Конфуціанство як соціально-філософське вчення і релігія

Конфуціанство як соціально-філософське вчення і  релігія

Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародавнього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію. За свідченням істориків, Конфуцій народився 22 вересня 551 р. до н. е. (помер у квітні 479 р. до н. е.) у сім'ї представника старовинного китайського аристократичного роду. У трирічному віці він залишився без батька (на час народження майбутнього філософа його батькові було 70 років), а в 17 років — без матері. У ЗО років Конфуцій почав мандрувати по країні та проповідувати своє вчення. Він мав 3000 учнів, 72 з яких були особливо наближеними до нього, а 12 супроводжували постійно. У 479 р. до н. е. він припинив свої заняття і обрав місце для своєї могили на березі невеличкої річки, під кипарисами. На п'єдесталі пам'ятника мудрецеві, у головній будівлі храму і пантеону Конфуція (площею 20 га), є напис: "Найсвятіший, обдарований генієм передбачення мудрець Конфуцій — місце утихомирення його духу".

Як і давньогрецькі філософи Піфагор і Сократ, Конфуцій навчав усно і нічого не записував, тому з його філософських праць не залишилось жодного рядка. Збереглися тільки записи його учнів: "Шизцин" ("Книга пісень") — 305 народних і ритуальних пісень і од; "Луньюй" ("Бесіди і висловлювання") — збірник, що на його створення пішло близько 80 років, з'явився приблизно у 400 р" дон. е. Конфуцій обожнював порядбк. Розповідають, що він не заходив до будинку, якщо циновка біля дверей була недбало покладена; у житті він дотримувався чотирьох правил: не вдаватися до марних роздумів; не бути категоричним у своїх судженнях; не виявляти упертості; не думати про себе особисто. "Я в 15 років спрямував свої помисли на навчання, у ЗО років сформувався, в 40 не сумнівався, у 50 пізнав Долю Неба, у 60 став слухняним вухами, у 70, слідуючи тому, що бажало моє серце, не переступав міри", — говорив про себе Конфуцій1.

Згідно із вченням  Конфуція, у суспільстві править  даний Небом закон "жень". Для  його засвоєння людина повинна дотримуватись "лі" — норм суспільної поведінки, традиційних обрядів, діяти відповідно до свого громадського стану. Ідеал Конфуція — досконала або благородна людина. Такій людині, на його думку, мають бути властиві дві головні якості: бути гуманістом і керуватися почуттям міри. У розумінні філософа, гуманною (від лат. — людяний, людський) може бути людина скромна, справедлива, безкорислива, стримана, яка поважає гідність свою й інших людей, любить їх, вважає людське життя самоціллю історії і вищою суспільною цінністю. Почуття обов'язку^ за Конфуцієм, — це сукупність моральних зобов'язань, що їх гуманна людина добровільно бере на себе й обов'язково виконує. Це такі чесноти, як прагнення до навчання і знань, вірність даному слову, щирість, благопристойність, участь у всіх обрядах і церемоніях. "Благородний муж, — вчив Конфуцій, — думає про дев'ять речей: про те, щоб бачити ясно; про те, щоб чути чітко; про те, щоб його обличчя було привітним; про те, щоб його вчинки були шанобливими; про те, щоб його мова була щирою; про те, щоб його дії були обережними; про необхідність пам'ятати про наслідки свого гніву; про необхідність пам'ятати про справедливість, коли є можливість — отримати користь"2. З викладеного випливає, що досконала людина, за Конфуцієм, — це людина чесна і щира, прямодушна і безстрашна, уважна в розмові й обережна у справах; людина, яка все бачить і все розуміє, у гніві обдумує всі свої вчинки, у вигідній справі турбується за свою честь, юнаком уникає надмірності, у зрілому віці — сварок, на старість — скупості; байдужа до їжі, багатства, життєвих зручностей, матеріальних винагород; без залишку присвячує себе служінню людям та їхнім вищим ідеалам, пошукам істини.

Конфуцій повчав, що досконала і благородна людина повинна жити у суспільстві соціального  порядку, в якому кожен індивід знає свої права й обов'язки, займається своєю справою: батько має бути батьком, син — сином, правитель — правителем, чиновник — чиновником. Це суспільство мусить складатися з "верхів" і "низів", тобто з тих, хто думає й управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм такого поділу можуть бути тільки знання, гуманізм і почуття обов'язку, а не знатне походження чи багатство. Кінцевою і вищою метою управління суспільством повинні бути інтереси народу; з трьох головних його елементів на першому місці має бути народ, на другому — божества, і лише на третьому — сам правитель.

Неважко помітити, що соціальний ідеал Конфуція абстрактно-утопічний, проте у Китаї він був і  залишається для багатьох зразком  для наслідування. Наближення до нього  вважається справою честі і соціального престижу. Тому вчення філософа було перетворене у цій країні на культ. Ще у 555 р. в Китаї був виданий імператорський указ про зведення у кожному місті храму на честь Конфуція і про регулярні жертовні ритуали у цих храмах. Спочатку на головному вівтарі таких храмів було закріплено поминальні таблички з ім'ям Конфуція, потім їх замінили скульптурами мислителя.

З часом конфуціанство  стало все більше сприйматись  як символ "суто китайського". Вважалось, що кожен китаєць за народженням і вихованням повинен бути конфуціанцем. Тому в середньовічному Китаї вся система освіти була зорієнтована на підготовку знавців учення Конфуція. За тих часів тільки знання цього вчення відкривало людині шлях "нагору" — до кар'єри, поваги, багатства, влади. Дати своєму синові конфуціанську освіту було мрією кожної родини. Але для її здійснення доводилось долати чималі труднощі: вивчати декілька тисяч ієрогліфів, оволодівати складними і малозрозумілими текстами; витримувати конкурсні іспити на знання вчення Конфуція. Іспити проводились у три етапи. На першому етапі кожний, хто складав іспит, мав без книг і будь-яких посібників, у спеціальному приміщенні та під суворим контролем, за дві доби написати поему з 60 слів. Це був іспит на нижчий ступінь. Отримували його 2—3, іноді — б відсотків від усіх конкурсантів. їм дозволяли брати участь в іспиті на другий ступінь. Іспити на третій, вищий ступінь проводились у столиці держави один раз на 2—3 роки під контролем вищих сановників і самого імператора. Для цього потрібно було довго і наполегливо вчитися, тому конфуціанську освіту здобували далеко не всі бажаючі. Але тих, хто витримував іспити третього ступеня, автоматично призначали на найвищі в країні державні посади. Вони користувались загальною шаною, повагою та славою. Ті ж із них, хто долав іспити другого ступеня і не витримував третього, таких благ не отримували, але вважались кандидатами на другорядні державні посади. Володарі нижчого ступеня користувались повагою у сім'ї, серед членів своєї громади, сусідів та місцевої влади. Володарі ступенів знання вчення Конфуція утворювали в Китаї того часу особливу привілейовану групу. їм належали всі ключові посади в державі. Для них непохитність існуючого суспільного ладу була гарантією їх особистого успіху і процвітання. Навіть імператор не був винятком із цього загального правила. За незнання вчення Конфуція будь-який імператор, за законами країни, міг бути відсторонений від влади, навіть шляхом народного повстання.

Культ вчення Конфуція є характерним і для сучасного Китаю. Час від часу в країні відбуваються гучні ідеологічні кампанії з приводу вивчення праць Конфуція. Ще у XX ст. тут масовими накладами друкувались цитати, витяги з його вчення, а люди змушені були заучувати їх напам'ять у свій вільний час, як індивідуально, так і колективно. Відбувалось це переважно у важкі для Китаю часи, коли боротьба за владу в країні набувала гострої форми і серед народу зростало соціальне незадоволення. Знання вчення Конфуція у Китаї було найбільш поширеним і довготривалим культом, об'єктом поклоніння і шанування багатомільйонного населення країни, для якого Конфуцій був пророком-посередником між божествами і людьми.

Своє вчення Конфуцій розробляв у період розбрату, розрухи, міжусобної війни і жорстокої  кланової боротьби за владу в центрі країни та на її периферії. Такому соціальному хаосу філософ намагався протиставити моральні ідеї, принципи і норми. Для цього він звернувся до давніх традицій. Культи духів і предків — головні у конфуціанстві. Гаслом мислителя було повернення своїм сучасникам давно забутих ними традицій. Філософ неодноразово повторював, що немає потреби у створенні чогось нового, необхідно лише передавати нащадкам забуті настанови великих мудреців минулого, оскільки з їх втратою "золоті часи" у житті людей залишилися далеко позаду. Щоб повернути їх, тобто забезпечити людині щасливе й гідне життя, слід сприйняти погляди своїх наставників і діяти згідно з їхнім вченням. Головне тут — так зване "золоте правило моралі": "Не роби людині того, чого не бажаєш собі". Тоді, був переконаний Конфуцій, зникне ненависть у державі, припиниться розлад у сім'ї.

З цієї частини  конфуціанського вчення випливає недвозначний висновок: оскільки досягнення "золотих  часів" втрачені народом з причини  забуття ним благородних давніх традицій, остільки відповідальний за свої негаразди він сам, а не правителі країни.

Мабуть, саме через  цей висновок правляча еліта Китаю  у V— Ш ст. до н. е. перетворила  конфуціанство на офіційну державну ідеологічну доктрину. У процесі  її трансформації пріоритетними стали ті настанови вчення Конфуція, які обґрунтовували незмінність встановлених у країні порядків. Такими, наприклад, були його сентенції: давні мудреці все знали, все вміли, все збагнули і вирішили, встановили і заповіли нащадкам; перевищити їхні настанови і приписи неможливо і непотрібно, бо навіть сама спроба такого роду — варварство з неминучими сумними і негативними для людей та держави наслідками.

Конфуціанство стало жорсткою консервативною системою, в якій на будь-яке запитання завжди знаходився суворо регламентований рецепт-відповідь. З етико-філософського вчення воно еволюціонувало у національну релігію, що впродовж багатьох століть визначала китайську історію.

Слід зауважити, що не лише бажання правлячих кіл  Стародавнього Китаю перекласти, за допомогою конфуціанства, відповідальність за становище народу в країні на сам народ було причиною перетворення філософського вчення на релігію. Була й інша причина, що містилася у самому вченні Конфуція. У ньому було таке нагромадження моральних настанов для людей і вимог обов'язкового їх виконання, якого ніколи не було і немає в жодній іншій релігії світу. Ніяких додаткових зусиль не потрібно було докладати, щоб ці настанови і вимоги перетворилися на релігійні культи. Таким чином, перетворення конфуціанства на релігію стимулювали сам філософ Конфуцій, його учні і послідовники. Стародавньому Китаю потрібні були саме така філософія і така релігія. Потреба в них і інтерес до них реалізувались у конфуціанстві.

Конфуціанство переповнене релігійними культами. Поширеним, наприклад, є культ поваги і шанування старших.Будь-хто старший за віком і за посадою, згідно з вченням Конфуція, — безумовний авторитет для молодшого. Елементарною нормою поведінки всіх молодших, підлеглих, підданих є беззаперечна покора старшим. Найстаршою вважається держава. Держава — це велика сім'я, а сім'я — маленька держава. Отже, підлеглість молодших старшим, дітей батькам — основа сім'ї.

Синівська повага до батьків теж звеличена у  конфуціанстві до рангу релігійного  культу. Для його виконання Конфуцій розробив низку правил. Ось деякі з них:

• віддано піклуватись  про батьків, служити й догоджати  їм, бути готовим на будь-яку дію  в ім'я їх здоров'я і блага, поважати їх за будь-яких обставин;

• якщо батько злодій, грабіжник або вбивця, син  може тільки уклінно просити його повернутися на шлях доброчинного життя;

• син не може свідчити проти батька ніде, в тому числі у суді, оскільки прямота  у стосунках і чесність полягають  не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб врятувати його, навіть якщо він "вкрав барана".

У Китаї великими накладами друкувалися збірники про зразки виконання дітьми свого  обов'язку перед батьками. У них  розповідається, наприклад, про те, як восьмирічний хлопчик, під час  сну поряд із батьками в літню  ніч, спеціально не відганяє від себе комарів, а навіть заманює їх до себе (знімає ковдру, якою вкривається), щоб вони менше турбували його батьків; або син у голодний рік варить бульйон для свого ослаблого батька з частин свого власного тіла; або імператор під час трирічної хвороби своєї матері не відходить від ліжка, доглядає її, готує їжу і контролює всі призначені їй ліки і т. ін.

У конфуціанстві  також привертає увагу культ  сім'ї і клану. Сім'я, повчав Конфуцій, серце суспільства. Інтереси сім'ї  значно вищі за інтереси будь-якого індивіда. Нову сім'ю створюють батьки. Кохання у конфуціанстві більш низька моральна категорія, ніж сім'я. Відносини кохання можуть сформуватися й після укладення шлюбу, їх може і не бути зовсім, вони не повинні бути перешкодою для подружжя у процесі виконання свого соціального обов'язку — дотримуватися традицій сім'ї і народжувати дітей, краще хлопчиків, тому що вони покликані продовжувати рід і навічно закріплювати позиції сім'ї.

За Конфуцієм, після смерті батька главою сім'ї  стає старший син, якому належить більша частина спадщини, а та частина, що залишилась, порівну ділиться між усіма іншими синами. З однієї сім'ї утворюється декілька, але під зверхністю старшого брата. Наслідок цього — великий клан родичів. Вони діють дружно і спільно, іноді населяють цілі селища або окремі вулиці в селищах. Всі питання свого життя, сім'ї у кланах вирішують разом. Немає і не може бути нічого особистого, чого б не знали сім'я і клан.

Філософське вчення Конфуція перетворилось на релігію  також завдяки наявності у  ньому культу форми, що передбачав суворе виконання китайцями в особистому і суспільному житті всіх церемоній, деталей етикету, регламенту вчинків, рухів, одягу, прикрас, прийому їжі та всіх інших дій — від вранішнього пробудження до засинання ввечері. Така поведінка вважалась у конфуціанстві обов'язковою умовою престижу в суспільстві, критерієм освіченості і вихованості. Елементами цього культу були і є, наприклад, тривала жалоба за померлим родичем (чиновники в цьому випадку йшли у відставку на 2,5 року зі збереженням платні та правом повернення на попередню посаду після закінчення жалоби), поєднання вираженої самоповаги з показовим самоприниженням. Так, звертаючись до іншої особи, слід було перш за все вжити таку фразу: "Я, нікчемний, насмілюсь потурбувати..." або "Ваш негідний слуга сподівається..." і т. ін. При цьому співрозмовники зовсім не визнавали себе людьми приниженими, навпаки, тим самим вони демонстрували своє загострене почуття власної гідності. У Китаї вважали за справжню катастрофу "втрату обличчя", тобто публічне звинувачення у шахрайстві, хабарництві, у будь-якому злочині. Незалежно від неминучого покарання за здійснене самі такі звинувачення означали моральну смерть особистості.

Форма у конфуціанстві  — еквівалент релігійного ритуалу. Через численність ритуалів і обов'язковість їх виконання людина перетворювалась на бездушний автомат: ЇЇ свобода волі, сміливість, безпосередність, індивідуальність, почуття і прагнення — все замінювалось детально розробленою і століттями апробованою формою. Тільки кризи і порушення відрегульованого життя іноді примушували країну і народ стрепенутися. Проте, як правило, все закінчувалось відновленням утраченого спокою і порядку.

Вищим божеством  у конфуціанстві вважалось суворе й орієнтоване на благодійність "Небо". Згідно з китайською міфологією, "Небо" — першопорядок, джерело мудрості і сили; воно визначає долю всього живого на Землі; Китай — країна "Піднебесна", і тому є еталоном, зразком культури і цивілізації для всього світу; правителі Китаю — "Сини Неба", і тому є верховними жерцями, досконалістю і вінцем соціальної піраміди. Конфуцій у китайській традиції — хранитель мудрості "золотих часів", творець учення про моральну досконалість особистості і суспільства у межах суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини етичних принципів і норм.

Отже, конфуціанство, на думку авторів, — це специфічна релігія, яка виникла у конкретних умовах китайської історії. Однак таке визначення занадто вузьке для всебічного осмислення його змісту. В цілому конфуціанство  — дещо більше, ніж релігія. Воно в Китаї — і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, тобто основа цілого способу життя в країні, принцип організації китайського суспільства. Майже 2,6 тис. років конфуціанство формувало філософію і політику, спосіб мислення і почуття китайців, їхні переконання і психологію, поведінку і мову, побут і устрій життя. За впливом на людей і суспільство, конфуціанство не лише не поступається жодній іншій релігії у світі, а й значною мірою перевищує їх. Для стародавнього і середньовічного китайського суспільства конфуціанство було незамінним. Тільки у XX ст. його вплив на всі процеси життя великого народу став помітно зменшуватись. Проте час від часу ідеї конфуціанства свідомо реанімуються з метою вирішення головним чином політичних завдань шляхом маніпулювання індивідуальною і суспільною свідомістю.

У наш час  традиційні конфуціанські норми  та інститути все ще дуже поширені у Китаї, на Тайвані, серед етнічних китайців у інших країнах, а родичі Конфуція, навіть у 68-му поколінні, продовжують користуватися серед своїх співвітчизників великою повагою й авторитетом.

Історичні форми  та особливості догматики й культу іудаїзму

Серед національних релігій, що значною мірою вплинули на розвиток світового релігійного процесу, слід насамперед назвати іудаїзм — національну релігію євреїв. Багато світоглядних уявлень, догм і ритуалів іудаїзму можна побачити у світових релігіях — християнстві та ісламі. Крім того, в умовах втрати євреями державності та території іудаїзм відігравав роль головного чинника збереження євреїв як нації. Іудаїзм у вузькому значенні — це суто національна релігія, оскільки іудеями можуть бути тільки етнічні євреї. У широкому розумінні він є комплексом правових, моральних, філософських і релігійних уявлень, які впродовж тисячоліть визначали уклад життя єврейського населення Землі.

 Іудаїзм  — перша у світі монотеїстична  релігія

Історії відомі три релігійні монотеїстичні  системи: іудаїзм, християнство й іслам. Релігієзнавство встановило їхню наступність, взаємний вплив і закономірність виникнення в одному регіоні Землі — близькосхідному. Тут, на Близькому Сході, раніше, ніж в інших регіонах нашої планети, зародились перші найдавніші осередки цивілізації, сформувались перші цивілізовані деспотії, держави з абсолютною владою фараонів, імператорів, царів. Монотеїзм — відображення деспотичного абсолютизму. Єдиний деспот, режим абсолютної влади у той далекий від нас час не могли функціонувати без своєї духовної опори — релігії з одним-єдиним богом.

Іудаїзм — перша  в історії монотеїстична релігія. З невеликими змінами у догматиці, культі й організації він існує  з II—І тис. до н. е. Процес його виникнення і формування відомий нашим сучасникам, головним чином, з текстів Біблії, точніше, найдавнішої її частини — Старого Завіту.

Термін "іудаїзм" (у перекладі з івриту — "Яаадут") походить від імені Єгуди —  міфічного засновника стародавнього  племені євреїв. Згідно з біблійною  легендою, це плем'я було найчисленнішим і найсильнішим серед дванадцяти єврейських кочових племен. У Біблії про них згадується як про "дванадцять колін Ізраїлевих", основоположниками яких нібито були дванадцять синів Іакова, одного з патріархів (вождів) предків ізраїльтян: Рувим, Симеон, Левій, Іуда, Іссахар, Завулан, Дан, Неффалим, Гад, Асир, Веніамін, Йосиф (коліно Иосифа іноді поділяють на коліна Ефраїма і Манассії). Вони кочували берегами Середземного моря. На чолі племен стояли воєначальники (у Біблії вони називаються "суддями"). У ХШ ст. до н. е. ці племена прийшли до Ханаану — близькосхідного регіону, що пізніше почав називатися Палестиною за ім'ям племені філістимлян (від давньоєвр. "пеліштим" — народ моря), яке завоювало вузьку узбережну смугу Середземного моря приблизно у той самий час, коли євреї захопили рівнину регіону. У Біблії часто згадуються й інші його назви: "земля Ізраїлю", "земля євреїв", "земля Яхве", "спадок Ізраїлю", "Священна земля", "Земля обітована". Давні іудеї Палестиною називали тільки західну частину території, яку заселяли філістимляни ("Палестина" — "Філістія" — земля філістимлян). "Батько історії" Геродот називав цю землю "Сирія Палестина", а з початку V ст. до н. е. греки поширили назву "Палестина" на всю територію регіону. Незважаючи на такий плюралізм назв, не можна вважати, що вживання слова "Палестина", у застосуванні до стародавнього світу, хоч якось кидає тінь або, навпаки, додає аргументів до сьогоднішньої політико-національно-релігійної територіальної суперечки між євреями і арабами-палестинцями. Більше 50 років продовжується ця конфронтація з частими кривавими конфліктами і руйнівними війнами.

Потреба у захисті  нестійкого об'єднання єврейських племен від численних ворогів-кочівників стала причиною появи сильної  централізованої влади. З ініціативи судді Самуїла у Ханаані було створено монархію — Ізраїльсько-іудейське царство. Першим її царем у 1030—1010рр. дон. е. був Саул. Він походив з найменшого єврейського племені веніамітян, нащадків Веніаміна, і був спеціально запропонований на царство, щоб звести до мінімуму міжплемінні чвари, або й зовсім покінчити з ними. В одному з боїв із філістимлянами Саул загинув. Його змінив цар Давид з роду Іуди. Він правив у 1010—970 рр. до н. е. У Біблії Давида названо найвеличнішим із царів. Він перетворив Ізраїльсько-іудейську державу з коаліції розрізнених племен на єдину імперію, а Єрусалим — на її столицю (з того часу Єрусалим називають "містом Давида"). Будучи талановитим музикантом, він написав книгу Псалмів. Його успішне правління зумовило привілейоване становище іудейського роду в давньоєврейській державі, а також той факт, що термін "іудей" став часто використовуватися як еквівалент терміна "єврей".

У 970—930 рр. до н. е. царем Ізраїльсько-іудейського  царства був син Давида Соломон  на прізвисько "Мудрий". Він прославився гнучким розумом і незвичайністю суджень. Нашому сучаснику важко повірити в те, що ця людина справді жила і була царем, мала вражаючу кількість дружин і наложниць, побудувала дивний храм, якому судилося неодноразово бути зруйнованим, відбудованим і знову перетвореним на руїни. Проте більш за все Соломон заслужив повагу нащадків своїм розумом. Він був чи не єдиним персонажем в історії цивілізації, про якого і іудеї, і християни, і мусульмани стверджують: "Вустами біблійного царя говорить сама Мудрість". За останні три тисячі років цю істину ніхто так і не наважився спростувати.

Соломон став царем  у шістнадцятирічному віці. Про початок  його царювання відомий історик  єврейського народу Йосиф Флавій (I ст. н. е.) свідчить: "Юні роки його не заважали йому бути справедливим, суворо дотримуватись законів і пам'ятати передсмертні настанови свого батька. Він вирішував усі справи з великою обачністю, ніби був набагато старшим і володів значно більшим досвідом..."1.

Перше ж судове рішення, що його прийняв Соломон, розкрило народу всю глибину мудрості молодого царя. До нього прийшли дві жінки, які жили по сусідству й одночасно народили дітей.

Дитина однієї з жінок померла, і вона таємно підклала її сусідці, а собі забрала  живу. Друга мати лише вранці помітила підміну. На її благання повернути сина, сусідка відповідала: "Ні, твій син мертвий, а мій — живий". Обидві жінки звернулись до царя Соломона з проханням їх розсудити. Він вислухав обох і сказав, що негайно накаже розрубати дитину навпіл, щоб порівну розділити її між претендентками. Почувши таке, справжня мати погодилася віддати сина своїй сусідці аби тільки зберегти йому життя. Інша ж уперто твердила: "Нехай він не дістанеться ні тобі, ні мені. Рубайте!". Тоді цар оголосив, що він точно визначив, хто є справжньою матір'ю немовляти. Такий мудрий підхід до вирішення проблем отримав назву "Соломонове рішення".

За переказами, у царя Соломона був перстень, що на ньому було викарбовано вислів: "Все минає". У тяжкі моменти  Соломон дивився на нього і  заспокоювався. Але одного разу трапилось таке нещастя, що мудрі слова, замість того, щоб утішити царя, викликали в нього приступ роздратування. Розгнівавшись, він зняв перстень з пальця і шпурнув його на підлогу. Перстень покотився, і Соломон раптом побачив, що на його внутрішньому боці теж є якийсь напис. Зацікавившись, він підняв перстень і прочитав: "І це минеться". Отже, цю, здавалося б, трагічну ситуацію було передбачено віковою мудрістю. Гірко засміявшись, Соломон надів перстень і більше з ним не розлучався.

Дослідники історії євреїв та іудаїзму приписують Соломонові авторство 90 % світової афористики (узагальнених і завершених думок-висловів у лаконічній формі): "Все суєта суєт. Все марне і ловля вітру"; "Не допоможе багатство у день гніву, правда ж урятує від смерті"; "Мудра дружина облаштовує свій дім, а нерозумна руйнує його власними руками"; "Хто риє яму, той упаде в неї, і хто покотить камінь вгору, до того він і повернеться"; "Що золоте кільце у носі свині, те ж і жінка гарна, але безрозсудна" і т. ін. Соломону також приписується авторство глав Біблії — "Екклезіаста" (від давньогр. — проповідник), "Пісня пісень" і "Притчі Соломонові" (915, з інших джерел — 3000, невеличких алегорично-повчальних розповідей, в яких зміст подій та їх розвиток залежать від надприродного начала).

За роки правління  Соломона Ізраїльсько-іудейське царство  стало багатою і могутньої  імперією, проте люди у ній страждали  від великихподатківіпримусовоїтрудовоїповинності.У930 р. до н. е., коли престол після Соломона успадкував його син Ровоам, народ підняв проти нього повстання, внаслідок чого держава розділилась на два самостійних царства: Іудею (на півдні) та Ізраїль (на півночі). Іудейське царство заснували два коліна Ізраїлевих — Іуди і Веніаміна. Воно було невеликим (його площа становила приблизно 5630 кв. км), проіснувало до 587 р. до н. е., коли його захопили вавилоняни, зруйнували Єрусалим і насильно переселили більшу частину населення до Вавилону. Ізраїльське царство заснувала решта поколінь синів Іакова. Його територія була втричі більшою за площу Іудеї. Проіснувало воно до 721 р. до н. е., коли його завоювали ассирійці.

Єврейські племена  у Ханаані були політеїстичними, з численними примітивними культами і первісними ранніми віруваннями, як і будь-які інші кочівники. Тільки у другій половиш П тис. до н. е. у частини цих племен (у зв'язку з процесом розпаду в них родового ладу) виникло уявлення про створення світу єдиним творцем. Звичайно, ним міг стати лише головний бог племені Іуди на ім'я Яхве, оскільки це єврейське плем'я у Ханаані було не тільки наймогутнішим, а й найбільш войовничим (звідси ще одне ім'я у Яхве — Саваоф, що у перекладі з давньоєврейської означає — войовничий). У ті часи Яхве-Саваоф уявлявся богом з крилами, який літає між хмарами і з'являється під час грози, блискавки, бурі та пожежі.

Поступово Яхве був визнаний спільним Богом усіх дванадцяти племен. Усі інші боги були частково відкинуті, деякі злилися  з образом Яхве, а частині з  них багато євреїв поклонялись століттями й у подальшому. Авторитет Яхве значно зріс у єврейській спільноті після того, як за правління царя Соломона в Єрусалимі на його честь було споруджено храм (945 р. до н. е.). Яхве став шануватись як цар, який з небесного трону керує долями людей земного царства — Ізраїлю.

Храм споруджували десятки тисяч людей впродовж семи років. Він був побудований з каменю, внутрішні стіни були облицьовані ліванським кедром та інкрустовані золотом. Храмовий комплекс включав притвор (частина храму, що відокремлена від середньої його частини глухою стіною), святилище (вівтар — частина храму, що призначена для священнодійства духовенства) і Святу Святих — кімнату розміром 10 метрів у довжину, ширину і висоту. У Свята Святих містився Ковчег Завіту — скриня для збереження священних предметів. Зсередини ця кімната була обшита кедровим деревом з різьбленими та інкрустованими золотом зображеннями херувимів (в іудейській міфології — одні з вищих, наступні після серафимів, ангели з шістьма крилами і багатьма очима), плодів і квітів. За свідченням Йосифа Флавія, навколо храму було побудовано тридцять маленьких приміщень, які міцно скріплювали структурні елементи головного приміщення. Всередині всі будівлі були з'єднані між собою дверима. Зовнішнє оздоблення храму було виконане з настільки ретельно обтесаних і припасованих один до одного каменів, що ніхто не міг помітити на ньому навіть сліду від молотка або якогось іншого інструмента. Незважаючи на всю цю велич, будівля сприймалась як надзвичайно легка через співвідношення своїх елементів, а вся її гармонійність здавалась скоріше природною, ніж результатом прояву будівельного мистецтва. Під час освячення храму Соломон звернувся до Бога з молитвою, в якій були такі слова:

Господи, Боже Ізраїлевий!

Немає Бога подібного Тобі

на  небесах угорі і на землі внизу;

Ти  зберігаєш завіт і милість  до рабів Твоїх,

які ходять перед Тобою, всім серцем своїм...

Небо  і небо небес не вміщують Тебе...

Почуй звернення і молитву, яку раб  Твій

проголошує  Тобі зараз.

У 587 р. до н. е. Єрусалим захопила армія царя Вавилону (нині територія Іраку) Навуходоносора П. Храм Соломона було зруйновано, значна частина населення царства опинилась у полоні, а іншим вдалося втекти до країн, розташованих на узбережжі Середземного моря. Через 50 років Вавилонське царство було завойоване Персією, і євреї отримали можливість повернутися на батьківщину. Проте не всі вони повернулись до Єрусалима. Більшість залишилась жити у різних частинах Перської імперії. Відбулося перше розсіювання євреїв по Землі. В історії це явище називається процесом утворення єврейських діаспор. Одним із його наслідків стало пов'язування євреями свого релігійного життя з місцевими синагогами (з гр. — зібрання, місце зібрання, молитовний дім і спільнота віруючих в іудаїзмі). Надалі синагоги перетворились на головне місце релігійного поклоніння й освіти. Цей факт став однією з основних причин швидкого збільшення єврейських громад у країнах Середземномор'я впродовж наступних століть.