Джерела земельного права

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО  ТРАНСПОРТУ

ім.гетьмана Петра  Конашевича-Сагайдачного

 

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

 

з дисципліни: ____________________________________________

                         тема:_____________________________________________

                               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав: студент   4  курсу

                                                                                     юридичного факультету

                                                                                     заочної форми навчання

                                                                              Комарницький Т.О.

                                                        шифр:

                                                               група №  2

 

 

                                                                                         

Київ - 2013

 

 

План

 

1. Поняття і класифікація джерел
2. Закони як основні джерела земельного права
3. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права
4. Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття і класифікація джерел 

 

У теорії права усталеним є поділ  джерел права на джерела в широкому і вузькому розумінні. Джерела в  широкому розумінні - це самі суспільні відносини, які є підставою для прийняття юридичних норм. Джерела права у вузькому розумінні - це нормативно-правові акти компетентних органів державної влади, що містять певні вимоги щодо регулювання відповідних суспільних відносин. Це поняття джерела має значення ємності, яка містить юридичні норми. Саме в такому аспекті розглядаються джерела земельного права, аналіз яких проводитися в цьому розділі.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади чи місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання і охорони земель, розраховані на багаторазове застосування і це засіб встановлення нових чи зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони є формою вираження і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин.

Джерела земельного права повинні  відповідати ознакам об'єктивно притаманним джерелам будь-яких галузей права. По-перше, вони повинні бути носіями владної сили держави, тобто забезпечуватися примусовим виконанням. По-друге, ці правові акти повинні бути розраховані на багаторазове застосування, тобто мати нормативний характер. По-третє, вони повинні бути адресовані невизначеному колу суб'єктів. І, нарешті, - носити загальнообов'язковий характер. Тому не можуть бути визнані джерелами права індивідуальні акти, видані з метою застосування чинних норм права. Такі акти не встановлюють нових правових норм, а лише застосовують уже видані, існуючі норми земельного права у відповідних ситуаціях. Наприклад, не визнаються джерелами земельного права рішення державних органів про надання особі земельної ділянки у власність чи у користування, про застосування санкцій до порушника земельного законодавства або про проведення землевпорядних дій. Ці рішення видаються винятково на підставі й у виконання чинної норми земельного права.

Водночас земельно-правові джерела  мають певні тільки їм властиві ознаки. Вони визначені в ст. 5 Земельного кодексу і полягають у поєднанні особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпеченні рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручанні держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпеченні раціонального використання й охорони земель; забезпеченні гарантій прав на землю; пріоритеті вимог екологічної безпеки при використанні і охороні земель.

Класифікація джерел земельного права  дає можливість максимально ефективно їх аналізувати і застосовувати на практиці. Вона може бути проведена за низкою підстав.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що видаються на основі, з метою розвитку і на їх виконання, іменуються підзаконними актами.

За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспільні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" тощо. Спеціальні - це акти, цілком присвячені регулюванню земельних відносин та питанням використання і охорони земель (Земельний кодекс, закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо).

За характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні і процесуальні. Перші містять матеріальні норми права, що встановлюють права, обов'язки і відповідальність учасників відповідних відносин. Другі регулюють процесуальні відносини в сфері використання і охорони земель. Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише за умов її застосування, притаманна необхідна їй процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис.

Таким чином, застосування правової норми  без здійснення певного комплексу  взаємозалежних і взаємообумовлених  дій, що випливають з її змісту й  утворюють процесуальну форму цієї норми, є неможливим. Вони стосуються, наприклад, порядку надання земель у власність і в користування, порядку вилучення (викупу) земель, порядку ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, здійснення заходів щодо охорони земель тощо. Актами процесуального характеру є Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України, Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України, Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України й інші. Специфіка земельного законодавства полягає в тому, що матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини щодо використання і охорони земель часто входять до змісту одних і тих самих нормативних актів.

За формою законодавчого акта джерела поділяються на кодифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є нормативні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систематизації та є основними в тій чи іншій галузі права. Такими кодифікованими актами у земельному праві є Земельний кодекс, закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо.

Систему джерел земельного права утворюють: Конституція; міжнародні конвенції, багатосторонні і двосторонні міждержавні угоди  й договори; закони; укази і розпорядження  Президента; декрети, постанови і  розпорядження Кабінету Міністрів  України; нормативно-правові акти міністерств  і інших центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; локальні нормативно-правові акти.

Договір є одним з важливіших джерел сучасного права. Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу, він становить домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В сучасних умовах роль договору як джерела права постійно зростає, що обумовлено бажанням сторін врегулювати взаємні права й обов'язки без будь-якого адміністративного диктату. На відміну від інших джерел права, договір укладається на принципах рівності, незалежності сторін і їх вільного волевиявлення, а також майнової відповідальності за порушення зобов'язань. Одна з головних особливостей договору полягає в тому, що він може бути як передбачений, так і не передбачений законодавством. Основні вимоги до форми, змісту і предмету договору закріплені у Цивільному кодексі. Крім того, Земельний кодекс, Закон "Про оренду землі" і низка інших земельно-правових актів більш детально регламентують зміст правочинів із земельними ділянками, що обумовлено специфікою землі як особливого виду майна, з приводу якого виникають договірні відносини.

Звичаї в теорії права є загальновизнаними джерелами регулювання суспільних відносин, що характеризуються невпорядкованістю, множинністю і різноманітністю. Звичаї можуть визнаватися як джерела регулювання земельних відносин і санкціонуватися державою. Зокрема гл. 17 ЗК регламентує правила добросусідства, що становлять традиційно сформовані відносини між суміжними землекористувачами щодо використання належних їм земельних ділянок і межових споруд з урахуванням обопільних інтересів сторін.

В рамках конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову вітчизняна правова доктрина розглядає застосування судової практики лише в аспекті тлумачення та роз'яснення окремих положень права. Отже, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз'яснення і листи Вищого господарського суду України та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України не є джерелами права. Проте це не знижує ролі судової практики у виробленні загальних підходів і принципів ефективної реалізації джерел земельного права, а також однакового застосування його норм на практиці. Особлива роль узагальнень судової практики полягає, зокрема, у тому, що їх вивчення й аналіз дає законодавцеві можливість вчасно вносити необхідні зміни і доповнення до чинних земельно-правових норм і заповнювати існуючі в законодавстві прогалини.  

 

 

 

 

 

 

2. Закони як основні джерела земельного права 

 

Основними джерелами земельного права  є закони, які можна поділити на кодифіковані і некодіфіковані, а  також на загальні і спеціальні. Це означає, що законами повинні бути врегульовані права і інтереси людини і громадянина щодо використання і охорони земель, механізм їх забезпечення і захисту.

Земельний кодекс є загальногалузевим кодифікованим актом і становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. Метою Земельного кодексу не є забезпечення вичерпного регулювання усіх земельних відносин, які виникають на практиці.

Незважаючи на те, що значне місце  в Земельному кодексі займають відсильні норми, більшість його норм є нормами прямої дії.

Головна особливість Земельного кодексу полягає в тому, що він є основою системи "суппідрядності" норм усіх природноресурсових галузей права, де між однаковими за юридичною силою нормативними актами повинні бути виключені суперечності і дублювання. Таким чином, Земельний кодекс є базовим (стрижневим) актом, на якому ґрунтується вся система земельно-правових норм.

Земельний кодекс - це комплексний нормативно-правовий акт, що містить широке коло норм, які закріплюють основні положення, пов'язані з режимом використання і охорони земель, складом і цільовим призначенням земель, правами й обов'язками власників землі і землекористувачів. Він регламентує питання набуття і реалізації права на землю, гарантії цих прав, визначає компетенцію органів управління і контролю у галузі використання і охорони земель, відповідальність за порушення земельного законодавства.

До внутрішньогалузевих кодифікованих  актів системи джерел земельного права належать закони "Про плату  за землю", "Про оренду землі" тощо. Поява зазначених законів зумовлена  тим, що неупорядковане і значною  мірою застаріле земельне законодавство не забезпечувало за ринкових умов належної правової регламентації земельних відносин. Внутрішньогалузева кодифікація сприяла систематизації норм, що регулюють окремі інститути земельного права.

