Форми закінчення досудового розслідування

План:

Вступ

1. Форми закінчення досудового розслідування.
2. Закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Ознайомлення учасників провадження з матеріалами досудового розслідування.

2.1. Поняття та характеристика обвинувального акту. Процесуальний порядок звернення до суду з обвинувальним актом.

2.2. Клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Ознайомлення учасників провадження з матеріалами досудового розслідування.

3. Підстави та процесуальний порядок закриття кримінального провадження.
4. Звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Необхідною умовою реалізації конституційного принципу законності (п.1 ч. 3 ст. 129 Конституції України) [1,ст.129] в кримінальному судочинстві і здійсненні поставлених перед ним завдань є правильне встановлення фактичних обставин справи з метою досягнення об’єктивної істини. Попереднє розслідування являє собою процесуальну діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури щодо виявлення, закріплення й оцінки доказів з метою розкриття злочинів і викриття осіб, що їх заподіяли, тобто воно й покликано практично здійснювати зазначений принцип. Це - друга стадія українського кримінального процесу, яка слідує за порушенням кримінальної справи та передує виданню обвинуваченого до суду або закриттю справи. Необхідність існування цієї стадії у кримінальному процесі на відміну від процесу цивільного зумовлена  ступенем суспільної  небезпеки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку та необхідністю практично гарантувати додержання вимог законності та принципів Конституції і кримінального закону.

Законне й обґрунтоване прийняття  рішення про закінчення досудового розслідування забезпечує реалізацію таких завдань кримінального  провадження, як захист особи, суспільства  та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів  учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного  та неупередженого розслідування з  тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне  правопорушення, був притягнутий  до відповідальності в міру своєї  вини, жоден невинуватий не був  обвинувачений або засуджений і  жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу.

Мета роботи полягає у  вивченні поняття закінчення досудового розслідування, з’ясуванні його особливостей, аналізі кожної з основних форм закінчення досудового розслідування.

Відповідно до поставленої  мети були визначені наступні завдання:

• визначення поняття та сутності закінчення досудового розслідування;
• визначення особливостей процесуального порядку закінчення досудового розслідування;
• аналіз та характеристика форм закінчення досудового розслідування;
• розглянути процесуальний порядок ознайомлення учасників з матеріалами кримінального провадження.

Об’єктом роботи виступає закінчення досудового розслідування.

Предмет роботи – особливості  та характеристика форм закінчення досудового розслідування.

1. Форми закінчення досудового розслідування

Закінчення кримінального  провадження полягає у прийнятті  уповноваженим органом рішення  про припинення кримінального провадження. Досудове розслідування являє собою  процесуальну діяльність уповноважених  осіб, зокрема, щодо швидкого, повного  та неупередженого розслідування. Це стадія кримінального провадження, яка  передує судовому провадженню, починається  з моменту внесення відомостей про  кримінальне правопорушення до Єдиного  реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального  провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів  медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи  від кримінальної відповідальності. Необхідність існування цієї стадії у кримінальному процесі на відміну  від процесу цивільного зумовлена  ступенем суспільної небезпеки діянь, що переслідуються у кримінальному  порядку та необхідністю практично  гарантувати додержання вимог законності та принципів Конституції і кримінального  закону. Досудове розслідування закінчується тоді, коли вирішені всі його задачі. Визнати досудове розслідування  закінченим – значить визнати, що немає необхідності проведення яких-небудь ще слідчих (розшукових) чи інших процесуальних  дій, спрямованих на збирання, перевірку  і дослідження доказів: усі необхідні  докази для ухвалення підсумкового рішення зібрані, перевірені, досліджені і належним чином оцінені.

Особа має право на розгляд  обвинувачення проти неї в  суді в найкоротший строк або  на його припинення шляхом закриття провадження [2]. 

Стаття 283 КПК [2] визначає загальні положення щодо закінчення досудового розслідування. У ній указується, що особа має право: а) на розгляд обвинувачення проти неї в суді в найкоротший строк; б) на закінчення досудового розслідування шляхом закриття провадження.

