Финансы Китая

Завдання 1. Розкриття  теоретичних основ функціонування фінансів КНР.

А)  Розвиток нового Китаю розпочався у 1949 році, коли було проголошено про створення Китайської Народної Республіки, а її компартія (КПК) стала провідною і направляючою силою суспільства у побудові нового суспільства. Знесилена після Другої світової війни країна у перші післявоєнні роки розвивалася доволі стрімко, а планова модель розвитку, яка була запозичена нею в СРСР відіграла позитивну роль. У перші п’ять років Китаю вдалося досягти значних успіхів в індустріалізації своєї економіки, адже саме тоді були створені потужні металургійні підприємства, ГЕС, підприємства основної хімії, а також деякі галузі важкого машинобудування. Наприкінці 50 – поч. 60-х років Китай став власником ядерної зброї, що також суттєво посилило його позиції на світовій арені.

Розраховуючи на найбільший в світі людський потенціал, значну ресурсну базу та комуністичну ідеологію маоізму керівництво країни прийняло наприкінці 50-х років авантюристичну програму «великого стрибка», метою якого був акселерований розвиток продуктивних сил, що мав би призвести до світового лідерства КНР в основних на той час макроекономічних пропорціях (виробництво стали, чавуну, вугілля тощо) провідних держав світу. Основний упор при цьому робився на використання кустарних технологій, а якість товарів що випускалася таким чином була доволі низькою. Як результат – гори неякісного металу та вкрай неефективне використання ресурсів були яскравим свідчення стратегічних помилок та прорахунків. 
Не менших втрат національній економіці завдала також аграрна політика, яка здобула назву «народних (сільських) комун», вона багато в чому нагадувала примусову колективізацію в СРСР у 20-ті – 30-ті роки, з відповідним нівелюючим розподілом прибутків, низькою товарністю виробництва, що врешті-решт призвело до занепаду останнього, а відтак й до нормування у розподілі продовольства, яке збереглося до початку здійснення реформ в країні. 
Близько 100 млн. жителів Китаю, а в основному це була інтелігенція, лікарі, вчені, висококваліфіковані спеціалісти в різних галузях народного господарства, суттєво постраждали внаслідок «культурної революції» - пік якої припав на 60-ті роки ХХ ст. Розуміючи, що найбільш освічена частина китайського суспільства може загрожувати ідеологічним міфам, саме їх кращі представники були страчені чи зіслані «на перевиховання» з центральних провінцій КНР у важкодоступні регіони західної частини країни. У цей же час максимально загострилися економічні і політичні стосунки між Китаєм та Радянським Союзом, США, а також більшістю інших розвинутих країн.

Розуміючи, що волюнтаристські  підходи не виправдали себе, всі  свої прорахунки тодішнє керівництво  КНР віднесло до існування так  званої «банди чотирьох», показовий  суд над якою практично завершив період «великомасштабних перетворень» в країні, а після смерті у 1976 році Мао Цзедуна, Китай вже у грудні 1978 року проголосив курс на економічну реформу, в основі якої лежав перехід  на багатоукладність економіки, залучення  іноземного капіталу, аграрна реформа, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо. Начолі нової трансформаційної моделі КНР став її лідер Ден Сяопін. На з’їзді КПК у 1982 році була прийнята стратегія модернізації суспільства, яка своїми основними заходами нагадувала градуалістську модель переходу до ринку, але принцип поступовості, що лежав в її основі, чітко виділив етапи входження країни до ринку, що були розраховані не на один-два роки, а на десятиріччя при збереженні провідної ролі держави практично у всіх секторах національної економіки. Основними етапами проведення соціально-економічних реформ в Китаї були:

1. Початок проведення  реформ (1978-1984 рр.). У цей період  були сформульовані головні цілі  економічних реформ, проголошені  основні стратегічні напрямки  модернізації господарства (поєднання  двох моделей господарства –  планової та ринкової, поступове  скорочення централізованого розподілу, зменшення питомої ваги державного сектору, гармонізація ринкових та регульованих державою цін). Важливою ознакою цього етапу розвитку КНР були реформи на селі, в ході яких вдалося відійти від малоефективної діяльності «сільських комун» і приступити до розвитку підрядних відносин, ринкових механізмів регулювання цін на продовольство та регіональної спеціалізації сільського господарства. Внаслідок цих змін вдалося суттєво збільшити збір зернових культур, що мало для країни величезне значення та суттєво підвищити рівень доходу селян. Таким чином, Китай наблизився до межи самозабезпеченості продовольством, а деякі продукти харчування почав експортувати (у дореформений час КНР був одним з найбільших у світі імпортерів рису). Наступним кроком китайського градуалізму став перехід до закупок сільгосппродуктів по контрактах, що підняло зацікавленість місцевих фермерів-орендарів (колективна власність на землю при цьому зберігалася). Разом з тим, у цей період значно зросло розшарування сільського населення, збільшилося безробіття, яке і зараз утворює значну проблему китайської економіки.[5]

На промислових  підприємствах КНР у 80-ті роки розпочинаються так звані економічні експерименти. Приміром, деяким заводам і фабрикам дозволялося залишати частину прибутку у своєму розпорядженні, що підняло зацікавленість як керівників, так і простих робітників у кінцевому результаті своєї праці.

2. Посилення реформування  економіки країни (1985-1992 рр.). Керівництво  КНР на поч. другого періоду  розвитку проголошує про необхідність  створення нової офіційної моделі  перетворень – системи соціалістичного товарного господарства. На ідеологічному рівні нова концепція китайської економіки включала в себе гармонізоване поєднання державного плану та товарного виробництва, останнє з них розглядалося як додаток до основного. Проте вже на поч. 90-х років в основних державних документах країни панівною визнається нова модель – соціалістичної ринкової економіки, в основі якої лежить провідна роль суспільної власності (до неї відтепер включають окрім державної та кооперативної ще й змішану) при одночасному розвиткові багатоукладності в економіці. Основний тягар реформ переноситься у цей період на ціноутворення, трансформація якого також розтягується на тривалий час. Спочатку зменшується чисельність товарів, що регулюються державою, збільшуються закупівельні ціни на продовольство, що призводить до максимального наближення цін до фактичного рівня витрат, децентралізується система їх регулювання (тепер вже більша їх частина контролюється місцевими, а не центральними органами влади). На заключному етапі відбувається подальша лібералізація цін, що охопила тепер вже практично всю систему товарно-грошових відносин. 
На цьому етапі центр реформування з сільської місцевості, в якій почалося створення нетипової для аграрного сектору сільської промисловості (невеликі підприємства повітів та селищ, які стимулювали зайнятість населення у міжсезонний період та випускають примітивну в цілому продукцію) переноситься на міста. Саме у промисловості урядом країни декларується проведення політики «шести пріоритетів»: постачання сировини; виробництво електроенергії; залучення інвестицій, кредитування перспективних виробництв; закупка імпортного обладнання; створення великих шкіл науково-технічних кадрів. Поступово пріоритетність розвитку поширюється з легкої промисловості на інші галузі, створюється спеціальний державний фонд будівництва найважливіших об’єктів енергетики та транспорту, диверсифікуються форми власності у промисловості. Набувають значного поширення й елементи ринкової інфраструктури: створюється система інвестицій (інвестиційні компанії та фонди), активно розвивається ринок кредитів, виникають перші трастові компанії; у вигляді експерименту дозволяється організовувати фондові біржі (дві перші з них відкриваються в Шанхаї і Шеньчжені), розпочинається робота з нерухомістю. 
Основний напрямок макроекономічного регулювання держави переноситься на підйом благополуччя рядових громадян, які в силу різних причин опинилися за межею бідності (це так звані сяокан – «люди скромного достатку»). 
3. Нарощування системного реформування економіки (1993-2000 рр.) характеризується активним виходом китайських підприємств на зовнішні ринки, значним нарощуванням іноземних інвестицій в першу чергу у створювані урядом спеціальні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (так зване освоєння чотирьох смуг) вдосконалення господарської відповідальності за підряд, масштабна кредитно-банківська реформа, введення жорсткої відповідальності за підряд і передусім за якість продукції що випускається (особливо постраждала країна від масових рекламацій, що надходили з-за кордону на неякісну продукцію китайських товаровиробників). 
У цей період активно йде процес акціонування, а його суб’єктами відтепер вже виступають: держава, юридичні і фізичні особи та іноземні партнери. Разом з тим, зберігається державна монополія в оборонній промисловості, виробництві рідких металів тощо. Контрольний пакет акцій зберігається державою також у таких галузях як енергетика та транспорт. 
У цей період значну увагу приділяє китайське керівництво соціальній політиці. Головними пріоритетами при цьому виступають такі напрямки: 
зменшення питомої ваги бідного населення через підвищення зарплати та пенсій (за китайською статистикою їх налічувалося у 1978 р – 250 млн. осіб, а в 1995 р. – близько 65 млн.);

