Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація



 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ  УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Заочний факультет

Відділення підготовки спеціалістів за спеціальністю “Правознавство”

 

 

 

Навчальна дисципліна : Міжнародне приватне право

 

 

 

Контрольна  робота

Варіант 10

 

 

 

    Виконав : Смірнов  Максим Андрійович,

студент групи № 2 –  ВПО

четвертого  курсу

 

 

              

Перевірив: _________________________

     Кандидат юридичних наук

 

 

 

Хмельницький

2012

План

 

1.

Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація

с. 3-11

2.

Міжнародне усиновлення (удочеріння)

с. 12-18

3.

Завдання

с. 18-19

 

Список використаних джерел

с. 20


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація

 

Одним із найважливіших  способів міжнародної правотворчості є кодифікація міжнародного права. 

З другої половини ХVII ст. розпочався особливий етап розвитку міжнародного приватного права –  період законодавчого становлення  цієї галузі права. Школа природнього  права, основні постулати якої знайшли  відображення ще в Юстиніановому Corpus juris civilis, справила суттєвий вплив на кодифікаційний процес. З іншого боку, кодифікація, в тому числі у галузі міжнародного приватного права, завдячує своїм розвитком концепції jus gentium, запозиченій із римського права й розвинутій європейськими університетами 1.

Кодифікація – це процес систематизації діючих норм, який ліквідує протиріччя, заповнює пробіли, замінює  застарілі норми на нові. Розвиток кодифікаційних процесів у сфері  міжнародного приватного права відбувається не лише «вертикально», на фоні вдосконалення тієї чи іншої правової системи, а й «горизонтально», тобто в контексті співіснування і взаємодії різних правових систем, запозичення іноземного правового досвіду. 

Кодифікація міжнародного права може бути офіційною, що здійснюється на міжнародному рівні, або в рамках міжурядових організацій, і неофіційною, що проводиться міжнародними неурядовими організаціями, науковими установами та вченими.

В юридичній літературі і практиці розрізняють декілька видів кодифікації. Перший вид —  це загальна кодифікація, під якою розуміють прийняття цілого ряду кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства і, як наступний етап, створення об'єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів у вигляді «кодексу кодексів». Другий вид — це галузева кодифікація, що охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо). Крім того, існує спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

В світі існує єдина  міждержавна кодифікація МПП  на регіональному рівні - Кодекс Бустаманте  1928 (учасники - держави Центральної  і Південної Америки). Кодекс Бустаманте - це повномасштабна кодифікація уніфікованих регіональних колізійних норм, які діють і застосовуються судами всіх держав-учасників. У 60-х рр.. XX ст. був створений Міжнародний симпозіум з Кодексу Бустаманте - універсальна міжурядова міжнародна організація, членами якої є держави різних регіонів (Польща, Австрія, Єгипет та ін.)

Проаналізуймо та порівняймо шляхи законодавчого врегулювання тих чи інших питань у рамках різних правових систем. Економічна ситуація, в якій знаходилася Німеччина  в першій половині ХІХ ст., формально  підштовхувала до завершення бажаної конституційно-правової єдності державних територій шляхом єдиної кодифікації всього права. На Генеральній конференції в Берліні Митний союз зайнявся в 1846 р. кодифікацією вексельного права. Результатом цього було прийняття Проекту Загального німецького вексельного порядку. В 1908 р. Загальний німецький порядок був змінений і став просто Вексельним порядком. А 14 серпня 1933р. був замінений законом про чеки. 

Окрім вексельного права була звернена увага на кодифікацію й торгового  права. Так Загальний німецький торговий кодекс з 1861 р. по 1866 р. став законом майже для всіх держав Митного союзу. В 1933 р. він був змінений німецьким Торговим кодексом 1897/1900 р.

Цивільне Уложення 1896 р. стало першою в історії Німеччини єдиною для  всієї країни кодифікацією цивільного права. По відношенню до Цивільного уложення Торговий кодекс був lex specialis (спеціальним приватним правом). Німецьке Цивільне уложення в значній степені базується на римському праві. Кодекс базується на так званій «пандектній» системі. У відповідності до неї загальні для всіх інститутів норми зібрані в загальній частині. Крім того, кодекс має ще 4 книги: зобов‘язання, речове право, сімейне право, спадкове право.