Проблема внутрішньогалузевої  кодифікації, або кодифікації на рівні окремих інститутів земельного права не втратила своєї актуальності й нині. Аналіз змісту чинного Земельного кодексу свідчить про наявність у ньому низки недоліків. Це стосується обсягів, глибини і системи закріплення земельно-правових норм, що призводить фактично до унеможливлення реалізації більшості з його норм. Наочним доказом цього є наявність державного плану підготовки нормативно-правових актів, за допомогою яких буде забезпечуватися реалізація положень, закріплених у Земельному кодексі. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України", передбачено розробку законів, зокрема: "Про ринок земель", "Про державний земельний (іпотечний) банк", "Про державний земельний кадастр", "Про вилучення земель права приватної власності", "Про особисте селянське господарство", "Про особливості створення і діяльності іпотечних установ" тощо.

Необхідність прийняття таких  законів свідчить про те, що застосування норм, що містяться в Земельному кодексі як норм прямої дії, неможливе без прийняття додаткових нормативно-правових актів.

Існують також загальні закони комплексного характеру, що характеризуються охопленням великого масиву суспільних відносин, у тому числі і земельних. До таких законів відносяться, зокрема Цивільний кодекс, закони України від 10 листопада 1994 р. "Про транспорт", від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", а також Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" тощо.

Важливими джерелами земельного права  є спеціальні закони. До них можна віднести, наприклад, закони України від 10 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України" , від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти", від 14 січня 2000 р. "Про меліорацію земель" тощо.

Відповідно до Закону України від 18 листопада 1992 р. "Про тимчасове  делегування Кабінету Міністрів  України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання", здійснення регулювання відносин у галузі раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишньої природного середовища тимчасово (на 6 місяців) було передано Кабінету Міністрів України. Таким чином у період з 21 грудня 1992 р. по 21 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, що мали силу закону. Кабінет Міністрів України прийняв низку декретів, деякі з них є джерелами земельного права і донині, наприклад, декрети від 20 травня 1992 р. № 56-93 "Про місцеві податки і збори" і від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" тощо.

Прийняття декретів дало можливість не тільки оперативно врегулювати відносини  власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної, кредитно-фінансової системи, оподатковування, державної політики оплати праці  і ціноутворення, але й призупиняти в цілому чи в окремих частинах дію кількох законодавчих актів. Зокрема, було зупинено дію низки норм Земельного кодексу в редакції від 13 березня 1992 р. Специфіка декретів Кабінету Міністрів, як джерел права, полягає також у тому, що вони можуть бути змінені або скасовані лише на підставі закону.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права 

 

Безпосередніми джерелами регулювання  земельних відносин підзаконного характеру  є постанови Верховної Ради України. До них відносяться, наприклад, постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. № 563-Х1І "Про земельну реформу" і від 13 березня 1992 p. № 2200-ХІІ "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Особливе місце серед них займає постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР, якою були затверджені Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Цей комплексний концептуальний документ окреслює основні проблеми у галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів, а також визначає програму розвитку виробничого і природноресурсового потенціалу країни, заходи для збалансованого використання й ефективного відновлення природних ресурсів.

Вчені відзначають зниження кількості  постанов Верховної Ради України, пов'язаних з земельним правом, і пояснюють  це неможливістю реалізації їх норм, як норм прямої дії.

Укази і розпорядження Президента України, пов'язані з системою джерел земельного права, стосуються певних відносин або об'єктів. Вони обов'язкові для виконання на всій території нашої країни. 11І вказані підзаконні акти не повинні суперечити Конституції і законам, а також один одному.

Укази Президента умовно можна поділити на 2 групи: "звичайні" та "надзвичайні". До надзвичайних належать укази, видані відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції. Відповідно до Перехідних положень Президент протягом 3 років після набуття чинності Конституцією мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента набирав чинності, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України.

