История цивилизаций

      Поняття «цивілізація» близьке до поняття  «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також  «держава». Але вже етимологічний  підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект.

      Історично цивілізація приходить на зміну  «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти  втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) 320

      відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації.

      Інший відтінок значення поняття «цивілізація»  дозволяє відносно відрізняти цивілізацію  від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

      Виходячи  з цього, можна вважати, що «цивілізація»  є соціо-культурнимутворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури1.

      Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає  внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося проте, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. В гітлерівській Німеччині при зовнішніх прикметах цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже «душогубки» і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж «плоди цивілізації».

      Перебільшуючи до крайності момент відмінності між культурою і цивілізацією, виділяючи і підкреслюючи «зовнішній», «формалізований», «технічний» характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX— початку XX ст. протиставили одне одному культуру і цивілізацію; остання, на їх думку, виражає деградацію, «омертвіння» культури, поневолення людини.

      Ця  точка зору яскраво виражена німецьким  філософом О. Шпенглером (1880—1936), представником  «філософіїжиття». Згідно з концепцією Шпенглера, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, окостеніння. Саме в такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенг-лера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

      Цей висновок зводив в абсолют дійсні риси західного суспільства першої половини XX ст., коли в ньому наочно проявилися кризові явища. Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і вдругій половині цього століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання і цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Взагалі невиправдані намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.

      Відношення  між культурою і цивілізацією більш доречно розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми й змісту, механізму й організму і т.п.

      Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного — локалізованого в просторі й часі — соціокуль-турного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, відносно стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавилонську, іудейську, греко-римську (античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східно-європейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм - вЯпонії, конфуціанство і даосизм — у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і в свою чергу релігії вплинули на формування ци-вілізаційних особливостей.

      Вчення  про якісно відмінні і відокремлені одна від одної цивілізації, про  їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених — історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), вищезгаданий О. Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889—1975). У своїй праці «Дослідження історії» («A study of history») він представляє суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти. Нині, на його думку, збереглося п'ять основних цивілізацій — китайська, індійська, ісламська, російська і західна. Намагаючись поєднати уявлення про круговорот замкнутих цивілізацій з ідеєю загальнолюдського поступу, Тойнбі вбачав суть останнього в духовному вдосконаленні і еволюції форм релігії — від примітивних вірувань до розвинутих релігійних систем і зрештою — до єдиної синкретичної релігії, яка виникне в майбутньому.

      Поняття цивілізації у вказаному значенні, якщо його звільнити відоднобічнихірелігійно-містичнихтлумачень, має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної  формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільності людей. Воно не збігається (чи не повністю збігаєтсья) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

      Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства  не «дана» як щось готове, визначене  і повністю наявне, а «задана», бо перебуває в процесі становлення  й розвитку. «Задана» вона самою єдністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.

      В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами  були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція «ми — вони», «наші — не наші», «єдиновірці — іновірці» і т.д. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.

      Але здавна виникали і посилювалися контакти різного роду, пробивало шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, прагнення  до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло відображення в релігійних текстах: «і мечі мої перекують вони (численні народи) на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни» (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4); «... нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос!» (Послання св. апостола Павла до колосян. 3,11).

      Тенденція зближення народів і культур проявлялася в дуже суперечливих формах. Навіть завойовницькі акції як Хрестові походи XI— XI11 століть мшш свій позитивний результат — розширення кругозору, культурні контакти і запозичення, отже, і збагачення культур.

      В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили «оглянути» Землю і стимулювати розвиток «планетарного мислення».

      Капіталістична  експансія — при всіх жорстокостях і мер-зотах колоніалізму — виконувала і цивілізаційну функцію. Але  колоніальні імперії, основою яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, не могли стати формою їх об'єднання і співдружності і закономірно розпалися.

      Це  не означає, що пішов процес роздрібнення людства. Внаслідок дії економічних, політичних, духовних факторів, завдяки  сучасним засобам інформації, виникненню і наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою стає необхідність єдності людства, людської культури і цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Єдність аж ніяк не усуває відмінностей між націями, народами національними культурами. В їхякісній різноманітності — багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому і у віддаленому майбутньому збережеться ця «різнобарвність» культур.

      Крайніми  і тому неприйнятними позиціями  є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку — вузький націоналізм, який означає  протиставлення «своєї» нації іншим, її піднесення над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до «чужих».

      Слово Цивілізація вперше з'явилося у  Франції в середині 19 століття. Воно виникло від латинського слова, що означало цивільний , державний. У  Середньовіччі дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. Цивільним стали називати людини , що вміє добре поводитися , тобто з гарними манерами і навичками самоконтролю. Нерідко говорять, наприклад, про цивілізовану людину. У цьому значенні термін уперше з'явився у Франції в 18 столітті , у працях Вольтера. Однак революція поступово розвивалася, і виявлялися її наслідки. Дослідники підкреслювали, по-перше, що "цивілізація" може вмерти. В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. У 1827 році з'явилися "Думки про філософію людства" И.Гердера. У тому ж році вийшли "Принципи філософії історії" Дж-Б.Вико. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям "цивілізація". Це Франсуа Гизо, що писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського . Гизо був переконаний у тім , що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Стало бути, є цивілізація. Їх потрібно вивчати, аналізувати, анатомувати. Але над ними є ще Цивілізація і її прогрес. Цивілізація, по Гизо, складається в основному з двох елементів; з деякого рівня соціального розвитку і рівня розвитку інтелектуального . У 19 столітті значення слова було розширено і крім володіння вихованістю і навичками, що допомагають досягти "цивілізованого поводження ", слово стало застосовуватися і для характеристики стадій людства. Льюис Морган виразив цю ідею в назві своєї книги «Древнє суспільство , або дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації» (1877р.) 

      4.2.4. Некласична цивілізаційна концепція  історії Арнольда Дж. Тойнбі 

      Арнольд Дж. Тойнбі — один з найвидатніших  історичних мислителів XX ст. Його грандіозна філософсько-історична система, створенню якої він присвятив, по суті, все своє зріле життя, вже тривалий час була й донині залишається однією з найвпливовіших у світовій філософії історії XX ст. Яким же чином спромігся англійський історик на вивершення такої всеохоплюючої й водночас оригінальної за ідеями та глибокої за своїм змістом праці?

      4.2.4.1. Тойнбі про себе 

      Йому  пощастило так автентично й продуктивно  реалізувати свої унікальні нахили, своє покликання до історії завдяки  не лише власним унікальним за обсягом і цілеспрямованістю зусиллям, а й зовнішнім чинникам, зокрема тій обставині, що до історії він почав залучатися, що називається, з молоком матері. Про це він сам добре написав у своїй книзі "Пережите": "Але чому я обрав саме історію? Допитливість всеїдна. У світі існує незліченна кількість інших речей, крім історії, котрі можуть потішати людську допитливість. Чому моя допитливість зосередилась на історії? І на це питання я знаю цілком точну відповідь. Я історик тому, що істориком була моя мати. Відколи я сам пам'ятаю, я завжди й у всьому поділяв її інтереси й схильності. Коли мені виповнилося чотири роки, батько сказав, що вони більше не можуть дозволити собі тримати для мене няню. Моя мати запитала, чи не можна залишити няню ще на рік, якщо вона заробить на її утримання, написавши книгу, й батько погодився. Я добре пам'ятаю моє хвилювання, коли надійшла коректура "Оповідей з історії Шотландії". Гонорар складав двадцять фунтів, і це була річна платня няні в Англії у 1893 р. Один рік закінчився, няня пішла, й мама сама почала вкладати мене спати. Я не капризував і відразу влягався в постіль, тому що вона щовечора оповідала мені історію Англії від витоків ії до 1896 р. 

      Звичайно  ж, — підсумовує Тойнбі, — саме мати вдихнула в мене бажання стати істориком, але я сприйняв ії схильність по-своєму"68. 

      Тоді  як мати, за висловом історика, любила конкретні історичні факти заради них самих, він, хоч і любив  їх також, бо без цього не міг би взагалі стати фахівцем-істориком, але не заради них самих. 

      Він любив, однак, ці факти любов'ю мислителя, а не спеціаліста-"галузевика". Відповідно й історія цікавила його переважно не як хронологічна послідовність  подій, а як самосвідомість людства, певної культури чи окремої людини. "Я, — зазначав Тойнбі, — люблю факти історії, але не заради них самих. Я люблю їх як ключики до чогось такого, що лежить за їх межами, як ключі до природи й значення таємничого світу, в котрому кожна людина прокидається до самосвідомості"69.

      4.2.4.2. Програма на півстоліття та її "opus magnus" 

      Осягненню природи й значення таємничого світу  історії як шляху до людської самосвідомості він і присвятив, властиво, все  своє творче життя, виконавши, як він  сам писав у січні 1966 p., масштабну  програму своїх славнозвісних історичних студій, у полоні якої він перебував, за власними словами, більш ніж півстоліття. її ядром є, безумовно, його "Дослідження історії" у 12 томах.

      4.2.4.3. Шлях до "Дослідження історії" 

      Цікаво, що ідея цієї праці визріла у англійського вченого вже влітку 1920 p., проблемою ж залишалась не тільки, а можливо й не стільки текстова реалізація згаданої ідеї, скільки форма реалізації. Спочатку він спробував викладати свою ідею як коментар до одного з хорів "Антігони" Софокла, однак такий "середньовічний підхід до теми через давньогрецький шедевр був надто складним і практично нездійсненним"70. Лише через рік, повертаючись до Лондона після одного з відряджень, Тойнбі записав на клаптику паперу з десяток заголовків, що виявилися пізніше назвами основних розділів майбутнього дослідження. Текст же останнього він почав писати лише влітку 1930 р.71 Вже на початкових етапах розробки власної філософсько-історичної системи Тойнбі задумується над питаннями — що ж відрізняє "ті нечисленні суспільства, котрим вже вдавалося піднятися на корабель, що зветься цивілізацією", від примітивних людських спільнот, які становлять більшість; що саме пробуджує ці спільноти від сплячки, заціпеніння, яке більшість традиційних суспільств так і не змогла скинути з себе, і привести в потужний цивілізаційний рух лише окремі з них? У пошуках коректної постановки і шляхів розв'язання цих питань Тойнбі виявив конгеніальність, тобто співзвучність цих пошуків, принаймні деяких з них, ідеям Шпенглера. "Я подумав про те, чи ж не перехопив Шпенглер все моє дослідження, перш ніж навіть самі питання, не кажучи вже про відповіді на них, встигли чітко сформуватися у мене в голові. Одним з кардинальних положень моєї теорії була думка про те, що найменшим осередком умосяжного поля історичного дослідження має слугувати ціле суспільство, а не випадкові ізольовані його фрагменти, на кшталт національних держав сучасного Заходу чи міст-держав греко-римського періоду. Іншою відправною точкою для мене було те, що історії розвитку всіх суспільств, які підпадають під визначення цивілізації, були у певному сенсі паралельні й сучасні одна одній; і ось оці головні думки були також наріжним каменем системи Шпенглера"72. 

      Втім  і на долю Тойнбі, як він поступово  з'ясував у процесі подальшої  дослідницької роботи над цивілізаційною проблематикою, теж залишилося ще немало невирішених питань, і передусім стосовно генези цивілізацій, де Шпенглер, на думку Тойнбі, виявився вже не на такій висоті, як щодо проблем, про які йшлося вище. "Однак, — зазначає англійський теоретик, — коли я почав шукати у книзі Шпенглера відповідь на питання про генезу цивілізацій, я побачив, що мені залишилося ще над чим попрацювати, оскільки якраз у цьому питанні Шпенглер виявився, на мою думку, вражаючим догматиком і детерміністом"73. Варто зауважити, що внесок Тойнбі стосується не тільки питання про генезу цивілізацій, а й не меншою мірою проблеми внутрішнього механізму існування й розвитку цивілізацій, яка у Шпенглера дістала побіжну й описову, поверхневу, якщо не сказати поверхову, характеристику. 

      У чому ж полягає суть цивілізаційної теорії Тойнбі як некласичної філософсько-історичної системи?

      4.2.4.4. Умосяжне поле історичного дослідження 

      Загалом Тойнбі виходить з того, що основною одиницею історичного процесу і  відповідно умосяжним полем історичного  дослідження є не окрема нація., народ чи локальна держава, а суспільство. Завершуючи розгляд питання про поле історичного дослідження, він таким чином підбиває підсумки: 

      а) умосяжні поля історичного дослідження, межі яких були приблизно встановлені  з урахуванням історичного контексту певної країни, становлять собою на теперішній час суспільства з ширшою протяжністю як у просторі, так і в часі, ніж національні держави, міста-держави чи будь-які інші політичні союзи; 

      б) такі політичні союзи (національні  держави, міста-держави тощо) не тільки вужчі у своїй просторовій протяжності, а й коротші за часовою тривалістю суспільств, до складу яких вони входять, як частина входить у ціле: вони є частковим вираженням конкретних соціальних спільнот. Суспільство, а не держава є тим соціальним "атомом", на котрому слід фокусувати свою увагу історикові; 

      в) суспільство, що об'єднує незалежні  національні держави типу Великобританії, і суспільство, що складається з  міст-держав типу Афін, порівнянні одне з одним, становлять собою суспільства єдиного типу; 

      г) жодне з досліджуваних суспільств не обіймає всього людства, не поширюється  на всю заселену Землю й не має  однолітків серед суспільств свого  виду; наше західне суспільство, наприклад, не сприймалося як щось ціле, доки еллінське суспільство, будучи одним з першопочаткових представників суспільств цього виду, не сягнуло своєї зрілості. У будь-якому випадку повний час життя окремого суспільства не збігаєтьоя з часом життя виду; 

      д) неперервність, спадкоємність у  розвитку суспільств виражені значно слабкіше, ніж неперервність між фазами історії одного суспільства (настільки слабкіше, що є сенс розрізняти ці два типи неперервності), однак, розглядаючи часовий зв'язок між двома конкретними суспільствами різних епох — у нашому випадку західним і еллінським, — ми виявимо відносини, які метафізично можна було б назвати "синівсько-батьківськими".

      4.2.4.5. Два різновиди "умосяжного  поля" та основні відмінності  між ними 

      У світлі цих висновків можна зробити  ще низку узагальнень, підходячи  до історії як до галузі дослідження людських взаємин, її справжній предмет — життя суспільства, взятий у внутрішніх і зовнішніх його аспектах. Внутрішній бік є вираженням життя будь-якого суспільства за послідовністю глав його історії, за сукупністю всіх общин, що його складають. Зовнішній аспект — це взаємини між окремими суспільствами, розгорнуті в часі та просторі74. 

      Суспільство як умосяжне поле історичного дослідження  постає, за трактуванням Тойнбі, загальним, родовим поняттям, що охоплює два  види — примітивні суспільства та ті, що прилучилися до процесу цивілізації. Одна з істотних відмінностей між цивілізаціями та примітивними суспільствами в тому, що кількість цивілізацій незначна, тоді як кількість суспільств доцивілізаційних — чимала. Посилаючись на той факт, що ще у 1915 р. кілька західних антропологів, які поставили перед собою завдання скласти список лише тих примітивних суспільств, інформація про які була достатньо достовірною й повною, нарахували їх близько 650, англійський дослідник констатує, що переважна більшість подібних суспільств живе й донині. І хоча неможливо навіть приблизно визначити кількість примітивних суспільств, що існували протягом всієї історії людського роду, їх чисельна перевага над цивілізаціями величезна75. 

      Інша  відмітна ознака, яку фіксує Тойнбі у цивілізованих суспільств щодо примітивних, — це велика перевага у розмірах — як за кількістю людей, так і щодо просторових та часових. "Примітивні суспільства, ім'я яким легіон, — писав А.Дж. Тойнбі, — живуть порівняно недовго, вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так багато людських створінь. Вельми ймовірно, що якби ми могли провести перепис населення всіх нині живих цивілізацій протягом тих небагатьох сторіч, поки вони живуть, ми виявили б, що кожна з цивілізацій-левіафанів об'єднує в собі більше людей, аніж могли б їх назбирати всі примітивні суспільства, разом узяті, від часів появи людського роду"76. 

      Подекуди  суспільство вищого порядку й  суспільство примітивне розрізняються  за наявністю у першого інституцій як передавальних механізмів безособових відносин між окремими людьми. Тойнбі, однак, не вважає цю позицію коректною, доводячи, що інституції властиві обом видам суспільств і деякі а них у примітивному суспільстві не менш розвинуті й досконалі, ніж властиві цивілізаціям. Те саме, на його думку, стосується й поділу праці, адже у примітивному суспільстві він, хай і в менш розвиненому вигляді, теж досить чітко фіксується. 

      Значною мірою саме спрямованість мімезису, наслідування як явища життєдіяльності суспільного масштабу є, на переконання Тойнбі, істотною відмінністю між суспільствами примітивними й цивілізованими. У примітивному суспільстві мімезис спрямований у минуле, на старше покоління та мертвих предків, тут панують традиція та звичай, пасивність, статичність. У цивілізованих же суспільствах об'єктом наслідування є творчі особистості, що генерують і навіть роблять можливим, спонукають рух суспільства вперед, його динамізм, активність та швидкий розвиток. 

      4.2.4.6. Основні "живі" цивілізації сучасного людства 

      Групування  суспільств-цивілізацій здійснюється англійським істориком по-різному, залежно від точки відліку  чи конкретного пізнавального завдання, яке розв'язується у тому чи іншому випадку. Скажімо, якщо йдеться про  живі, що існують і сьогодні, суспільства вищого, цивілізованого типу, то Тойнбі виокремлює п'ять цивілізацій: 1) сучасний західнохристиянський світ; 

      2) православне християнське суспільство  у Південно-Східній Європі та  в Росії; 

      3) ісламське суспільство, розселене  в зоні сухих степів і пустель, яка перетинає діагонально Північну Африку та Середній Схід, від Атлантичного узбережжя до Великого Китайського Муру; 

      4) індуїстське суспільство на тропічному  субконтиненті Індії; 

      5) далекосхідне суспільство у субтропічному  та помірному регіонах на територіях, розташованих між зоною степів та пустель і Тихим океаном77.

      4.2.4.7. Основні цивілізації всієї історії  людства 

      Здійснюючи  порівняльне дослідження цивілізацій, учений виокремлює вже двадцять одну цивілізацію, оскільки йдеться вже не тільки про сучасні, а й про минулі суспільства вищого типу. "Таким чином, — підсумовує він, — наші студії дозволили нам вирізнити дев'ятнадцять суспільств, більшість із яких поєднана "материнсько-дочірніми" взаєминами з одним або кількома іншими. Це суспільства західне, православне, іранське, арабське (ці двоє нині об'єдналися в одне, ісламське), індуїстське, далекосхідне, еллінське, сирійське, індське, давньокитайське, мінойське, шумерське, хеттське, вавилонське, єгипетське, андське, мексиканське, юкатанське і майянське. Ми висловили сумнів щодо поділу між суспільствами вавилонським та шумерським, і ще кілька пар теж, можливо, варто розглядати як одне суспільство, наділене "епілогом" за єгипетською аналогією. Але ми шануватимемо їхню індивідуальність доти, доки не знайдемо слушні підстави для протилежних висновків. Зрештою, вельми бажано розділити також православне християнське суспільство на православно-візантійське і православно-руське, а суспільство далекосхідне — на китайське і корейсько-японське. Це збільшило б наше число до двадцяти одного"78.

      4.2.4.8. Підсумкова класифікація цивілізацій 

      Нарешті, крім розглянутих вище, до основних слід, звичайно, зарахувати й ще одну, загальнопідсумкову класифікацію цивілізацій  за Тойнбі. Вона має такий вигляд: 

      Остаточна класифікація цивілізацій за Тойнбі 

      І. Повністю розвинені цивілізації 

      А 

      Незалежні цивілізації, не споріднені з іншими 

      — Центральноамериканські (майя, мексиканська, юкатанська; крім того, додано класичну фразу про центральноамериканську цивілізацію на плато Мексики і Юкатану та на плато Гватемали). 

      — Андська. 

      Не  споріднені з іншими 

      — Шумеро-аккадська (в тому числі вавилонська). 

      — Єгипетська. 

      — Егейська (цей термін тепер включає  мінойську і елладський варіант  егейської цивілізації). 

      — Інду. 

      — Давньокитайська (цей термін охоплює  далекосхідну та перед-Шан цивілізації). 

      Споріднені  з іншими (перша група) 

      — Сирійська (споріднена з шумеро-аккадською, єгипетською, егейською та хеттською). 

      — Еллінська (споріднена з егейською). 

      — Індійська (споріднена з Інду; сюди треба ще додати індуїстську). 

      Споріднені  з іншими (друга група) 

      — Православно-християнська. 

      — Західна (споріднені із сирійською та еллінською). 

      — Ісламська. 

      Б 

      Сателітні цивілізації 

      — Міссісіпська (сателіт центральноамериканської), 

      — Південно-західна (сателіт центральноамериканської). 

      — Північноандська (сателіт андської).