Методи страхування фінансових ризиків

Варіант №11

         1. Методи страхування фінансових ризиків

Страхування одночасно виступає як один з стабілізаторів економічної та соціальної ситуації в країні і як одна зі сфер економіки і бізнесу. Одночасно страхування вважається одним з методів управління ризиком. Специфіка страхового захисту полягає в компенсації збитку при здійсненні страхового випадку.  Велике значення страхування в інвестиційній діяльності та управлінні капіталами фінансово-промислових груп і холдингів.  Нарешті, страхування виступає як один із засобів забезпечення економічної свободи і прав особистості в умовах ринкової економіки.  Традиційне фондове страхування (далі просто страхування) як інструмент фінансового менеджменту використовується тоді, коли: 

 - Заходи щодо попередження та зниження ризиків виявляються або недостатніми, або економічно не ефективними; 

- Має місце економічна відособленість  суб'єктів господарської діяльності, що базується на різноманітті  форм власності; 

- У виробництві і галузі є  додатковий продукт, необхідний для добровільного страхування; 

- Ризик діяльності існує, але  не дуже небезпечний; 

- Страхові послуги досить надійні, а фінанси страховика стійкі, щоб забезпечити реальний страховий  захист страхувальника, його відповідальності, майна та ін 

1. Фінансові ризики 

1.1. Сутність, види та критерії  ризику 

У будь-якій господарській діяльності завжди існує небезпека грошових втрат, що випливає зі специфіки тих чи інших господарських операцій. Небезпека таких втрат являють собою фінансові ризики. 

Фінансові ризики - це комерційні ризики. Ризики бувають чисті і спекулятивні. Чисті ризики означають можливість отримання збитку або нульового результату. Спекулятивні ризики виражаються в можливості отримання як позитивного, так і негативного результату. Фінансові ризики - це спекулятивні ризики. Інвестор, здійснюючи венчурне вкладення капіталу, заздалегідь знає, що для нього можливі тільки два види результатів: прибуток або збиток. Особливістю фінансового ризику є імовірність настання збитку в результаті проведення будь-яких операцій у фінансово-кредитній і біржовій сферах, здійснення операцій з фондовими цінними паперами, тобто ризику, який витікає з природи цих операцій. До фінансових ризиків відносяться кредитний ризик, процентний ризик, валютний ризик, ризик упущеної фінансової вигоди. 

Кредитні ризики - небезпека несплати позичальником основного боргу та відсотків, що належать кредитору. 

Процентний ризик - небезпека втрат комерційними банками, кредитними установами, інвестиційними фондами в результаті перевищення процентних ставок, що сплачуються ними за залученими коштами, над ставками за наданими кредитами. 

Валютні ризики є небезпекою валютних втрат, пов'язаних зі зміною курсу однієї іноземної валюти по відношенню до іншої, в тому числі національній валюті при проведенні зовнішньоекономічних, кредитних і інших валютних операцій.  Ризик упущеної фінансової вигоди - це ризик настання непрямого (побічного) фінансового збитку (неодержаний прибуток) у результаті нездійснення якого-небудь заходу (наприклад, страхування) або зупинки господарської діяльності. 

1.2. Способи зниження ступеня  ризику.  Фінансові ризики вирішуються за допомогою різних засобів і способів. Засобами вирішення фінансових ризиків є уникнути їх, утримання, передача, зниження ступеня. Уникнення ризику означає просте ухилення від заходу, пов'язаного з ризиком. Однак уникнення ризику для інвестора найчастіше означає відмову від прибутку. Утримання ризику залишення ризику за інвестором, тобто на його відповідальності. Так, інвестор, вкладаючи венчурний капітал, заздалегідь упевнений, що він може за рахунок власних коштів покрити можливу втрату венчурного капіталу. Передача ризику говорить про те, що інвестор передає відповідальність за фінансовий ризик комусь іншому, наприклад, страховому товариству. У даному випадку передача ризику сталася шляхом страхування фінансового ризику. Зниження ступеня ризику означає скорочення ймовірності та об'єму втрат.  При виборі конкретного засобу розв'язання фінансового ризику інвестор повинен врахувати наступні принципи. 

1. Не можна ризикувати більше, ніж це може дозволити власний  капітал. 

2. Треба думати про наслідки  ризику. 

3. Не можна ризикувати багатьом  ради малого.  Реалізація першого принципу означає, що перш ніж вкладати капітал, інвестор повинен:  Визначити максимально можливий обсяг збитку по даному ризику;  Зіставити його з обсягом вкладеного капіталу;  - Зіставити його з усіма власними фінансовими ресурсами і визначити, чи не приведе втрата цього капіталу до банкрутства інвестора. 

Обсяг збитку від вкладення капіталу може бути дорівнює обсягу даного капіталу, бути менше або більше його. При прямих інвестиціях обсяг збитку, як правило, дорівнює обсягу венчурного капіталу. 

При портфельних інвестицій, тобто при купівлі цінних паперів, які можна продати на вторинному ринку, обсяг збитку зазвичай менше суми витраченого капіталу. 

Реалізація другого принципу вимагає, щоб інвестор, знаючи максимально можливу величину збитку, визначив би, до чого вона може призвести, яка ймовірність ризику, і прийняв би рішення про відмову від ризику (тобто від заходу), про прийняття ризику на свою відповідальність або про передачу ризику на відповідальність іншій особі.  
Дія третього принципу особливо яскраво проявляється при передачі фінансового ризику. У цьому випадку він означає, що інвестор повинен визначити прийнятне для нього співвідношення між страховим внеском і страховою сумою. Страховий внесок (або страхова премія) - це плата за страховий ризик страхувальника страховикові, згідно з договором страхування або в силу закону. Страхова сума - це грошова сума, на яку застраховані матеріальні цінності (або цивільна відповідальність, життя і здоров'я страхувальника). 

Ризик не повинен бути утриманий, тобто інвестор не повинен брати на себе ризик, якщо розмір збитку відносно великий в порівнянні з економією на страховому внеску. 

Для зниження ступеня фінансового ризику застосовуються різні способи: 

- Диверсифікація; 

- Придбання додаткової інформації  про вибір і результати; 

- Лімітування; 

- Страхування (у тому числі хеджування) та ін

Страхування як форма нейтралізації фінансових ризиків.

Прийняття суб'єктом господарювання певної величини фінансового ризику на утримання як форми нейтралізації таких ризиків ставить проблему попередження ймовірних негативних наслідків для операційної, інвестиційної та фінансової діяльності такого суб'єкта господарювання реалізації активної стратегії нейтралізації фінансових ризиків, так, активна стратегія нейтралізації фінансових ризиків на противагу пасивній стратегії (стратегії уникнення ризиків) реалізується на основі сукупності спеціальних методів та фінансових технологій, зокрема: диверсифікація фінансових ризиків; хеджування фінансових ризиків та, безпосередньо, страхування фінансових ризиків, в межах чого можна виділити (1) самострахування та (2) комерційного страхування (страхування фінансових ризиків із залученням страхових компаній).

Під самострахування слід розуміти створення певних фондів коштів з метою фінансового покриття потенційних збитків (а також негативних фінансових результатів, додаткових витрат фінансових, матеріальних та інших ресурсів) суб'єкта господарювання - страхового відшкодування. Для цього абсолютна величина фінансових ресурсів для покриття фінансових ризиків, прийнятих на утримання безпосередньо суб'єктом господарювання, розподіляється у просторі та часі і за рахунок певних відрахувань створюється спеціалізований фонд (або кілька фондів) коштів. Типовими варіантами таких фондів коштів є (1) резервний капітал як складова власного капіталу підприємства (див. 1-ий розділ балансу); (2) забезпечення наступних витрат та платежів (див. 2-ий розділ балансу); (3) резервні фонди. Розглянемо їх більш докладно.

Резервний капітал підприємства представляється як одна з форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття можливих у майбутньому потенційних збитків від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, викликані дією сукупності об'єктивних та суб'єктивних факторів. відповідно до чинного законодавства України (див. Стаття 14 Закону України „про господарські товариства"), формування резервного капіталу є обов'язковим для усіх видів господарських товариств, при цьому джерелом його створення визначено чистий прибуток суб'єкта підприємницької діяльності. Особливості формування та використання резервного капіталу визначається суб'єкта господарювання визначається його статутними документами із врахування відповідних обмежень, зафіксованих у нормативне правових актів України, так, розмір резервного капіталу господарського товариства повинен складати не менше 25% статутного капіталу і має формуватися за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства у розмірі не менше 5% його абсолютної величини. Загалом, як вже зазначалося вище, резервний капітал має виключно цільовий характер і може використовуватися для наступних цілей, зокрема: (1) покриття збитків від господарської діяльності; (2) виплата боргів при ліквідації підприємства; (3) виплата дивідендів по корпоративних правах; (4) інші цілі, визначені статутними документами та нормативно-правовими актами.

Аналогічно за функціонально-організаційним навантаженням до резервного капіталу суб'єкт господарювання може створювати резервні фонди спеціального призначення у грошовій та матеріальній формі, наприклад, підприємства створюють резерви під дебіторську заборгованість для попередження негативного впливу у випадку непогашення контрагентом своїх грошових зобов'язань (грошовий резервний фонд) або формування резервного залишку сировини на складі для забезпечення безперервності виробничого процесу (матеріальний або натуральний резервний фонд). дозволяється (див. національні стандарти бухгалтерського обліку) також формування спеціалізованих резервних фондів для забезпечення виконання фінансових зобов'язань перед третіми особами - Розділ 2 Балансу „Забезпечення наступних витрат та платежів." так, підприємство може створювати, зокрема, такі спеціалізовані резервні фонди, зокрема: (1) резервний фонд по гарантійним зобов'язанням; (2) резервний фонд виплат персоналу; (3) резервний фонд по додатковому пенсійному забезпеченні; (4) резервний фонд на здійснення реструктуризації; (5) резервний фонд по обтяжливими та крупними контрактами та інші.

На відміну від самострахування, коли джерелом формування фінансових ресурсів для покриття потенційних збитків являються виключно внутрішні ресурси суб'єкта господарювання, страхування фінансових ризиків із залученням страхової компанії передбачає передачу всього фінансового ризику суб'єкта господарювання або його частини за певну плату (страхову премію) на утримання спеціалізованій фінансовій установі - страховій компанії. За такого варіанту джерелом покриття збитків суб'єкта господарювання в результаті настання несприятливих умов (страхового випадку) являють фінансові ресурси страхової компанії. Загалом, на ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків: (1) страхування кредитів (товарних, експортних тощо); (2) страхування інноваційних ризиків; (3) страхування депозитних ризиків; (4) страхування відповідальності; (5) страхування на випадок не досягнення планового рівня рентабельності та інші (див. курс „Страхові послуги").

2. Засоби вибору найбільш  вигідніших фінансових інвестицій

До реальних інвестицій (інвестицій у виробничі фонди) належать вкладення в основний капітал виробничих підприємств та інвестиції, спрямовані на зростання матеріально-технічних запасів. 

Реальні інвестиції бувають наступних видів:

– інвестиції відновлення, що здійснюються за рахунок засобів фонду відновлення підприємства;

– інвестиції розширення (чисті інвестиції), що здійснюються за рахунок частини національного доходу (НД) або за рахунок фонду чистого накопичення; 
– валові інвестиції – як інвестиції оновлення, так і інвестиції розширення.

Прямі інвестиції безпосередньо необхідні для реалізації інвестиційного проекту. До них належать інвестиції в основні (матеріальні та нематеріальні активи) та обороні засоби. 

Інвестиції в основні засоби включають:

– придбання (або виготовлення) нового обладнання, в тому числі затрати на його доставку, установку та пуск;

– модернізація діючого обладнання;

– будівництво і реконструкція будівель та споруд;

– технологічні установки, що забезпечують роботу обладнання;

– нове технологічне оснащення та модернізацію наявного обладнання. 

Інвестиції в оборотні засоби передбачають забезпечення:

– нових та додаткових запасів основних і допоміжних матеріалів;

– нових та додаткових запасів готової продукції;

– збільшення рахунків дебіторів.

Необхідність подібних інвестицій полягає в тому, що при збільшенні обсягу виробництва товарів, як правило, повинні автоматично збільшуватися товарно-матеріальні запаси сировини, комплектуючих елементів та готової продукції. Крім того, у зв’язку із збільшенням обсягу виробництва та продаж збільшується дебіторська заборгованість підприємства. Усе це – активні статті балансу, і їх позитивне нарощення повинно фінансуватися із додаткових джерел.

Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов’язані з придбанням торгової технології (патенту чи ліцензії) та торгової марки.

Супутніми інвестиціями є:

– вкладення в об’єкти, пов’язані територіально та функціонально з прямим об’єктом:

– вкладення в об’єкти, безпосередньо технологічно не пов’язані із забезпеченням нормальної експлуатації (під’їзні шляхи, лінії електропередач, каналізація і т.п.);

– вкладення невиробничого характеру, наприклад, інвестиції в охорону навколишнього середовища, соціальну інфраструктуру.

Інвестиції в НДР забезпечують та супроводжують проект. Це, перш за все:

– матеріальні засоби (обладнання, стенди, комп’ютери та різноманітні прибори), що необхідні для проведення передпроектних досліджень;

– оборотні кошти, необхідні, наприклад, для забезпечення поточної діяльності науково-дослідного інституту чи вузу на замовлення підприємства; 
– ліцензії та технології;

– навчання персоналу.

Капітальними вкладеннями називаються засоби, що вкладені в розширене відтворення основних фондів (ОФ). Звичайно на капітальні вкладення спрямовується близько 20 % НД. Вони відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку країни.

Серед основних результатів використання капітальних вкладень необхідно виділити:

1) реалізацію соціальних програм;

2) пропорційне розміщення продуктивних  сил країни;

3) гармонійний розвиток галузей  народного господарства;

4) прискорення темпів науково-технічного  прогресу та розвитку базових  галузей народного господарства;

5) реалізацію програм розвитку  паливно-енергетичного комплексу, житла, оновлення виробничих фондів;

6) здійснення важливих будівництв.

Найбільш загальною є наступна класифікація реальних інвестицій.

За джерелами фінансування: 

–централізовані– за рахунок коштів державного бюджету та державних кредитів;

– нецентралізовані – за рахунок довгострокових банківських кредитів, власних коштів підприємств, іноземних інвестицій.

Для характеристики реальних інвестицій на макроекономічному рівні в міжнародній практиці використовуються наступні показники.

1) Обсяг інвестицій, тобто вартісне  відображення капіталу, що вкладається.

2) Норма інвестицій, що є відношення  обсягу інвестицій до валового  національного продукту чи валового  внутрішнього продукту. 

3) Коефіцієнт приросту капіталомісткості, що характеризує ефективність  інвестицій та ефективність накопичення. Визначається як відношення валових  інвестицій в основний капітал  до приросту ВНП за той же  період. 

4) Коефіцієнт капіталомісткості = Валові інвестиції / Приріст ВНП.

5) Накопичення – це використання  частини НД на розширене відтворення.

Навіть у країнах з ринковою економікою ці показники неодинакові, їх рівень коливається залежно від рівня країни, складу її економіки в поточному періоді.

Тактичні – проекти, пов’язані із збільшенням обсягів виготовлення продукції, підвищенням якості, модернізацією обладнання.

Стратегічні проекти, що передбачають зміну форми власності або кардинальну зміну характеру виробництва.  Типовими у світовій практиці прийнято вважати наступні види проектів:

 1) заміна застарілого обладнання як природний процес у рамках діючого бізнесу. Звичайно такі проекти не потребують докладного обґрунтування і тривалого прийняття рішень. Альтернативність можлива лише в тому випадку, коли існують декілька типів подібного обладнання і необхідно обґрунтувати переваги одного з них;

2) заміна обладнання з метою  зниження виробничих витрат. Мета  подібних проектів – заміна  морально застарілого обладнання. Цей тип проектів передбачає аналіз вигідності кожного окремого проекту, бо більш досконале обладнання не завжди вигідне з фінансової точки зору;

3) збільшення випуску продукції  та розширення ринку послуг. У  даному випадку необхідно детально  аналізувати реальність комерційного здійснення проекту з обґрунтуванням розширення ринкового простору, а також його фінансову ефективність;

4) розширення підприємства з  метою випуску нових продуктів. У цих проектах усі стадії  аналізу важливі, бо це є стратегічним  рішенням і помилка при розробці проектів даного типу може призвести до суттєвих наслідків;

5) проекти, що мають екологічну  спрямованість. Ці проекти за  своїм змістом завжди пов’язані  із забрудненням навколишнього  середовища, тому саме екологічному  аналізу приділяється головна увага. 

Життєвий цикл проекту – це час від першої затрати до останньої вигоди проекту. Він відображає розвиток проекту, роботи, які проводяться на різних стадіях його підготовки, реалізації та експлуатації.

Цикл проекту є певною схемою або алгоритмом, за допомогою якого відбувається встановлення певної послідовності дій при його розробці та впровадженні.

Програмою промислового розвитку ООН (UNIDO) запропоновано бачення проекту як циклу, що складається з трьох окремих фаз – передінвестиційної, інвестиційної та експлуатаційної (рис. 9.1).

Передінвестиційна фаза має наступні стадії: визначення інвестиційних можливостей, аналіз альтернативних варіантів і попередній вибір проекту – попереднє техніко-економічне обгрунтування, висновок за проектом і рішення про інвестування. 
 
Інвестиційна фаза: встановлення правової, фінансової та організаційної основ для здійснення проекту, придбання і передача технологій, детальне проектне опрацювання та укладання контрактів, придбання землі, будівельні роботи і встановлення обладнання, передвиробничий маркетинг, набір і навчання персоналу, здача в експлуатацію та запуск.

Фаза експлуатації розглядається як у довгостроковому, та короткостроковому планах. У короткостроковому плані вивчається можливе виникнення проблем, пов’язаних із застосуванням обраної технології, функціонуванням обладнання або з кваліфікацією персоналу. У довгостроковому плані до розгляду береться обрана стратегія та сукупні витрати на виробництво і маркетинг, а також надходження від продажу.

Універсальним підходом до визначення робіт, які відносяться до різних фаз і стадій циклу проекту, є підхід Всесвітнього банку. Це ідентифікація, розробка, експертиза, переговори, реалізація та завершальна оцінка.

Ці стадії об’єднані в дві фази:

– фаза проектування – перші три стадії;

– фаза впровадження – останні три стадії.

Перша стадія проекту ідентифікація стосується вибору або генерування таких ґрунтовних ідей, які можуть забезпечити виконання важливих завдань розвитку. На цій стадії слід скласти перелік усіх можливих ідей, придатних для досягнення цілей економічного розвитку. Перша стадія циклу проекту виходить із чіткого формулювання цілей, порівняння альтернативних засобів його виконання та вибору найвигідніших варіантів.

На стадія розробки відбувається послідовне уточнення проекту за всіма його параметрами, а саме:

– технічні характеристики;

– врахування впливу на навколишнє середовище;

– ефективність та можливість фінансового здійснення;

– прийнятність із соціальних та культурних міркувань;

– масштабність організаційних заходів.

Розробка проекту включає звуження кола ідей шляхом їх детальнішого вивчення. Можливе проведення кількох типів досліджень, у тому числі:

– попереднє інженерне проектування;

– аналіз можливості економічного та фінансового здійснення;

– розгляд систем адміністративного управління;

– оцінка альтернативних варіантів з погляду захисту навколишнього середовища;

– оцінка впливу проекту на місцеве населення.

Чим більше відомо про різні підходи до управління проектом, тим більше можна забракувати невдалих варіантів і перейти до детального вивчення обраного проекту.

Експертиза забезпечує остаточну оцінку всіх аспектів проекту перед запитом чи рішенням про його фінансування. 

На стадії експертизи увага зосереджується на оптимальному варіанті. Проводиться докладне вивчення:

– фінансово-економічної ефективності;

– факторів невизначеності й ризиків;

– окремих змін у керівництві або політиці, які можуть вплинути на успіх здійснення проекту.

На стадії переговорів інвестор і замовник, який хоче одержати фінансування під проект, докладають зусиль, щоб дійти згоди щодо заходів, необхідних для здійснення проекту. Досягнуті домовленості оформляються як документально підтверджені юридичні зобов’язання. Після проведення переговорів складається протокол намірів, меморандум або інші документи, що відображають досягнуті домовленості.

Під реалізацією проекту розуміють виконання необхідних робіт для досягнення його цілей. На стадії реалізації проводиться контроль і нагляд за всіма видами робіт. Порядок проведення контролю та інспекції повинен погоджуватися на стадії переговорів.

На стадії завершальної оцінки визначається ступінь досягнення цілей проекту, із набутого досвіду робляться висновки для його використання в подальших проектах. Під час цієї стадії необхідно порівнювати фактичні результати проекту із запланованими.

Ідея проекту може обумовлюватися:

– незадоволеними потребами і пошуком можливих шляхів їх задоволення;

– ініціативою приватних чи державних фірм, які прагнуть одержати переваги у використанні нових можливостей;

– наявністю невикористаних або недовикористаних матеріальних чи людських ресурсів та можливістю їх застосування у більш продуктивних галузях; 
– необхідністю зробити додаткові капітальні вкладення;

– прагненням створити сприятливі умови для формування відповідної інфраструктури виробництва й управління;

– пропозиціями іноземних громадян або фірм щодо інвестицій;

– інвестиційними стратегіями, розробленими іншими країнами, а також можливостями, що виникають у зв’язку з міжнародними договорами;

– діяльністю організацій щодо надання двосторонньої допомоги і поточними проектами цих організацій у даній країні.

Щоб виявити кращий варіант проекту, треба розглянути широке коло його можливих варіантів. Дуже часто вибір певного способу чи варіанта проекту робиться передчасно. Дуже корисно внести всі можливі варіанти до початкового переліку ідей, що обговорюються, а потім шляхом використання логічної схеми відбору відкинути гірші. Початковий список альтернативних підходів може звузитися до кількох або одного варіанту. У міру відкидання альтернативних варіантів деталі й розрахунок кожного аспекту уточняються. Тим самим вдається уникнути надмірної детальної підготовчої роботи над варіантами, які, врешті-решт, відкидаються. Відмінність між стадіями ідентифікації та розробки частіше буває кількісною, ніж якісною. 
Відхилення варіантів проекту відбувається на основі вибору ідей, які згодом буде прийнято і піддано детальному аналізу на стадіях розробки та експертизи проекту.

Причинами відхилення варіантів проекту можуть бути:

– недостатній попит на запропонований продукт проекту або відсутність переваг перед наявними продуктами;

– надмірні витрати проекту порівняно з очікуваними вигодами;

– відсутність політичної підтримки влади;

– непридатна для здійснення цілей проекту технологія;

– завеликий масштаб проекту, що не відповідає наявним організаційним та управлінським можливостям;

– надмірний ризик;

– зависокі витрати на експлуатацію проекту порівняно з наявними фінансовими ресурсами або альтернативними рішеннями.

Склад техніко-економічного обгрунтування інвестицій

Технічні аспекти інвестиційного проекту на першій погляд видаються особистою справою підприємця і не обходять інвестора. Але насправді будь-який серйозний інвестор не може ігнорувати цей аспект інвестиційного проекту, оскільки він демонструє можливість технічного здійснення проекту з прийнятним рівнем витрат.

Технічний аналіз покликаний показати техніко-технологічну обґрунтованість проектних рішень. Розробка техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) проекту здійснюється, як правило, проектними установами, потім узгоджується із замовником та іншими зацікавленими особами. 

Величезна різноманітність технологій, що застосовуються, видів сировини та обладнання значно ускладнюють типізацію технічного аналізу інвестиційних проектів, але звичайно техніко-економічне обґрунтування складається з наступних розділів:

1) початкові дані – посилання  на постанови, рішення та інші  документи, що є підґрунтям для розробки техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) проекту, дані про технічний стан підприємства, що підлягає реконструкції або розширенню, оцінка діяльності, техніко-економічні показники його роботи за останні три роки;

2) місце розташування об’єкта:

– обґрунтування вибору району, пункту, місця реалізації проекту;

– основні будівельні рішення, організація будівництва:

– основні параметри конструкторських рішень щодо будівель та споруд;

– карта розташування підприємства із зазначенням на ній основних автошляхів, залізниць та водних шляхів, місця розташування будівель і споруд, енергетичного господарства, резервних площ для можливого розширення виробництва;

– схеми земельних ділянок, питання власності на них, характеристика та обсяг стічних вод та шкідливих викидів, заходи з водокористування, охорони навколишнього середовища;

– розташування ринків збуту та шляхи доступу до них;

– вартість земельних ділянок та інвестиційні витрати;

– одержання ліцензій або інших дозволів на земельні ділянки;

– обсяги, особливості організації та строки будівельних робіт, потреба в будівельних матеріалах;

– можливості використання потужностей підприємств будівельної індустрії, розташованих у районі будівництва;

– розрахункова вартість будівництва;