Прийняття "надзвичайних" указів Президента дало можливість прискорити здійснення земельних перетворень і формування ринкових інститутів у сфері використання земель. Зокрема, Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. № 367/97 "Про оренду землі" сприяв створенню умов для ефективного використання на договірній основі земель, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), держави. Указ діяв до моменту набрання чинності законом "Про оренду землі".

У той же час загострилася проблема внутрішньої узгодженості земельного законодавства, яка була викликана відсутністю в чинному законодавстві чіткого визначення юридичної природи "надзвичайних" указів Президента. Низка таких указів, які діють на сьогоднішній день, не відповідають законам, а деякі з них прямо суперечать чинному законодавству. Правомочність Президента на видання "надзвичайних" указів закінчилася 28 червня 1999 р.

"Звичайні" укази приймаються  Президентом відповідно до ст. 106 Конституції. До їх числа  відносяться, наприклад, укази  від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про  порядок паювання земель, переданих  у колективну власність сільськогосподарським  підприємствам і організаціям", від 17 лютого 2003 р. № 134/2003 "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру", від 25 липня 2006 р. № 644/2006 "Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок" тощо.

Розпорядження Президента, які стосуються регулювання питань використання і  охорони земель, нечисленні. Наприклад, відповідно до розпорядження Президента від 17 лютого 1996 р. № 34/96-рп "Про Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки" була розпочата робота над створенням від повідної програми, метою якої стало створення умов для раціонального використання земель, відтворення родючості ґрунтів і впровадження екологічно збалансованого землекористування.

Основна роль у конкретизації законів  і основний обсяг земельно-правових норм міститься в численних постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, що є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Згідно з ст. 117 Конституції Уряд приймає нормативно-правові акти на підставі й у виконання Конституції, законів, указів і розпоряджень Президента, що є обов'язковими до виконання. Звичайно постанови Кабінету Міністрів України приймаються у виконання прямої вказівки закону, постанови Верховної Ради України або Указу Президента. Вказані повноваження ґрунтуються на принципі поділу влади і означають, що Уряд може створювати норму права лише в рамках делегованої нормотворчості, коли необхідність прийняття урядової постанови чи розпорядження випливає з актів більш високого рівня. Так, наприклад, відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень ЗК Кабінет Міністрів України 1 серпня 2002 р. № 1100 прийняв постанову "Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності", яким була забезпечена реалізація конституційних прав громад сіл, селищ і міст на землю в період до законодавчого врегулювання питань розмежування земель державної і комунальної власності.

Уряд може також самостійно визначати  потребу прийняття того чи іншого нормативного акта, необхідного для  усунення прогалин у чинному законодавстві. До таких актів належать, наприклад, постанови Кабінету Міністрів України  від 12 січня 1993 р. № 151 "Про порядок  ведення державного земельного кадастру", від 4 серпня 2000 р. № 1218 "Про Державний  технологічний центр охорони родючості ґрунтів", від 17 липня 2003 р. № 1088 "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" тощо. Особливістю нормотворчої діяльності Кабінету Міністрів України є те, що правові норми містяться як у самих постановах, так і в положеннях, правилах, інструкціях і порядках, які затверджуються цими постановами.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють управлінські і контрольні функції в галузі використання і охорони земельних ресурсів. Ці акти мають відповідати законам, указам і розпорядженням Президента України, постановам і розпорядженням Кабінету Міністрів України, інакше вони не матимуть законної сили і не вважатимуться джерелами земельного права. Нормативно-правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють галузеве управління, обов'язкові для виконання в межах відповідної галузі. У той же час акти спеціально уповноважених державних органів у галузі використання і охорони земель і інших природних ресурсів є обов'язковими для всіх міністерств і відомств, фізичних і юридичних осіб.

Центральним органом державної  виконавчої влади у галузі використання і охорони земель є Державний  комітет України із земельних  ресурсів (Держкомзем). Відповідно до постанови  Верховної Ради України "Про прискорення  земельної реформи та приватизацію землі" Держкомзем наділений компетенцією видавати нормативні документи з  питань реформування земельних відносин, що є обов'язковими для виконання місцевими органами влади і управління, власниками землі і землекористувачами незалежно від форм власності і відомчої належності. У межах своєї компетенції Держкомзем розробляє і затверджує інструкції, методики, правила й інші нормативно-правові акти міжвідомчого (міжгалузевого) значення. До таких актів належать, наприклад, накази від 9 січня 2003 р. № 2 "Про затвердження Порядку проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок", від 19 травня 2005 р. № 612/10892 "Про затвердження Порядку одержання документів, матеріалів та іншої інформації, необхідних для здійснення державного контролю за використанням та охороною земель" тощо.

Нормативно-правові акти в сфері  регулювання земельних відносин із спеціальних питань можуть прийматися Держкомземом разом з Державним  комітетом України по водному  господарству (Держводгоспом) та Державним  комітетом України лісового господарства (Держкомлісгоспом), Міністерством  регіонального розвитку та будівництва (Мінрегіонбудом), Міністерством аграрної політики (Мінагрополітики) та іншими відомствами. Як приклад можна навести наказ Держкомзему,

Мінбуду, Держводгоспу, Мінагрополітики, Держкомлісгоспу та Української  академії аграрних наук від 27 січня 2006 р. № 19/16/22/11/17/12 "Про Порядок нормативної  грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель у межах населених пунктів)".

Міжвідомчою компетенцією у галузі використання і охорони земель і  інших природних ресурсів володіє  Міністерство охорони навколишнього  природного середовища України (Мінприроди). Воно реалізує державну політику у  галузі екології, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення та навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної і радіаційної безпеки на об'єктах усіх форм власності.

Специфіка відомчої нормотворчості полягає  в необхідності обов'язкової державної  реєстрації нормативних актів міністерств  і інших центральних органів  виконавчої влади, що здійснюється відповідно до Указу Президента від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та відповідним Положенням, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731. Незареєстровані акти міністерств та інших органів виконавчої влади, а також зміни та доповнення до них, не можуть слугувати джерелами земельного права.  

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Земельне право включає в  себе систему земельно-правових інститутів, які закріплюють земельні відносини  в суспільстві.

Під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких закріплюються  загальнообов'язкові правила поведінки, тобто правові норми, які, власне, складають об'єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві  і в даний час.

Характеристика джерел земельного права базується на уявленнях  про поняття джерел права, які  розробляються наукою теорії права, а також на застосуванні цих уявлень  до галузі земельного права.

Джерелом земельного права є  нормативно-правові акти, які регулюють  земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації  системи земельних нормативних  актів. Якщо земельне право — це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно зв'язана з його змістом. Отже, земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права.

Нормативно-правовий акт – це документ, прийнятий у визначеному порядку  компетентним державним органом, у  якому містяться норми права. У нашій правовій системі нормативно правовий акт є основним джерелом права. Нормативно-правові акти поділяють  на закони та підзаконні нормативно-правові  акти.

Закони – це нормативно-правові  акти, що видаються законодавчими  органами (у нашій державі –  Верховною Радою України), мають  вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні.

Конституція як основний закон держави  є основою структури всього законодавства  і займає центральне місце серед  джерел земельного права.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів в галузі земельного права займає Земельний  кодекс України.

Сучасне значення кодексу полягає  в тому, то вій регулює головні  питання щодо власності та використання земель. У ньому закріплені права  та обов'язки власників землі та землекористувачів. Важливе значення мають норми Земельного кодексу, які визначають правовий режим різних категорій земель: земель сільськогосподарського призначення; земель населених пунктів; земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; земель лісового фонду; земель водного фонду; земель запасу. Земельній кодекс передбачає комплекс заходів щодо забезпечення охорони земель, регулює питання державного контролю за використанням і охороною земель, ведення державного земельного кадастру та інші.

Метою написання конрольної роботи було висвітлення питань про джерела земельного права. Все це було проаналізовано на прикладі різних законів України, Земельного кодексу та інших нормативно-правових актів.