Финансовый рынок. 6

1. Роль комерційних банків як посередників.

Фінансові посередники, як правило, –  це великі структури. Зміст діяльності будь-якого комерційного банку – це подвійний обмін фінансовими зобов'язаннями у вигляді різноманітних фінансових інструментів: депозитів, внесків, цінних паперів, кредитних угод тощо.

У широкому розумінні, комерційний  банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської  системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української  практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними. 

У вузькому розумінні комерційний  банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання  максимального прибутку. Так, він  характеризується у банківській  практиці Німеччини, США та інших  країн, у яких, поряд з групою комерційних  банків, діє велика група інших  банків другого рівня, що не є комерційними.

Сучасна класифікація комерційних  банків може бути представлена у такому вигляді (див. табл.).

                        Класифікація комерційних банків

 
       Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

– принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

– принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором  операцій та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового  ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято називати універсальними.

Інші банки виконують  тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі  ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих операцій, н     яч  априклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.

Залежно від прийнятого принципу побудови комерційних банків у країні будуть переважати спеціалізовані чи універсальні банки.

В Україні за набором операцій, що виконуються, переважну кількість  комерційних банків можна віднести до категорії універсальних.

Виходячи з досвіду  західних країн, усі універсальні банки  можна об’єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні банки; кооперативні банки. Відрізняються  між собою ці групи банків правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.

Другу групу універсальних  банків утворюють ощадні інститути. У різних країнах вони по-різному називаються і класифікуються. 

Ощадну справу в Україні  здійснюють Ощадний банк України  та інші комерційні банки. Отже, Ощадний  банк України є спеціалізованим комерційним банком. 

Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава гарантує збереження вкладів  і цінних паперів в Ощадному банку  України та видача їх вкладникам за першою вимогою.

Функції Ощадного банку України. Ощадний банк України несе відповідальність за ефективну організацію ощадної  справи в державі, забезпечує впровадження прогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення, розширення безготівкових розрахунків, розповсюдження та погашення цінних паперів, кредитування населення, валютне  обслуговування іноземних громадян та громадян України, надає різноманітні платні послуги у банківській сфері.

Ощадний банк України встановлює відсоткові ставки за вкладами населення  у межах максимальних відсоткових  ставок, визначених Національним банком України. Сьогодні Ощадбанк України – це досить спеціалізований депозитний інститут.

Комерційні банки можуть залучати кошти громадян в ощадні вклади. Для забезпечення повернення вкладів банки утворюють міжбанківський фонд страхування вкладів громадян. Порядок утворення цього фонду встановлюється

Національним банком України.

Третю групу універсальних  банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки, кредитні товариства, тощо). Кооперативні банки – спеціальні кредитно-фінансові інститути, що утворюються  товаровиробниками на часткових  засадах для задоволення взаємних потреб у кредитах та інших банківських  послугах. За характером діяльності вони подібні до ощадних банків. Це кооперативні ощадні інститути, які організовані групами приватних осіб, об’єднаних спільними економічними інтересами (фермери, ремісники), або профспілками. Це широко розгалужена мережа кредитних  інститутів з великою кількістю  окремих установ. Проте кооперативні банки в усіх країнах у своїй  більшості – це кредитні установи.

Загальні риси кооперативного банку: приватна власність має колективний  характер, контроль не може здійснюватись  окремими особами, прибуток не ділиться між пайовиками або власниками, а  йде на виплату відсотків за вкладами та на збільшення резервів.

Взаємноощадні банки організовані за типом «взаємних» підприємств: у  них не має акцій та ними керує  піклувальна рада. В останній час  намітилась тенденція до перетворення їх в акціонерні підприємства. Взаємоощадні банки приймають заощадження  та інвестують їх у закладні під  нерухомість (50 відсотків активів) та цінні папери, а також надають  комерційні та споживацькі позики.

В Україні система кооперативних  банків (у т. ч. кредитних товариств) тільки починає розвиватись. Найбільш відомим представником цієї групи  є Експобанк, що функціонує у Києві. Проте цей різновид універсальних  банків в Україні розвивається надто  повільно, що спричинено такими обставинами: 
– гальмуванням розвитку малого і середнього бізнесу, фермерських господарств, виробничої кооперації;

– затримкою з прийняттям законодавства щодо регламентації  діяльності кредитної кооперації;

– недостатнім розвитком  фондового ринку, підривом довіри широких  верств населення до фінансових посередників взагалі.

Характерною ознакою кредитних  товариств як окремого виду універсальних  банків є те, що вони засновують свою діяльність на пайових внесках і  депозитних вкладах своїх членів, яким надаються ці кошти в позички  – короткострокові, середньо- та довгострокові. Проте останнім часом ці банки  вивели свою діяльність за межі обслуговування тільки своїх членів, стали приймати всі види вкладів від інших  осіб і надавати всім широкий спектр послуг. Тому вони істотно наблизилися  за характером діяльності до звичайних комерційних банків. 

Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на вузьких секторах грошового ринку  чи займаються вузьким колом банківських  операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання. Тому ця діяльність для універсальних  банків виявляється невигідною, вони залишають відповідні ніші на грошовому  ринку для спеціалізованих банків. Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку: споживчого кредиту; іпотечного кредиту; сільськогосподарського кредиту; залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу; у зовнішньоекономічній діяльності; у сфері інвестування капіталу; у житловому будівництві тощо.

Конкретні спеціалізовані банки  в різних країнах істотно відрізняються  за назвою, структурою, характером діяльності. Найчастіше зустрічаються такі спеціалізовані банки:

– іпотечні;

– будівельні ощадні банки (каси);

– інвестиційні банки (компанії);

– банки підтримки;

– гарантійні банки;

– розрахункові (клірингові) банки (палати).

Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового  будівництва під заклад земельних  ділянок (іпотеки), іншими довгостроковими  позичками під заклад нерухомості. Іпотека надає банку право  переважного задоволення його вимог  до боржника в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності  боржника задоволення вимог кредитора  здійснюється з виручки від реалізованого  майна. Ресурси іпотечного банку  – власні накопичення й іпотечні облігації – довгострокові цінні  папери, що випускаються під забезпечення нерухомим майном і приносять  сталий відсоток.

Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією довгострокового  позичкового капіталу шляхом випуску  боргових зобов’язань та розміщенням  його в цінні папери корпорацій та держави.

Інвестиційні банки виконують  такі функції:

– емісія цінних паперів;

– погодження умов та видів позик (облігації, акції);

– випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;

– гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);

– надання звичайних і  довготермінових кредитів інвесторам – покупцям цінних паперів;

– консультаційні послуги;

– організація банківських  синдикатів, забезпечення вторинного ринку цінними паперами тощо. 

За кордоном функції інвестиційних  банків виконують як центральні, так і спеціалізовані банки.

При цьому інвестиційні банки  виступають не просто посередниками  між позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів  ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та муніципальними облігаціями).

У сучасних умовах інвестиційні банки пов’язані з комерційними банками вкладанням залучених вкладів  у прибуткові операції з цінними  паперами підприємств, надають кредити  їм під заставу цінних паперів. 
Особливе місце займають міжнародні інвестиційні банки – Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк, регіональні банки розвитку та ін.

Особливості організації  діяльності комерційних банків (вітчизняна практика та зарубіжний досвід). Комерційні банки різних видів і форм власності  створюються на акціонерних або  пайових засадах. В Україні виступати  засновниками можуть юридичні та фізичні  особи. Частка будь-якого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35 відсотків статутного фонду комерційного банку.

В українській фінансово-банківській  системі комерційні банки організовані у формі відкритих і закритих акціонерних товариств та компаній з обмеженою відповідальністю.

Взагалі, організація банку  є досить складною процедурою. Наприклад, у  
Відкриття комерційного банку в Україні потребує його реєстрації в Національному банку України. Національний банк увів інструкцію № 10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків», яка встановлює економічні нормативи роботи банків в Україні.

  Таким чином, фінансові посередники виконують важливу народногосподарську функцію, забезпечуючи суспільство механізмом міжгалузевого та міжрегіонального перерозподілу грошового капіталу.

2. Контракти своп.

Своп-контракт (від англ. swap — обмін) — це угода між контрагентами про обмін (один або декілька) певною кількістю базових інструментів на визначених умовах в майбутньому.

Як і більшість інших фінансових деривативів, своп-контракти найчастіше укладаються в розрахунку на умовну суму, що передбачає тільки обмін різницями  в цінах базових інструментів, а не самими інструментами. Як правило, за умовами угоди проводиться  серія зустрічних платежів протягом періоду дії або один обмін  в момент відкриття контракту  з умовою проведення зворотної операції в момент завершення свопу. Умовні суми, які обмінюються в свопі, можуть бути однаковими або змінюватися.

Розрізняють два види своп-контрактів — валютний своп і своп відсоткових  ставок, кожен з яких має на меті хеджування відповідного виду ризику — валютного чи відсоткового. На практиці валютні та відсоткові свопи часто поєднуються в одній угоді.

Своп-контракти, як інструменти хеджування фінансових ризиків застосовуються на міжнародних ринках з початку 1980-х років. Уперше валютний своп був розроблений у Лондоні в 1979 р., але не набув великого поширення. Привернув увагу до цього виду похідних інструментів валютний своп-контракт, учасниками якого стали компанія Salomon Brothers, Світовий банк та фірма IBM (1981 р.). Саме висока репутація учасників цього свопу забезпечила довгострокову довіру до даного виду деривативів.