Водночас у Франції 2005 рік відкрив  третє століття життя Французського  цивільного кодексу (Кодексу Наполеона). Відповідаючи задачам кодифікації, які стояли перед законодавцем в 1790-1791 рр., вже 21 березня 1804 року Цивільний кодекс був виданий в повному об‘ємі під назвою «Code civil des francaise» - Цивільний кодекс французів. Він замінив собою близько 360 місцевих збірників кутюмів та став для громадян зводом законів. З 1987 по 1998 рр. видатними французькими юристами Ж. Губо та Ф.Віру була зроблена робота по аннотації статей кодекса. Результатом цієї роботи стала нова редакція, яка побачила світ в 2000 р. В результаті нової редакції більш ніж 100 статей було відмінено, більше 1000 – переглянуто та більше 300 – включено додатково. Структура будови кодексу повторила схему будови римського права: особи, речі, спадкування, зобов‘язання. В силу цього така побудова кодексу отримала назву інституційної системи (пандектної).

Серед сучасних кодифікацій міжнародного приватного права чи не найширшого розголосу набуло прийняття Федерального Закону про міжнародне приватне право  Швейцарії 1987 р. ( чинний з 1 січня 1989 р.). Це найоб‘ємніший нормативний акт такого виду (200 статей, систематизованих у 13 главах), зміст якого дає підстави говорит про унікальну європейську кодифікацію МПрП кінця ХХст.2

Що стосується англо-американської  правової сім‘ї, то правові системи, які до неї належать, внаслідок історичних, політичних, соціально-економічних та інших умов перебувають під впливом англійського чи американського права, характеризуються традиційно негативним ставленням до кодифікації як такої. Норма common law є менш абстрактною, ніж норма права в континентальній системі права, її завдання – вирішення конкретної справи, а не встановлення загального правила на майбутнє. Норми стосовно судочинства, доказів, підсудності, виконання судових рішень розглядається юристами цих країн як пріоритети по відношенню не лише до матеріального, а й колізійного питань.

В США вважається, що прецедент, який означає «використання судом  існуючих норм до нових фактичних  складів», залишається основним джерелом права та що він все ще є більш використовуваним за «застиглі законодавчі кодекси». Справа є досить складною. Адже федеральні закони стосуються невеликої групи цивільно-правових відносин (торгівлі з іноземцями, міжнародної торгівлі, авторського та патентного права, неспроможності) та ще менше кримінально-правових діянь. У всьому іншому діють закони штатів, прецедентне право штатів - особливе в кожному з штатів. Першим кроком на шляху систематизації права в США стали приватні кодифікації, якими вони охоче користуються. З усіх правових систем Сполучених Штатів кодифіковане цивільне право, вибудоване за європейським взірцем, діє лише в декількох штатах: Луїзіана, Каліфорнія, Джорджія, Монтана, Північна Дакота й Південна Дакота. В 1991 р. в Луїзіані вийшов закон про міжнародне приватне право, який набрав чинності 1992 р.

Нещодавно був вироблений єдиний Торговий кодекс, вже прийнятий з багатьма змінами в кожному окремому випадку  законодавчими палатами штатів. Його характерню особливістю є широка судова ініціатива, водночас є прагнення з‘єднати визначеність закону та невизначеність судового розсуду. 
Зберігається прецедентне право і в Англії. Ні один англійський суддя, коли цього потребують обставини, не звернеться до закону безпосередньо. Між законом та суддею стоїть прецедент, створений у вищому суді. Ставши «доповненням» статутного права, англійський прецедент характеризується високою ступінню консерватизму. Багато законів, особливо ті, які стосуються положення працівників, майже повністю обросли «товстою оболонкою зв‘язуючих прецедентів».

Водночас у Великобританії останнім часом спостерігається  тенденція до розширення дії статутного права, в тому числі у колізійній сфері. Ця тенденція значною мірою  пояснюється ії участю в європейських структурах, а також Гаазьких конвенціях.

Важливою подією стало  прийняття у Великобританії Акта 1990 р. про право, яке застосовується до контрактів (The Contracts (Applicable Law) Act 1990), що дозволило імплементувати Римську  конвенцію 1980 р. про право, що застосовується до договірних зобов‘язань.

В цілому на сьогоднішній день у країнах англо-американської  сім‘ї права поки немає більш-менш чіткої комплексної офіційної кодифікації  МПрП. Розрізнені колізійні норми  містяться здебільшого у галузевих  нормативних актах. Разом з тим  у доктрині й на практиці має місце тенденція поширення нормативного регулювання у сфері колізійного права. Основними чинниками тут виступають розвиток міжнародного співробітництва та участь у міжнародних угодах з уніфікації МПрП.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що для країн континентальної системи права характерна широка кодифікація міжнародного приватного права, а в системі англійського права даний принцип не має широкого розповсюдження. Норми міжнародного приватного права країн романо-германскої сім‘ї є більш абстрактними, а норми права країн англо-американської системи права являють собою конкретне правило поведінки в окремій ситуації.

