культури був її світоглядно-гуманістичний зміст, який спирався на загальнолюдські ідеали, відтворені в національних жанрових формах.

  5. Аналіз перших національних балетів на професійній сцені „Пан Каньовський” М.Вериківського - В.Литвиненка - В.Верховинця (1931), „Любина Бондарівна” М.Скорульського – П.Вірського – М.Болотова (1937) та видатного українського балету, створеного за мотивами поезії Т.Шевченка „Лілея” К.Данькевича – Г.Березової – М.Соболя, свідчить про характер якісних змін, пов’язаних з процесами оновлення і трансформації класичного танцю та його синтезу з різноманітними формами української народної хореографії.

6. Для становлення професійної хореографічної освіти від перших студій та шкіл в ХІХ ст. велике значення мало оволодіння законами класики і засадами російської та західноєвропейської, зокрема французької та італійської шкіл. Саме у 20–30-ті роки ХХ ст. були закладені основи і започатковано систему навчальних хореографічних закладів, засновану на традиціях класичного танцю, яка продовжує існувати і розвиватися сьогодні.

Розвиваючись протягом тривалого часу, класичний танець знайшов точні і узаконені форми - струнку систему. Система класичного танцю складалася протягом століть і знайшла свої закони в процесі розвитку балетного мистецтва. Вона в русі і понині, бо класичний танець весь час збагачується новими пластичними формами з невичерпного джерела народної хореографії та інших танцювальних систем [14. c. 5-187].

1.2. Класичний танець як один із компонентів хореографічної освіти

Класичний танець користується великою популярністю в усьому світі, так як це основа будь-яких видів танців і система виразних засобів хореографічного мистецтва. На цьому уроці осягаються тонкощі балетного мистецтва. Це велика гармонія поєднання рухів з класичною музикою. Навчання класичному танцю включає в себе: вивчення основних позицій рук, ніг і постановки корпусу, ознайомлення з професійною термінологією, історією розвитку балету, постановку маленьких класичних форм: етюдів, адажіо, варіацій і т.д. Неодмінні умови класичного танцю: виворітність ніг, великий танцювальний крок, гнучкість, стійкість, обертання, легкий високий стрибок, вільне і пластичне володіння руками, чітка координація рухів, витривалість і сила. Поділ на елементи, систематизація та відбір рухів послужили основою школи класичного танцю. Вона вивчає групи рухів, об'єднаних загальними для кожної групи ознаками: група обертань (pirouette, tour, fouette), група присідань (plie), група положень корпусу (attitude, arabesgue) та інші.

У кожному мистецтві техніка виконання і художнє виконання танцю має велике значення [30. с.43]. Ці якості можуть бути досягнуті лише в результаті послідовної і систематичної підготовчої навчальної роботи. Щоб бути гарним і виразним, рух має бути правильним, вільним, невимушеним. Оволодіння танцювальними рухами дається лише в процесі систематичного тренування, тіло людини набуває стрункість, стає більш міцним і гнучким, а рухи його - гармонійними і закінченими.

В основі навчальної танцювальної підготовки учня лежить система підготовчих вправ класичного танцю [26. с.7]. Він вважається головним у процесі підготовки виконавців. І це закономірно, оскільки класичний танець і його школа є єдиною всеосяжною системою виховання людського тіла, існує вже більше чотирьохсот років. Екзерсис, заснований на класичному танці, давно довів право на перше місце в освоєнні танцювального мистецтва [4. с.3]. Ця система є найбільш розробленою, стрункою і продуманою. Вправи класичної системи дуже послідовні, кожне з них має свою певну задачу. Вправи класичної системи не тільки тренують тіло людини, вони збагачують її і запасом рухів, які стають виразним засобом танцю. Помилково думати, що тренаж класичного танцю необхідний лише майбутнім класичним танцівникам і танцівницям. Він дає розвиток і навички, вкрай потрібні для всякого роду сценічних танців. У системі хореографічної освіти він залишається основою основ, і на викладання його доводиться звертати дуже пильну увагу [26. с.10]. Які б нововведення ні привносив в хореографію час, які б сучасні напрямки не з'являлися в танці, класичний екзерсис є стрижнем, на основі якого розвиваються інші танцювальні екзерсиси.

4 травня 1738 почала своє літочислення перша російська балетна професійна школа - нині Академія Російського балету ім. А. Я. Ваганової.

Система Ваганової - закономірне продовження і розвиток традицій російської балетної школи. Не поверхневі візерунки плетуться на її уроці, не розфарбовується строкато безформна маса - будується зсередини тверда і струнка конструкція. Твердість, компактність, «тривимірність» лежати в основі її учениць.

Конструкція в русі - все продумано, все доцільно, твердо, надійно і закономірно. Танцівниці насамперед і найбільше потрібен корпус - повороткі і спритний, але сильний і міцний; потрібен непорушний апломб, міцні і слухняні ноги, і руки сприяють апломбу і повороткості в тій же мірі, як виразності і закінченості пози. У неї немає нічого зайвого, нічого дешевого і дрібного. Її метод - сувора продуманість навчального процесу, значна ускладненість екзерсису, спрямована на вироблення віртуозної техніки, а головне - прагнення навчити танцівниць свідомого підходу до кожного руху. 
Система Ваганової направлена ​​до того, щоб навчити «танцювати всім тілом», домогтися гармонійності рухів, розширити діапазон виразності [5. c. 15-18].

Класичний балет можна назвати фундаментом всіх сценічних видів танцю. Ця система рухів, покликана зробити тіло дисциплінованим, рухливим і прекрасним, перетворює його в чуйний інструмент, слухняний волі балетмейстера і самого виконавця. Крім самого затвердження танцю як високого мистецтва і самостійного виду театрального дійства, здатного розвивати сюжет без допомоги співу або декламації, балет виробив термінологію танцю і систему підготовки танцюристів, з невеликими змінами використовувану і в інших стилях. Тому танцюристам рекомендується починати з уроків класичного танцю, навіть якщо вони, пізніше спеціалізуються в танці модерн, шоу-балеті або джазовому танці. Основи класичного танцю настільки універсальні, що навіть досвідчені танцюристи інших танцювальних напрямків не припиняють занять класикою. Заняття класики корисні дуже для дітей. З раннього віку закладається правильна постава і поступово виправляються різні випадки викривлень хребта. На уроці класичного танцю у дітей виробляється відповідальність перед справою, якою вони займаються, а також повага до мистецтва.

Займаючись тренажем, учень розігріває суглобово-зв'язковий апарат, попереджаючи цим розтягування і вивихи при розучуванні і виконанні складних танцювальних рухів [4. c.19]. Класичний екзерсис біля станка важливий для танцівників, перш за все тим, що виробляє правильну постановку і стійкість корпусу, який при екзерсисі повинен триматися на опорній нозі з прямою підтягнутою спиною. Як вказує професор А. Я. Ваганова, «правильно поставлений корпус - основа для будь-якого па» [6. с.32]. «Правильно поставлена ​​спина дає абсолютну свободу руху» [13. с.16]. Тому завдання класичного екзерсису - домогтися належної постановки корпусу і спини. Класичний екзерсис біля верстата розвиває і зміцнює також весь суглобово-м'язовий апарат тіла, дає правильну постановку голови, рук і ніг, виробляє точність, свободу, еластичність і координацію рухів. Крім того, класичний верстат значною мірою допомагає звільнитися від наявних фізичних недоліків: сутулості, перекосу плечей, опущення шийного хребця, клишоногості і т.п. Разом з тим вправи екзерсису сприяють розвитку сили, витривалості і спритності, а також зібраності уваги, тобто якостей, необхідних для драматичного актора [7. с.11].