З середини 1980-х років на міжнародних  ринках ведеться робота зі стандартизації документування операцій своп. Для  цього у 1985 р. була створена Міжнародна асоціація своп-дилерів (International Swap Dealers Assocsation — ISDA), яка розробила стандартизований кодекс і форму укладення своп-контрактів. Це значно спростило та прискорило проведення операцій своп, а також  дозволило суттєво знизити витрати  трансакції.

Протягом останніх десяти років  ринок своп-контрактів розвивається дедалі інтенсивніше, а його послугами  користується більшість міжнародних банків. Нині банки Великої Британії та США розробили комунікаційну мережу, яка дозволяє спрощувати торгівлю свопами малої номінальної вартості та нетривалих строків дії.

Своп-контракти є позабіржовими  інструментами й оформлюються як юридичний договір, яким закріплюються  права власності кожного учасника в разі невдачі — дострокового виходу з операції однієї зі сторін чи відмови від виконання зобов’язань. Учасниками своп-контрактів можуть бути банки, компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, довірчі товариства тощо. Часто своп-контракти укладаються на міжбанківському ринку.

Сторони безпосередньо домовляються про умови свопу або користуються послугами своп-дилера, який створює  ринок свопів. Дилери можуть бути не тільки посередниками, а й однією зі сторін свопу, якщо займають протилежну позицію і мають свій ризик. Сторони  вправі вийти зі свопу, знайшовши  покупця і перепродавши угоду  на вторинному ринку. Вторинний ринок  для операцій своп ще недостатньо  розвинений і досконалий, тому звільнення від умов контракту становить  певні труднощі.

Діапазон сум, на які укладаються  угоди, досить широкий — від 1 до 500 млн дол. США, але ефективними  операції стають починаючи з 10 млн  дол. США. Свопи мають фіксовані  строки погашення. Період від дати укладення  угоди до дати її погашення може тривати від 1 до 10—15 років, але звичайно термін становить 2—5 років. У світі  існує небагато угод з періодом дії  понад 10 років. Отже, операції своп належать до середньо- і довгострокових похідних фінансових інструментів.

Свопи можуть застосовуватися як до нових операцій, тобто укладатися паралельно з балансовою операцією, у зв’язку з якою виникає ризик (отримання кредиту, конвертація  однієї валюти в іншу, емісія або  купівля цінних паперів), так і  до вже існуючих, укладених раніше, угод та проведених операцій. У першому  випадку сторони обмінюються  реальними сумами, у другому — лише платежами (відсотковими ставками, курсовими різницями) у розрахунку на умовну суму, яка при цьому не є балансовою позицією сторін.

Типової схеми здійснення своп-контракту  не існує, оскільки кожна угода має  індивідуальний характер і відбиває потреби та можливості конкретних учасників. Основна особливість свопів полягає  у взаємовигідності, коли завдяки  проведенню операцій обміну обидві сторони  досягають тієї мети, яку вони перед  собою ставили. Угоди своп укладаються  тоді, коли потенційні учасники намагаються  скористатися такими можливостями іншої  сторони, яких у них самих немає. Отже, від своп-контракту переваги здобувають обидва учасники, жодний з  них не програє і не виграє, завдяки  чому вдається знизити вартість операції своп.

Своп-контракти — порівняно  недорогі інструменти хеджування ризиків. За здійснення операції зацікавлена  сторона сплачує комісійну винагороду в розмірі близько 1 % від суми угоди. Ці контракти банки укладають, щоб хеджувати власні ризики, а також надавати послуги клієнтам для хеджування їхніх ризиків. Саме за це банк отримує винагороду у вигляді комісійних. Іноді обидві згадані цілі можуть досягатися в одній угоді. Загалом банки мають ширші фінансові можливості з розміщення та залучення коштів, тому своп-контракти крім комісійних, які сплачуються на момент укладення договору, можуть мати для банку й інші привабливі властивості.

Переваги та недоліки своп-контрактів:

Своп-контракти мають низку переваг  порівняно з іншими деривативами.

Однією з важливих переваг є  те, що обидві сторони контракту  дістають можливість досягти поставленої  мети: хеджування ризику або зниження витрат із залучення коштів. Вартість свопів нижча за вартість інших інструментів хеджування, наприклад таких, як опціони. У разі взаємної домовленості комісійні  за угодами своп можуть взагалі не стягуватися.

Перевага свопів полягає також  у тому, що ці угоди укладаються  на будь-який період та базовий інструмент, на відміну, наприклад, від ф’ючерсів. Ринок свопів добре розвинений, отже процедура укладання своп-контрактів легко реалізується, умови обговорюються, як правило, по телефону.