Отже, коли є комбінація двох правових систем, одна з котрих виходить з римського права, а  інша – з англосаксонського, то в  тих питаннях, на які римське право відповідає не повним чином, англійське право у визначеній мірі пронизує її, однак в той самий час «геній» римського права абсорбує та асимілює новий елемент, роблячи його більш гнучким.

З кодифікацією норм міжнародного приватного права тісно пов'язана уніфікація цих норм, тобто використання правотворчого процесу, спрямованого на створення (зміну, припинення) правових норм, тотожних іншій національній правовій системі.3 Уніфікація є частиною процесу гармонізації (зближення) національних правових систем. Межі уніфікації визначаються її цілями, тобто певними об'єктивними економічними чи соціальними причинами.

Про необхідність уніфікації правових норм, а часто й невідворотність  цього процесу свідчить збільшення кількості ситуацій, які вимагають застосування іноземного права. Питання уніфікації та проблеми, пов'язані з нею, дискутуються в час оновлення й кодифікації законодавства України (О. Вінник, А. Довгерт). На це звертають увагу вчені інших держав (О. Воробйова).

За критерієм системності розрізняють два способи уніфікації: у національній правовій системі та міжнародній сфері. У першому випадку (при так званій односторонній уніфікації), її метою, як правило, є запозичення вдалого зарубіжного правового досвіду, а не просто "копіювання" іноземних за походженням джерел права для досягнення схожості законодавства кількох правових систем. Прикладом односторонньої уніфікації є однотипні за змістом та формою норми, запропоновані законодавчими органами держав Східної Європи та деяких інших. Вони містяться у законах з міжнародного приватного права Чехо-Словаччини, Польщі, Угорщини, Югославії та інших держав. Уніфікація у міжнародній сфері означає процес, внаслідок якого держави приймають певні договірні зобов'язання. Тут відомі два методи уніфікації: прямий та непрямий. Перший означає, що у міжнародному договорі встановлюють завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права держав-учасниць договору. Своєю чергою держави зобов'язуються забезпечити застосування цих норм. Шляхом створення таких повністю уніфікованих норм досягається високий рівень одноманітності у правовому регулюванні правовідносин. В залежності від кола учасників пряма уніфікація може бути двосторонньою та багатосторонньою, універсальною, регіональною, субрегіо-нальною чи локальною. Результатом прямої уніфікації є, зокрема, значна кількість угод, а саме міжнародні двосторонні договори про надання правової допомоги.

Метод непрямої уніфікації означає, що держави-учасниці міжнародного договору зобов'язуються встановити у своєму законодавстві правову норму, зміст якої достатньо детально визначено у цьому договорі. Він не є досконалим, тому що держава-учасниця договору, відтворюючи норму договору, як правило конкретизує її. Ця конкретизація може коливатися іноді в значних межах у національному законодавстві.4

Якщо міжнародним договором  встановлено певні норми і  водночас учасникам договору надано право відступити від них у  законодавстві, говорять про змішаний метод уніфікації. Він займає проміжне становище між непрямою та прямою уніфікацією, тяжіючи до останньої. Чим вищий рівень уніфікації шляхом прийняття міжнародних договорів, тим менше значення мають норми внутрішніх джерел права. Водночас було б помилковим стверджувати, що уніфікація норм у міжнародному приватному праві приводить до втрати домінуючого становища внутрішніми джерелами права.

Уніфіковані норми міжнародних  договорів є особливими, оскільки вони повинні впливати у внутрішньоправовій сфері на регулювання відносин суб'єктів  права. Водночас, як частина уніфікованого міжнародного договору, вони регулюють і відносини між його учасниками — взаємний обов'язок забезпечити чи створити правовий режим для дії договірних норм у національній правовій системі. Такі норми не "вилучаються" з міжнародних договорів, навіть якщо у внутрішньому законодавстві вказано, що вони становлять його частину після ратифікації чи прийняття іншого акта.

За останні десятиріччя  зросла питома вага нового виду правових актів, які сприяють уніфікації норм. Це модельні (рекомендаційні) законодавчі акти, що вважаються вищим ступенем уніфікації національного законодавства різних держав. Модельні закони є рекомендаційними актами з типовими нормами. Ці закони не обов'язкові для держав, а слугують тільки нормативно-орієнтовним стандартом. Вони є зв'язковою ланкою між нормами міжнародного та внутрішнього права. Загалом модельні закони найчастіше пропонуються для матеріального права, але вони не є рідкістю у праві процесуальному. Наприклад, у 1858—1859 pp. у Прусії та Австрії обговорювалося питання про загальнонімецький Торговий кодекс.

Адаптація – пристосування діючих внутрішньодержавних правових норм до нових міжнародних обов’язків держави без внесення будь-яких змін в його законодавство.5

У міжнародному приватному праві суттєве значення має узгодження норм, що містяться в нормативних актах різних держав, з метою досягнення однаковості в правовому врегулюванні правовідносин з участю іноземного елементу. Існують такі три підходи до узгодження.

 Зближення законодавств, тобто визначення загальних програм, напрямів, етапів і способів зближення законодавств у певній сфері.

Прикладом односторонніх  дій з метою зближення національного  законодавства з іноземним є  Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства  України до законодавства Європейського Союзу»2 від 18 березня 2004 р., яким, як випливає з його назви, затверджена про грама, що визначає адаптацію національного законодавства, створення відповідних інституцій та інших додаткових заходів, необхідних для ефективного правотворення та правозастосування як складової механізму набуття Україною членства в Європейському Союзі.

Відповідно до цієї програми, адаптація законодавства України  є планомірним процесом, що включає  кілька послідовних етапів, на кожному з яких повинен досягатися певний ступінь відповідності законодавства України та Європейського Союзу.

На першому етапі необхідно  забезпечити розробку глосарія термінів, для адекватності їхнього розуміння  та уніфікованого застосування у  процесі адаптації, а також розробити й запровадити єдині вимоги до перекладів актів на українську мову, створити централізовану систему перекладів.

На підставі вивчення та узагальнення відповідного досвіду держав Центральної  та Східної Європи створити ефективний загальнодержавний механізм адаптації законодавства, в тому числі стосовно перевірки проектів законів України та інших нормативно-правових актів на предмет їх відповідності Європейського Союзу; створити загальнодержавну інформаційну мережу з питань європейського права; вжити заходів щодо опрацювання та затвердження спільного з Європейським Союзом механізму підготовки планів-графіків адаптації та моніторингу їх виконання.

Відповідно до зазначеного  Закону, постановою Кабінету Міністрів  «Про додаткові заходи з адаптації  законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 31 березня 2004 р. координація діяльності центральних органів виконавчої влади із забезпечення адаптації законодавства України до законодавства Євросоюзу покладена на Міністерство юстиції України6. Останнє має забезпечити створення (в рамках загальнодержавної) інформаційної мережі з питань європейського права, бази перекладених на українську мову актів європейського права та розміщення її електронної версії на веб-сторінці Центру європейського і порівняльного права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. Міжнародне усиновлення (удочеріння)

 

Одним із найстаріших  засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька вона повинна пересвідчитись у відсутності  батьків у дитини, а якщо вона їх знайде – повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалась наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т.д. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).7

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше у європейському законодавстві  воно було засобом підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлення  має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв’язків), хоча у Єгипті, Сирії християни можуть усиновлювати за своїми законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства  дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко  визначена різниця у віці між  усиновлювачем і усиновленим (16-21 рік); крім того, встановлюється вік, з  досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлюваного). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). В країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім'єю її походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші країни його не передбачають, і т.д.. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії – 7, Болівії, Японії – 6, Коста-Ріці – 14, Таїті – 16 років.

Предметом регламентації  норм МПП є також так зване  міжнародне усиновлення, коли сторони  відносяться до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави.

Слід зупинитися на самому терміні “міжнародне усиновлення”. Застосування вказаного терміну  бачиться дискусійним та викликає деякі  сумніви. По-перше, слово “міжнародний” перекладається як “міжнародний”, а в деяких випадках як “міждержавний”. Так наприклад, відомим правовим актом, що регламентує міжнародне усиновлення дітей, є Гаазька Конвенція про захист дітей і співробітництво у галузі міждержавного усиновлення (далі Гаазька Конвенція) (прийнята у 1993 році, але не ратифікована Україною)9 . Виходячи з перекладу назви Гаазької Конвенції, можна зробити висновок, що дитину усиновляє держава, а не фізична особа, що проживає на території іноземної держави. Не можна, звичайно, стверджувати, що країна, в яку дитина переїздить жити, не має ніякого відношення до даного процесу. Вона надає можливість своїм громадянам ввезти дитину і приймає її в своє громадянство, якщо усиновителі цього бажають, а дитина, що досягла певного віку, не заперечує. Але у будь-якому випадку дитина виховуватиметься і житиме, в першу чергу, в сім’ї, а вже потім у тій або іншій державі. Тому термін “міжнародне усиновлення” як найповніше відповідає значенню вказаних відносин та не суперечить змісту самої Гаазької Конвенції.

