Комп'ютерні технології

1. Які основні типи топологій  в мережах? Характеристики мережі з топологією «шина».

Під топологією (компонуванням, конфігурацією, структурою) комп’ютерної мережі звичайно розуміється  фізичне розташування комп’ютерів  мережі друг щодо друга й спосіб з’єднання їхніми лініями зв’язку. Важливо відзначити, що поняття топології ставиться, насамперед, до локальних мереж, у яких структуру зв’язків можна легко простежити. У глобальних мережах структура зв’язків звичайно схована від користувачів не занадто важлива, тому що кожний сеанс зв’язку може виконуватися по своєму власному шляху.

Топологія визначає вимоги до устаткування, тип  використовуваного кабелю, можливі  й найбільш зручні методи керування  обміном, надійність роботи, можливості розширення мережі.

Існує три основних топології мережі:

1. шина (bus), при якій всі комп’ютери паралельно підключаються до однієї лінії зв’язку й інформація від кожного комп’ютера одночасно передається всім іншим комп’ютерам (рис. 1);
2. зірка (star), при якій до одного центрального комп’ютера приєднуються інші периферійні комп’ютери, причому кожний з них використовує свою окрему лінію зв’язку (рис. 2);
3. кільце (ring), при якій кожний комп’ютер передає інформацію завжди тільки одному комп’ютеру, наступному в ланцюжку, а одержує інформацію тільки від попереднього комп’ютера в ланцюжку, і цей ланцюжок замкнутий в «кільце» (рис. 3).

На практиці нерідко використовують і комбінації базових топологій, але більшість  мереж орієнтовані саме на ці три. Розглянемо тепер коротко особливості перерахованих мережних топологій.

Топологія «шина» (або, як її ще називають, «загальна шина») самою своєю структурою припускає ідентичність мережного устаткування комп’ютерів, а також рівноправність всіх абонентів. При такому з’єднанні комп’ютери можуть передавати тільки по черзі, тому що лінія зв’язку єдина. У противному випадку передана інформація буде спотворюватися в результаті накладення (конфлікту, колізії). Таким чином, у шині реалізується режим напівдуплексного (half duplex) обміну (в обох напрямках, але по черзі, а не одночасно).

У топології  «шина» відсутній центральний абонент, через який передається вся інформація, що збільшує її надійність (адже при  відмові будь-якого центра перестає функціонувати вся керована цим  центром система). Додавання нових абонентів у шину досить просте й звичайно можливе навіть під час роботи мережі. У більшості випадків при використанні шини потрібна мінімальна кількість сполучного кабелю в порівнянні з іншими топологіями. Правда, треба врахувати, що до кожного комп’ютера (крім двох крайніх) підходить два кабелі, що не завжди зручно.

Тому  що дозвіл можливих конфліктів у цьому  випадку лягає на мережне устаткування кожного окремого абонента, апаратура  мережного адаптера при топології  «шина» виходить складніше, ніж при інших топологіях. Однак через широке поширення мереж з топологією «шина» (Ethernet, Arcnet) вартість мережного устаткування виходить не занадто високою.

Шині  не страшні відмови окремих комп’ютерів, тому що всі інші комп’ютери мережі можуть нормально продовжувати обмін. Може здатися, що шині не страшний і обрив кабелю, оскільки в цьому випадку ми одержимо дві цілком працездатні шини. Однак через особливості поширення електричних сигналів по довгих лініях зв’язку необхідно передбачати включення на кінцях шини спеціальних пристроїв – термінаторів, показаних на рис. 1 у вигляді прямокутників. Без включення термінаторів сигнал відбивається від кінця лінії й спотворюється так, що зв’язок по мережі стає неможливою. Так що при розриві або ушкодженні кабелю порушується узгодження лінії зв’язку, і припиняється обмін навіть між тими комп’ютерами, які залишилися з’єднаними між собою. Коротке замикання в будь-якій крапці кабелю шини виводить із ладу всю мережу. Будь-яка відмова мережного устаткування в шині дуже важко локалізувати, тому що всі адаптери включені паралельно, і зрозуміти, який з них вийшов з ладу, не так-те просто.

При проходженні  по лінії зв’язку мережі з топологією «шина» інформаційні сигнали послабляються  й ніяк не відновлюються, що накладає тверді обмеження на сумарну довжину ліній зв’язку, крім того, кожний абонент може одержувати з мережі сигнали різного рівня залежно від відстані до передавального абонента. Це висуває додаткові вимоги до прийомних вузлів мережного устаткування. Для збільшення довжини мережі з топологією «шина» часто використовують кілька сегментів (кожний з яких являє собою шину), з’єднаних між собою за допомогою спеціальних відновлювачів сигналів - репітерів.

Однак таке нарощування довжини мережі не може тривати нескінченно, тому що існують ще й обмеження, пов’язані з кінцевою швидкістю поширення сигналів по лініях зв’язку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Призначення моделі OSI та характеристика її рівнів.

На початку 80-х років ряд міжнародних організацій  по стандартизації IS0, ITU-T і деякі інші розробили модель, яка зіграла значну роль в розвитку мереж. Ця модель називається моделлю взаємодії відкритих систем (Open System Interconnection, OSI) або моделлю OSI. Модель OSI визначає різні рівні взаємодії систем, дає їм стандартні імена і вказує, які функції повинен виконувати кожний рівень. Модель OSI була розроблена на основі великого досвіду, отриманого при створенні комп'ютерних мереж, в основному глобальних, у 70-ті роки. Повний опис цієї моделі займає більше за 1000 сторінок тексту.

Ця модель містить у собі по суті дві різних моделі: горизонтальну модель на базі протоколів, що забезпечує механізм взаємодії  програм і процесів на різних машинах; вертикальну модель на основі послуг, що забезпечуються сусідніми рівнями  один одному на одній машині. 

У горизонтальній моделі 2-ом програмам потрібен загальний  протокол для обміну даними. У вертикальній моделі сусідні рівні обмінюються  даними з використанням інтерфейсів API.

Фізичний  рівень (Physical layer) має справу з передачею бітів по фізичних каналах зв'язку, таких, наприклад, як коаксіальний кабель, вита пара, оптоволоконний кабель або цифровий територіальний канал. До цього рівня мають відношення характеристики фізичних середовищ передачі даних, такі як смуга пропускання, перешкодозахищеність, хвильовий опір і інші. На цьому ж рівні визначаються характеристики електричних сигналів, що передають дискретну інформацію, наприклад, крутість фронтів імпульсів, рівні напруження або струму сигналу, тип кодування, швидкість передачі сигналів. Крім цього, тут стандартизуються типи роз'ємів і призначення кожного контакту.

Функції фізичного рівня реалізуються у  всіх пристроях, підключених до мережі. З боку комп'ютера функції фізичного  рівня виконуються мережевим  адаптером або послідовним портом.

На фізичному  рівні просто пересилаються біти. При цьому не враховується, що в  деяких мережах, в яких лінії зв'язку використовуються (розділяються) поперемінно  декількома парами взаємодіючих комп'ютерів, фізичне середовище передачі може бути зайняте. Тому однією із задач канального рівня (Data Link layer) є перевірка доступності середовища передачі. Іншою задачею канального рівня є реалізація механізмів виявлення і корекції помилок. Для цього на канальному рівні біти групуються в набори, звані кадрами (frames). Канальний рівень забезпечує коректність передачі кожного кадру, вміщуючи спеціальну послідовність біт в початок і кінець кожного кадру, для його виділення, а також обчислює контрольну суму, обробляючи всі байти кадру певним способом і додаючи контрольну суму до кадру. Коли кадр приходить по мережі, одержувач знов обчислює контрольну суму отриманих даних і порівнює результат з контрольною сумою з кадру. Якщо вони збігаються, кадр вважається правильним і приймається. Якщо ж контрольні суми не збігаються, то фіксується помилка. Канальний рівень може не тільки виявляти помилки, але і виправляти їх за рахунок повторної передачі пошкоджених кадрів. Необхідно відзначити, що функція виправлення помилок не є обов'язковою для канального рівня.

Мережний  рівень (Network layer) служить для утворення єдиної транспортної системи, що об'єднує декілька мереж, причому ці мережі можуть використати абсолютно різні принципи передачі повідомлень між кінцевими вузлами і володіти довільною структурою зв'язків.

На мережному  рівні сам термін мережа наділяють специфічним значенням. У даному випадку під мережею розуміється сукупність комп'ютерів, які з'єднані між собою відповідно до однієї з стандартних типових топологій і використовують для передачі даних один із протоколів канального рівня, визначеного для цієї топології.

 Мережі  з'єднуються маршрутизаторами. Маршрутизатор  – це пристрій, який збирає  інформацію про топологію міжмережних  з'єднань і на її основі пересилає  пакети мережного рівня в мережу  призначення. Щоб передати повідомлення від відправника, що знаходиться в одній мережі, одержувачу, що знаходиться в іншій мережі, треба здійснити деяку кількість транзитних передач між мережами, кожний раз вибираючи відповідний маршрут. Таким чином, маршрут являє собою послідовність маршрутизаторів, через які проходить пакет.

Проблема  вибору найкращого шляху називається  маршрутизацією, і її рішення є  однією з головних задач мережного  рівня. Ця проблема ускладнюється тим, що найкоротший шлях не завжди найкращий. Часто критерієм при виборі маршруту є час передачі даних по цьому маршруту; воно залежить від пропускної спроможності каналів зв'язку та інтенсивності трафіку, яка може змінюватися з часом. Деякі алгоритми маршрутизації намагаються пристосуватися до зміни навантаження, в той час як інші приймають рішення на основі середніх показників за тривалий час. Вибір маршруту може здійснюватися і за іншими критеріями, наприклад надійності передачі.

У загальному випадку функції мережного рівня  ширше, ніж функції передачі повідомлень  по зв'язках з нестандартною структурою. Мережний рівень вирішує також задачі узгодження різних технологій, спрощення адресації у великих мережах і створення надійних і гнучких бар'єрів на шляху небажаного трафіка між мережами.

Повідомлення  мережного рівня прийнято називати пакетами (packets). При організації доставки пакетів на мережному рівні використовується поняття «номер мережі». У цьому випадку адреса одержувача складається з старшої частини - номера мережі і молодшої - номера вузла в цій мережі. Всі вузли однієї мережі повинні мати одну й ту ж старшу частину адреси, тому терміну "мережа" на мережному рівні можна дати й інше, більш формальне визначення: мережа – це сукупність вузлів, мережна адреса яких містить один і той же номер мережі.

На мережному  рівні визначаються два види протоколів. Перший вид – мережні протоколи (routed protocols) – реалізують просування пакетів через мережу. Саме ці протоколи зазвичай мають на увазі, коли кажуть про протоколи мережного рівня. Однак, часто до мережного рівня відносять і інший вид протоколів, що називаються протоколами обміну маршрутною інформацією або просто протоколами маршрутизації (routing protocols). За допомогою цих протоколів маршрутизатори збирають інформацію про топологію міжмережних з'єднань. Протоколи мережного рівня реалізовуються програмними модулями операційної системи, а також програмними й апаратними засобами маршрутизаторів.

На мережному  рівні працюють протоколи ще одного типу, які відповідають за відображення адреси вузла, що використовується на мережному рівні, в локальну адресу мережі. Такі протоколи часто називають протоколами дозволу адрес - Address Resolution Protocol, ARP.

На шляху  від відправника до одержувача пакети можуть бути спотворені або загублені. Хоча деякі додатки мають власні засоби обробки помилок, існують і такі, які вважають за краще відразу мати справу з надійним з'єднанням. Транспортний рівень (Transport layer) забезпечує додаткам або верхнім рівням стека – прикладному і сеансовому – передачу даних з тим ступенем надійності, яка їм потрібна. Модель OSI визначає п'ять класів сервісу, що надаються транспортним рівнем. Ці види сервісу відрізняються якістю наданих послуг: терміновістю, можливістю відновлення перерваного зв'язку, наявністю засобів мультиплексування декількох з'єднань між різними прикладними протоколами через загальний транспортний протокол, а головне – здатністю до виявлення і виправлення помилок передачі, таких як спотворення, втрата і дублювання пакетів.  

Вибір класу сервісу транспортного  рівня визначається, з одного боку, тим, якою мірою завдання забезпечення надійності вирішується самими додатками і протоколами більш високих, ніж транспортний, рівнів, а з іншого боку, цей вибір залежить від того, наскільки надійною є система транспортування даних в мережі, що забезпечується рівнями, розташованими нижче транспортного – мережним, канальним і фізичним. Так, наприклад, якщо якість каналів передачі зв'язку дуже висока і імовірність виникнення помилок, не виявлених протоколами більш низьких рівнів, невелика, то розумно скористатися одним з полегшених сервісів транспортного рівня, не обтяжених численними перевірками, іншими прийомами підвищення надійності. Якщо ж транспортні засоби нижніх рівнів спочатку дуже ненадійні, то доцільно звернутися до найбільш розвиненому сервісу транспортного рівня, який працює, використовуючи максимум засобів для виявлення та усунення помилок, за допомогою попереднього встановлення логічного з'єднання, контролю доставки повідомлень по контрольних сумах і циклічної нумерації пакетів, встановлення тайм-аутів доставки і т. п.

Всі протоколи, зазвичай, починаючи з транспортного  рівня і вище, реалізуються програмними  засобами кінцевих вузлів мережі –  компонентами їх мережних операційних  систем. Як приклад транспортних протоколів можна привести протоколи TCP і UDP стека TCP/IP і протокол SPX стека Novell.  

Сеансовий рівень (Session layer) забезпечує керування діалогом: фіксує, яка зі сторін є активною в даний момент, надає засоби синхронізації. Останні дозволяють вставляти контрольні точки в довгі передачі, щоб у випадку відмови можна було повернутися назад до останньої контрольної точки, а не починати все з початку. На практиці деякі додатки використовують сеансовий рівень, і він рідко реалізується у вигляді окремих протоколів, хоча функції цього рівня часто об'єднують з функціями прикладного рівня і реалізують в одному протоколі.

Рівень  представлення (Presentation layer) має справу з формою подання переданої по мережі інформації, не змінюючи при цьому її змісту. За рахунок рівня представлення інформація, що передається прикладним рівнем однієї системи, завжди зрозуміла прикладному рівню іншої системи. За допомогою засобів даного рівня протоколи прикладних рівнів можуть подолати синтаксичні відмінності в представленні даних або ж розходження в кодах символів, наприклад кодів ASCII і EBCDIC. На цьому рівні може виконуватися шифрування і дешифрування даних, завдяки якому таємність обміну даними забезпечується відразу для всіх прикладних служб. Прикладом такого протоколу є протокол Secure Socket Layer (SSL), який забезпечує секретний обмін повідомленнями для протоколів прикладного рівня стека TCP/IP.

Прикладний  рівень (Application layer) – це насправді просто набір різноманітних протоколів, за допомогою яких користувачі мережі отримують доступ до ресурсів, таких як файли, принтери або гіпертекстові Web-сторінки, а також організують свою спільну роботу, наприклад, за допомогою протоколу електронної пошти. Одиниця даних, якою оперує прикладний рівень, зазвичай називається повідомленням (message).

Існує дуже велике різноманіття служб прикладного рівня. Наведемо як приклад хоча б кілька найбільш поширених реалізацій файлових служб: NCP в операційній системі Novell NetWare, SMB у Microsoft Windows NT, NFS, FTP і TFTP, що входять в стек TCP/IP.

Таким чином, кожний рівень має свої функціональні особливості, своє призначення, має свої завдання, і може мати додаткові, допоміжні функціональні можливості, але кожний попередній рівень взаємодіє з наступним і з аналогічним на іншій машині. 
 
 
 
 
 
 

3. У чому полягає авторизація (ідентифікація) користувачів? Як вона реалізується?

Авторизація (рос. — авторизация, англ. — authorization) — це процедура надання користувачу  визначених повноважень у системі. У захищених системах авторизації  користувача обов'язково передують  його ідентифікація й автентифікація. Наприклад, в операційних системах авторизація полягає у створенні програмного середовища, яке дає змогу користувачу виконувати дозволені йому функції зокрема запускати в системі процеси від свого імені. Іноді ідентифікацію і автентифікацію розглядають як складові процесу авторизації. Також для повідомлення (пасивного об'єкта) авторизацією називають процедуру визначення його джерела (користувача або процесу, тобто активного об'єкта).

Однією  з основних функцій систем захисту  від несанкціонованого доступу є ідентифікація та аутентифікація. Вона полягає в тому, що жоден суб’єкт (сутність обчислювальної системи, здатна ініціювати виконання операцій) не може отримати доступ до об’єктів (сутностей обчислювальної системи, що захищаються) без надання системі захисту певного обсягу інформації про себе.

При цьому  ідентифікація суб’єкта полягає  в тому, що суб’єкт повідомляє системі  захисту свій унікальний ідентифікатор  в обчислювальній системі; аутентифікація суб'єкта полягає в тому, що суб’єкт  надає системі захисту окрім ідентифікуючої інформації ще й певну інформацію, за допомогою якої система перевіряє, що він дійсно є тим суб’єктом, якого стосується ідентифікуюча інформація; авторизація суб’єкта відбувається після вдалих ідентифікації та аутентифікації і полягає в тому, що обчислювальна система виконує дії, необхідні для того, щоб суб’єкт мав можливість почати роботу.

Таким чином, щоб отримати доступ в обчислювальну  систему, користувач має спочатку ідентифікувати себе, а механізми захисту, в свою чергу, мають підтвердити істинність користувача, тобто підтвердити, що він дійсно є тим, кого з себе удає. Існує три групи способів підтвердження істинності користувача. Відповідно, для кожної групи механізми підсистеми ідентифікації та аутентифікації мають перевірити:

• щось, що користувач знає (паролі, ідентифікаційні коди, інші відомості)
• щось, що користувач має (ключі, магнітні чи смарт-картки і т.п.);
• щось, чим користувач є (особисті характеристики користувача: відбитки пальців, малюнок сітківки ока, характеристики голосу, особливості користування клавіатурою та маніпуляторами).

4. Безкабельні мережі (Wi-Fi).

Крім  кабельних каналів у комп'ютерних  мережах іноді використаються також  безкабельні канали. Їхня головна  перевага полягає в тому, що не потрібно ніякої прокладки проводів (не треба робити отворів у стінах, закріплювати кабель у трубах і ринвах, прокладати його під фальшполами, над підвісними стелями або у вентиляційних шахтах, шукати й усувати ушкодження). До того ж комп'ютери мережі можна легко переміщати в межах кімнати або будинку, тому що вони ні до чого не прив'язані.

Радіоканал використає передачу інформації з радіохвиль, тому теоретично він може забезпечити зв'язок на багато десятків, сотні й навіть тисячу кілометрів. Швидкість передачі досягає десятків мегабіт у секунду (тут багато чого залежить від обраної довжини хвилі й способу кодування).

Особливість радіоканалу полягає в тому, що сигнал вільно випромінюється в ефір, він не замкнутий у кабель, тому виникають проблеми сумісності з іншими джерелами радіохвиль (радіо- і телевіщальними станціями, радарами, радіоаматорськими й професійними передавачами й т.д.). У радіоканалі використовується передача у вузькому діапазоні частот і модуляція інформаційним сигналом сигналу несучої частоти.

Головним  недоліком радіоканалу є його поганий захист від прослуховування, тому що радіохвилі поширюються неконтрольовано. Інший великий недолік радіоканалу - слабка перешкодозахищеність.

Радіоканал  широко застосовується в глобальних мережах як для наземного, так і для супутникового зв'язку. У цьому застосуванні в радіоканалу немає конкурентів, тому що радіохвилі можуть дійти до будь-якої точки земної кулі.

Для локальних бездротових  мереж (WLAN - Wireless LAN) у цей час застосовуються підключення по радіоканалі на невеликих відстанях (звичайно до 100 метрів) і в межах прямої видимості. Найчастіше використовуються два частотних діапазони - 2,4 Ггц й 5 Ггц. Швидкість передачі - до 54 Мбіт/с. Розповсюджено варіант зі швидкістю 11 Мбіт/с.

Популярна технологія Wi-Fi (Wireless Fidelity) дозволяє організувати зв'язок між комп'ютерами кількістю від 2 до 15 за допомогою концентратора (названого точкою доступу, Access Point, AP), або декількох концентраторів, якщо комп'ютерів від 10 до 50. Крім того, ця технологія дає можливість зв'язати дві локальні мережі на відстані до 25 кілометрів за допомогою потужних бездротових мостів. Важливо, що багато мобільних комп'ютерів (ноутбуки) уже мають убудований контролер Wi-Fi, що істотно спрощує їхнє підключення до бездротової мережі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. На  якому протоколі  базується інтерактивна інформаційна служба WWW?

Різке збільшення кількості користувачів Internet багато в чому пов'язане зі створенням мови для опису гіпертекстових документів HTML (HiperText Markup Language). HTML дозволяє створювати документи гнучкої структури, що об'єднують текстову, табличну, графічну та звукову інформацію. Завдяки розширеній структурі адреси в посиланнях HTML з'явилася можливість розміщувати сторінки одного документа на різних серверах мережі Internet. Саме механізм гіпертекстових посилань дозволив об'єднати окремі сервери Internet у "всесвітню павутину".  

Необхідність  ефективно працювати у все  більш розширюється інформаційному просторі Internet зажадала створення спеціальних програмних засобів для навігації в цьому своєрідному інформаційному океані. Такі програми, отримали назву «браузерів», сьогодні повинні бути встановлені на кожному комп'ютері, підключеному до "всесвітньої павутини" WWW. З їх допомогою користувач здійснює доступ до серверів WWW, отримання на свою робочу станцію вибраних HTML-документів, їх перегляд, редагування, друк. Окремий документ WWW називають Web-сторінкою. Зазвичай це комбінований документ, який може містити текст, графічні ілюстрації, мультимедійні та інші вставні об'єкти. Відмінною особливістю середовища WWW є наявність засобів переходу від одного документа до іншого, тематично з ним пов'язаному, без явного вказівки адреси. Зв'язок між документами здійснюється за допомогою гіпертекстових посилань або просто гіперпосилань. Гіперпосилання - це виділений фрагмент документа (текст або ілюстрація), з яким асоційований адресу іншого Web-документа. Для запису адрес документів Інтернету використовується форма, звана адресою URL. Адреса містить вказівки на прикладний протокол передачі, адреса комп'ютера і шлях пошуку документа на цьому комп'ютері. Адреса комп'ютера складається з кількох частин, розділених крапками, наприклад www.intel.ru. Частини адреси, розташовані праворуч, визначають мережеву приналежність комп'ютера, а ліві елементи вказують на конкретний комп'ютер даної мережі. Документи Інтернету призначені для відображення в електронній формі, причому автор документа не знає, які можливості комп'ютера, на якому документ буде відображатися. Тому мову HTML забезпечує не тільки форматування документа, скільки опис його логічної структури. Форматування і відображення документа на конкретному комп'ютері проводиться браузером.

Треба пам'ятати про те, що одержання  інформації через Інтернет схоже на спробу напитися з пожежного гідранту. Як це робиться?

 Для  організації міжмережних з'єднань  потрібний відповідний протокол. На мові комп'ютерів, протокол - це  просто сукупність узгоджень,  яка визначає обмін даних між  різними програмами. Протоколи задають засоби передачі даних, повідомлень і обробок помилок мережі, також дозволяють розробляти стандарти, які не пов'язані з конкретною апаратною платформою. Всі параметри, від швидкості передачі даних і до методів адресації при транспортуванні окремих повідомлень - визначаються і задаються протоколами, які використовуються у даній конкретній мережі.

В Інтернет базовим протоколом є TCP/IP (Transmission Control Protocol/Internet Protocol). IP відповідає за доставку повідомлень за потрібною адресою. Ці потужні протоколи були запропоновані у 1974 році Робертом Кеном, одним з основних розробників ARPANET, і вченим-комп'ютерщиком Вінтором Серфом. Зараз Серф є президентом американської корпорації національних дослідницьких ініціатив, а Керф - віце-президентом.

Проте, слід мати на увазі, що TCP/IP не єдиний протокол, який пригодний для з'єднання  різних мереж. Інтернет зараз є багатопротокольною мережею, яка інтегрує і інші стандарти. Основні серед них - стандарти  взаємодії відкритих систем (OSI). Запропоновані Міжнародною організацією по стандартизації (ISO), протоколи OSI одержали широке розповсюдження в Європі, де не так сильно, як у США відчувався вплив TCP/IР. Системи, які основані на інших протоколах, також підключаються до Інтернет через шлюзи. Наприклад, BITNET - це мережа, яка для передачі даних використовує особисті стандарти, проте, хоча б частково, вона доступна через шлюзи Інтернет. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

6. Для чого потрібні мережеві операційні системи? Чим вони відрізняються  від «немережевих»?

 Основний  напрямок розвитку сучасних мережевих  операційних систем (Network Operation System - NOS) - перенесення обчислювальних  операцій на робочі станції,  створення систем з розподіленою  обробкою даних. Це в першу  чергу пов'язано зі зростанням  обчислювальних можливостей персональних комп'ютерів і все більш активним впровадженням потужних багатозадачних операційних систем: OS / 2, Windows NТ, Windows 95. Крім цього впровадження об'єктно-орієнтованих технологій (ОLЕ, DСЕ, IDAPI) дозволяє спростити організацію розподіленої обробки даних. У такій ситуації основним завданням NOS стає об'єднання нерівноцінних операційних систем робочих станцій і забезпечення транспортного рівня для широкого кола завдань: обробка баз даних, передача повідомлень, управління розподіленими ресурсами мережі (directoгу / namе service).