Філософія Нового часу

Контрольна робота з  філософії №1

Частина 1.

Тема : Філософія Нового часу.

План.

Вступ.

1. Соціально-культурні процеси в епоху Нового часу. Формування нових засад 
філософського мислення.

2. Філософія Ф. Бекона. 
Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

Філософія Нового часу охоплює період із XVII ст. до першої третини XIX ст. Цей період в житті суспільства характеризується розпадом феодалізму та зародженням й розвитком капіталізму та пов'язаний з прогресом в економіці, техніці, підвищенням продуктивністю праці. В цей час відбуваються суттєві зміни в соціальній та політичній сферах суспільства. Змінюється свідомість людей, світогляд в цілому. Цей час є епохою наукової революції. Наука відіграє все більш значну роль в житті суспільства. При цьому головне місце в науці займає механіка. З механістичного методу привело до прогресу в пізнанні фізичного світу. Уявлення про механічну обумовленість явищ особливо зміцнилося під впливом відкриттів Ісаака Ньютона (1643—1727), в переконаннях якого механічна причинність отримала глибоке математичне обгрунтування [5, 108].

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії. Вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме у цей час. У зв'язку з цим, філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизованою.

Формується новий світогляд, якому притаманно наступне: світ розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина — як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності.. Індивід має спиратися на свою діяльну активність. Гаслом епохи стає теза «За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити» [3, 82]. Людина, дякуючи своєму розуму, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним. Індивід спирається на мислення здорового глузду, яке включає опору на факти та чітку логіку. Світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його дякуючи знанню.

У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, діяльність людей починає розумітися не як кругообіг подій, а як розвиток від примітивних до досконалих форм існування суспільства.  Френсіс Бекон розглядав пізнання природи та використання отриманого знання як основу соціального благополуччя.

Філософія Нового часу досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.

1. Соціально-культурні процеси в епоху Нового часу. Формування

нових засад філософського мислення.

В епоху нового часу активно тривав розпад феодального суспільства, який розпочався в період раннього Відродження. Цей процес зачепив всі сфери життя: політичну, економічну і культурну.

Спочатку в Голландії (кінець XVI— початок XVII ст.), а потім в Англії (середина і кінець XVII ст.) відбуваються перші буржуазні революції. У суспільстві формується новий діяльний клас — молода буржуазія.

У економічній сфері все більшої ваги набуває мануфактурне виробництво. Впровадження машин і механізмів, розподіл праці сприяв збільшенню ефективності виробничого процесу. Церковні догмати виявилися слабкими помічниками у сфері практичної економіки. Новий тип виробництва вимагав знань, іншого , заснованих на досвіді, практичних знань, які могли б об'єктивно сприяти розвитку виробничої діяльності. Тому вивчення природи як у філософському, так і в науковому сенсі стає необхідним. Наука стає опорою не лише економіки, але й філософії.

Таким чином, зміна соціально-економічних стосунків, розвиток науки неминуче відбивається на всій культурі Нового часу, і перш за все, на філософії. Вона все активніше виступає з критикою схоластичної ученості, прагне до достовірності і зближення з наукою.

Отже, філософія Нового часу віддзеркалює утвердження буржуазного способу

виробництва, наукову революцію й встановлення експериментального природознавства.

Вирішення проблеми метода пізнання у філософії Нового часу пов'язане з двома течіями — емпіризмом, засновником якого був Френсіс Бекон(ХУІ — XVIIвв.), і раціоналізмом, представником якого був французький мислитель і математик Рене Декарт (кінець XVI — перша половина XVII ст).

Емпіризм — це гносеологічна концепція, згідно якої основу людського пізнання складає досвід людини [2, 142], а раціоналізм — це гносеологічна концепція, згідно якої основу людського пізнання складає діяльність розуму [2, 143].

Найбільш значні послідовники емпіричної лінії у філософії Нового часу: Т. Гоббс, Д. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм — в Англії; 3. Кондільяк, До. Гельвеций, П. Гольбах, Д. Дідро і ін. — у Франції.

Найбільш значні представники раціоналізму - Декарт, Би. Спіноза, Р. Лейбніц.

Отже, суспільно-політичний та культурний розвиток Нового часу породив нові філософські концепції, змусив людство по-іншому поглянути на свою роль та значення в розвитку цивілізації, пізнанні Всесвіту та свого буття в ньому. Велике значення мають праці Френсіса Бекона, який заклав нові методологічні основи наукового пізнання природи.