По-друге, термін “міжнародний” у більшості випадків ототожнюється зі словами “міждержавний” та “міжвладний”. За допомогою даних понять розкривається значення терміну “міжнародні відносини”, який є предметом вивчення в міжнародному публічному праві.

В міжнародному приватному праві термін вживається в значенні, що відносини виникають в умовах транскордонного спілкування, тобто виходять за рамки правової системи якої-небудь однієї держави. Предметом міжнародного приватного права є цивільно-правові, шлюбно-сімейні та трудові відносини, як би “пересаджені” на міжнародний “ґрунт”.

При такому механічному  підході не враховуються складність і своєрідність даних явищ. У той  же час цивільно-правове коріння  відносин, що регулюються міжнародним  приватним правом, очевидне, як очевидна і приналежність цих відносин до міжнародного середовища10 .

Однією з умов встановлення усиновлення є те, що усиновлення  можливе тільки на користь дитини, причому особливо треба враховувати  цей інтерес, якщо дитина усиновляється  іноземними громадянами.

Кажучи про інтерес  дитини, практично всі вчені вказують, що внаслідок неповноліття дитини цей  інтерес за неї визначають батьки. Що ж робити у випадку, якщо у дитини їх немає або вони від неї відмовилися, іншими словами, якщо дитина знаходиться  під опікою держави? В цьому випадку саме держава в особі своїх уповноважених органів повинна визначити цей інтерес. А оскільки інтересом є належне сімейне виховання, держава повинна прагнути влаштувати долю дитини, нехай навіть в іноземній сім’ї.

Міжнародне усиновлення у сучасному світі стало явищем широко розповсюдженим, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі  міжнародного усиновлення стало  закінчення війни у Північній  Кореї, коли традиційно багатодітна  країна була вимушена певним чином  розмістити дітей-сиріт, що залишились без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись за допомогою до посередників, та перших агенцій по організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення  стали 60-nnі роки, із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що “дебютують” на арені міжнародного усиновлення є недосконалими, що породжує порушення прав дітей, норми моралі, міграційне законодавство і.т.д.

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні  національного і міжнародного права  приймається широке коло нормативних  актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві  багатьох країн норми, присвячені вирішенню  питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя  з поєднанням із законом усиновлюваного, або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни як Португалія і Швейцарія не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню “шкутильгаючого” усиновлення. Деякі країни використовують 1-2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).8

У внутрішньому праві  України усиновлення регламентується  статтями 282-287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів”, і Наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 січня 1997 № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Для цілей колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення  присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною та низкою держав (Договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи законом країни його постійного проживання, і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлює прив’язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції Про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Конвенції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р. Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т.д.

Усиновлення є самостійним інститутом сімейного  права. Головним завданням інституту усиновлення є надання дітям, які залишились у силу тих чи інших обставин без батьківського піклування, благополучних умов виховання в сім’ї.

З цього можна  зробити висновки, що міжнародне усиновлення  — це також є самостійний інститут міжнародного приватного права, головним завданням якого є надання дітям, що залишились без батьківського піклування, сімейних умов та довгоочікуваних батьків.

Рішення колізійних питань усиновлення відповідно до законодавства  держави, громадянином якого на момент подачі заяви про усиновлення є усиновлювач, відповідає міжнародній практиці. Адже дитині, усиновленій іноземцем, “належить покинути свою країну і жити в державі усиновлювача, де він у правовому відношенні повинен бути надійно захищений”.

І.М. Кузнецова  вважає, що застосування при усиновленні  права відповідної іноземної держави “забезпечує надалі стабільність усиновлення в іноземній державі, і тим самим інтереси дитини будуть дотримані вже на стадії провадження усиновлення”.

Таким чином, правові і соціальні питання  міжнародного усиновлення повинні  постійно знаходитися в центрі уваги  не тільки відповідних державних структур, але також суспільства і правозахисних організацій.

Міжнародна спільнота розуміє: кожній дитині необхідно зростати в сімейному оточенні. Тому міжнародне усиновлення наразі є найкращим засобом забезпечення дітей батьками, які будуть не лише любити їх, а й зможуть створити сиротам нормальні умови для життя. Але для того, щоб усиновлення працювало на користь дітей та нових батьків, ця процедура має бути прозорою.

Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація