Функції та закономірності кредиту

2

План

1.      Функції та закономірності кредиту.

1.1. Функції кредиту.

1.2. Закономірності руху кредиту.

2.      Інфляція: суть, перспективи подолання в Україні.

2.1. Суть та види інфляції.

2.2.   Перспективи подолання інфляції в Україні.

3.      Список використаної літератури.

1. Функції та закономірності крезиту.

1.1.Функції кредиту.

Важливою характеристикою кредиту, крім форми і ви­ду, є його функції. Функція — специфічний прояв суті кре­диту. Це означає, що поза суттю тих явищ, котрі конститу­юють кредит, функція не існує. Але поняття «суть» ширше за поняття «функція». Останнє відображає лише окремі ознаки суті, а саме ті, що відрізняють кредит від інших еко­номічних категорій.

При визначенні функції кредиту треба мати на увазі таке.

По-перше, функція має об'єктивний характер. Кожна з функцій кредиту виконує конкретну «роботу». Для того щоб виявити всі його функції, треба з'ясувати глибинну суть кре­диту, всебічно вивчити її, знайти всі можливі її прояви.

По-друге, у міру зміни економічної суті кредиту у про­цесі історичного розвитку змінюються його функції.

Із суті кредиту випливає, що за його допомогою відбу­вається перерозподіл вартості на засадах повернення. От­же, кредит виконує перерозподільчу функцію. Вона власти­ва всім формам та видам кредиту. Перерозподілятися може тільки вартість (як у товарній, так і в грошовій формі), котра в даний момент є вільною. При цьому власник варто­сті не змінюється, ним лишається кредитор. Позичальник тимчасово користується лише споживною вартістю наданих у кредит речей чи грошових ресурсів. Вартість може пере­розподілятися між окремими суб'єктами господарської діяльності, галузями народного господарства, регіонами краї­ни та між різними країнами.

У економічній літературі називають ще такі функції кре­диту, як створення ним грошей для грошового обігу, а та­кож заміна дійсних грошей кредитними засобами обігу та кредитними операціями. При цьому під дійсними грошима розуміють золото. Однак золото стало грошима на певному етапі розвитку людства і на певному етапі перестало бути ними. Тому другу з названих функцій кредит тепер не ви­конує.

Сутність кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, розкриття яких дозволяє встановити зв'язок даної категорії з системою економічних відносин. Втрата кредитом своїх функцій фактично означатиме зникнення самої цієї економічної категорії.

У розвинутому ринковому господарстві кредит виконує такі основні функції:

перерозподільчу;

заміщення грошей в обігу;

стимулювальну;

контрольну.

Ці функції кредиту тісно зв'язані між собою, визначаючи в своїй сукупності пев­ну економічну роль кредитних відносин.

Економічна роль кредиту полягає у перерозподілі вартості на засадах платності, строковості, забезпечення і повернення. Особливістю кредитного перерозподілу є його тимчасовий характер. Перерозподіл вартості здійснюється тут у межах розриву часу між віддаванням товарів (грошей) у позичку і зворотнім їх надходженням до кредитора. За рахунок тим­часово вільних коштів одних господарських суб'єктів задо­вольняються тимчасові потреби в коштах інших суб'єктів.

Функції кредиту розвиваються у зв'язку із розширенням масштабів ринкової економіки і посиленням кредитної при­роди грошей.

Перерозподільча функція кредиту випливає із самої сут­ності і ролі кредитних відносин. Внаслідок кредитного перероз­поділу прискорюється залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. При реалізації цієї функції кредиту перерозподіляються як грошові кошти, так і товарні ресурси. Швидкість та інтенсивність перерозподілу вартості за до­помогою кредиту багато в чому визначаються його доступ­ністю і, насамперед, рівнем позичкового відсотка. Високі відсоткові ставки за кредитами гальмують перерозподільчі процеси. В цілому, масштаби розширення кредиту і відповідно процесів кредитного перерозподілу обмежені загрозою поси­лення інфляційних процесів.

Функція заміщення грошей кредитними інструментами пов'язана з антиципаційною властивістю кредиту, тобто його здатністю випереджати в часі процес нагромадження в товарній і грошовій формах. Кредитні ресурси формуються до настання терміну їх фактичного використання у відтво-рювальному процесі. По суті, кредит створює гроші для безготівкового грошового обігу. Інструменти кредиту – переказані векселі, чеки, кредитні картки   - починають заміняти реальні гроші в сфері обігу.

Кредит сприяє економії витрат обігу шляхом заміщення частини грошового обороту кредитними засобами обігу. Змі­нюючи обсяги кредитних операцій, банки (банківська систе­ма) можуть впливати на динаміку загальної маси грошей в обігу. При цьому використовуються два можливих методи: кредитна експансія (розширення кредиту) і кредитна ре­стрикція (звуження кредиту).

Антиципаційну властивість кредиту не слід розглядати як автоматично діючий інфляційний чинник. Якщо на основі кредитування досягається реальний внесок у розвиток вироб­ництва, ефективно здійснюються інвестиції, раціонально ви­користовуються створені виробничі потужності, рівень інфля­ції не збільшується.

Важливе значення в умовах ринкової економіки має стимулювальна функція кредиту. За своєю економічною сут­ністю процес кредитування не може не стимулювати ефектив­не використання позики з боку позичальника. Сам зміст кредитування, що виражається у формулі: "Купуй зараз (то­вар, гроші), плати потім" спонукає до ефективного викорис­тання одержаної позики, щоб на зароблені кошти не просто повернути кредит, але й одержати прибуток.

Позичальники використовують кредит настільки повно, наскільки це їм дійсно необхідно для реалізації власних економічних інтересів.

Кредитні відносини — це насамперед майнові відносини; за використання і повернення кредиту позичальник відпо­відає майном і цінностями, що є у нього. Безсумнівно, що май­нові відносини створюють достатньо потужні стимули до раціонального використання позичених коштів.

З боку кредитора стимулювальним чинником є позичко­вий відсоток. Кожний кредитор намагається постійно забез­печувати зростання своїх кредитних ресурсів.

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в про­цесі кредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і позичальника) за використанням і повер­ненням позики. В економічній літературі контрольна функ­ція кредиту часто розглядається лише як контрольна діяльність кредитора (банку).

Контроль є складовою загального механізму управління процесом кредитування. Сьогодні будь-який господарський суб'єкт не може дозволити собі нехтувати контролем за кре­дитом. Успішне управління кредитом вимагає поєднання зусиль кредитного контролю із спрямованістю суб'єктів гос­подарювання на отримання прибутку від надання (одержан­ня) позики.

Існує суттєва відмінність у виконанні контрольної функції кредиту з боку кредитора і з боку позичальника. Кредитор має можливість здійснювати контроль як за об'єктом креди­ту (позиченою вартістю), так і за діяльністю позичальника. Позичальник не має можливості контролювати діяльність кредитора, він здійснює контроль лише за рухом позиченої вартості (тобто контролює лише об'єкт кредитних відносин).

Завдяки реалізації своїх функцій, кредитні відносини актив­но впливають на процеси відтворення і нагромадження капі­талу як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях.

Проблема функцій кредиту є однією з найскладніших у теорії кредитних відносин. Дискусії точаться, насамперед, з питань щодо кількості та змісту функцій, що випливає з різних підходів до сутності кредиту.

Усі функції кредиту взаємопов'язані; їх взаємодія забез­печує якісну стійкість кредитних відносин. Звичайно, при бажанні можна виділити й більш широкий набір функцій кредиту: акумуляції тимчасово вільних коштів; регулюван­ня грошового обороту; економії витрат обігу; опосередкуван­ня кругообороту капіталу тощо. Але саме чотири виділені вище функції є головними; вони утворюють конститутивні ознаки кредиту.

1.2. Закономірності руху кредиту.

Кредитна система — це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують рух кредиту. Кредитні відно­сини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, бюджету й на­селення та використання цих коштів на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб суспіль­ства.

Головною ланкою кредитної системи є банки. Вони ви­ступають одночасно у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних грошових коштів. Купівля і залучення тимчасово вільних грошових коштів — це па­сивні операції банків, а продаж та інвестування — активні. Обидва види операцій здійснюються банками у відповід­ності з певними принципами, застосуванням тих чи інших засобів, методів, форм та іншого інструментарію.

Головним видом активних операцій комерційних банків є кредитування, що відбувається за такими принципами: строковість, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Принцип строковості означає, що позика має бути по­вернута позичальником банку в наперед визначений строк. Економічною основою строковості кредиту, наданого пози­чальнику на цілі основної виробничої діяльності, є трива­лість кругообігу оборотних виробничих фондів і фондів обі-. гу. У законодавчому порядку встановлені граничні строки кредитування (до 12 місяців) підприємств на вказані цілі. Кредити на технічне переозброєння і розширення діючих підприємств та їх реконструкцію надаються в межах нормативних строків будівництва, освоєння й окупності об'єкта.

Конкретний строк повернення позички залежить від фор­ми кредитування. Наприклад, при використанні в процесі кредитування спеціального позичкового рахунку повернення коштів, взятих у борг, відбувається щоденно, оскільки виручка від реалізації продукції в цьому випадку зараховується на цей рахунок. Установи банків можуть надавати відстрочку повернен­ня позички, стягуючи за це підвищений процент.      Від дотримання принципу строковості кредиту залежить від можливості надання нових позичок, оскільки одним з ресурсів кредитування є повернуті позички. Порушення цього принципу  означає  перетворення  строкової  заборгованості по позичках у прострочену. При порушенні строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити підприємствам, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування припускає вкладення  позичкових коштів у конкретні господарські процеси. У су­часних умовах комерційні банки переходять від кредиту­вання об'єкта до кредитування суб'єкта. Однак цільовий характер кредитування залишається, оскільки умови на­дання позичок підприємствам на витрати, пов'язані з ос­новною виробничою діяльністю, і на капітальні вкладення суттєво відрізняються. Крім того, різними є кредитні ре­сурси, які використовуються для короткострокового і дов­гострокового кредитування; не однаковий підхід банку і до питання про надання позичок, які мають забезпечення і не мають його.

Принцип забезпеченості позичок має на меті захистити  інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. До недавнього часу, коли наша банківська система була пред­ставлена лише державними спеціалізованими банками, цей принцип зводився до матеріальної забезпеченості позичок. Це означає, що кредити надавалися під товарно-матеріаль­ні цінності і витрати виробництва та забезпечувалися за­ставою цих цінностей, або продукцією, яка надходила в заставу у міру її випуску. Таким чином, створювалися умо­ви для повернення кредиту.

Перехід економіки до ринкових відносин і створення акціонерно-комерційних і кооперативних банків призвели до наповнення цього принципу новими елементами. Зараз у ролі носія гарантії повернення позички може бути не тільки матеріальне забезпечення, а й цінні папери: акції, облігації, векселі, страхові поліси, гарантії платоспромож­них юридичних і фізичних осіб тощо.

Комерційні банки можуть надавати так звані бланкові позички, котрі не мають реального матеріального забезпе­чення. Вони надаються під високий процент, бо пов'язані з певним ризиком.

У процесі кредитування підприємств і громадян банк вимагає не тільки повернення одержаної позички, а й опла­ти процента за користування нею. В умовах ринкових від­носин процент є об'єктивним супутником кредиту, його складовою ланкою, оскільки кредитна операція — це акт комерційного продажу на певний час грошових коштів. Рі­вень процентних ставок, що встановлюються комерційними банками, залежить від строку користування позичкою і від ступеня ризику, що виникає у зв'язку з кредитною опера­цією. Чим триваліший строк, на який надаються позички, і вищий ступінь ризику, тим більша процентна ставка за кредит.

За рахунок процентів банки сплачують свої витрати й одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом. Цим засобом користуються центральні банки (Національний банк Украї­ни) під час продажу кредитних ресурсів комерційним банкам. Шляхом збільшення процентної ставки за свої ресурси центральний банк досягає певної кредитної рестрикції (скорочення кредитів), а також звуження обсягу грошового обороту. І навпаки, шляхом зниження процентної ставки досягається кредитна експансія (розширення кредитів) і, як наслідок, зростання обсягу грошового обороту.

Кредитні відносини між банками і клієнтами будуються на грунті кредитних договорів, в яких визначаються взаємні зобов'язання й економічна відповідальність сторін.

Надання банком своїм клієнтам позички обмежується величиною ресурсів, які він має. Банки не дозволяють клі­єнтам використовувати кредити на покриття тривалих фі­нансових нестач. Позички надаються кредитоспроможним підприємствам, котрі визначаються банком на підставі від­повідних показників діяльності клієнтів. Підприємствам, які постійно одержують позички, банки встановлюють на рік (з розподілом по кварталах) плановий розмір кредиту.

Кредитування підприємств в оборотні кошти здійснюєть­ся за сукупністю матеріальних запасів і виробничих витрат. При цьому використовуються два методи кредитування: по залишку й по обороту матеріальних цінностей і витрат.

У процесі кредитування по залишку позички надаються лише на покриття тимчасових наднормативних залишків матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. При кредитуванні по обороту позичка безпосередньо бере участь в оплаті матеріальних цінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним провадяться.

Здійснюючи кредитування по залишку, банк визначає суму позички, яку можна надати, або суму боргу, який необхідно стягнути залежно від того, наскільки зріс чи змен­шився розмір сукупного забезпечення кредиту. Іншими сло­вами, враховуються не надходження і використання цін­ностей, або не нарощування і зниження виробничих витрат, а кінцевий результат їх руху — наднормативний залишок на певну дату.

При кредитуванні по залишку позичка має компенсацій­ний характер, оскільки придбання матеріальних цінностей і здійснення витрат провадяться з розрахункового рахунку підприємства, а потім воно одержує в банку позичку. По­зички повертаються у строки і в сумах, які зазначені у кре­дитному договорі або в строковому зобов'язанні.

При кредитуванні по обороту позичка безпосередньо по­в'язана з обігом матеріальних цінностей і витрат, які кре­дитуються, і бере участь в оплаті кожного розрахункового документа, що надходить за одержані товари і виконані роботи. Кредит є джерелом формування всіх запасів і ви­трат і надається при оплаті розрахункових документів (при платежах постачальникам), а повертається за рахунок і в міру надходження виручки від реалізації продукції. Метод кредитування по обороту має обмежену сферу "застосування і використовується тільки стосовно до держав­них -торговельних організацій, організацій матеріально-технічного постачання і споживчої кооперації.

При обох методах кредитування всі розрахунки щодо наданих та повернутих позичок періодично уточнюються. Це здійснюється раз на місяць за станом на перше число. Банк приводить у відповідність розмір заборгованості по позичках, яка склалася на вказану дату, з вартістю забез­печення цієї заборгованості. При цьому розмір позички залежатиме від розміру сукупного забезпечення, що має у своєму розпорядженні підприємство (оплаченого залишку цінностей і витрат, цінних паперів і ліквідних активів).

Залежно від методів кредитування розрізняють форми позичкових рахунків. На цих рахунках зазначається надан­ня позичок, їх повернення і залишок заборгованості. Вони відкриваються в установах банку для кожного підприємст­ва, яке користується кредитом, причому одне підприємство може мати кілька позичкових рахунків, якщо воно корис­тується кредитом на різні цілі. У практиці кредитування застосовуються простий позичковий і спеціальний позичко­вий рахунки.

Основною формою кредитування є простий позичковий рахунок, який використовується при кредитуванні підпри­ємств по залишку. Спеціальний позичковий рахунок засто­совується при кредитуванні підприємств по обороту (торговельних підприємств і організацій матеріально-технічного постачання).

Механізми дії простого і спеціального позичкового ра­хунку по наданню кредиту схожі. З обох рахунків позички можуть надаватися як шляхом оплати розрахункових до­кументів постачальників за товарно-матеріальні цінності і послуги, так і в порядку компенсації — під надлишок за­безпечення, визначеного на основі балансу підприємства і відомостей про розміри сукупного об'єкта кредитування. Однак якщо для спеціального позичкового рахунку пере­важним є режим постійного оперативного задоволення по­точних потреб підприємств у позичкових коштах, то для простого позичкового рахунку — періодична компенсація за рахунок кредиту власних коштів підприємств, вкладених раніше.

Отже, з позиції клієнта найзручнішою формою креди­тування є спеціальний позичковий рахунок. Однак комер­ційна діяльність змушує банки обмежувати сферу їх вико­ристання, оскільки при цій формі кредитування відсутні чіткі строки користування позичками, від тривалості яких залежить розмір процентних ставок.

Механізми дії простого і спеціального позичкового ра­хунку щодо повернення кредиту суттєво відрізняються. Для спеціального позичкового рахунку основним способом по­вернення боргу банку є еарахування виручки від реалізації продукції на цей рахунок. При недостачі даного джерела стягнення боргу здійснюється з розрахункового рахунку підприємства.

Повернення кредиту, наданого з простого позичкового рахунку, проводиться тільки з розрахункового рахунку. Ви­ручка від реалізації продукції може використовуватися для цієї мети лише як санкція при застосуванні банком свого заставного права. Крім того, при використанні спеціального позичкового рахунку строки і суми повернення боргу напе­ред не визначаються, а при застосуванні простого рахунку вони обчислюються і фіксуються або в кредитному дого­ворі, або в строкових зобов'язаннях (зобов'язаннях - дорученнях).

2.Інфляція: суть, перспективи подолання в Україні.

2.1 Суть та види інфляції.

Інфляція, як економічне явище існує вже довгий час. Вважається, що її поява пов’язана навіть із виникненням грошей, із функціонуванням яких вона нерозривно пов’язана.

Найбільш лаконічне визначення інфляції — зростання загального рівня цін, більш загально — переповнення каналів обігу грошової маси над потреби товарообігу, що визначає знецінення грошової одиниці і відповідно зростання товарних цін.

Однак трактування інфляції як переповнення грошового обігу знеціненими паперовими грошами не можна вважати повною. Інфляція, хоча вона проявляється тільки у рості товарних цін, не є лише грошовим феноменом. Інфляція це тонке соціально-економічне явище, яке породжене диспропорціями відтворення у різних сферах ринкового господарства.

Одночасно, інфляція — одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично у всіх країнах світу особливо в нашій державі.

Суть інфляції заключається в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послуг та іноземнимної валюти, які зберігають стабільність своїй купівельній спроможності.

Деякі вчені-економісти до цього переліку додають і золото, надаючи йому роль загального еквіваленту поряд із грошима.

Зріст цін може бути пов’язаний із перевищенням попиту над пропозицією товарів, однак така диспропорція між попитом і пропозицією в більшості випадків не є інфляцією.

Прикладом тому є енергетична криза 70-тих років у США, коли нафтодобувні країни підняли ціни на нафту в десятки разів, а на інші види товарів і послуг в цей же час ціни зросли на 7-9 %.[11. с.84-86]

Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватись внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних або сезонних коливань, структурних зрушень в системі відтворення, монополізації ринку державного регулювання економікою, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, змін кон’юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв’язків, стихійних лих і ще можна привести безліч прикладів. З переліченого видно, що не всякий ріст цін — інфляція, тому особливо важливо виділити саме дійсно інфляційний.

Так, ріст цін, що пов’язаний із циклічним коливанням кон’юнктури не можна вважати інфляційним. Ціни підвищуються у фазі бума і падають у фазі кризи, потім знову зростають у наступних фазах виходу із кризи.

Підвищення продуктивності праці за умови інших рівних умов призводить до зниження цін. Однак можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку — інфляція витрат підвищення зарплати в якійсь галузі дійсно супроводжується підвищенням загального рівня цін.

Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якійсь території зруйновані будинки. Це призводить до підвищення попиту на будівельні матеріали, послуги будівельників, транспорт і т. д. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулом для виробників до збільшення обсягів виробництва і в міру насичення ринку ціни будуть знижуватися.

Таким чином до найважливіших інфляційних причин зросту цін можна відносити наступні:

1. Диспропорціональність — незбалансованість державних витрат і доходів, а саме дефіцит держбюджету. Цей дефіцит покривається за рахунок використання “друкарського верстата”, що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок — інфляція. У нашій державі це мало місце у період “ходіння” купоно-карбованців, майже аж до введення нової грошової одиниці — гривні.

2. Інфляційно-небезпечні інвестиції — переважно мілітаризація економіки. Асигнування на військові потреби ведуть до створення додаткового платоспроможного попиту, і як наслідок — збільшення грошової маси. Надмірні воєнні асигнування, як правило є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

3. Відсутність чистого вільного ринку і конкуренції як його частки. Сучасний ринок у значній мірі огополістичний. Оскільки огополіс зацікавлений у скороченні виробництва і пропозиції товарів робиться дефіцит який він використовує для підтримання або підвищення ціни на товар.

4. Інфляція, що імпортується. Її роль зростає з ростом відкритості економіки і тягне її в світові господарські зв’язки тої або іншої країни. Можливості боротьби у державі доволі-таки обмежені. Метод ревальвації (підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют) власної валюти, іноді застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідним, одночасно стримує експорт.

5. Інфляційні очікування — виникнення у інфляції характеру самопідтримки. Населення та суб’єкти господарювання звикають до постійного зростання цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасаються товарами очікуючи їх швидке подорожчення. Виробники боячись підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладають в ціну своїх товарів прогнозований ними ріст цін на комплектуючі вироби і тим самим розкручують маховик інфляції. В Україні це спостерігалось у 1993-1995 роках. [4. с.132-137]

Раніше інфляція виникала, як правило, при надзвичайних обставинах. Так, під час війн держава часто випускала велику кількість незабезпечиних паперових грошей для покриття воєнних витрат. За останні 20-35 років інфляція стала хронічною хворобою економіки багатьох країн світу.

Інфляція може протікати помірно — бути повзучою, в умовах якої ціни зростають не більше, ніж на 10% в рік. Багато сучасних економістів, в тому числі сучасні послідовники економічного вчення Кейнса, вважають таку інфляцію необхідною для ефективного економічного розвитку. Така інфляція дозволяє ефективно корегувати ціни стосовно до змінних умов виробництва і попиту.

Галопуюча інфляція, при якій характерний ріст цін від 20% до 200% в рік, є вже серйозною напругою для економіки, хоча ріст цін ще не важко передбачити і включити в параметри угод і контрактів.

Найбільш пагубною для економіки є гіперінфляція, яка являє собою астрономічний ріст кількості грошей в обігу і як наслідок катастрофічний ріст товарних цін. Роль грошей у таких випадках різко зменшується, і населення та промислові підприємства переважно переходять на іншу, хоча і менш ефективну форму розрахунку, наприклад — бартер. В окремих випадках з’являються паралельні валюти, сильно зростає роль іноземних валют. Гіперінфляція наносить дуже сильний удар навіть по найбільш забезпеченим верствам суспільства. Більшість економічної літератури приводить приклад Нікарагуа періоду громадянської війни (33000% - середньорічний ріст цін), або післявоєнну Угорщину, чудовим прикладом може бути інфляція та гіперінфляція нашої держави у 1992-1995 роках. Однак приклад Сербії показав, що це ще не межа. Щодо Сербії, то в результаті економічного ембарго світової спільноти проти цієї країни, річний ріст цін склав 3.000.000.000%, а для прикладу, середня зарплата становила суму, що дорівнювала 1 DM (нім. марка) при тому, що ціни виросли ще більше, а багато промислових товарів просто зникли із пропозиції. [12. с.99-103]

Різке зростання цін можна пояснити за допомогою формули MV=PQ. Не дивлячись на рівність M і V не можна забувати про показник швидкості обігу грошей V. Внаслідок втрати господарськиим суб’єктами довіри до національної валюти, обороти грошей надзвичайно збільшуються, що в даному випадку рівносильно збільшенню їх кількості. Відповідно ціна збільшується набагато більше, ніж кількість готівкових грошей в обороті. У розкрутці спіралі гіперінфляції надзвичайну роль також відіграють інфляційні очікування.

Всі ці види інфляції існують тільки при її відкритому стані — тобто при відносно відкритому ринку. При подавленній інфляції ріст цін на товари і послуги може і не проявлятись, а дефіцит грошей може виражатися як дефіцит пропозиції

Розрізняють два типи інфляції — збалансовану і не збалансовану. При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно помірно і одночасно на більшість товарів і послуг. В цьому випадку за результатами середньорічного росту цін піднімається процентна ставка банку, і таким чином ситуація стає рівносильній ситуації із стабільними цінами.

У випадку незбалансованої інфляції ціни на різноманітні товари і послуги підвищуються і по різному на кожний тип товару.

Існують і інші види класифікації інфляції, наприклад, очікувана і неочікувана.

Очікувану інфляцію можна прогнозувати на якийсь період часу і вона в основному є прямим результатом дії уряду. Неочікуванна інфляція, характеризується раптовим стрибком цін, що негативно відбивається на системі оподаткування і грошового обігу.

У випадку наявності у населення інфляційних очікувань така ситуація призведе до різкого збільшення попиту, що створить труднощі в економіці та викривлює реальну картину суспільного попиту. Це в свою чергу веде до збою в прогнозуванні тенденцій в економіці, а за умови нерішучості уряду, ще сильніше збільшує інфляційні очікування, які будуть впливати на ріст цін.

У випадку коли раптовий стрибок цін має місце в економіці, яка не “заражена” інфляційними очікуваннями, то виникає так званий “ефект Пігу” — тобто різке зниження попиту у населення в надії на скоре зниження цін. Внаслідок зниження попиту виробник змушений знижати ціну і вертається в стан рівноваги.

Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін. Індекс цін є вимірником відношень між ціною, певного набору товарів і послуг, які в економіці мають назву “ринковий кошик”, для певного періоду часу і ідентичною ціною групи товарів і послуг в базовому періоді. Вказаний орієнтир або початковий рівень, називається “базисним роком”. Отже наведемо наступні індекси:

Індекс Ласпейреса (агрегатний індекс цін) показує, як змінюються ціни за два періоди, що порівнюються, якщо структура виробленого ВВП залишається незмінною. Вагами в цьому випадку є товарна структура виробництва базисного періоду g0 , а тому зміни у виробництві та споживанні, пов’язані з науково-технічним прогресом, не враховуються. Отже індекс цін має вигляд:

Цей індекс дещо завищує темпи зростання рівня цін, оскільки при його розрахунку нехтують тим фактором, що зі зміною цін, безперечно, відбуваються зміни в структурі споживчих товарів.

Індекс Ласпейреса розрахований для фіксованого кошика споживача товарів та послуг gk, називають індексом споживчих цін: