Зв’язок особистісного егоцентризму, рефлексії й емпатії у студентів

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  імені В. Н. КАРАЗІНА

Факультет психології

Зв’язок особистісного егоцентризму, рефлексії й емпатії у студентів

Дипломна робота

за спеціальністю «Психологія»,

кваліфікація: магістр психології, викладач

студентки 5-го курсу

Каз’яніної Наталії Анатоліївни

Науковий керівник:

к. психол. н, доц.

Невоєнна О. А.

Харків

2012 

Зміст

ВСТУП

Економічні, соціальні й культурні процеси, що зараз відбуваються у суспільстві, змінюють і характер відносин між людьми. Світ швидко змінюється і висуває дітям нові вимоги (зниження віку початку шкільного навчання, витиснення гри з вікової норми розвитку), разом з тим інакшими стають і можливості їх розвитку, що згодом позначаються на особливостях міжособистісних відносин протягом всього життя.

Все частіше невміння або  відсутність бажання зрозуміти  один одного призводять до відчуження. Людина, що проявляє таку спрямованість, реалізує егоцентричні тенденції у своєму поводженні, що безпосередньо позначається й на особливостях організації її простору міжособистісних відносин з навколишніми. Егоцентризм – це властивість особистості, що являє собою фіксовану установку людини на своїх думках, переживаннях, поданнях, діях, цілях, якостях характеру й темпераменту. У науковій психології проблемою егоцентризму займалися Ж. Піаже, Р. Энрайт, Д. Елкінд, Е. Еріксон, Л. С. Виготський, Б. С. Братусь, М. Доналдсон, Т. В. Рябова, Т. І. Пашукова [4, 20, 26, 28, 45].

Егоцентризм призводить до того, що у підлітковому, юнацькому або дорослому віці більшість з людей періодично переживають прикрості через виникаюче почуття непоняття себе іншими, що пов'язується з проблемою не сформованості належного рівня рефлексії й емпатії. Рефлексія – процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних актів і станів. Проблема рефлексії досліджувалася низкою авторів: Ф. Е. Василюк, М. Р. Гінзбург, Н. І. Гуткіна, А. Ф. Лазурський, Ж. Піаже, В. І. Слободчиков, А. В. Карпов [12, 38]. Емпатія – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої особи в формі співпереживання. Різні аспекти емпатії й емпатійних здібностей відбиті в дослідженнях вітчизняних і закордонних авторів: В. В. Бойко, С. Б. Борисенко, Т. П. Гаврилової, Е. П. Ільїна, Т. П. Пашукової, А. П. Сопікова, К. Роджерса [5, 8, 25].

Децентрація, як механізм подолання егоцентризму особистості, що полягає в зміні точки зору, позиції суб'єкта в результаті зіткнення, зіставлення й інтеграції її з позиціями, відмінними від власної, є основою рефлексії й емпатії як способів міжособистісного розуміння (Т. П. Гаврилова, О. І. Цвєткова) [37].

Аналіз літературних джерел засвідчив, що експериментальних досліджень вікової динаміки прояву особистісного егоцентризму у взаємодії з оточуючими та шляхів його подолання у юнацькому та молодому віці немає. Існуючі дослідження обмежуються лише молодшим шкільним віком [42].

Актуальність обраної теми обумовлюється тим, що корекцію особистісного егоцентризму можна здійснювати за умови активного розвитку рефлексії й емпатії, як базових механізмів децентрації. Завдяки чому стає можливим врахування позиції іншого, його інтересів та бажань, і як результат ефективне спілкування.

Об’єкт дослідження – особистісний егоцентризм.

Предмет дослідження –  зв’язок особистісного егоцентризму з рефлексією й емпатією у студентів.

Мета дослідження –  вивчити особливості зв’язоку між особистісним егоцентризмом та рефлексією й емпатією у студентів.

Спираючись на мету дослідження, нами були сформульовані задачі:

1. теоретичний огляд положень про особистісний егоцентризм, рефлексію й емпатію;
2. визначення рівню та особливостей особистісного егоцентризму студентів;
3. вивчення особливостей рефлексії й емпатії студентів;
4. визначення особливостей зв’язку особистісного егоцентризму, рефлексії й емпатії у студентів молодших та старших курсів.

Нами в дослідницькій  роботі були використані наступні методи: шкали "Особистісний міф" (NPFS) та "Уявлювана аудиторія" (ІAS) в адаптації Т. В. Рябової; тест егоцентричних асоціацій Т. І. Пашукової; методика "Визначення індивідуальної міри вияву рефлексивності" А. В. Карпова,  З. В. Пономарьової; методика діагностики рівня емпатичних здібностей В. В. Бойко; методи математичної обробки даних: метод рангової кореляції Спірмена та U-критерій Манна-Уітні.

Вибірку склали дві групи досліджуваних. Першу групу представили 53 студента 1 курсу, з них: 47 дівчат і 6 юнаків. Віковий діапазон її представників – від 17 до 18 років. Другу групу досліджуваних представили 53 студента 4 та 5 курсів, з них: 39 дівчат й 14 юнаків. Віковий діапазон її представників – від 20 до 25 років.

Робота складається з  трьох розділів: реферативного, методичного  та емпіричного. 

Практична значимість роботи полягає у тому, що визначені особливості особистісного егоцентризму юнаків та молоді є основою для вивчення механізмів його подолання та розробки програми корекції егоцентризму, яка може бути використана практичними психологами, соціальними працівниками та педагогами, та стати орієнтиром у практичній роботі зі студентами, спрямованої на попередження несприятливих варіантів розвитку їх особистості. 

РОЗДІЛ 1 ПРОБЛЕМА ОСОБИСТІСНОГО ЕГОЦЕНТРИЗМУ

1. Основні теоретичні підходи до визначення поняття особистісного егоцентризму

Існує декілька точок зору на феномен  егоцентризму. На думку вітчизняних авторів, егоцентризм – це позиція особистості, що характеризується зосередженістю на власних відчуттях, переживаннях, інтересах, а також нездатністю приймати й ураховувати інформацію, що суперечить власному досвіду, зокрема, що виходить від іншої людини. У закордонній психології термін "егоцентризм" використовується як позначення вікової специфіки [6].

Феномен егоцентризму як особливої  розумової позиції найбільш розгорнуто описаний у концепції Ж. Піаже. Егоцентризм – центральна особливість дитячого мислення, відсутність розуміння відносності пізнання світу; позиція неусвідомленого приписування якостей власного "Я" іншим людям і речам. Егоцентризм обумовлений недостатньою диференціацією дитиною різних областей реальності. Те, які саме області погано диференційовані, залежить від стадії пізнавального розвитку, від сформованості інтелектуальних структур [28].

Егоцентризм – це одна з  трьох стадій розвитку мислення дитини. На першій стадії генезису інтелекту  – стадії "аутизму" – дитяче мислення асоціальне й суб’єктивоване, на другій стадії – егоцентризму –  діти ототожнюють точки зору інших  людей із своєю, проявляючи суб’єктивний реалізм. Третя стадія (соціальне  мислення) відкриває можливість розуміння  інших точок зору й перспектив та формування об’єктивного образу світу, інваріантного щодо розмаїття точок  зору інших людей.

Під впливом критики, Ж. Піаже пропонував для позначення цього феномена поряд з терміном "егоцентризм" використовувати також термін "центрація". Подолання егоцентризму пов'язане з поняттям "децентрація". Однак поняття це в літературі визначається неоднозначно. Про неї говориться і як про механізм й як про результат подолання егоцентричної позиції [19]. Децентрація виникає із зіставлень різних точок зору на той самий об'єкт. Отже, для того, щоб децентрація стала можливої необхідна взаємодія дитини з іншими людьми.

 Однак, соціальний  фактор, на думку Ж. Піаже - лише певною мірою  може вплинути на те, що дитина децентрується. Головне ж джерело подолання егоцентризму - у дозріванні інтелектуальних структур, взаємодія з іншими людьми може сприяти децентрації дитини тільки за умови, що вона досягла певного рівня розвитку інтелекту [27].

Згідно Ж. Піаже, егоцентризм має тенденцію підсилюватися щоразу, коли в ході розвитку, дитині доводиться стикатися із чимсь новим, незнайомою їй сферою пізнавальної діяльності. "Вибух" егоцентризму поступово згасає в міру того, як дитина освоюється в новій області.

У дорослих, на думку Ж. Піаже, прояв центрації суб'єкта на собі в процесі пізнання також можливий. Дорослі можуть не координувати різні точки зору на ситуацію або у випадку слабкості розвитку в них інтелектуальних структур, або у випадку ускладнень і при зіткненні з незнайомими, незвичними об'єктами й ситуаціями. У першому випадку дорослі не здатні до координації різних поглядів на об'єкт у принципі, децентрації не відбудеться, у другому - буде відбуватися поступове координування точок зору в міру освоєння ситуації.

Однак, розробка ідей Ж. Піаже про феномен центрації суб'єкта на своїй точці зору в підлітків і дорослих не одержала такого розвитку, як дослідження проблеми дитячої форми пізнавального егоцентризму. Традиційно у вітчизняній психології поняття "егоцентризм", "пізнавальний егоцентризм" зв'язуються з егоцентризмом доопераційної стадії розвитку інтелекту й розглядаються переважно як риса мислення дошкільника.

Слідом за Ж. Піаже в науковій психології егоцентризм прийнято розглядати як характеристику пізнавальної сфери суб'єкта.

Положення Ж. Піаже про егоцентризм як характерну рису мислення дитини продовжували розроблятися й зазнавали серйозної критики як закордонними, так і вітчизняними психологами.

М. Доналдсон вважає, що розходження між дитиною й дорослим у ступені виразності егоцентризму й, відповідно, у здатності до децентрації не настільки істотні, як припускав Ж. Піаже. Труднощі в вирішенні розумових завдань у дошкільників М. Доналдсон зв'язує з недостатньою абстрактністю їхнього мислення. Це приводить до обмежень у розумінні дитиною намірів дорослого й змісту завдання. Завдання Ж. Піаже прості з погляду дорослого, але для дитини вони безглузді, тому що не викликають емоційних переживань. Таким чином, егоцентризм дитини насправді егоцентризм дорослого, що нездатний встати на позицію дитини, побачити особливості її мислення не тільки із чисто інтелектуальної, логічної сторони.

Осмислення феномена егоцентризму в дітей і критика Ж. Піаже у вітчизняній психології здійснювалися у двох напрямках. Перший, напрямок досліджень егоцентризму стосується вивчення взаємин мислення й мови. Основне дискусійне питання тут – питання про "коріння, функцію й долю" егоцентричної мови. Поняття егоцентричної домінанти використав Л. С. Виготський. Вона полягає в тому, що в системі інтересів юнака центральне місце займає його особистість, що формується [40]. Л. С. Виготський розуміє розвиток психіки як формування вищих психічних функцій у процесі інтеріоризації, перетворення соціально-комунікативних (інтерпсихічних) функцій в індивідуально-суб’єктні (інтрапсихічні). На відміну від Ж. Піаже, Л. Виготський вважає, що не мислення визначає властивості егоцентричної мови, а, навпаки, структура і функції дитячої мови обумовлюють розвиток мислення, причому егоцентрична мова з віком не згасає (як думав Ж. Піаже), а переходить у внутрішній план [4].

Другий напрямок пов'язаний з вивченням шляхів подолання егоцентризму. Центральною тут є проблема співвідношення навчання й розвитку. У дослідженні В. А. Недоспасової про психологічний механізм подолання центрації (егоцентризму) у дошкільників на матеріалі завдань Ж. Піаже було показано, що звільнення від егоцентризму – децентрація – відбувається в результаті складної діяльності дитини. Змістом цієї діяльності є перехід дитини з фактично займаної позиції на іншу – умовну, і з однієї умовної – на іншу умовну. Д. Б. Ельконін припускає, що рольова гра є саме тією діяльністю, у якій і відбуваються процеси, найбільш необхідні для подолання егоцентризму в дошкільному віці [43].

На думку В. П. Зайцева, егоцентризм є не стільки функцією віку, скільки функцією певної організації діяльності дитини. Дослідник припускає, що діти прибігають до егоцентризму як до деякої очевидної й найбільш простої для них стратегії рішення не зовсім зрозумілих, важких завдань. 

У підлітковому віці егоцентризм  здобуває форму "наївного ідеалізму". Підліток приписує своїм думкам необмежену силу. Неуміння усвідомити різницю між власними пізнавальними здібностями й реальністю, до якої вони додаються, веде до того, що мрії здаються дією, що вже змінює світ. Звільнення від егоцентризму відбувається не завжди: існують дорослі, що залишилися егоцентричними у своїй манері мислити. Це люди, які поміщають між собою й реальністю уявлений світ і зводять усе до цієї вузько індивідуальної точці зору. Така манера жити в самому собі знижує вірність саморозуміння й розуміння світу.

Сучасні дослідження егоцентризму спрямовані, переважно, на його вивчення з погляду особливостей розвитку особистості. Вперше афективно-особистісні компоненти егоцентризму були описані Д. Елкіндом. Це особливі поведінкові феномени, характерні для підлітків і пов'язані зі специфікою формально-операційного мислення. Формальні операції наділяють підлітка здатністю не тільки створювати розумові конструкції, але й міркувати про них, що дозволяє підліткові отримати уявлення не тільки про власне мислення, але й про мислення інших людей. При цьому підліткові складно диференціювати об'єкти, на які спрямоване мислення інших, і об'єкти, на які спрямоване його власне мислення. Через серйозні психофізіологічні зміни, які підліток переживає в цьому віці, він найбільше цікавиться собою. Відповідно він думає, що інші стурбовані його поводженням і зовнішнім виглядом також, як і він сам. Саме це переконання Д. Елкінд позначає терміном "уявлювана аудиторія"; він розглядає цей феномен як один з основних компонентів егоцентризму в підлітковому віці.

Те, які реакції на себе й своє поводження підліток приписує навколишнім, залежить від його відношення до себе. Позитивне відношення  приведе до того, що й іншим приписуються позитивні реакції на самого себе. І, навпаки: при негативній установці на самого себе підліток відчуває негативне, критичне відношення навколишніх.

Крім того, що підліток починає  передбачати реакції навколишніх  на себе й випробовувати нові переживання, пов'язані із цим, у нього з'являється  ще цілий "шар" нових афективних станів, що зачіпають його "Я", його подання про себе. У підлітка з'являється  впевненість у тому, що його почуття й потреби є унікальними, особливими й виходять за межі розуміння інших. Можливо, через те, що підліток відчуває себе центром загальної уваги деякої аудиторії, він оцінює себе й особливо свої почуття як щось унікальне, особливе: тільки він може так страждати, любити, ненавидіти. Ця віра в унікальність своїх переживань була названа Д. Елкіндом "особистим міфом", що становить другий компонент егоцентризму в підлітковому віці [40].

На додаток до перерахованих  компонентів феномена егоцентризму Р. Энрайт увів ще один компонент - "сфокусованість на собі", визначивши його як загальну підліткову тенденцію до зосередження уваги на своїх почуттях і думках.

Д. Елкінд описує феномени центрації суб'єкта на собі, що проявляються в афективно-особистісній сфері, але теоретично зв'язує у своїй концепції індивідуально-афективний егоцентризм із когнітивним, тобто з феноменами сфокусованості на собі в пізнавальній сфері. Він вважає, що переживання сфокусованості на собі є наслідком неосвоєння підлітком формально-операційних структур інтелекту.

У руслі психоаналітичного підходу  феномени центрації суб'єкта на собі розглядаються як подібні по своїй структурі з підлітковою формою егоцентризму, описаної Д. Елкіндом, тобто як представлені двома структурами – "уявлюваною аудиторією" й "особистим міфом". Однак, піддається сумніву той факт, що їхнє джерело криється в розвитку формальних операцій.

Трансльовані підліткові в культурі вимоги до формування ним ідентичності можуть помилково розумітися суб'єктом як підвищений інтерес навколишніх до нього персонально, а не як загальні вимоги до всіх людей даного віку. Через подібне змішання, на думку D. Lapsley и R. Rice, може виникати "уявлювана аудиторія" як один з компонентів егоцентризму в підлітковому віці. У той же час, новизна відчуттів підлітка, що з'являється в нього через розвиток ідентичності, може приводити до  виникнення почуття власної унікальності й невразливості, на підставі цих почуттів може формуватися таку розумову побудову як "особистий міф".

У руслі психоаналітичної традиції як джерело розвитку підліткової форми егоцентризму крім процесів сепарації – індивідуації розглядаються процеси ідентифікації [41]. Головним завданням підліткового віку Е. Ериксон уважав знаходження его-ідентичності. Ідентичність розглядається як структура, пережита суб'єктивно як почуття тотожності й безперервності власної особистості при визнанні іншими людьми цієї тотожності й безперервності. При цьому почуття ідентичності супроводжується відчуттям цілеспрямованості й свідомості власного життя й упевненості в зовнішнім схваленні. Ускладнення процесу самоідентифікації в юнацькому віці затримує прийняття соціальних ролей і функцій побудови певного "образа Я" або приводить до прийняття негативної ідентичності. Психічний розвиток людини постає як послідовний процес ідентифікацій та дезідентифікацій (центрацій і децентрацій). Тим самим формування особистості розуміється як стадіальний процес формування її ідентичностей. На кожному віковому етапі відбувається або сприятливе подолання кризи, або несприятливе. У першому випадку особистість міцніє, у другому, опиняючись на наступній стадії, обтяжена невирішеними життєвими проблемами й, отже, більш конфліктна. Спираючись на вищі рівні особистісного розвитку, людина не "цілком" дезідентифікується (або децентрується), а специфічно інтегрує новий життєвий досвід з попередніми надбаннями [45].

У закордонній психології вивчення афективного егоцентризму обмежувалося дослідженнями переживань "уявлюваної аудиторії"  й "особистого міфу" у підлітків, вікова динаміка цих  феноменів не простежувалася.

Один з варіантів розгляду  проблеми егоцентризму властивий вітчизняній психології особистості. Б. С. Братусь розглядає егоцентризм як один з рівнів значеннєвої сфери особистості. На егоцентричному рівні розвитку значеннєвої сфери інша людина розглядається "як річ, як підніжжя егоцентричних бажань".

Дослідження Л. Обухової поглиблюють розуміння егоцентризму мислення й показують, що основний фокус проблеми полягає у вивченні співвідношення пізнавального й соціально-психологічного егоцентризму [20].

Т. Пашукова розуміє під егоцентризмом зосередженість суб’єкта на своїх інтересах і його нездатність брати до уваги думки, плани, точки зору інших людей та координувати їх із власними, а в соціально-психологічному плані егоцентризм розглядається як небажання і невміння бачити інших людей. Головна функція егоцентризму полягає у стабілізації его-станів особистості.

Т. Пашукова виходить за рамки традиційних досліджень егоцентризму-децентрації й розширює уявлення про види й форми егоцентричної феноменології, чітко виділяючи пізнавальний, моральний і комунікативний види егоцентризму, а також розрізняючи егоцентризм як властивість і стан особистості.

Головне значення для Т. Пашукової має вивчення егоцентризму як властивості особистості. Вона розглядає його з позицій інтрапсихологічного підходу, тобто досліджуючи особливості внутрішньої структури особистості: егоцентричні мотиви й потяги, самооцінку, рівень домагань і потреб, спрямованість особистості, смислову сферу свідомості, егоцентричні якості особистості [24].

Подальші дослідження дитячого егоцентризму Дж. Гібсона все більше виявляли його соціально-релятивну, діалогічно-контекстуальну природу й розкрили важливу роль поняття позиції, під якою розуміється соціально-психологічна властивість особистості, що виражається в думці й оцінці.

У соціально-психологічному підході до егоцентризму для Т. Пашукової поняття "позиція" і "спрямованість" особистості відкривають можливість описати феномени егоцентризму, що відрязняються за змістом та обсягом. Щодо змісту егоцентризм визначається можливостями фіксації людини на думках, уявленнях, переживаннях, станах, точці зору, оцінці себе іншими, переживаннях стосовно свого статусу й ставлення до себе. Щодо обсягу феномени егоцентризму визначаються кількістю сфер, властивостей і станів суб’єкта, що мають егоцентричний зміст [26].

Важливу сферу прояву егоцентризму Т. Пашукова вбачає у сфері соціальної перцепції, оскільки при сприйнятті й розумінні інших людей різні форми егоцентризму задають суб’єктивні засоби інтерпретації людської й соціальної реальності. Розглядаючи принципи наївного реалізму Л. Росса і Е. Уорда (позиційності, "природності" й ілюзійної одностайності), дослідниця припускає, що соціально-психологічні функції егоцентризму полягають у необхідності самоствердження – захисті своїх намірів, позицій і планів [24].

Особливо цікаві ідеї про природу егоцентризму Т. Пашукова висуває з позиції концепції ролі інтерпретацій у розвитку особистості А. Славської. Виходячи з цих ідей, егоцентризм постає як момент внутрішнього зв’язування, інтеграції проявів "Я", результатом яких стає створення особистістю свого внутрішнього суб’єктивного світу як ціннісно-смислового конструкту світоглядного рівня [6].

Узагальнюючи дослідження зарубіжних і вітчизняних психологів, Т. Пашукова доходить висновку, що здатність до децентрації, розуміння ролі інших людей та уміння уявити себе на місці інших формуються десь років у дев’ять. Однак егоцентризм у тому або іншому ступені властивий будь-якій дорослій людині й може загострюватися під впливом різних обставин. Недоліки виховання, що мають наслідком несформованість довільної регуляції поводження, проявляються в тім, що людина буває, не здатною відстрочити задоволення якої-небудь потреби й підкоряє цьому всі свої думки й почуття. Егоцентризм мислення поступово перетворюється в особистісну рису людини і нерідко служить причиною ускладнень міжособистісних контактів. Невміння врахувати точку зору іншого обертається конфліктами й самітністю.

Таким чином, традиційно в психології феномени центрації суб'єкта на собі, на своїй точці зору, описані за допомогою поняття "егоцентризм", розглядаються як характеристика мислення, у першу чергу, дитячого. Цей підхід до дослідження егоцентризму в психології розвитку пов'язаний з ім'ям Ж.Піаже, що визначив егоцентризм як прояв суб'єктивної позиції дитини в пізнанні навколишнього світу й себе самого. Слідом за Ж. Піаже подання про егоцентризм продовжували розроблятися. Однак, у дослідженнях феноменів центрації на собі, відбувся перенос акцентів з вивчення когнітивної сфери на індивідуально-афективну. Д. Елкінд вводить нове поняття особистісного егоцентризму, який проявляється в тому, що людина вважає свою власну щиросердечну, духовну організацію тотожною духовній організації, цінностям, потребам інших людей і тому не завжди здатна ураховувати мотиви й інтереси іншого у своєму поводженні. Однак питання про джерело й вікову динаміку індивідуально-афективного егоцентризму залишається відкритим.

2.   Рефлексія й емпатія як механізми децентрації

Адекватність процесу  міжособистісного розуміння забезпечується завдяки дії певних психологічних феноменів, серед яких треба виділити передусім рефлексію й емпатію.

Як зазначає О. Бодальов, у розумінні іншої людини важливу роль відіграє ступінь розвитку уяви, що дає нам змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню. Вміння бачити ситуацію не тільки своїми очима, а й очима партнера має назву рефлексії.

Процес міжособистісного розуміння також тісно пов'язаний з емоційною сферою. Почуття, співчуття та співпереживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку — необхідний компонент спілкування та специфічний засіб пізнання людини людиною. Цей феномен має у психології назву емпатія [14].

А. Буземан перший із психологів запропонував виділити дослідження з рефлексії й самосвідомості в особливу область і назвати її психологією рефлексії. Він трактує рефлексію як "усяке перенесення переживання із зовнішнього світу на самого себе" [3].

Загальний зміст метакогнітивістського поняття рефлексії виражений у її визначенні Д. Дернером, що вважає рефлексію здатністю думати про своє власне мислення з метою його вдосконалювання [46]. Рефлексія, як процес побудований за рівневим принципом, відтворює у своїй будові основні рівні когнітивної ієрархії в цілому [10].

До напрямку метакогнітивізма часто відносять Ж. Піаже, що вивчав розвиток рефлексивного мислення в дитини, зокрема здатність до рефлексивної абстракції. Ж. Піаже трактує рефлексивне мислення як процес, що здійснюється на основі знання суб'єктом логічних законів зв'язку об'єкта зі спрямованим на нього дією й на основі усвідомлення необхідності такого зв'язку. Періодизація онтогенезу рефлексивного мислення розглядається за аналогією з періодизацією розвитку інтелекту дитини. На його думку, логічний зв'язок об'єкта й дії стає цілком рефлективним лише на стадії формальних операцій.

У вітчизняній психології вивчення рефлексії було підготовлено розробкою даного поняття І. М. Сєченовим, Б. Г. Ананьєвим, П. П. Блонским, Л. С. Виготським, С. Л. Рубінштейном в якості одного з пояснювальних принципів організації й розвитку психіки людини – самосвідомості.

Л. С. Виготський підкреслював, що нові типи взаємозв’язків психічний функцій, які утворюються на основі розвитку рефлексії, необхідно розглядати у віковому аспекті.

 Водночас у віковому аспекті рефлексія визначається у взаємозв’язку із  самостановленням, яке, на думку С. Р. Пантелєєва, є визначальним чинником конструктивної особистісної рефлексії.