2.        Філософія Ф. Бекона.

Френсіс Бекон (1561-1626 p.p.) був засновником емпіричного напряму у філософії. Основні філософські ідеї мислителя викладені у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головна філософська ідея Ф.Бекона полягає в тому, що в основі пізнання лежить лише досвід людини, як практичний, так і теоретичний. Чим більше досвіду акумулює людина, тим ближче вона до істинного знання. Але, істинне знання не має бути самоціллю .

«Знання — сила», — проголошує Бекон [2, 142]. Сенс цього афоризму в тому, що справжнє знання, на думку філософа, повинне забезпечувати людині владу над

природою і служити суспільству.

Пізнання має на меті допомагати людині реалізувати її матеріальні та духовні потреби, сприяти прогресивному розвитку суспільства. Отже, за думками Ф. Бекона, філософія має допомагати людині отримувати в житті практичний результат.

Ф.Бекон вважав, що головний метод пізнання - це індукція, за допомогою якої здійснюються сходження від окремих спостережень до узагальнюючих висновків [6, 103]. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи та світу. При цьому індукція є результатом відбору лише тих фактів, істина яких підтверджується експериментально. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший — це "шлях павука", тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях — "шлях мурахи", що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів.

Третім є справжній шлях науки — "шлях бджоли". Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Процес пізнання людиною оточуючого її світу є тісно пов'язаним з подоланням помилкових знань - похибок. Похибки заважають отриманню істинних знань. Такі помилкові погляди на світ Ф.Бекон називає ідолами. Він наводить чотири групу ідолів [5, 83]:

"ідоли печери» — це помилки, які ми робимо, виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

«ідоли роду» — це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;

«ідоли ринку» — це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації;

«ідоли театру» — це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю 

зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман — найзгубніший для людей тому, що він блокує їхню ініціативу, змушує некритично ставитись до існуючих теорій, освячених традиціями.

Перші два ідоли пов'язані з самою людиною, два останні — із соціальною діяльністю.

Перемогу над ідолами людської свідомості і отримання достовірного знання, згідно з поглядами Ф.Бекона, може забезпечити достовірно науковий метод вивчення природи. Античність і Середньовіччя користувалися переважно дедуктивним методом. Його суть полягала в тому, що із загальних самоочевидних положень (аксіом або постулатів) робляться приватні висновки. Бекона такий підхід не влаштовував, оскільки тут не забезпечувалася достатня достовірність. Справжнє знання повинне спиратися на досвід, факти.

Бекон чітко відрізняє релігію від філософії. Перша базується на надприродному одкровенні, друга — на даних органів почуттів [3, 83]. У філософії навіть основні джерела піддаються обговоренню та перевірці, тоді як у релігії основні джерела установлюються авторитетом. Разом із тим Бекон стверджує, що можлива природна теологія, яка відповідає природній релігії, оскільки установлюваний пізнанням зв'язок природних явищ вказує на існування божества.

Таким чином, Ф.Бекон у ставленні до релігії був деїстом. Бекон вважав, що наукове знання сприятиме створенню "Царства небесного" на землі і ліквідує страждання як неприємний факт людського існування [4, 104]. Згодом деїзм почав домінувати в більшості філософських вченнях Нового часу.

Отже, Ф.Бекон вважав філософію головною наукою, а її основним предметом є природа, яку можна осягнути за допомогою відчуттів та досвіду, Бог, якого можна осягнути через пізнання природи, та людина, яка пізнається завдяки пізнанню власних пізнавальних можливостей - рефлексів. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму.

          Висновки:

Філософія Нового часу віддзеркалює утвердження Буржуазного способу виробництва, наукову революцію й встановлення експериментального природознавства в ту епоху. Для того періоду в розвитку філософії характерне визначення розуму як певної суми знань про природу, а разом з тим і про людину.

Новий час став періодом швидкого розвитку природознавчих наук. Неоднозначність мислителів, науковців того часу в оцінці методів та шляхів такого пізнання цілком було залежним від різноманіття філософських, ідейно-теоретичних, політичних, соціальних, культурних поглядів.

Філософія Нового часу відокремлює дві можливі моделі пізнавального процесу: емпіризм (представники цього напряму вважали, що єдиним способом пізнання є чуттєвий досвід) та раціоналізм (представники цього напряму вважали, що природа явищ світу та речей не може бути відкрита за допомогою чуттєвого досвіду і має бути доповнена розумом людини).

В філософії Нового часу було різке протиставлення об'єкта та суб'єкта пізнання У раціоналізмі домінуюче значення набував суб'єкт пізнання, а в емпіризмі - об'єкт пізнання.

Засновником емпіричного напряму в філософії був Френсіс Бекон, який дав теоретичне обгрунтування ідеалу історично нового типу знання -експериментально-індуктивного природознавства. Його послідовником став Томас Гопс, який в свої працях дав наукове пояснення виникнення держави, принципів її взаємозв'язків в суспільстві.

Засновником класичного раціоналізму був Рено Декарт. Він обгрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислення) в пізнанні оточуючого світу, розробив теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філософії, тощо.

Отже, в філософії ХУІІ-ХУІІІ ст. набувають подальшого розвитку ідеї автономності суб'єкту пізнання, розвиваються індуктивно-імперичний раціонально

дедуктивний методи пізнання. В цей час формується імперична картина світу, яка стала основою для природознавства і філософії XX ст.

Список використаної літератури.

1. Введение в философию: Учебное пособие для вузов. / авт. кол. Фролов И.Т и др. - М.: Республика, 2004 - 263 с.
2. История мировой философии : учебник / С. Р. Аблеев. -М.: ACT: Астрель, 2005. - 414 с.
3. Мозговий Л.І., Бичко I.B., Додонов Р.О. та ін. - Філософія. Кредитно-модульний курс: Навч. посіб. / За ред. Р. О. Додонова, Л. I. Мозгового. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 456 с.
4. Присухін C.I. Філософія: навчальний посібник. - у 2 ч. - Ч.П. Система філософії у визначення! , поясненнях, схемах, таблицях. - К.: КНЕУ, 2006, ч.1- 204с.
5. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. — 2-е изд. — М.: Гардарики, 2006. -

736 с.

6. Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій СМ., Черній A.M., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. - К.: Академія, 2001 -576 с. (с. 92-111)

Частина 2.

Тема : Свідомість, її походження та сутність.

План.

Вступ.

1. Походження і сутність свідомості як проблема філософії, науки, релігії.
2. Свідомість як відображення та конструювання дійсності. Діяльність, мислення і мова.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

Намагання пояснити світ і розібратися в явищах природи можна спостерігати в дуже давні часи - в період панування міфу. Думка первісної людини була спрямована на пояснення тих питань, що визначають буття природи і людини. Саме завдяки цьому етапу пізніше виникне філософія і наука. І формула "від міфу до логосу" (від образу до поняття, від віри до розуму), що пояснює процес походження філософії, якраз розкриває значення міфологічного періоду в інтелектуальному розвитку людства. Отже, міфологія є історично першою формою світогляду. Вона виникає на самій ранній стадії громадського розвитку. Тоді людство у формі міфів, тобто оповідей, віддань, намагалося дати відповідь на такі глобальні питання, як походження і пристрій всесвіту в цілому, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Це відбувалося через уособлення сил в образах богів, перед якими людина випробовувала почуття здивування, безсилля і преклоніння. Значну частину міфології складали космологічні міфи, присвячені еволюції природи. Крім того, велика увага в міфах приділялася різним стадіям життя людей, таємницям народження і смерті, всіляким випробуванням, які підстерігають людину на його життєвому шляху. Міф є особливим видом світогляду. У первісній свідомості мислиме повинне співпадати з переживаним, діюче з тим, що діє. У міфології людина розчиняється в природі, зливається з нею як її невід'ємна частка.

Але міфологія не була єдиною до-філософською світоглядною формою. У цей же період існувала і релігія. На самих ранніх стадіях розвитку суспільства міфологія і релігія складали єдине ціле.

Філософський світогляд з'являється на тому ступені історії, коли у зв'язку з розвитком громадських стосунків починається розкладання міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникають більш менш одночасно в культурах Індії, Китаю та ін. Греції (7-6 віків до н. з).

Античність створила термін "філософія", сформулювала її проблематику, намітила шляхи її рішення, виділила основні філософські напрями (матеріалізм і ідеалізм).   Філософія   стала формою  суспільної  свідомості,   спрямованою   на

вироблення цілісного погляду на світ і на місце в нім людини. На відміну від попередніх їй форм світогляди (міфологічною і релігійною) - філософія прагнула реалізувати світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про поле дії об'єктивних безособових сил (категорій, суттей - буття, небуття, становлення, руху і спокою, простору, часу), а традиційності міфу - свідомий пошук і вибір усвідомлених представлень на основі логічних і гносеологічних (теоретико-пізнавальних) критеріїв (обгрунтованність, довідність, істинність, зрозумілість).

1. Походження і сутність свідомості як проблема філософії, науки,

релігії.

Свідомість часто ототожнюють із духовним життям, тобто будь-які духовні явища є явищем свідомості. Але зводити духовне життя до свідомості - означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме. Тобто  можна сказати, що свідомість - одна із форм прояву душі, є її суттєвою формою. Свідомість наявна в кожному образі сприйняття, вона пов'язує відчуття, поняття, думки, почуття. Свідомість це найвища форма об'єктивної дійсності, притаманна тільки людині.

Отже, свідомість - це вища, властива лише людям і пов'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому і спрямованому віддзеркаленні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні та самоконтролю поведінки людини [3, 350].

У процесі визначення філософського знання проблема тлумачення свідомості була головною. Кожна епоха формувала власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого на той час світогляду.

В архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями.

В античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, витоки свідомості перебували за межами людини. Демокрит вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному "витіканню" з кожної речі найтонших атомів [4, 320].

У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем - блаженством, та нижчим рівнем - мовчазним життям нашого тіла.

Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому не найкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Вторинність пояснювалася кількома чинниками [4, 320]:

• тим, що завдяки свідомості людина розуміє, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані "Божої благодаті" і це змушує її страждати. У свідомості "Я" живе подвійним життям: "життям у тілі" та "життям у Бозі";
• завдяки свідомості людина усвідомлює свою конечність, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час - це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе;

- свідомість нагадує людині, що вона не лише природна, а й духовна істота. Тільки у Новий час, коли панував антропоцентричний світогляд, людина була

проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі. Свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру.

Вперше було вжито Р. Декартом і термін "свідомість" як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість - це інтелектуальна діяльність суб'єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості [4, 321].

Свідомість Декарт подав у формі "я мислю", тобто фактично звів її до мислення, або до когнітивних актів. Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, в формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії.

Ніцше замінив вислів Декарта "я мислю" він замінив на "я хочу (волію)". Хоча філософ спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею. В руслі філософії життя оригінальну концепцію з нахилом на біологізм створив 3. Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємодії свідомого і несвідомого [4, 322]. . Найбільш плідно у XX ст. досліджував проблему свідомості Е. Гуссерль.

З вищевикладеного видно, що з самого початку свідомість сприймалась як вияв душі, що активно впливає на людське життя. Душа видавалась невід'ємною частиною тіла, ще не існувало поділу на ідеальне та матеріальне. З часом душу починають сприймати як нематеріальну сутність, що не залежить від фізичного світу. Така позиція почала формувати ідеалістичні підходи щодо розкриття проблеми свідомості.

Ідеалістичний підхід довгий час домінував у вирішенні цієї проблеми. Ідеалісти виходили з того, що свідомість первинна, а матерія вторинна. Свідомість є першопричиною, вона породжує явища в світі, вона існує незалежно від індивіда як частка «світової свідомості».

Об'єктивний ідеалізм був характерний для різноманітних релігійних концепцій. Відповідно до них, свідомість існує об'єктивно, незалежно від людини. Свідомість випливала з Абсолюту (Бога), з яким перебувала в єдності та була неподільною за своєю суттю. А частинки «світового розуму» були розсіяні у природі у вигляді живих організмів та людини.

Дуалістичний підхід в визначенні свідомості в філософії був різновидом ідеалістичного підходу та був чимось середнім між матеріалізмом та ідеалізмом. В своїй основі від містив ідею про рівнозначність матерії та свідомості, що означало повну незалежність свідомості від матерії [2, 51]. Найвідомішим представником дуалістичного підходу був Рене Декарт. Згідно думкам цього філософа, тіло тільки рухається, а душа тільки мислить.

Другим напрямом в філософії щодо вирішення проблеми свідомості був матеріалізм, одною гілкою якого був вульгарний матеріалізм.

Вульгарний матеріалізм придержувався крайньої матеріалістичної позиції. Згідно з цим підходом свідомості як самостійної субстанції взагалі не існує, вона є безпосередньою здатністю матерії, яка характеризується законами фізики [2, 52]. Представники крайнього матеріалізму вважали, що мозок є складним механізмом природи, найвищим рівнем організації матерії, і свідомість людини не може існувати окремо від матеріального первинного носія - мозку.

Другою гілкою матеріалізму є діалектичний матеріалізм, де свідомість розглядається як особливий вид матерії. В основі свідомості лежить здатність високоорганізованих форм матерії відображати саму себе. Свідомість визначається як суб'єктивний образ об'єктивного світу, який потрібен людині для адаптації (через практичну діяльність) до навколишньої об'єктивної діяльності (К.Маркс, Ф.Енгельс) [2, 52].

Матеріалістичне пояснення природи свідомості ґрунтується на тому, що матерія завдяки своїй здатності розвиватись до найвищого рівня відображення породжує «людський дух» - мислення, волю, емоції тощо.

На сьогодні концепція діалектично-матеріалістичного пояснення свідомості є найпоширенішою серед філософів, хоча представники сучасної західної філософії критично ставляться до неї.

Проблема свідомості є однією з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. Ця проблема багатогранна, різноаспектна. її вивчають психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. Крім того, свідомість - специфічний об'єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. Також, при дослідженні проблем свідомості забагато суб'єктивного в оцінці різних її аспектів.

2. Свідомість як відображення та конструювання дійсності.

Діяльність, мислення і мова.

Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування.

Теорія відображення (матеріалістичний підхід) пояснення природи свідомості ґрунтується на тому, що матерія завдяки своїй здатності розвиватись до найвищого рівня відображення породжує «людський дух» - мислення, волю, емоції тощо. Розвиваючись у формі окремих предметів та явищ, матерія не просто існує у просторі та часі, а й активно впливає на інші матеріальні об'єкти. Цей вплив спричиняє певні зміни у внутрішніх та зовнішніх структурах між матеріальними об'єктами, які взаємодіють. Ця взаємодія стає сутністю процесу відображення.

Отже, відображення є результатом взаємодії, завдяки якому особливість одного об'єкта тією чи іншою мірою відображається в особливостях іншого.

Форми відображення в різних матеріальних об'єктах неоднакові, вони залежать від особливості самих предметів. Є різні рівні відображення.

Перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій).

Другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка).

Третій — діяльне відображення навколишнього світу суб'єктами, що мають свідомість (соціальне відображення). Свідомість має подвійну природу. З одного боку, вона є результатом розвитку матерії від неструктурованих до структурованих, від елементарних до складних, від неорганічних до органічних, від неживих до живих форм. З другого боку, свідомість є результатом історичного процесу становлення й розвитку людини та суспільства, вона є діяльним, активним відображенням дійсності, суб'єктивним образом об'єктивного світу.

Найскладнішим й найвищим рівнем відображення у формі свідомості належить людині. Незважаючи на генетичну подібність психіки людини на психіку тварин, форми їх відображення неможна ототожнювати.

Людська свідомість відбиває світ не в чуттєвих, а в ідеальних образах. Свідомість - це сприйняття світу людиною у формах культури: поняттях, ідеях, категоріях тощо. Вона є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби "пересаджуються" в голову людини, трансформуючись

у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального.

Отже, однією із основних ознак (властивостей) свідомості є ідеальність. Це найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами. Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо.

Другою із основних ознак (властивостей) свідомості є абстрагування та опосередкованість мовою.

Абстрагування - це процес виокремлення окремого предмета, його властивостей і сукупності предметів та загальних властивостей [2, 55]. Це спосіб виокремлення спостереження та уявлень у конкретні уявлення на рівні певних абстракцій.

Отже, властивість породжувати абстрактні ідеї є миттєвою відмінністю людської свідомості від свідомості інших живих істот. Завдяки абстрагуванню було створено систему кодування знаків - людську мову. Мова зберігає та передає зміст людської свідомості. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, творчість неодмінно пройняті мовою. Свідомість і мова діалектичне поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя - національна, а отже, специфічна.