Контрольная работа по "Водному праву". 3

Зміст

1. Міжнародно-правовий режим морських просторів………………..........2

2. Судновий екіпаж. Капітан судна, його права та обов`язки……………11

Список використаної літератури…………………………………………...14

1. Міжнародно-правовий режим морських  просторів

Простори морів і океанів  нашої планети з міжнародно-правової точки зору поділяються на 1) простори, що перебувають під суверенітетом  різних держав і утворюють їх територію, і 2) простори, на які не поширюється  суверенітет жодної з них.

До складу території кожної держави, що має морське узбережжя, входять внутрішні морські води. Міжнародні угоди і національні закони різних держав відносять до них води, що знаходяться між берегом держави і прямими вихідними лініями, що прийняті для відліку ширини територіального моря.

Внутрішніми морськими  водами прибережної держави вважаються також: 1) акваторії 3 портів, обмежені лінією, що проходить через найбільш віддалені  в бік моря точки гідротехнічних та інших споруд портів; 2) море, повністю оточене сушею однієї і тієї самої держави, а також море, все узбережжя якого і обидва береги природного входу до якого належать одній державі, наприклад Біле море; 3) морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній і тій самій державі і ширина входу в які не перевищує 24 морські милі. У тому випадку, коли ширина входу в затоку (бухту, губу, лиман) більша 24 морських миль, для відліку внутрішніх морських вод всередині затоки (бухти, губи, лиману) проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі таким чином, щоб цією лінією було обмежено якомога більший водний простір-

Ці правила  відліку внутрішніх вод в затоках (бухтах, губах і лиманах) не застосовуються до «історичних заток», які незалежно  від ширини входу до них вважаються внутрішніми водами прибережної держави в силу історичної традиції. Так, Канада вважає своїми історичними водами Гудзонову затоку (ширина входу близько 50 морських миль) та ін.

Правовий режим  внутрішніх морських вод встановлюється прибережною державою на її розсуд. Зокрема, судноплавство і рибальство, наукова і пошукова діяльність у внутрішніх морських водах регулюються виключно законами і правилами прибережної держави. Як правило, будь-які іноземні кораблі можуть заходити у внутрішні води іншої держави з дозволу останньої. Однак з метою розвитку міжнародних відносин прибережні держави відкривають багато зі своїх торгових портів для вільного заходу іноземних кораблів.

Військові кораблі, що на законних підставах перебувають  в іноземному порту, мають імунітет від юрисдикції прибережної держави. Згідно з Женевською конвенцією 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо державних морських невійськових кораблів імунітет визнається тільки за державними суднами, що експлуатуються в некомерційних цілях.

Морська смуга, розташована вздовж берега, а також  за межами внутрішніх морських вод, називається  територіальним морем чи територіальними  водами. На цю морську смугу певної ширини поширюється суверенітет  прибережної держави. Зовнішній кордон територіального моря є морським державним кордоном прибережної держави.

Положення про  поширення суверенітету прибережної  держави над територіальним морем  містяться в ст. 1 і 2 Конвенції  про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. і в ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Суверенітет прибережної  держави в територіальному морі здійснюється з дотриманням права  іноземних морських суден користуватись мирним проходом через територіальне море інших країн, що і відрізняє його від внутрішніх морських вод (ст. 17 Конвенції 1982 р.).

Нормальною  вихідною лінією для виміру ширини територіального моря є лінія  найбільшого відливу вздовж берега. Якщо ж берег є порізаним, то вихідною лінією буде лінія, яка з'єднує найбільш віддалені в бік моря точки.

Конвенція 1982 р. вперше в договірному порядку  задекларувала, що кожна держава  має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, що вимірюються  від встановлених нею вихідних ліній. На сьогодні більш як 110 держав встановили ширину територіального моря в межах до 12 морських миль. Однак близько 20 держав мають ширину територіального моря, що перевищує встановлений ліміт. А більше як 10 з них (Бразилія, Коста-Ріка, Панама, Перу та ін.) односторонніми законодавчими актами, прийнятими до Конвенції 1982 р., розширили свої територіальні води до 200 морських миль.

Стаття 33 до Конвенції 1982 р. визначає прилеглу зону до територіального  моря як смугу, яка не може перевищувати 24 морські милі від тих же вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря. В цій зоні держави користуються обмеженою юрисдикцією, здійснюючи контроль для таких цілей, як дотримання санітарних, іміграційних норм тощо.

Простори морів  і океанів, які знаходяться за межами територіального моря і не входять до складу території жодної з держав, традиційно іменувались відкритим морем. І хоч окремі частини цих просторів (прилегла зона, виключна економічна зона та ін.) мають різний правовий режим, всі вони мають однаковий правовий статус: вони не підлягають суверенітету будь-якої держави.

Ідея про  вільне користування відкритим морем висловлювалась ще в ХVІ-ХVІІ ст., зокрема найбільш обґрунтовано в книзі видатного голландського юриста Гуґо Ґроція «Вільне море» (1609 р.). Однак загальне визнання принцип свободи відкритого моря отримав тільки на початку XIX ст.

Положення про  режим відкритого моря були задекларовані  в Конвенції про відкрите море 1958 р. У ній ішлося, що «ніяка держава  не має права претендувати на підпорядкування будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету».

Конвенція 1982 р. внесла у правовий режим відкритого моря низку значних змін. Вона надала прибережним державам право встановлювати  за межами територіального моря в  прилеглому до неї районі відкритого моря виключну економічну зону шириною до 200 морських миль, в якій визначаються суверенні права прибережної держави на розвідку і розробку природних ресурсів зони. Свобода рибальства і свобода наукових досліджень у виключній економічній зоні були скасовані і замінені новими положеннями.

Дно відкритого моря належить до спільного спадку людства і не може експлуатуватися в односторонньому порядку. Багатьом західним державам ця ідея спільного спадку людства не подобається, і це є однією з головних причин, чому вони не ратифікували Конвенцію з морського права.

Питання про  створення за межами територіального  моря виключної економічної зони виникло на межі 60-70-х років XX століття. Ініціатива його виходила від країн, що розвиваються, які вважали, що в  умовах величезної технічної та економічної переваги розвинутих держав принцип свободи рибальства та видобування мінеральних ресурсів у відкритому морі не відповідає інтересам країн «третього світу» і вигідний тільки морським державам, що мають необхідні економічні і технічні можливості та сучасний флот.

Після певного  періоду заперечень великі морські  держави в 1974 р. прийняли концепцію  виключної економічної зони, що знайшло  відбиття в Конвенції з морського  права 1982 р. Конвенція передбачає право  інших держав за певних умов брати участь у промислі живих ресурсів виключної економічної зони, однак тільки за згодою прибережної держави. За прибережною державою визнана також юрисдикція щодо створення і використання штучних островів, установок та споруд, проведення морських наукових досліджень та збереження морського середовища.

Разом з тим  інші держави — як морські, так  і ті, що не мають виходу до моря, користуються у виключній економічній  зоні свободами судноплавства, польотами  над цією зоною тощо. На виключну економічну зону поширюються також і інші норми, що регулюють правопорядок у відкритому морі, а саме виключна юрисдикція держави прапора судна над своїм судном тощо. Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування виключної економічної зони своєму суверенітету.

Нині понад 80 держав мають  виключні економічні чи риболовецькі зони шириною до 200 морських миль. 16 травня 1995 р. було прийнято Закон України  «Про виключну (морську) економічну зону України», який повністю відповідає Конвенції 1982 р. Згідно зі ст. 2 цього Закону, морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Під континентальним шельфом  з геологічної точки зору розуміють  підводне продовження материка (континента) в бік моря до його різкого обриву чи переходу в материковий схил. З міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом розуміється морське дно, включно з його надрами, що простягається від зовнішньої межі територіального моря прибережної держави до встановлених міжнародним правом меж.

Питання про континентальний шельф в міжнародно-правовому аспекті виникло, коли виявилось, що в надрах шельфу знаходяться поклади матеріальних ресурсів, які стали доступними для видобування. На першій конференції ООН з морського права у 1958 р. прийнято спеціальну Конвенцію про континентальний шельф, що визнала суверенні права прибережної держави над континентальним шельфом для розвідки та розробки його природних багатств тощо.

У Конвенції континентальний  шельф визначається як поверхня і  надра морського дна підводних  районів поза зоною територіального моря на відстань до 200 морських миль чи за цією межею до такого місця, до якого глибина вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

На третій конференції  ООН з морського права були прийняті цифрові межі для встановлення зовнішнього кордону континентального шельфу. Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної держави як «морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі територіального моря на всій відстані природного продовження його сухопутної території до зовнішнього кордону підводної околиці материка чи на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань».

Якщо ж підводна околиця  материка простягається більш як на 200 морських миль, прибережна держава  може віднести зовнішню межу свого  шельфу за межі 200 морських миль, а саме до 350 миль від вихідної лінії або 100 миль від 2500-метро-вої ізобати, що з'єднує точки однакової глибини.

Права прибережної держави  на континентальний шельф не торкаються правового статусу вод над  шельфом і повітряного простору над ними. Крім того, всі держави  можуть прокладати підводні кабелі й  трубопроводи на континентальному шельфі. Наукові дослідження на континентальному шельфі в межах 200 морських миль можуть проводитися тільки зі згоди прибережної держави.

Отже, можна виділити дві  основні відмінності між континентальним  шельфом та виключною економічною  зоною, а саме: 1) континентальний шельф може простягатись і поза 200 морськими милями, у виключних випадках аж до режиму дна відкритого моря; 2) на відміну від континентального шельфу, права на який не потрібно декларувати, право на виключну економічну зону повинно бути заявлене - засвідчене спеціальною заявою.

Міжнародно-правовий режим  міжнародних проток і каналів 

Міжнародними  вважаються всі протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства і з'єднують між собою: 1) частини відкритого моря (чи виключних економічних зон); 2) частини відкритого моря з територіальним морем іншої чи кількох інших держав.

Конкретні протоки  мають свої особливості. Вважається, що такі протоки, як Ла-Манш, Гібралтарська та інші, є світовими морськими шляхами, відкритими для вільного і безперешкодного мореплавства і повітряної навігації всіх країн.

У частині III Конвенції  ООН з морського права «Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства», застережено, що вона стосується проток, які використовуються для міжнародного судноплавства, між однією частиною відкритого моря чи виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря чи виключної економічної зони.

У протоках між  районами відкритого моря і територіальним морем прибережної чи прибережних  держав «всі судна і літальні апарати  мають право транзитного проходу, якому не повинно чинитися перешкод».

Згідно з  Конвенцією про Чорноморські протоки (1936 р., Монтрьо, Швейцарія) передбачаються обмеження для проходу в мирний час військових кораблів нечорноморських держав. Загальний тоннаж військових кораблів усіх нечорноморських держав, що знаходяться в транзиті через протоки, не повинен перевищувати 15 тис. тонн, а їх загальне число не повинно перевищувати дев'яти. Загальний тоннаж військових кораблів всіх нечорноморських держав, що знаходяться в Чорному морі, не повинен перевищувати ЗО тис. тонн. Військові кораблі нечорноморських держав проходять через протоки з повідомленням за 15 діб і можуть знаходитись в Чорному морі не більше 21 доби.

Сучасні морські  канали побудовані на територіях певних держав під їхнім суверенітетом. Однак для деяких морських каналів  в силу їхнього великого значення для міжнародного мореплавства були встановлені міжнародні правові режими. Такі режими були встановлені, зокрема, для Суецького, Панамського, Кільського та Коринфського каналів.

Суецький канал  побудований у 1854-1869 роках і відкритий  для судноплавства 1869 р. Він з'єднує  Середземне і Червоне море, є найкоротпіим водним шляхом між портами Атлантичного та Індійського океанів і має важливе торгово-транспортне і стратегічне значення. Загальна довжина — 161 км, мінімальна ширина - 120 м. Константинопольська конвенція про Суе. цький канал 1888 р. закріпила принцип свободи судноплавства по каналу для «всіх комерційних і військових суден без різниці прапора» як у мирний, так і військовий час. Декретом президента Єгипту від 1956 р. компанію каналу націоналізовано, при цьому було заявлено, що Єгипет буде поважати свободу судноплавства по каналу відповідно до Конвенції 1888 р. Уряди Великої Британії, Франції та США кваліфікували дії Єгипту як односторонній акт і здійснили спробу домогтися інтернаціоналізації каналу, скликавши 1956 р. Лондонську конференцію з питання про Суецький канал, в котрій взяли участь представники 22 держав. Єгипет від участі в конференції відмовився. Рада Безпеки ООН визнала суверенітет Єгипту над каналом. Після англо-франко-ізраїльського вторгнення в Єгипет 1956 р., ізраїльської агресії проти арабських країн 1967 р. судноплавство по каналу було припинено і відновлено у 1980 р. після реконструкції. Укладений 1979 р. сепаратний єгипетсько-ізраїльський мирний договір надав ізраїльським суднам, в тому числі військовим, право проходу через канал. Панамський канал розташований на перешийку між Північною та Південною Америкою та з'єднує Тихий і Атлантичний океани. Відкритий для судноплавства у 1914 р. Довжина - 62 км. Режим судноплавства по каналу впродовж десятиліть фактично односторонньо регулювався США. У 1977 р. між США і Панамою були укладені два договори, а саме «Про Панамський канал» та «Про постійний нейтралітет Панамського каналу і його управління», які регулювали питання статусу каналу і передбачали поетапну передачу його і прилеглої до нього зони під суверенітет Панами до 31 грудня 1999 року. До кінця століття управління каналом здійснювала призначена урядом США Комісія, керівна рада якої складається з 5 американських і 4 панамських громадян. Були значно збільшені щорічні виплати США Панамі за експлуатацію каналу. Згідно з договором «Про постійний нейтралітет...» 1977 р. цей канал повинен і в мирний, і у військовий час залишатись «безпечним і відкритим для мирного проходу суден всіх країн на умовах повної рівності і недискримінації». У жовтні 1977 р. договори були схвалені на національному плебісциті в Панамі, після чого ратифіковані панамською стороною. При ратифікації сенатом США до договорів були внесені застереження, що залишали за США право військового втручання з метою підтримання каналу відкритим для судноплавства.

Кільський канал - найкоротший водний шлях між Балтійським  і Північним морями. Побудований  Німеччиною у 

1887-1895 рр., відкритий  для судноплавства у 1896 р. Довжина  ~ 98 км. До Першої світової війни він належав до внутрішніх вод Німеччини. Версальський мирний договір 1919 р. встановив міжнародно-правовий режим каналу. До початку Другої світової війни, порушивши в односторонньому порядку ці обмеження, Німеччина укріпила зону каналу. Після закінчення Другої світової війни правовий режим каналу не був визначений жодними договорами між зацікавленими державами і перш за все - Балтійськими державами. Нині судноплавство регулюється прийнятими в односторонньому порядку урядом ФРН «Правилами плавання в Нільському каналі», відповідно до яких канал відкритий для торговельних суден всіх держав; для проходу військових кораблів передбачено дозвільний порядок.

Коринфський канал, що з'єднує Егейське море з Адріатичним та Іонічним морями, був проритий через Коринфський перешийок у 1881-1893 рр. Довжина - 6 км. Режим каналу визначається національним законодавством Греції, згідно з яким торговельні судна всіх країн мають право вільного проходу через канал, для проходу військових кораблів встановлено дозвільний порядок.

2. Судновий екіпаж. Капітан судна, його права та обов`язки

Слово "екіпаж" походить з практики мореплавання, де на парусних судах люди, що виконують  різні функції, об'єднувалися в екіпаж для спільного управління судном.

Суднові екіпажі  об'єднували людей в ієрархію, в якій були начальник корабля - капітан, його помічники, молодші командири і виконавці - матроси. В даний час до складу морського екіпажу входять люди багатьох спеціальностей: навігатори, мотористи, радисти, кок, корабельний лікар і т. д. Кожна окрема людина в екіпажі називається "член екіпажу" (при розмові про давні часи зазвичай маються на увазі тільки особисто вільні, тобто Галерний раби до екіпажу не зараховувалися). Іноді як синоніма слову екіпаж вживають слово "команда", в цьому випадку також говорять про "члені команди".

Екіпаж судна  - персонал судна, якому у встановленому порядку доручено виконання обов'язків щодо управління та обслуговування судна під час плавання. До екіпажу судна входять капітан, ін. особи командного складу (помічники капітана, суднові механіки, електромеханіки, радіоспеціалісти, судновий лікар, боцман) та суднова команда (особи, що виконують служб, обов'язки на судні й не належать до його командного складу). В Україні мінімальний склад екіпажу судна, при якому дозволяється вихід у море, встановлюється залежно від типу судна, його призначення, району плавання та згідно з чинним законодавством. До зайняття посад капітана та ін. осіб командного складу допускаються особи, які мають відповідні знання, встановлені Положенням про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння, що затверджується КМ України. До зайняття посад командного складу, для яких не передбачено присвоєння звання, а також членів суди, команди допускаються особи, котрі мають видані у встановленому порядку документи, що підтверджують їхню кваліфікацію, необхідну для виконання обов'язків на судні. Члени екіпажу судна, зареєстрованого у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, можуть бути громадянами будь-якої держави. Капітаном судна може бути тільки громадянин України. Порядок прийняття на роботу екіпажу судна, його права та обов'язки, умови роботи та оплати праці, соціально-побут. обслуговування на морі й у порту, а також підстави та порядок звільнення членів екіпажу регулюються Кодексом торговельного мореплавства України, ін. актами законодавства України, статутами служби на мор. і риболовних суднах, генеральними та галузевими тарифними угодами, колективними і трудовими договорами (контрактами).

Капітан судна, його права та обов`язки

Капітан - морський термін, що означає посадову особу, яка очолює екіпаж цивільного судна, і несе відповідальність за його дії, у штатній ситуації необхідним і  обов'язковим вважається володіння  судоводітельскім освітою та наявність морського звання капітана ( штурмана) далекого плавання або капітана (штурмана) малого плавання; - представник судновласника і вантажовласників щодо боргів та позовів, обумовлених потребами судна, вантажу і плавання, при відсутності їх інших представників (наприклад, він наділений правом продавати частину вантажу або суднового майна, для покупки в іноземному порту палива, необхідного для завершення рейсу). Він також несе відповідальність за управління судном, у його обов'язки ставиться забезпечення безпеки плавання, підтримання порядку на ввіреній його командуванню плавучої одиниці, запобігання будь-якої шкоди їй, людям і вантажів. Його розпорядження в межах його повноважень обов'язкові для виконання всіма особами, які перебувають на судні, він має право ізолювати будь-яка особа, чиї дії загрожують безпеці судна і людей, і проводити дізнання в разі вчинення злочину на борту, контролює прийом і звільнення членів екіпажу, застосовує заходи заохочення і стягнення, виконує нотаріальні функції на кораблі (при народженні, смерті, складанні заповіту і т. п.), - організовує аварійно-рятувальні роботи при отриманні сигналу лиха з іншого судна, очолює боротьбу за дієздатність судна (свого); а при необхідності - залишає його останнім, захопивши судновий, машинний і радіотелеграфний журнали, карти рейсу, документи та цінності. Капітан судна зберігає свої права і після загибелі судна, аж до повернення екіпажу на батьківщину. Вживає всіх необхідних заходів для запобігання захоплення судна ворогами у воєнний час і піратами - у мирний. Взаємодії капітана судна з лоцманами обумовлюються особливими приписами. У військово-морській практиці повноваження, права та обов'язки регламентовані Корабельним статутом Військово-морського флоту.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.1996р (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141)
2. Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995р. (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, NN 47, 48, 49, 50, 51, 52,ст.349)
3. Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16.05.1995р. ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, N 21, ст.152 )
4. Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права від 10.12.1982р. (Конвенція ратифікована Законом України N 728-XIV ( 728-14 ) від 03.06.99, ВВР, 1999, N 31, ст.254 )
5. Конвенція Організації Об'єднаних Націй «Про територіальне море та прилеглу зону» від 29.04.1958р. (Відомості Верховної Ради України (ВВР))
6. Морское право / А.Ф. Федоров /сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов, Т.В. Аверочкина. – О.: Фенікс, 2008. – 332 с.
7. Двосторонні угоди України про торгове мореплавання: навч. посібник / Додин Е.В., Кузнецов С.А., Аверочкина Т.В. / Під заг. ред. С.В. Кивалова. – Львов: «Сполом», 2009. – 380 с.