введення соціального  страхування з подальшою диверсифікацією  сфер його використання; 
розширення діяльності пенсійних фондів (у багатьох містах набули розповсюдження загальноміські фонди);

створення нових  робочих місць (передусім в сільській  місцевості, рівень безробіття в якій набув загрозливих масштабів).[8]

Б) в число нових індустріальних країн входить Китайська Народна Республіка Світ змушений говорити про "китайське економічне чудо", і, як це робиться завжди, шукати причини його появи. Зміст "чуда" полягає в тому, що КНР, починаючи з кінця 70-х років, демонструє надзвичайно високі темпи розвитку економіки, які у 2А рази переважають темпи промислово розвинутих країн. Причому темпи економічного розвитку були не тільки високими, а й стабільно зростаючими. Наприклад, якщо 1980-1990 роках середньорічний приріст ВВП становив 9%, то 1990-2000 роках цей показник зріс ще на три пункти. Протягом 1980-2000 року ВВП зріс у чотири рази і в 2000 році перевищив один трильйон доларів США. За оцінками міжнародних експертів, до 2025 року виробництво ВВП в Китаї становитиме 6-7 трильйонів доларів. Для порівняння: Росія у період розвитку по шляху соціалізму була більш розвинена, ніж КНР, і мала всі шанси й надалі нарощувати свою економічну могутність. Проте, ставши на шлях ринкових перетворень, тобто відновлення капіталізму, вона в 2000 році мала ВВП менше 300 мільярдів доларів.

Свідченням великих досягнень  китайської економіки стало те, що по окремих базових показниках КНР  наближається до рівня США та Японії, а по деяких навіть перевищує їх Сьогодні вона входить у перші  три країни світу, які виробляють найбільшу кількість електроенергії та сталі. Економічну могутність Китаю підтверджує і те, що він зміг підняти розвиток своєї науки і техніки до такого рівня, що забезпечив виготовлення вітчизняного ракетоносія і перший політ китайського космонавта 
Вражаючи світ високими темпами економічного розвитку, КНР змушує зарубіжних вчених та політиків пильно вивчати й аналізувати її досвід з метою з'ясування основних факторів, що забезпечили "китайське економічне чудо". Одним такі знання потрібні задля запозичення китайського досвіду, іншим - для того, аби спробувати якимось чином узгодити своє твердження про неефективність економічної системи соціалізму з китайською реальністю. Тобто так чи інакше виникає інтерес до економічної системи КНР. В залежності від мети дослідження вчені та політики по-різному бачать основні фактори, що спричинили появу "китайського економічного чуда". Тому найбільш правильно буде прислухатися до думки самих китайців як авторів і творців цього економічного феномену.[6]

Серед факторів, що зумовили швидке економічне зростання КНР, китайські  вчені та політики виокремлюють передусім  наступні. По-перше, економічну систему соціалізму, в к термінології "соціалізм з китайською специфікою". В основі економічної системи КНР лежить державна, колективна, приватна та індивідуальна власність на засоби виробництва Іншими словами, тут має місце багатоукладність, яка, як відомо, властива кожній країні, що здійснює перехід від капіталізму до соціалізму. Державі власність представлена великими та середніми підприємствами промисловості, транспорту, зв'язку, сільського господарства, а також фінансовими установами. Ці підприємства утримують лідерство за такими показниками, як частка у валовій продукції промисловості, роздрібний товарооборот, чисельність зайнятих. Зокрема у державному секторі виробляється понад 50 % ВВП, в ньому зайнято більше третини міського населення і створюється близько 70% фінансових доходів країни. Тобто державний сектор є провідним, йому належать командні висоти в економіці. Колективна власність представлена дрібними підприємствами у місті і на селі, великими колективними підприємствами з високим рівнем усуспільнення і чисельністю зайнятих понад тисячу осіб, виробничо-кооперативними групами. Колективні підприємства в усіх галузях становлять понад 75% загального числа підприємств і забезпечують виробництво майже 30% промислової продукції і близько 40% роздрібного товарообороту і послуг. Колективним сектором охоплені практично вся сільська місцевість і більша частина міст країни. Приватну власність представляють дрібні підприємства, на яких працюють більше 7-8 найманих працівників. їх нараховується близько 300 тисяч. Вони забезпечують порівняно незначну частку доходів державного бюджету. Індивідуальну власність репрезентують підприємства, що базуються на праці власників та членів їх сімей. Ці підприємства найбільш поширені в сільському господарстві, побутовому обслуговуванні населення, будівництві, культурі, роздрібній торгівлі тощо. Питома вага індивідуальних та приватних підприємств і підприємств з участю іноземного капіталу порівняно невелика. На початку 2000 року юна становила 14 %.

Панування суспільної власності  дозволяє забезпечувати планомірний  розвиток економіки, приборкувати стихійність  та анархію, які можуть мати місце  у зв'язку з існуванням у перехідний період від капіталізму до соціалізму приватнокапіталістичного дрібнотоварного укладів. Завдяки домінуванню державної Р колективної власності тут починає діяти закон прискореного розвитку економічних систем, який виражає внутрішньо необхідні, стійкі та істотні зв'язки між зростанням потреб людей, прогресом технологічного способу виробництва і типами та формами власності на засоби виробництва Дія нього закону, будучи зумовленою дією багатьох інших законів (закону зростання потреб, підвищення продуктивності праці, планомірного та пропорційного розвитку, усуспільнення виробництва і праці, концентрації виробництва тощо), робить позитивний вплив на всі фактори процесу суспільного відтворення.

По-друге, фактором, що зумовив швидкий економічний розвиток КНР, виступає ефективна економічна політика держави. Виходячи з врахування багатоукладності економіки в перехідний період від капіталізму до соціалізму, китайське керівництво подбало про оптимальне поєднання централізованого планового керівництва економікою і ринкових механізмів. Про це переконливо свідчить аграрна політика Китаю. Впроваджуючи подвірний підряд і ув'язуючи доходи селянського господарства з обсягом виробленої ним продукції, держава зберегла суспільну державну власність на землю і забезпечила організаційні та планові засади шляхом створення виробничих бригад. Ці останні виступають в ролі посередника між державою та селянським двором. Причому і виробничі бригади, і селянські двори несуть повну відповідальність за виробництво. Оптимальне поєднання планових та ринкових механізмів в умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму і дало результати, які багато хто із експертів ООН характеризує як "аграрне чудо". Фізичний обсяг національного доходу, створеного в сільському господарстві КНР, тільки за останні 20 років виріс більше ніж у два рази. Маючи 20 % населення світу і лише 7 % орних земель планети, КНР змогла вирішити в основному продовольчу проблему. Ефективною виявилась економічна політика і щодо розвитку промисловості країни. Розширюючи господарську самостійність промислових підприємств і дозволяючи нові їх форми, держава водночас продовжує жорстко контролювати їх діяльність через різноманітну систему економічної відповідальності. Цьому підпорядкована передусім податкова система Вона зводить до мінімуму можливість ухилення від сплати податків, і таким чином забезпечує надходження коштів до державного бюджету.

Не менш ефективною в умовах перехідного періоду від капіталізму  до соціалізму є зовнішньоекономічна  політика китайського керівництва. Поетапно делегуючи право займатися  зовнішньоекономічною діяльністю територіальним державним органам, галузевим і  місцевим зовнішньоторговельним компаніям, створюючи спеціальні економічні зони тощо, держава не віддала означену сферу діяльності на відкуп приватному сектору. Іншими словами, китайська  модель зовнішньоекономічної відкритості  є відкритою настільки, наскільки  це вигідно для національної економіки, для її швидкого стабільного зростання. Подібна модель відкритості зовнішньоекономічної діяльності мала місце в Радянському  Союзі в період здійснення нової  економічної політики. Держава головні зусилля спрямовує на стимулювання переважного зростання експорту готової продукції при підвищенні в її загальному обсязі частки наукомістських виробів, які за якістю не поступалися б перед світовими аналогами. На початку 2000 року частка готової продукції у загальному обсязі експорту становила понад 70%. Причому на машинобудівну та електротехнічну продукцію (тобто на найбільш наукомістську),припадає понад 20 % загального експорту. КНР все більше і більше відмовляється від експорту сировини, віддаючи перевагу її переробці і подальшому експорту. Завдяки такій політиці Китай сьогодні посідає перше місце по експорту бавовняних тканин і натурального шовку.[9]

По-третє, фактором, що зумовлює стабільне економічне зростання  КНР, на думку тамтешніх вчених і  політиків, є марксистська економічна теорія, передусім політична економія, творчо застосована до китайської дійсності. Китайські вчені відкидають будь-які спроби пов'язати успішний розвиток національної економіки з тими чи іншими теоріями західних вчених Досягнення КНР у соціально-економічному розвитку стали можливим не завдяки використанню на практиці теоретичних положень західних вчених, а всупереч ім. Важлива особливість "китайського економічного чуда" полягає в тому, що воно досягнуте в суспільстві, соціально-економічну і політичну структуру якого західні вчені вважали і вважають неефективною. Китайське ж керівництво твердо і послідовно відстоює лінію будівництва соціалізму, зберігає вірність марксизму-ленінізму і керівну роль Комуністичної партії Китаю. 
По-четверте, швидкому економічному зростанню сприяли також такі фактори, як відносно висока політико-економічна стабільність суспільства, така ж висока виконавська дисципліна виробничого персоналу, розміри та можливості національної економіки, залучення політико-економічного потенціалу китайської діаспори для розвитку країни, створення привабливого клімату для іноземних інвестицій, невходження до двосторонніх чи багатосторонніх структур, які потенційно могли б негативно позначишся на економічних інтересах та економічній безпеці країни. Можна було б виокремити й інші фактори, що забезпечили і продовжують забезпечувати високі темпи економічного зростання. Проте навіть згаданих нами цілком достатню, щоб зробити висновок про те, що досвід КНР переконливо демонструє великі потенційні можливості економіки перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Цей досвід нічого спільного немає з тим досвідом, якого набули в останні 15 років країни, котрі здійснюють перехід від недобудованого соціалізму до капіталізму. Досвід КНР - здебільшого позитивний, досвід постсоціалістичних країн - в основному негативний.

В) Система державних органів КНР  

 Згідно з чинною Конституцією  КНР до основних форм діяльності  держави належить здійснення  державної влади, державного управління, судової роботи, нагляду за законністю. Відповідно до цього, в КНР  державні органи поділяються  на чотири основні види - державна  влада, управління, суд, прокуратура.  Вони складають єдину систему  органів держави, що в Конституції  визначається терміном “Державна  структура”. У главі III Основного  закону, яка установлює принципи  організації та форми діяльності  органів держави, є також статті  про органи самоврядування в  районах національної автономії  Китаю, які, однак, організацією  та порядком діяльності не  відрізняються від місцевих державних  органів у звичайних адміністративних  одиницях країни.

 Основу всієї системи державних  органів у КНР складають представницькі  органи державної влади - Всекитайські  збори народних представників  (ВЗНП) і місцеві збори народних  представників (ЗНП). Крім ВЗНП  та ЗНП різних ступенів до  органів державної влади в  КНР належать також утворені  ними та підзвітні їм постійні  комітети (ПК), що в період між  сесіями зборів виконують усі  їхні функції.

Особливість формування представницьких  органів державної влади в  тому, що відповідно до діючого Закону КНР про вибори до ВЗНП та місцевих ЗНП різних ступенів (у редакції 1986 p.), безпосередньо населенням на загальних рівних і прямих виборах  таємним голосуванням обираються тільки органи державної влади, що утворюються  в адміністративно-територіальних одиницях низового (волості, національні  волості та селища) та повітового рівнів. Решта ЗНП, а також ВЗНП обираються відповідними нижчестоящими органами державної влади.

 Прерогативою представницьких  органів є їхня правомочність  видавати закони та інші нормативні  акти. У КНР це право належить  також і вищому колегіальному  органу державної влади -Постійному  комітету ВЗНП. 
   Нарівні з ПК ВЗНП частину повноважень глави держави в КНР здійснює Голова КНР. За своїм теперішнім статусом, він виконує в основному представницькі функції і у внутрішньополітичній діяльності, не має державно-адміністративних повноважень. Проте формально-юридично даний пост є одним з інститутів державної влади.

До органів державного управління належать: центральний уряд (Державна Рада), міністерства, державні комітети та інші центральні відомства, а також  місцеві народні уряди різних ступенів, делеговані ними органи, департаменти, відділи, канцелярії, комісії.

Специфікою КНР є органічне  включення до його державної структури  вищого органу - Центральної воєнної  ради (ЦВР), яка за Конституцією (ст. 93) “керує всіма Збройними силами держави”. Голова ВР обирається Всекитайськими зборами народних представників. Водночас він є головою Воєнної ради ЦК КПК.

Правовий статус усіх державних  органів регулюється Конституцією країни. 
   Система місцевих органів влади і управління будується відповідно до територіального поділу. В КНР прийнято триступеневу систему адміністративно-територіального поділу: верхню ланку складають провінції, автономні райони та міста центрального підпорядкування; середню - автономні округи, повіти, автономні повіти та міста; а нижчу - волості, національні волості, селища, міські райони.

Правовий статус місцевих органів  влади регулюється статтями 95-121 Конституції КНР за Законом про  організації місцевих зборів народних представників і місцевих народних урядів від 10 грудня 1982 р.[5]

Політична система КНР  

 Політична (у тому числі  й державна) влада в Китаї здійснюється  через ряд політичних інститутів  і відносин, які характеризуються  як взаємозв'язком, так і диференційованістю, становить політичну систему  Китаю. Інститути - це структурна  характеристика політичної системи,  а норми відносин - функціональна.  Велике значення в політичній  системі КНР мають основні  політичні, точніше, організаційно-політичні  інститути - соціалістична держава,  Комуністична партія Китаю, демократичні  партії, Народна політична консультативна  Рада, громадські організації та  об'єднання, засоби масової інформації. Ці інститути створюють кістяк  політичної системи КНР - механізми  здійснення влади. До політичної  системи КНР також включаються  політичний режим, ідеологія - марксизм-ленінізм, ідеї Мао Цзе-дуна, релігійні общини та церква, а  також право як регулятор суспільних  відносин.

Важливим інститутом політичної системи  Китаю є Комуністична партія Китаю. У Конституції зазначається особлива роль КПК в історії країни: перемога в революції та успіхи в будівництві  соціалізму в минулому та майбутньому  пов'язуються з її керівництвом. У  Статуті Комуністичної партії Китаю, прийнятому на її XII з'їзді 1982 р., КПК  називається “керівним ядром  справи соціалізму в Китаї”. Статус Комуністичної партії як єдиної керівної та правлячої партії закріплено Конституцією Китаю. 
   Хоча в Китаї, крім КПК, існують ще вісім демократичних політичних партій, в юридичній літературі її характеризують як однопартійну країну, тому що тільки Комуністичній партії надано статус практично державної партії. 
   Демократичні партії входять до політичної системи в рамках “Єдиного патріотичного фронту” Китаю. Існування цих партій дає підстави стверджувати, що в країні мають місце багатопартійність, багатопартійне співробітництво під керівництвом КПК, що являють собою “особливість та перевагу політичної системи Китаю”.

На сьогодні в КНР існують  і функціонують такі демократичні партії: Революційний комітет гоміндану  Китаю (заснований 1948 p.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 p.); Китайська  асоціа-г.емократичного національного  будівництва (1945 p.); Селянсько-робітнича  демократична партія Китаю (1930 p.); “Партія  Чжі-гундан” (“Прагнення до справедливості”) (1947 p.); “Товариство 3-го вересня” (1945 p.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 p.). вашому устрої Китаю демократичні партії мають велике значення. Керівна  роль КПК щодо цих партій є безспірною, що закріплено в їх статутах. Усі  демократичні партії існують і функціонують у рамках Конституції КНР. Якщо КПК  у цілому визначає внутрішньо- та зовнішньополітичний  курс країни, то демократичні партії відіграють роль порадників і консультантів. Наявність  у Китаї цих нечисленних порівняно  з КПК партій - це позитивний чинник і в політичному, і в економічному відношенні.

Наступним політичним інститутом у  політичній системі Китаю є закріплений  Конституцією “широкий патріотичний Єдиний фронт”, керований Комуністичною  партією. До його складу входять усі  політичні партії та громадські організації  країни.

До політичних інститутів, що складають  кістяк політичної системи Китаю, належать засоби масової інформації (ЗМІ). Слід нагадати, що в Китаї вони являють  собою об'єкт державної власності, не мають прав юридичної особи  та фінансуються з коштів державного бюджету. Держава (точніше КПК в  особі її центральних і місцевих партійних органів) здійснює контроль за радіомовленням і телебаченням та іншими засобами масової інформації. Тому засоби масової інформації Китаю не можна назвати вільними. 
  Розглядаючи політичну систему, слід пам'ятати, що в КНР чітко провадяться у життя ідеї марксизму-ленінізму, Мао Цзе-дуна без будь-яких намагань до реформування (політичної системи). У той самий час у країні результативно провадяться глибокі економічні реформи, що загалом визначає принцип будівництва соціалізму в країні “з китайською специфікою”.

Конституція КНР

Чинна Конституція КНР була затверджена  Всекитайськими зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є четвертою  в історії країни.

У Преамбулі Конституції 1982 p., яка  характеризує підсумки розвитку КНР, програмні  цілі та основні принципи її внутрішньої  та зовнішньої політики, зазначається, що надалі основне завдання КНР - “зосередженими силами здійснити соціалістичну  модернізацію”. В галузі зовнішньої політики декларовано, що КНР буде дотримуватися  “незалежної та самостійної зовнішньої політики”, “п'яти принципів - взаємної поваги суверенітету та територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання  у внутрішні справи один одного, рівності та взаємної вигоди, мирного  співіснування”, що вона “докладає  зусиль в інтересах збереження миру у всьому світі та сприяння справі прогресу людства”.

 Влада в КНР визначена  як демократична диктатура народу, з вказівкою на те, що вона  є диктатурою пролетаріату за  сутністю (ст. 7). 
   Із Конституції 1982 р. усунуто всі згадки про “Культурну революцію” та її настанови (наприклад, про “продовження революції при диктатурі пролетаріату”). Водночас багато уваги в конституціях приділяється Єдиному фронту, який при цьому називається не “народно-демократичним” як 1954 р., не революційним, як 1978 p., а тільки “патріотичним”. Знайшло конституційне закріплення і формулювання про склад Єдиного фронту, що допускає включення до нього “патріотів”, які не стоять на соціалістичних позиціях, але “є прихильниками об'єднання Батьківщини”, тобто возз'єднання КНР і Тайваню. До політики щодо Тайваню має пряме відношення й конституційне положення можливості “у разі необхідності” заснувати “особливі адміністративні райони” (ст. 31), режим яких “з урахуванням конкретних умов встановлюють Все-китайські збори народних представників”. 
Конституція закріпила багатоукладність економіки країни: до двох соціалістичних секторів додані одноосібний (статті 7, 8,11), а у ст. 18 - державно-капіталістичний в особі змішаних китайсько-іноземних підприємств та іноземних приватнокапіталістичних підприємств. У першій частині зазначеної статті йдеться про те, що “дозволяється іноземним підприємствам та іншим іноземним господарським організаціям або окремим особам відповідно до законів Китайської Народної Республіки вкладати капітал в Китаї, здійснювати в різних формах економічне співробітництво з китайськими господарськими організаціями”. Закріплюючи багатоукладність в економіці КНР, Конституція особливо підкреслює, що “основа соціалістичної економічної системи КНР - соціалістична суспільна власність на засоби виробництва, тобто всенародна власність і колективна власність трудящих мас” (ст. 6).