Особливості та передумови виникнення міжнародних інституцій та процес взаємодії міжнародних банків

     Зміст 

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Міжнародне співробітництво центральних банків………………..4
2. Особливості інтернаціоналізації банківського капіталу…....…...10
3. Класифікація міжнародних банків……………………………...…13

Висновки……………………………………………………………………..…..16

Список  літератури……………………………………………………….………17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ 

     Актуальність: Міжнародні банки є інституційною основою переливу капіталів, яка зазнала еволюційних змін у процесі збагачення форм і видів міжнародних економічних відносин. Висвітлення змісту міжнародної банківської діяльності ґрунтується на виокремленні функцій міжнародних комерційних банків та центральних банків країн, що дає можливість визначити специфіку їхньої ролі й місця у світовій валютно-фінансовій системі.

     Мета: обґрунтувати процеси та шляхи міжнародного співробітництва центральних банків.

     Завдання: вивчити особливості та передумові виникнення міжнародних інституцій та процес взаємодії міжнародних банків.

       Об’єкт: міжнародні банківські інституції

     Структура реферату: складається зі вступу, трьох розділів, висновків,

списку  використаних джерел. Загальний обсяг  реферату складає 17 сторінок. У списку використаних джерел 5 пунктів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1. Міжнародне співробітництво центральних банків 

     У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

     У другій половині XX ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах:

     * співробітництво центральних банків  на міждержавному рівні;

     * співпраця центральних банків  з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями;

     * створення наднаціональних центральних  банків.

     Першим  кроком на шляху міждержавної діяльності центральних банків можна вважати  створення у 1930 р. Банку міждержавних розрахунків - БМР в місті Базель, Швейцарія.

     Основні функції банку:

     * сприяти співробітництву між  центральними банками;

     * забезпечувати сприятливі умови  для проведення центральними  банками міжнародних фінансових операцій;

     * виступати у ролі довіреної  особи або агента центральних  банків - членів БМР у проведенні міжнародних розрахунків.

     Банк  діє як довірена особа та агент  у проведенні міжнародних розрахунків її членів. Акціонерами банку є майже всі європейські центральні банки, а також центральні банки Австралії, Японії, Канади, Південно-Африканської республіки. Банк є найстарішою з міжнародних фінансових організацій і центром співробітництва центральних банків. БМР приймає у вигляді депозитів частину ліквідних коштів центральних банків країн-учасниць, у разі потреби надає їм кредити, розміщує на ринку кошти, що є в його розпорядженні. Зобов'язання БМР переважно складаються з короткострокових (до трьох місяців) вкладів центральних банків, які вкладаються на ринкових умовах у центральних банках різних країн, міжнародних організаціях або у банках-кореспондентах.

     Крім  банківської діяльності БМР відіграє роль координаційного центру. На регулярних зустрічах управляючих центральних  банків розглядаються проблеми функціонування та стабільності міжнародного фінансового ринку, координування валютної політики, нагляду за діяльністю міжнародних банків. Банк також є потужним інформаційно-дослідним центром, звіти, аналітичні довідки та рекомендації якого мають велике значення для учасників міжнародного ринку. У середині 70-х років під егідою БМР було створено Комітет з банківського регулювання та нагляду.

     Ініціаторами  створення Комітету виступили центральні банки Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, США, Франції, ФРГ, Швейцарії, Швеції та Японії. Неофіційно його ще називають Базельським Комітетом (за місцезнаходженням) або Комітетом Кука (за ім'ям одного з директорів Банку Англії, який очолював цей комітет).

     Країни  у Комітеті представлені центральними банками або іншими органами, які відповідно до національного законодавства несуть відповідальність за регулювання банківської діяльності та нагляд. Юридично Комітет не володіє наднаціональними повноваженнями стосовно регулювання діяльності банків та здійснення нагляду. На основі дослідження світового банківського досвіду він розробляє принципи ефективного банківського нагляду і директиви (рекомендації), в яких викладені процедури аналізу банківських ризиків і критерії їх оцінки, визначені методи управління ризиками і шляхи забезпечення прозорості банківської діяльності.

     Комітет надає можливість усім країнам скористатися його рекомендаціями з урахуванням особливостей національної економіки і, зокрема, банківської системи. Зважаючи на високий авторитет комітету, підготовлені ним директиви враховуються центральними банками, регулятивно-наглядовими органами та банківськими установами у багатьох країнах світу і стають, як правило, невід'ємною частиною банківського законодавства.

     Комітет традиційно підтримує тісні зв'язки з регіональними професійними організаціями банківського нагляду. У 1990 р. була створена регіональна група банківського нагляду країн Центральної та Східної Європи. Комітет надає групі спеціальні експертні рекомендації щодо створення і функціонування банків, організації банківського нагляду, підготовки законодавчої бази в умовах ринкової трансформації економіки. НБУ активно контактує з членами групи, бере участь у роботі органів групи.

     Центральні  банки активно співпрацюють з  міжнародними валютно-кредитними і  фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного  органу міждержавного валютного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкованих відносин у валютній сфері. Згідно зі Статутом МВФ виконує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну дослідницьку функції.

     При цьому слід відзначити тенденцію  до посилення кредитної функції  фонду, яка певною мірою змінила  саму його природу. Оскільки МВФ надає  свої кредити переважно центральним  банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабілізаційних і регулятивних функцій, у перспективі можливе перетворення його у своєрідний Банк центральних банків.

     Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної економічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну місця і ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у 50-ті роки, коли почало функціонувати найбільш розвинуте регіональне угруповання країн Західної Європи - Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Невід'ємним компонентом економічної інтеграції є валютна Інтеграція - процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних організацій.

     Елементи  валютної інтеграції в Західній Європі формувались поступово. У 1979 р. була створена Європейська валютна система, в якій брали участь країни ЄЕС (більш пізня назва - Європейський союз - ЄС). Система мала на меті створення зони європейської стабільності із власною валютою ЕКЮ і передбачала режим сумісного коливання валютних курсів країн-членів ЄС (так звана суперзмія). Функції емісії ЕКЮ і міжнародного валютного регулювання були покладені на Європейський фонд валютного співтовариства. Фонд надавав кредити центральним банкам країн-членів ЄС для проведення валютних інтервенцій з метою підтримки коливань курсу валют у межах визначеного коридору.

     Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування економічного валютного союзу ЄС (ЄВС). Важливим етапом формування ЄВС стало заснування у 1994р. Європейського валютного інституту для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро.

     ЄСЦБ - це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку - ЄЦБ (European Central Bank - ЕСВ) і національних центральних банків країн Європейського союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою запровадження єдиної європейської валюти - євро.

     З 1 січня 1999р. в одинадцяти країнах  ЄВС (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено  незмінний обмінний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий обіг.

     Відповідно  до Статуту основне завдання ЄСЦБ - це підтримка цінової стабільності в ЄВС. Базові функції ЄСЦБ:

     * визначення та реалізація єдиної  монетарної політики в зоні  євро (ЄВС);

     * проведення міжнародних валютних операцій;

     * зберігання офіційних золотовалютних  резервів, що передані ЄЦБ країнами-учасницями системи, а також управління цими резервами;

     * сприяння чіткому функціонуванню  платіжних систем країн-учасниць  ЄВС.

     Крім  того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової системи і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду за банками.

     Виконання завдань і функцій, що покладені  на ЄСЦБ, забезпечує Європейський центральний банк (ЄЦБ) - самостійно або через національні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні національні центральні банки не можуть отримувати вказівки від органів влади ЄС та урядів країн-учасниць. Згідно зі Статутом ЄЦБ і національним центральним банкам забороняється надавати кредити органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купувати у них безпосередньо боргові зобов'язання.

     ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998р. Штаб-квартира банку розташована  у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статутний  капітал ЄЦБ становить 5 млрд. євро. Частка кожного національного центрального банку у формуванні капіталу визначається двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кількістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впливають на обсяги внеску до статутного капіталу.

     Чистий  прибуток ЄЦБ за рішенням Ради керуючих частково (не більше 20%) спрямовується для формування резервного фонду. Загальна сума цього фонду не повинна перевищувати капітал банку. Залишок прибутку розподіляється між національними центральними банками (акціонерами ЄЦБ) пропорційно частці сплаченого ними капіталу.

     Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче  правління. Рада керуючих складається з членів Виконавчого правління і голів національних центральних банків країн зони євро ЄВС. Рада визначає основні орієнтири монетарної політики й інструменти її реалізації. Рішення стосовно монетарної політики приймаються простою більшістю голосів членів Ради. Для прийняття рішень стосовно формування капіталу банку, офіційних золотовалютних резервів і деяких інших питань голоси голів національних центральних банків зважуються згідно з участю цих банків у формуванні статутного капіталу ЄЦБ. Рада керуючих є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів країн-членів ЄС.

     Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох інших членів, які обираються за загальною згодою урядів країн-членів на рівні Глав держав або урядів. Термін повноваження членів Правління становить 8 років і не підлягає подовженню. Виконавче правління здійснює реалізацію монетарної політики відповідно до рішень, прийнятих Радою керуючих, і розробляє директиви для національних центральних банків згідно з покладеними на нього повноваженнями.

     Для координації монетарної політики між  країнами зони євро та іншими країнами ЄС (Велика Британія, Швеція, Данія, Греція) створена Загальна Рада. Вона складається з Президента ЄЦБ, віце-президента та голів національних центральних банків країн- учасниць ЄС.

     Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європейському Парламенту, Комісії і Раді Міністрів. 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Особливості інтернаціоналізації банківського капіталу 

     Перші ознаки інтернаціоналізації банківського капіталу спостерігалися ще в XIX ст., проте  значне її посилення припадає на XX ст. Фахівці умовно розрізняють тут  кілька етапів. Перший етап тривав з  кінця XIX ст. до 60-х років XX ст. і позначився зрощуванням банківського капіталу з промисловим переважно на національних ринках. Там же відбувався процес концентрації й централізації банків, інтенсивно зростав банківський капітал. Розвивалися також специфічні форми міжнародних банків і міжнародних банківських об'єднань. Для цього періоду характерним є панування в міжнародній сфері насамперед операційних кореспондентських відносин між банками. Основною формою інтернаціональної співпраці банків стали міжнародні союзи, утрулопання, консорціуми тощо. Поширюється практика створення спільних дочірніх підприємств, тимчасового співробітництва в межах конкретної угоди. Виникають перші мережі філій і відділень банків за кордоном.

     На  цьому етапі провідну роль у міжнародному кредитуванні й валютних розрахунках відігравали центральні банки економічно розвинутих країн. Міжнародна діяльність комерційних банків концентрувалася на обслуговуванні зовнішньої торгівлі й виробничих інвестицій в інших країнах. Вивезення безпосередньо банківського капіталу мало відносно невеликі розміри. У багатьох державах зберігалися валютні Й кредитні обмеження на міжнародні операції банків, промислових та торговельних корпорацій. Цей період можна назвати періодом утворення умов міжнародного банківського співробітництва.

     Другий  етап почався з середини 60-х і  тривав до кінця 80-х років. У цей  проміжок часу відбулися якісні зміни  в банківських системах економічно розвинутих країн, зросла роль банків у міжнародних економічних відносинах. Спостерігався бурхливий, екстенсивний, практично не контрольований розвиток банківського капіталу в міжнародному масштабі. Набули безпрецедентного масштабу міжнародний рух капіталів, розвиток міжнародного поділу праці, інфраструктури міжнародної торгівлі, відкриття зарубіжних представництв, відділень і філій головних банків. Поряд зі зростанням традиційних фінансових центрів утворилися і нові центри — у країнах, що розвиваються, причому в основному не пов'язані з економічним потенціалом цих країн. Унаслідок цього виникли справжні транснаціональні банки з численними підрозділами в головних міжнародних фінансових центрах.

     Інтернаціоналізація банківської діяльності відкрила нові можливості для банківських операцій. Міжнародні ринки капіталів набувають  певної самостійності, перетворюються на глобальний механізм перерозподілу фінансових ресурсів між країнами. Про це свідчать високі темпи зростання ринків євровалют, що у 80-х роках у середньому досягли 28 %. Водночас інтернаціоналізація банківського капіталу здебільшого збігається з основними географічними напрямками розвитку міжнародного виробництва та торгівлі. Банки, як і раніше, орієнтуються на фінансове обслуговування за кордоном корпорацій, як правило, країни свого походження.

     Характерною ознакою цього етапу є те, що транснаціональні банки (ТНБ) почали створювати мережу відділень і представництв у країнах, що розвиваються, які не мають власної достатньої кредитно-фінансової системи для ефективнішого розподілу фінансових ресурсів. Це веде до створення так званих "фіскальних оазисів" — найменш регульованих і вільних від податків банківських центрів.

     Посилилася  монополізація банківської сфери. Валютно-кредитні відносини монополізовані найбільшими банківськими монополіями транснаціонального типу, що ведуть жорстку конкурентну боротьбу за клієнтурну базу, сфери впливу в інших країнах. Одночасно відбувалися структурні зміни: народжувалася велика кількість різних банківських союзів, консорціумів, асоціацій, частішали випадки міжнародних злиттів і поглинань, створення спільних установ для обслуговування і фінансування великих міжнародних проектів. Тривала лібералізація режимів конвертованості валют, обмежень процентних ставок, визначення валютних курсів. Кредитна експансія ТНБ за кордоном супроводжувалася зростанням нестійкості міжнародних валютних і кредитних ринків, глобалізацією проблеми зовнішньої заборгованості.

     На  початку 90-х років інтернаціоналізація  банківського капіталу вступила в новий, третій етап. У цей час в економіці країн Заходу спостерігалися стабільне економічне зростання та відносно низький рівень інфляції. Посилення контролю за інфляцією частково ускладнило фінансове становище промислових і торговельних транснаціональних корпорацій — головних джерел ресурсів для ТНБ. У національних економіках відбувалися нарощування фінансової заборгованості і концентрація активів у кількох найбільших ТНБ. Нестача фінансових коштів стимулювала державні органи до позикових операцій на ринках цінних паперів, до розширення кола учасників державного кредитування, конструювання нових систем розміщення державної заборгованості. Державні структури розмішували позики на приватних ринках капіталів, як місцевих, так і іноземних. Крім того, уряди низки країн Заходу почали прямо конкурувати з банками та іншими фінансовими установами за залучення заощаджень населення шляхом створення спеціальних програм. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Класифікація міжнародних банків 

     Сучасну світову фінансову систему можна  розглядати як багаторівневу. Перший рівень представлений міждержавними фінансовими  установами (Всесвітній банк, Європейський центральний банк, Міжнародний валютний фонд тощо), метою яких є формування умов для підвищення ефективності міжнародних розрахунків та стабільності світової фінансової системи. Другий рівень утворюють національні фінансово-кредитні установи, наділені контрольними та наглядовими функціями, до яких передусім можна віднести центральні банки та структури з нагляду за банківською діяльністю. Третій рівень — це транснаціональні й міжнародні комерційні (універсальні й спеціалізовані) банки. Четвертий рівень складають банківські установи, діяльність яких обмежена національними рамками.

     На  міжнародному ринку капіталів діють  винятково першокласні фінансові посередники та солідні позичальники, що володіють якісною і повною інформацією. На міжнародні валютні відділи транснаціональних банків припадає основна частка валютних операцій (близько 95 %).

     Класифікуючи  міжнародні банки за різними критеріями, варто враховувати, що в нових умовах стратегія банків більше пов'язана з питомою вагою міжнародних операцій і прибутків у загальному обсязі угод та прибутків банку, з клієнтурною базою, ніж із фізичною присутністю за кордоном або універсалізацією діяльності. У даний час можна виділити, хоча і з певним ступенем умовності, такі групи банків, що ведуть міжнародні операції.

     До  першої групи належать національні  банки, що мають лише невелике іноземне відділення, на яке припадає незначна частка активів, прибутків і персоналу. Такі відділення звичайно фінансують торговельні угоди, разові валютні операції, надають послуги із застосуванням акредитивів клієнтам у країні перебування, здійснюють обмежені кореспондентські відносини з іншими банками.

     Друга група — банки, міжнародні операції яких дають від 5 до 10 % їхніх прибутків. Для завоювання репутації конкурентоспроможного міжнародного банку цього явно замало. Такі банки розширюють свою участь у міжнародних операціях через створення окремих філій і представництв у основних світових фінансових центрах, проведення оптових валютно-кредитних операцій, зокрема шляхом участі в різних міжнародних кредитних угодах. Іноземна мережа таких банківських установ має підпорядкований характер і в цілому виконує пасивну роль.

     Дедалі  численнішою стає третя група  — транснаціональні банки. Ці міжнародні банківські угруповання є новим  типом міжнародного банку і посередника в міжнародній міграції капіталу, їм належать сьогодні провідні позиції на світовому ринку капіталів.

     Транснаціональні  банки - це найбільші банківські установи, котрі досягли такого рівня міжнародної концентрації й централізації капіталу, який дає їм змогу брати реальну участь у економічному розподілі світового ринку позичкових капіталів і валютно-кредитних ресурсів (кредитно-фінансових послуг).

     Сучасні міжнародні банківські інституції характеризує головним чином зовнішньоекономічна спрямованість їхньої діяльності. Так, зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії — 101 млрд дол., ФРН - 62 млрд дол. Рушійним мотивом їхньої діяльності слугує прибуток від операцій на міжнародних ринках, що досягає 25—35 % загального прибутку банку. Одним із головних у стратегії банку стає показник прибутку на вкладений за кордоном капітал. Відділення, філії та представництва в усіх головних світових фінансових центрах, де є необхідні технічні й комунікаційні можливості, досвідчений штат фахівців, дають змогу банкам цієї категорії не тільки фінансувати торгівлю, проводити масштабні операції з валютою і кредитом, а й виступати в ролі визнаних лідерів при формуванні міжнародних консорціумів банків, організації фінансування великих і престижних проектів, а також створювати обмежені угруповання з надання високоспеціалізованих послуг. Часто об'єктом фінансування таких банків стають найбільш інтернаціоналізовані галузі, такі як енергетична, суднобудування, автомобілебудування і т.ін. Міжнародні підрозділи таких банків являють собою "банк у банку", їм належить значна питома вага в сукупній системі управління всією монополією. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновок 

     Остання третина XX ст. позначилася радикальними змінами в банківській сфері. Від успішної діяльності банків завжди залежав стан як фінансової системи, так і національної економіки в цілому. Але в останні десятиріччя вплив банківської сфери на матеріальне виробництво і всі господарські процеси відчутно посилився. Зміни в цій сфері настільки масштабні й стрімкі, що їх часто характеризують як "банківську революцію". Ці зрушення мають спільну основу: інтеграцію, що переростає у глобалізацію національних ринків грошей і капіталів, тобто фінансових ринків.

     Інтеграція  ринків окремих країн розпочалася зі зміцнення зв'язків, контактів між національними фінансовими ринками, їх прогресуючого переплетення. Банки стали надавати, а їхні клієнти отримувати фінансові послуги за межами країн, де вони розташовані, одночасно в багатьох валютах. Умови таких операцій почали поступово вирівнюватися і виявлялися для позичальників та інших споживачів банківських послуг вигіднішими, ніж на національних ринках. Це пов'язано з тим, що міжнародні фінансові операції не піддаються такому жорсткому державному регулюванню, як фінансові операції в окремих країнах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список літератури 

1. Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. - К., 1999.
2. Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. - К.: кнеу, 2001. - 602 с. ISBN 966-574-199-3.
3. Міжнародні фінанси: Підручник / За ред. О. І. Рогача. — К.: Либідь, 2003. — 784 с.
4. Міжнародні фінанси / О. М. Мозговий, Т. Є. Оболенська, Т. В. Мусієць: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 557 с.
5. Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник / Кол. авт.: А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна, М. І. Савлук та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза і канд. екон. наук, доц. М. Ф. Пуховкіної. — К.:  КНЕУ, 2005. — 556 с.