Достроково вийти з операції своп можна кількома способами. Для  цього можуть укладатися зворотні свопи, коли новий контракт компенсує дію  вже існуючого. Крім того, під час  підписання угоди можна обумовити  випадки припинення її дії, які дозволяють кожній зі сторін за деяку платню розірвати  контракт.

Новою формою своп-контрактів є свопціони, які надають право одному чи обом учасникам вносити до контракту  деякі зміни або нові умови  протягом періоду його дії. Можливість дострокового виходу та гнучкість у  виборі способу звільнення від умов контракту становить ще одну перевагу свопів.

Оскільки більшість свопів укладається  на умовну суму, це значно знижує ризик  за даним видом операцій. У разі невиконання зобов’язань однією зі сторін втрати іншої сторони обмежуються  контрактними відсотковими платежами  або різницями валютних курсів, а  не поверненням основної суми боргу. Важливо зазначити, що невиконання  зобов’язань за свопами на практиці трапляється рідко. Ці переваги свопів перед іншими похідними фінансовими  інструментами зумовили їх популярність, швидке поширення та вдосконалення.

Проте своп-контракти мають деякі  недоліки, і серед них — існування  кредитного ризику, хоча, можливо, і  невеликого. Якщо угода укладається  за умови реального обміну сумами, ризик суттєво зростає. Оскільки свопи — це довгострокові похідні  фінансові інструменти, то рівень ризику протягом дії контракту безперервно  змінюється і потребує постійного контролю.

Для зниження кредитного ризику використовуються гарантії третьої сторони, резервні акредитиви, застава або інші види забезпечення. Задля цього угоди  своп можуть укладатися за допомогою  посередників, котрі діють як клірингова палата і гарантують виконання всіх умов контракту. Найбільшими посередниками в організації та забезпеченні гарантій своп-контрактів є великі банки США, торговельні та інвестиційні банки Великої Британії, провідні дилери ринку цінних паперів Японії. Намагання знизити кредитний ризик часто призводить до суттєвого підвищення вартості контракту — виплати брокерських та комісійних платежів.

Загалом ринок своп-контрактів в  даний час розвивається дуже стрімко  і протягом останніх десяти років  займає провідні позиції в структурі  ринку фінансових деривативів. Цьому  великою мірою сприяє гнучкість  цих деривативів та практично  безграничні можливості щодо конструювання  нових інструментів на основі свопів, зокрема в поєднанні з опціонами. Поява своп-контрактів стала дійсно революційним етапом розвитку міжнародних  фінансових ринків і в даний час сфера їх застосування динамічно розширюється.

3. «Короткий термінологічний словник».

Біржове котирування –  встановлення курсу цінних паперів на фондових біржах і цін на товари, представлені на товарних біржах; курси реєструються спеціальною котирувальною комісією біржі; вони відображають кон’юнктуру, що складається на біржових торгах, співвідношення попиту та пропозиції.

Біржовий бюлетень - офіційне видання біржі, в якому публікуються курси цінних паперів та супровідна інформація, яка не може бути віднесена до конфіденційної або до такої, що згідно з чинним законодавством не підлягає розголошенню.

Біржовий індекс - середній показник біржової активності, який узагальнює динаміку цін на цінні папери і свідчить про зміни в рівні цін за певний час.

Біржовий наказ — форма взаємовідносин між брокером і клієнтом, що виражається в передачі брокеру вказівок стандартного типу.

Брокер — це посередник, який сприяє здійсненню угод між заінтересованими сторонами — клієнтами фондової біржі. Брокери укладають угоди з доручення клієнта і його коштом, одержуючи за ці послуги від нього комісійну винагороду.

Варіаційна маржа — сума, яку покупець або продавець контракту (залежно від руху курсу) повинен внести для підтримання відкритої позиції на ринку. Інакше кажучи, здійснюється коригування маржі кожного учасника відповідно до ринкових коливань.

Інвестиційна  компанія - це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних підтставах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення у цінні папери для неї — єдиний вид діяльності.

Опціон пут - контракт, за якого покупець може продати за даною фіксованою ціною базовий актив на прийнятних для нього умовах або відмовитись від нього. Продавець зобов’язаний виконати опціон при будь-яких, навіть неприйнятних для нього умовах, якщо цього бажатиме покупець опціону.

Хеджирування - політика нейтралізації ризику від здійснення торгових операцій шляхом відкриття додаткових позицій у зворотному напрямку та рівною кількістю лотів за фінансовим активом того ж виду.

Список літератури:

4. Закон України „Про цінні папери і фондову біржу” // Відомості Верховної Ради України. - 1991р. - № 38.
5. http://zakon.rada.gov.ua – сайт Верховної Ради України „Законодавство України”.
6. Рід Е., Коттер Р., Сміт Р. Комерційні банки.