Контрольная работа по "Финансам". 232

Зміст

1. Діяльність НБУ з обслуговування уряду.Забеспечення касового виконання бюджету.Роль НБУ в управлінні зовнішнім та внутрішнім боргом.

2. Цілі,методи та розвиток механізмів рефінансування банків.Рефінансування банків в умовах кризи та економічного зростання.

Література 

1.Діяльність НБУ з обслуговування уряду.Забеспечення касового виконання бюджету.Роль НБУ в управлінні зовнішнім та внутрішнім боргом.

Центральний банк, виступаючи у ролі банкіра і фінансового агента уряду, тісно взаємодіє з органами державної влади.

Відповідно до Закону України  “Про Національний банк України” під

час виконання своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

Головним критерієм успішності проведення грошово - кредитної політики є підтримання у середньостроковій  перспективі (від 3 до 5 років) низьких  стабільних темпів інфляції, що вимірюються  індексом споживчих цін. Річний показник приросту індексу споживчих цін у 2013 –2014 роках має стабілізуватися в діапазоні 4 – 6%, а починаючи з 2015 року – утримуватися в межах 3–5%.

Таким чином, згідно із Законом  України "Про Національний банк України" НБУ є:

o центральним банком держави,  основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

o емісійним центром;

o валютним органом;

o органом банківського  нагляду;

o банком банків;

o банком уряду;

o організатором міжбанківських  розрахунків.

Сутність касового виконання державного бюджету полягає у прийнятті розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету, зарахуванні доходів на рахунки відповідних бюджетів, зберіганні грошових коштів бюджету, видаванні цих коштів на заходи, передбачені бюджетом, та веденні відповідного обліку й звітності. Отже, касове виконання бюджету – це організація та здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.

У світовій практиці використовуються різні системи касового виконання  державного бюджету: банківська, казначейська, змішана. В Україні згідно із Законом  «Про банки і банківську діяльність»  касове виконання державного бюджету  організовує Національний банк України.

Казначейська система  касового виконання державного бюджету, запроваджена в Україні в 1997 р., передбачає, що Головне управління Державного казначейства доводить до головних розпорядників бюджетних коштів затверджені обсяги фінансування за підрозділами бюджетної класифікації. У свою чергу, головні розпорядники на основі отриманих даних складають розподіл бюджетних коштів по областях за підвідомчими установами, організаціями, а також розділами, параграфами і статтями бюджетної класифікації. Головне управління Державного казначейства, отримавши від розпорядників розподіл бюджетних коштів, переказує гроші своїм територіальним управлінням, щоб забезпечити фінансування видатків державного бюджету.

Казначейська форма виконання  бюджету базується на принципі роботи єдиного казначейського рахунка.

Єдиний казначейський  рахунок - це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих в установах банків за відповідним балансовим рахунком, на які зараховуються податки, збори, інші обов'язкові платежі Державного бюджету та надходження з інших джерел, встановлених законодавством України, і з яких органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо на користь суб'єктів господарської діяльності, які виконали роботи та/або надали послуги розпорядникам бюджетних коштів.

Прийняття Бюджетного кодексу легалізувало казначейське обслуговування бюджетів та розпорядників бюджетних коштів.

У зв'язку з набуттям Державним  казначейством України з 2001 року статусу учасника системи електронних  платежів Національного банку України (далі - СЕП НБУ) і розгортанням роботи розрахункових палат Державного казначейства була розроблена нова система  бухгалтерського обліку та звітності, прийнята нова бюджетна класифікація та план рахунків щодо виконання бюджетів.

26 червня 2002 р. Державне  казначейство України затвердило  «Положення про єдиний казначейський  рахунок». Згідно з Положенням  єдиний казначейський рахунок  — це рахунок, відкритий Державному  казначейству України в Національному  банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у Системі електронних міжбанківських переказів (СЕМП) НБУ. У Національному банку України територіальним управлінням. Державного казначейства рахунки не відкриті, оскільки безпосереднім учасником СЕМП НБУ виступає Державне казначейство України.  
У 2003 р. Державне казначейство України за погодженням з НБУ забезпечило переведення територіальних управлінь у 17 регіонах України на розрахунки через консолідований казначейський рахунок за восьмою моделлю обслуговування через Систему електронних міжбанківських переказів НБУ.

Система електронних платежів НБУ дозволяє:

- одержувати інформацію  про здійснення операції в  будь-який час;

- здійснювати міжбанківські  платежі протягом 10-15 хвилин;

- негайно відобразити  у бухгалтерському обліку проведені операції;

- складати щоденний баланс  бюджету, використовуючи єдину  інформаційну базу Державного  казначейства.

Структура єдиного казначейського рахунку об'єднує:

- субрахунок, який відкритий  у Державному казначействі України  (центральний рівень);

- субрахунки, що відкриті  управлінням Державного казначейства  в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Безпосереднім учасником  СЕП НБУ є тільки Державне казначейство України, тому на його балансі відкритий  відповідний єдиний казначейський  рахунок. Територіальним управлінням  Державного казначейства рахунки в  НБУ не відкриваються.

Для відображення операцій, що проводяться через СЭП протягом дня, Державному казначейству України  та територіальним управлінням відкриваються  технічні рахунки. Державне казначейство щодня формує оборотно-сальдовий баланс рахунків, що і є основою для одержання інформації про фактичні надходження доходів в бюджет.

Роль НБУ в  управлінні внутрішнім та зовнішнім  боргом.

Основними складовими державного боргу, які відображають сфери розміщення державних боргових зобов'язань, виступають зовнішній та внутрішній борги. Але, якщо поява внутрішнього боргу приходиться безпосередньо на час появи державного боргу, то поява категорії "зовнішній борг" приходиться на час, коли держава була не здатна задовольняти власні потреби за рахунок подальшого збільшення внутрішнього боргу внаслідок обмеженості внутрішніх ресурсів країни чи інших причин.  
Однак, в умовах постійної інтернаціоналізації економічного життя, яка проявляється у зростанні руху капіталів між країнами, підвищенні міжнародних валютно-фінансових та грошово-кредитних відносин, динамічний розвиток будь-якої національної економіки за сучасних умов значною мірою залежить від здатності використовувати саме зовнішні джерела фінансових ресурсів, ефективної участі в роботі міжнародних ринків фінансів та капіталів, активної інтеграції до діючих структур кредитного сприяння, а залучення фінансових коштів зарубіжного походження може відіграти стабілізуючу роль не лише на ринку валют, а й у монетарній сфері.

Роль НБУ в обслуговуванні зовнішнього боргу України 

До основних методів фінансування внутрішнього державного боргу за участю центрального банку слід віднести:

здійснення емісії грошей;

надання прямих кредитів центрального банку уряду;

залучення внутрішніх позик.

Найпростішим методом  фінансування державного боргу є  емісія грошей центрального банку, внаслідок  якої збільшується обсяг доходів  бюджету за рахунок різниці між номінальною вартістю грошей та фактичними затратами на їх виготовлення (сеньйораж). Недоліком цього методу є посилення інфляції та знецінення грошей внаслідок зростання кількості засобів платежу в обігу, незабезпечених реальними активами.

Надання прямих кредитів центральним  банком уряду є досить простим  способом покриття дефіциту державного бюджету. За своєю суттю надання прямих кредитів не відрізняється від емісії грошей і використання цього методу в розвинутих країнах або заборонене взагалі, або здійснюється в межах чітко визначених параметрів (наприклад, для кредитування тимчасового «сезонного» розриву між видатками та надходженнями бюджету). Широкого поширення надання прямих кредитів уряду для покриття дефіциту державного бюджету набуло в країнах, що розвиваються .

Активне застосування цих  двох методів не є доцільним, особливо при значній питомій вазі зовнішнього державного боргу, оскільки сплачувати його слід у іноземній валюті.

Важливим джерелом покриття дефіциту державного бюджету є внутрішні  державні позики, що мобілізуються  шляхом акумулювання тимчасово вільних  грошових коштів юридичних та фізичних осіб (банків, фінансових компаній, підприємств, населення) на певний термін на умовах виплати доходу й оформлюються борговими зобов'язаннями держави у безготівковій чи готівковій формі. Важливе значення при цьому має вид джерела фінансових коштів — чи цінні папери уряду розміщуються серед приватних суб'єктів, чи їх купує центральний банк.

При первинному розміщенні державних цінних паперів у центральному банку останній випускає в обіг додатковий обсяг незабезпечених засобів платежу, що призводить до інфляції. Така операція центрального банку є лише прихованою емісією і має ті ж негативні наслідки, що й попередні методи.

Зовнішній державний борг складається із заборгованості за кредитами (позиками) держави, залученими з іноземних джерел. Залежно від того, чи держава виступає позичальником чи гарантом погашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками, зовнішній державний борг поділяється на:

прямий зовнішній державний  борг — формується через залучення  іноземних кредитів, безпосереднім  позичальником яких є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик;

умовний зовнішній державний  борг — формується за рахунок іноземних  кредитів, залучених іншими позичальниками під державні гарантії.

Зростання державного боргу і його обслуговування повинно супроводжуватися виробленням ефективної стратегії управління державним боргом. До найважливіших заходів у цій сфері відносять: вироблення стратегії державного запозичення, обслуговування накопиченого державного боргу, аналіз та прогнозування-обсягів боргу, оцінка впливу державних запозичень на макроекономічну ситуацію в країні (особливо щодо зовнішнього державного боргу). Управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України .

Національний банк як «банкір уряду» виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету, і виконує функції платіжного агента уряду. НБУ виконує операції щодо обслуговування зовнішнього державного боргу з метою задоволення поточних потреб уряду в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань. Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів затверджується Верховною Радою України.

Мета управління зовнішнім  боргом полягає у забезпеченні за рахунок зовнішніх позик економічного розвитку країни й уникненні при  цьому макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому. У світовій практиці оцінка рівня зовнішньої заборгованості країни здійснюється з погляду економічного розвитку держави у зіставленні з основними макроекономічними показниками.

Якщо державний борг зростає  швидше, ніж зростає ВВП, то обслуговування державного боргу фактично здійснюється за рахунок зниження життєвого рівня населення. Якщо ж державний борг зростає в умовах падіння ВВП, то наслідки для країни-боржника будуть більш негативними. Накопичення ж боргів з року в рік може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і призвести до втрати країною політичних позицій у світовому співтоваристві.

Важливий напрямок управління державним боргом - це проведення погашення  одержаних коштів.

У світовій практиці використовуються декілька способів погашення державного боргу:

1. Проведення передбачених  умовами позик виплат основного  боргу в установлені строки.

2. Здійснення рефінансування  позик. 

3. Викуп боргу, або обмін  боргових зобов'язань на інші  активи, які знаходяться в державній  власності. 

4. Списання боргу повністю, або частково, яке проводиться  за ініціативою боржника та  за рішенням кредиторів.

5. Анулювання (повна відмова)від виплати боргу.

Рефінансування державного боргу — це погашення боргу за рахунок коштів, мобілізованих шляхом емісії і розміщення нових боргових цінних паперів або проведення реструктуризації позик. Кожний з названих способів рефінансування боргу має позитивні і негативні сторони. Залучення коштів в процесі розміщення нових боргових цінних паперів держави є більш сприятливим для кредиторів.

Разом з тим, такі операції є більш затратними для держави. Негативом в використанні цього  способу є і те, що відбувається накопичення боргу. В умовах здійснення незваженої політики управління боргом така тактика може привести до так  званої перевернутої піраміди, коли поточні борги погашаються за рахунок нових наростаючих емісій. В кінці-кінців цей спосіб може обернутися тим, що фінансування боргу стає нераціональним і навіть збитковим (в порівнянні з іншими способами) для держави.

Реструктуризація боргу - це угода про прийняття нового плану погашення боргу. Реструктуризація може проводитися різними способами:

1) пролонгації боргу; 

2) прийняття нової угоди,  що передбачає зміну умов погашення  боргу; 

3) введення тимчасового  мораторію на виплату процентів  або частини основного боргу; 

4) проведення конверсії  боргу. 

Конверсія позик - це обмін  поточних державних позик на нові зобов'язання. При цьому проводиться зміна первісних умов позики: строків погашення, ставок процентів, способів виплати доходів та ін. Конверсія може бути добровільною, обов'язковою і примусовою.

В разі прийняття примусового  варіанту конверсія проводиться  тільки в рамках установленого періоду. Використовуються також такі методи рефінансування, пов'язані з конверсією, як консолідація позик (переведення короткострокових зобов'язань в довгострокові) та уніфікація позик (заміна або об'єднання декількох зобов'язань в одну позику).

При проведені конверсії державні органи управління, як правило, намагаються перенести строки погашення позик на більш віддалені періоди. Це досягається, наприклад, шляхом заміни старих боргових цінних паперів новими.

Такі операції є менш затратними з боку організації їх проведення порівняно з емісією і розміщенням  нових, не пов'язаних позик та вони є більш складними за виконанням. Адже проведення конверсії позик потребує одержання згоди всіх або більшості кредиторів держави.

 За 9 місяців 2013 року обсяг валового зовнішнього боргу України зріс на 2.7 млрд. дол США і на кінець ІІІ кварталу 2013 року становив 137.7 млрд. дол. США. Відносно ВВП обсягборгузрісз76.6% до77.3%. Основним чинником такої динаміки було зростання  обсягів  зовнішніх  зобов ’язань реального сектору економіки , тоді як борг органів грошово – кредитного регулювання та банків продовжив скорочуватися .

Зовнішні зобов’язання секторів загального державного управління та органів грошово – кредитного регулювання (далі – ЗДУ та ОГКР відповідно) за 9 місяців 2013 року зменшилися на 2.3млрд . дол .США – до 29.9 млрд.дол

Відносно ВВП борг державного сектору скоротився з 18.3% до 16.8%.

У поточному році банки продовжили скорочувати свою зовнішню заборгованість . За 9 місяців 2013 року борг банківського сектору зменшився на 0.4 млрд . дол. США і станом на 1 жовтня 2013 року становив 21.2 млрд. дол. США(11.9% від ВВП ).Напочатку року українські банки розмістили єврооблігацій на загальну суму 1.3 млрд . дол. США. Водночас заборгованість банків за довгостроковими кредитами скоротилася на 2.0 млрд. дол. США.

Роль НБУ у обслуговуванні внутрішнього боргу.

Внутрішній державний борг України складається з:

- випущених державних  цінних паперів у вигляді облігацій  внутрішньої державної позики (ОВДП);

- інших зобов’язань у  грошовій формі, гарантованих  Урядом України;

- кредитів, одержаних Урядом  України;

- частини боргових зобов’язань  СРСР, що їх перебрала Україна.

Відповідно до чинного  законодавства України боргові  зобов’язання уряду, що оформлені державними цінними паперами, виступають у вигляді  облігацій і казначейських зобов’язань  України.

Облігації внутрішньої державної  позики випускаються від імені держави і відповідно до рішення Кабінету Міністрів України. Функції НБУ в обслуговуванні внутрішнього державного боргу наведено на рис. 1.

Рис. 1. Функції НБУ в обслуговуванні внутрішнього державного боргу

Процес розміщення державних облігацій пов’язаний з проведенням НБУ закритих аукціонів. Аукціони проводяться у приміщенні НБУ з використанням комп’ютерної системи «ЛІГА».

До складу безпосередніх  учасників аукціонів входять:

- Міністерство фінансів України, яке за дорученням Уряду України здійснює розміщення облігацій, а також виконує обов’язки гаранта своєчасності сплати доходу та погашення облігацій;

- НБУ, який виконує обов’язки генерального агента з обслуговування випусків облігацій та проведення платежів за ними;

- комерційні банки, що виступають покупцями облігацій або на договірних засадах виконують роль фінансових посередників у придбанні цінних паперів фізичними та юридичними особами – резидентами і нерезидентами.

Установи банківської  системи – юридичні особи безпосередньо висту-пають покупцями облігацій, а також на договірних засадах виконують роль фінансових посередників у придбанні цих цінних паперів фізичними та юридичними особами, в тому числі нерезидентами.

Національний банк України  може укладати окремі угоди з торговцями цінними паперами щодо надання їм програмно- технологічних засобів  участі у торгах облігаціями та ведення  депозитарного обліку операцій з  ними. Угода може бути укладена за умови  придбання програмно-технологічних  засобів електронної пошти та подання копії угоди з комерційним  банком про розрахункове обслуговування.

На відміну від комерційних  банків – учасників торгів з первинного розміщення облігацій, Національний банк України на підставі угоди з торговцем  цінними паперами перед початком проведення аукціону може вимагати переказати через обслуговуючий комерційний  банк на окремий субрахунок  Національного  банку України кошти, обсягом  не менше як 2 % від номінальної  вартості облігацій, яка вказується у його заявках на придбання облігацій. За відсутності необхідних коштів заявки торговця цінними паперами не допускаються до участі у торгах. Така попередня  сплата забезпечує достатні гарантії проведення торговцем цінними паперами платежів за облігаціями і, як наслідок, вчасне здійснення розрахунків Національним банком України з Головним управлінням  державного казначейства.

За результатами проведення торгів його учасники через засоби телекомунікаційного зв'язку одержують  повідомлення про обсяги придбання  облігацій та суми платежів за ними. Отримавши таке повідомлення (за умови  придбання облігацій у строки, визначені умовами розміщення), торговець  цінними паперами через обслуговуючий  комерційний банк виплачує необхідні  кошти за відніманням тих, що перед  початком проведення аукціону переказані до ОПЕРУ Національного банку  України.

У разі невчасного переказування  коштів за облігаціями, придбаними на торгах з їх первинного розміщення, на підставі даних ОПЕРУ Національного  банку України до порушників платіжної  дисципліни застосовуються такі штрафні санкції.

На підставі зведеної відомості  розподілу облігацій за учасниками торгів і даних депозитарного  обліку на клірингових засадах формуються дані щодо результатів проведення торгів.

Кліринг проводиться з  урахуванням взаємних грошових зобов'язань  між учасниками торгів за придбані облігації, з одного боку, та Міністерством  фінансів України, з іншого, при сплаті доходу або погашенні облігацій  за умови, що строки проведення платежів збігаються.

Національний банк України  надсилає учасникам аукціонів офіційне повідомлення про результати аукціонів. Це повідомлення містить розрахунок взаємних зобов'язань за аукціонами з розміщення облігацій та дані про  обсяги сплат, що здійснюються за рахунок  державного бюджету.

2. Цілі,методи та розвиток механізмів рефінансування банків.Рефінансування банків в умовах кризи та економічного зростання.

Центральний банк є банком банків, кредитором в останній інстанції, тобто тільки цей банк може задовольнити додаткову потребу економіки в кредитах. Якщо комерційні банки (далі — банки) використали всі можливості для збільшення, або поповнення, своєї ресурсної бази через рефінансування активів на фондовому ринку чи на ринку міжбанківських кредитів, вони звертаються до центрального банку.

У нашій країні кредитором останньої інстанції (центральним банком) є Національний банк України. Проводячи відповідну грошово-кредитну політику, він може кредитувати банки через: кредитні тендери, операції репо (купівля-продаж державних цінних паперів) і рефінансування інвестиційних операцій (вкладення коштів у векселі й облігації та акції суб’єктів підприємницької діяльності й місцевих органів влади).

Для здійснення ефективної діяльності по залученню та розміщенню грошових коштів банк завжди повинен  мати достатньо високий рівень ліквідності  активів. Постійно підтримувати її на такому рівні банку досить важко. Тому вирішення цієї задачі покладено на Національний банк

Національний банк як кредитор останньої інстанції з метою  підтримки ліквідності комерційних банків на необхідному рівні надає кредити цим банкам, шляхом рефінансування їхніх активних операції. При цьому мова йдеться не просто про «порятунок» певного банку, а про запобігання банківської паніки, яка може призвести до кризи всієї банківської системи в цілому. рефінансування комерційний національний банк.

НБУ з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку  застосовує такі механізми рефінансування банків:

―  операції рефінансування;

―  надання стабілізаційного кредиту;

―  операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

Одним з ключових елементів  грошово-кредитної політики є рефінансування комерційних банків. Сутність цього  інструменту полягає в тому, що кредитно-банківські інститути, які  відчувають тимчасові фінансові  труднощі, мають можливість звернутися до центрального банку за одержанням позичок. Кредити рефінансування дають їм змогу зменшити запаси власних ліквідних коштів у результаті використання запозичень у центрального банку. У цьому значенні кредити рефінансування є складовою механізму захисних заходів, джерелом тимчасових ресурсів, необхідних для поповнення резервів. Однак доступ до цих кредитів не вільний, а розглядається як привілей. Можливість отримання кредитів рефінансування залежить від ряду факторів, і насамперед, від стану грошово-кредитної сфери країни, фінансового стану позичальника .

Ставки рефінансування залежать від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів і встановлюються центральним банком. Збільшення ставки за кредитами рефінансування призводить до зменшення обсягів кредитів, взятих комерційними банками у центрального банку. Така ситуація на міжбанківському ринку характерна для періодів високої інфляції і є відбиттям рестрикційної грошово-кредитної політики. Зменьшення такої ставки, як інструмент експансивної політики центрального банку, має зворотну дію – отримання кредитів стає для банків вигіднішим .

Об'єктом рефінансування є банківські інститути. Кредити  рефінансування надаються тільки стійким банкам, які зазнають тимчасових фінансових труднощів. У випадках, коли діяльність потенційного позичальника викликає сумнів у центрального банку, кредити надаються тільки після одержання висновку аудиторської фірми про фінансовий стан даного банку. Таким чином, критеріями, що обмежують право банківських установ на звернення до центрального банку за кредитами рефінансування, як правило, є не тільки форма їхньої організації, а й рівень платоспроможності .

Кредити рефінансування розрізняються  залежно від:

1.Форми забезпечення:

а) облікові кредити;

б) ломбардні кредити.

2.Термінів використання:

а) короткострокові, що надаються  на 1 або кілька днів (кредит ”овернайт”);

б) середньострокові - до 1 року (ломбардне кредитування);

в) довгострокові - терміном погашення більше одного року (стабілізаційні кредити).

3.Методів надання:

а) прямі кредити;

б) кредити, реалізовані центральними банками через аукціони.

4. Цільового характеру:

а) корегуючі кредити;

б) сезонні кредити.

5.В залежності від спрямування  на сектори фінансового ринку:

а) рефінансування через  операції на відкритому ринку цінних па перів (операції РЕПО, іпотечне рефінансування);

б) рефінансування через  операції на міжбанківському ринку (наприклад, ломбардне рефінансування).

Таким чином, регулюючи процес кредитування комерційних банків, центральний  банк впливає на рівень їх ліквідності, а отже, і на загальну масу грошей в обігу.

Виходячи з критерію терміновості кредити рефінансування центрального банку поділяють на короткострокові (строком на 1 або кілька днів) і середньострокові (на 3—4 місяці). Найбільшу частку в сукупних кредитах рефінансування становлять короткострокові кредити, найчастіше одноденні, які центральні банки надають лише в тому випадку, коли комерційні банки не можуть знайти кредити на міжбанківському ринку, тим самим змушуючи їх пристосовуватися до економічних і фінансових обставин, не вдаючись постійно до регулярних кредитів центрального банку. Такого роду короткострокові кредити одержали назву коригуючих. Вони є найбільш розповсюдженими і масовими в періоди нестачі кредитних ресурсів і надаються з метою коригування фінансового стану банку, погіршення якого було зумовлено непередбаченим зменшенням депозитів, або виникненням тимчасових труднощів при одержанні кредитів зі звичайних джерел. Коригуючі кредити не можуть бути використані в спекулятивних цілях, тобто для здійснення спекулятивних операцій або фінансування сумнівних інвестицій. Наприклад, у США їх заборонено направляти на фінансування позик на федеральному фондовому ринку, придбання цінних паперів і погашення заборгованості приватним кредиторам.

Короткострокові коригуючі  кредити надаються під гарантію цінних паперів (переважно державних). В Італії, де вони одержали назву "кредити на обумовлений строк", коригуючі кредити надаються на період від 1 до 22 днів при максимальному терміні 32 дні. Погашення даного виду кредитів може здійснюватися частково або повністю після закінчення строку їхньої дії. В Італії цей вид кредитів є найбільш розповсюдженим і використовується тільки для покриття непередбачених потреб комерційних банків у ліквідних коштах.