Досудове розслідування  визнається закінченим, якщо немає  необхідності у проведенні ще будь-яких слідчих (розшукових) або негласних  слідчих (розшукових) дій, спрямованих на збирання, перевірку та оцінку доказів, коли жодна з версій, які виникли, не залишилась неперевіреною, тобто коли виконані вимоги ст. 91 КПК про встановлення обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Прокурор зобов'язаний у  найбільш короткий строк після повідомлення особі про підозру (ст. 283 ч.2 КПК):

1) закрити кримінальне  провадження, або

2) звернутися до суду  з клопотанням про звільнення  особи від кримінальної відповідальності, або

3) звернутися до суду  з обвинувальним актом, клопотанням  про застосування примусових  заходів виховного характеру  або клопотанням про застосування  примусових заходів медичного  характеру.

Відомості про закінчення досудового розслідування вносяться  прокурором до Єдиного реєстру досудових  розслідувань.

Закінчуючи досудове розслідування  необхідно систематизувати і  технічно оформити матеріали кримінального  провадження. Практикою вироблено  дві основні форми систематизації матеріалів кримінального провадження, тобто послідовності їх розташування: хронологічну і тематичну. При хронологічній систематизації послідовність розташування документів у матеріалах визначається датою їх складання або одержання слідчим. Ця форма найбільш поширена у невеликих за обсягом і кількістю епізодів матеріалах. Тематична систематизація означає групування матеріалів за підозрюваними або за епізодами злочинної діяльності у багатотомних і багатоепізодних матеріалах. У межах кожної такої групи документи можуть розташовуватись у хронологічному порядку, тобто можливе таким чином поєднання обох форм систематизації (змішана форма) [25].

Систематизувавши документи, слідчий підшиває їх в папку стандартного зразка, пронумеровує аркуші. На перших аркушах складається опис документів, які містяться в матеріалах кримінального  провадження. На титульному аркуші зазначається відомство, до якого належить орган  розслідування, найменування цього  органу, повна назва матеріалів із зазначенням прізвищ підозрюваних і відповідних статей (частин, пунктів статей) кримінального закону, дати початку і закінчення провадження. За технічними правилами в одному томі матеріалів зосереджується не більше 250 аркушів. Вдало систематизовані і правильно оформлені матеріали створюють зручність для вивчення і користування ними як самим слідчим, зокрема при складанні підсумкового документа, так і підозрюваним та іншими учасниками провадження, прокурором, суддями, присяжними [25].

2. Закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Ознайомлення учасників провадження з матеріалами досудового розслідування.

2.1 Поняття та характеристика  обвинувального акту. Процесуальний  порядок звернення до суду  з обвинувальним актом.

Зміст кримінально-процесуальної діяльності слідчого на завершальному етапі розслідування полягає в аналізі зібраних матеріалів кримінальної справи, остаточному вираженні внутрішнього переконання за кожною з обставин справи та кожним зібраним доказом у процесуальних документах. Прокурор або слідчий, за погодженням з прокурором, закінчує досудове розслідування в кримінальному провадженні складанням обвинувального акту тоді, коли він дослідив усі обставини справи, зібрав докази, що переконують його у винності обвинуваченого у вчиненні злочину, і пересвідчився у відсутності обставин, що виключають кримінально-процесуальне провадження.

Практика свідчить, що направлення до суду обвинувального акту є найпоширенішим різновидом закінчення досудового провадження. У 2011 р. із закінчених слідчими 185 490 справ 93,6 % (173 572 справ) направлено з обвинувальним актом, лише 0,6 % (1048 справ) – з постановою про застосування примусових заходів медичного характеру, 2,6 % (4889 тис.) – з постановою для вирішення судом питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, 3,2 % (5981 справ)  було закрито [26].

У науковій літературі питанням закінчення досудового розслідування  складанням обвинувального акту приділяли значну увагу А. Я. Дубинський, С. П. Ефімічев, О. Ю. Гришин, О. В. Капліна, Н. С. Карпов, А. М. Ларін, Л. А. Маріупольський, М. А. Погорецький, М. С. Строгович, Л. Д. Удалова, М. А. Чельцов, С. А. Шейфер, А. В. Шуваткін та інші вчені, що свідчить про актуальність наукового розроблення цього питання. Проте деякі його аспекти досі залишилися недостатньо дослідженими. Зокрема, немає єдності поглядів щодо форми та структури обвинувального висновку (акта), а також його процесуальної сутності на досудовому провадженні тощо.

У цьому контексті доцільно врахувати досвід слідчої діяльності минулих років. Перші згадки про  обвинувальний висновок містяться  ще у Псковській і Новгородській  судових грамотах. Зокрема, у них  визначено, що відомості про діяння, у вчиненні якого звинувачують особу, і докази, які свідчать про її винуватість, мають зосереджуватися  в так званому порядку (підсумковому документі на кшталт обвинувального висновку) [27, с. 32–35].

Згодом у ст. 519 Статуту кримінального судочинства 1864 р. було закріплено, що “…висновок прокурора про віддання обвинуваченого до суду викладається у формі обвинувального акта”. Згідно зі ст. 520 Статуту, у цьому акті має бути зазначено: подія, що містила ознаки злочинного діяння, час, місце та інші обставини вчинення злочину, ім’я, по батькові та прізвище (або прізвисько) обвинуваченого, сутність доказів, зібраних у справі проти обвинуваченого, визначення за законом, якому саме злочину відповідають ознаки аналізованого діяння (тобто питання про кваліфікацію злочину). Також необхідно було складати список осіб, яких слід викликати до суду [28, с. 323–327].

У КПК УРСР 1922 р. вперше з’явилася  регламентація структури обвинувального висновку. Зокрема, відповідно до ст. 214, обвинувальний висновок складається з двох частин – описової та резолютивної. У першій ішлося про обставини вчиненого злочину, друга містила відомості про особу, яка вчинила злочин [29, с. 30–33]. Ці положення майже не зазнали змін у КПК УРСР 1927 р. [30] та КПК УРСР 1961 р. [31].

У теорії кримінального процесу  немає єдиного підходу щодо визначення поняття “обвинувальний акт”. Більшість авторів обвинувальний висновок (акт) розглядають не лише як підсумковий документ розслідування, а і як процесуальне рішення слідчого або прокурора про встановлення обставин, що становлять предмет доказування, а також наявність достатніх даних для передання справи до суду [32, с. 9–10].

На думку Л. А. Маріупольського, обвинувальний висновок – це процесуальний документ, що завершує розслідування, у якому відображені фактичні дані, установлені під час розслідування [33, с. 10]. Л. Д. Удалова стверджує, що обвинувальний висновок є підсумком досудового слідства, на підставі якого обвинувачений підлягає відданню до суду [34, с. 139]. Власні міркування з приводу природи обвинувального висновку висловлювали й інші вчені-процесуалісти [35, с. 42; 36; 37; 38, с. 220; 39].

Обвинувальний акт – це специфічне процесуальне рішення у кримінальному процесі, що має такі особливості:

1) містить результати оцінювання слідчим зібраних у справі доказів винності особи в учиненні злочину щодо їх допустимості, достовірності, достатності й об’єктивності;

2) є формою закінчення досудового розслідування;

3) є підставою для завершення кримінально-процесуальних відносин на стадії досудового розслідування;

4) його складають у чітко регламентованій законом процесуальній формі.

Унаслідок анкетування працівників  судових органів установлено, що в 30 % випадків судді не складають самостійно вирок, а використовують матеріали обвинувального акту. Опитані зазначають, що основною причиною цього є перевантаження суддів. Крім того, більшість респондентів (56,2 %) переконані, що саме в підсумковому документі органів досудового розслідування якнайповніше відображено всі обставини справи, необхідні для її розгляду по суті, що переважно робить недоцільним повторне дослідження суддею матеріалів справи.

Не аналізуючи питання  допустимості цієї позиції опитаних (на жаль, формальне ставлення до оцінювання обвинувального акту ще нерідко трапляється в судовій практиці), стає очевидним, що від якості досудового розслідування та складеного обвинувального акту залежать і перспективи судового розгляду (оскільки помилки, допущені слідчим під час складання обвинувального висновку, зазвичай, повторюють у судовому рішенні).

У науковій літературі є  різні підходи до структури обвинувального висновку (акту). Так, Ю. О. Гришин уважає, що обвинувальний висновок складається зі вступної, описової, резолютивної та заключної частин. Вступна частина містить вихідну інформацію, необхідну для сприйняття всього документа, описова – відображає обставини, що є предметом доказування у справі; резолютивна – висновок слідчого щодо кваліфікації та формулювання обвинувачення; заключна – відомості про місце й час складання обвинувального висновку, підпис особи, яка його склала, а також додатки [39, с. 13–14]. Частина науковців схиляється до розподілу обвинувального висновку на три складові.

Проте, на нашу думку, питання  про розподіл обвинувального висновку на певну кількість частин і дискусії стосовно їх кількості загалом не мають практичного значення. Найважливіше, щоб під час будь-якої диференціації  структурних елементів цього  документа жодної з визнаних законодавством позицій обвинувального висновку не було “втрачено” і їх було викладено  в чітко визначеній послідовності.

Фахівці вважають, що описова  частина є найбільш трудомісткою в обвинувальному висновку. Починається  вона з викладення обставин учинених діянь, їх юридичної оцінки. Після  цього висвітлюють окремі епізоди  в хронологічному чи системному порядку. Кожний епізод описують окремо з посиланням на доведеність усіх обставин предмета доказування [40, с. 497].

Зважаючи на теорію кримінального  процесу та положення кримінального процесуального законодавства, обвинувальний висновок складають лише в разі, якщо у справі зібрано достатньо доказів, що підтверджують вину обвинуваченого [32]. Проте на практиці трапляються випадки направлення до суду з обвинувальним висновком справ, у яких докази вини конкретної особи зібрано та зафіксовано не належним чином.

Згідно із ст. 291 КПК обвинувальний акт складається слідчим, після чого затверджується прокурором. Обвинувальний акт може бути складений прокурором, зокрема якщо він не погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим. Обвинувальний акт повинен містити такі відомості:

1) найменування кримінального  провадження та його реєстраційний  номер;

2) анкетні відомості кожного  обвинуваченого (прізвище, ім'я, по  батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство);

3) анкетні відомості кожного  потерпілого (прізвище, ім'я, по  батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство);

4) прізвище, ім'я, по батькові  та займана посада слідчого, прокурора;

5) виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення;

6) обставини, які обтяжують  чи пом'якшують покарання;

7) розмір шкоди, завданої  кримінальним правопорушенням;

8) розмір витрат на  залучення експерта (у разі проведення  експертизи під час досудового  розслідування);

9) дату та місце його  складення та затвердження.

Обвинувальний акт підписується слідчим та прокурором, що його затвердив, або лише прокурором, якщо він склав  його самостійно. До обвинувального акта додається:

1) реєстр матеріалів досудового  розслідування;

2) цивільний позов, якщо  він був пред'явлений під час  досудового розслідування;

3) розписка підозрюваного  про отримання копії обвинувального  акта, копії цивільного позову, якщо  він був пред'явлений під час  досудового розслідування, і реєстру  матеріалів досудового розслідування;

4) розписка або інший  документ, що підтверджує отримання  цивільним відповідачем копії  цивільного позову, якщо він був  пред'явлений під час досудового  розслідування не до підозрюваного.

Надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється.

2.2 Клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Ознайомлення учасників провадження з матеріалами досудового розслідування.

Визнавши зібрані під  час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру  або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, прокурор зобов'язаний повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного  чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання  доступу до матеріалів досудового розслідування (ст.290 КПК).

Прокурор зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, в  тому числі будь-які докази, які  самі по собі або у сукупності із іншими доказами можуть бути використані  для доведення невинуватості  або меншого ступеня винуватості  обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню  покарання. Прокурор зобов'язаний також надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, приміщення або місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді. Надання доступу до матеріалів включає у себе можливість робити копії або відображення матеріалів. У документах, які надаються для ознайомлення, можуть бути видалені відомості, які не будуть розголошені під час судового розгляду. Видалення повинно бути чітко позначено. За клопотанням сторони суд має право дозволити доступ до відомостей, які були видалені. Сторона захисту за запитом прокурора зобов'язана надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, житла чи іншого володіння, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем сторони захисту, якщо сторона захисту має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді. Сторона захисту має право не надати прокурору доступ до будь-яких матеріалів, які можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Вирішення питання про віднесення конкретних матеріалів до таких, що можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення і, як наслідок, прийняття рішення про надання чи ненадання прокурору доступу до таких матеріалів, може бути відкладено до закінчення ознайомлення сторони захисту з матеріалами досудового розслідування (ст.290 КПК).

Про відкриття сторонами  матеріалів прокурор повідомляє потерпілого, після чого останній має право  знайомитися з ними за правилами, викладеними в цій статті. Про відкриття сторонами матеріалів повідомляються цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач, його представник, після чого ці особи мають право ознайомитися з ними в тій частині, яка стосується цивільного позову, за правилами, викладеними в цій статті. Сторони зобов'язані письмово підтвердити протилежній стороні, а потерпілий – прокурору факт надання їм доступу до матеріалів з зазначенням найменування таких матеріалів. Сторонам, потерпілому надається достатній час для ознайомлення з матеріалами, до яких їм надано доступ. У випадку зволікання при ознайомленні з матеріалами, до яких надано доступ, слідчий суддя за клопотанням сторони з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов'язаний встановити строк для ознайомлення з матеріалами, після спливу якого сторона або потерпілий вважаються такими, що реалізували своє право на доступ до матеріалів. Сторони кримінального провадження зобов'язані здійснювати відкриття одне одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів у зазначеному порядку, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру, крім відомостей, передбачених ст. 291 КПК  України (обвинувальний акт і  реєстр матеріалів досудового розслідування), повинно містити інформацію про  захід виховного характеру, який пропонується застосувати.

Клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, крім відомостей, передбачених цією ж нормою, повинно містити докази, які підтверджують вчинення суспільно небезпечного діяння, кримінального правопорушення цією особою та необхідність застосування примусових заходів медичного характеру, позицію щодо можливості забезпечення участі особи під час судового провадження за станом здоров'я, інформацію про примусовий захід медичного характеру, який пропонується застосувати [25].

Одночасно із переданням обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру до суду прокурор зобов'язаний під розписку надати копію  відповідного документа та реєстру  матеріалів досудового розслідування  підозрюваному та його захиснику, законному  представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного  характеру.

3. Підстави  та процесуальний порядок закриття кримінального провадження.

Закриття кримінального  провадження є одним з найважливіших  актів судочинства, через який забезпечується вирішення вказаного у ст. 2 КПК  України завдання охорони прав та законних інтересів учасників кримінального  провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий  не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана  необґрунтованому процесуальному примусу.

Кримінальне провадження  закривається, згідно із ст. 284 КПК України, якщо:

1) встановлена відсутність  події кримінального правопорушення;

2) встановлена відсутність  в діянні складу кримінального  правопорушення;

3) не встановлені достатні  докази для доведення винуватості  особи в суді і вичерпані  можливості їх отримати;

4) набрав чинності закон,  яким скасована кримінальна відповідальність  за діяння, вчинене особою;

5) помер підозрюваний, обвинувачений,  крім випадків, якщо провадження  є необхідним для реабілітації  померлого;

6) існує вирок по тому  самому обвинуваченню, що набрав  законної сили, або постановлена  ухвала суду про закриття кримінального  провадження по тому самому  обвинуваченню;

7) потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його  представник відмовився від обвинувачення  у кримінальному провадженні  у формі приватного обвинувачення;

8) стосовно кримінального  правопорушення, щодо якого не  отримано згоди держави, яка  видала особу.

Кримінальне провадження  закривається судом:         

1) у зв'язку зі звільненням  особи від кримінальної відповідальності;

2) якщо прокурор відмовився  від підтримання обвинувачення,  за винятком випадків, передбачених  КПК України.

Про закриття кримінального  провадження слідчий, прокурор приймає  постанову, яку може бути оскаржено  у порядку, встановленому КПК  України.

Слідчий складає постанову  про закриття кримінального провадження  з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, якщо в цьому  кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру. Прокурор складає постанову про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного з підстав, передбачених ч.1 цієї ж статті. Рішення прокурора про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного не є перешкодою для продовження досудового розслідування щодо відповідного кримінального правопорушення.

Копія постанови слідчого про закриття кримінального провадження  надсилається заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв'язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом десяти днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови.

Копія постанови прокурора  про закриття кримінального провадження  надсилається заявнику, потерпілому, його представнику, підозрюваному, захиснику. Якщо обставини, передбачені пунктами 1, 2 ч.1 ст. 284 КПК України, виявляються під час судового розгляду, суд зобов'язаний ухвалити виправдувальний вирок. Якщо обставини, передбачені пунктами 5, 6, 7, 8 ч.1 ст. 284 КПК України, виявляються під час судового провадження, а також у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої цієї ж статті, суд виносить ухвалу про закриття кримінального провадження. Закриття кримінального провадження або ухвалення вироку з підстав, передбачених пунктом 1 ч.2 ст. 284 КПК України, не допускається, якщо підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі кримінальне провадження, судовий розгляд продовжується в загальному порядку, передбаченому КПК України. Ухвала суду про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку.