Методология научного иследования

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ

Кафедра маркетингу та управління інноваційною діяльністю

Контрольна  робота (ОДЗ)

з дисципліни «Методологія наукових досліджень»

Виконала студентка групи УДмз-21с

Титаренко Н. В.

Варіант 13

Перевірила Мельник Ю. М.

Суми 2012

ЗМІСТ роботи

Реферат

Вступ

Наука є складовою загальнолюдської культури, і тому кожна людина має  знати, що таке наука, наукові дослідження та як вони проводяться. Як показує статистика, 5-10 % випускників вищих навчальних закладів стають вченими, тобто наукова діяльність стає їх професійною роботою. З наукою вони безпосередньо стикаються, працюючи керівниками державних установ та підприємцями. В першому випадку вони сприяють прискоренню науково-технічного прогресу, в другому - збільшенню особистого прибутку, що є особливо важливим в умовах ринкової економіки.

Наукові знання, методичні  підходи до їх отримання, самі вчені стають товаром, який поки що користується недостатнім запитом суспільства й держави. Але відомо, що економіка будь-якої держави з однієї сторони залежить від успіхів галузі науково-технічного прогресу, а з другої - впливає на інтенсивність наукових досліджень та науково-технічних розробок. В Україні наукова діяльність регламентується Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність» який є основою цілеспрямованої політики в забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб [4].

Для дослідників дуже важливо якнайбільше  знати про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме методологічного характеру. Передусім бракує досвіду у використанні методів наукового пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і технологій. Тому є сенс розглянути ці питання докладніше.

Не можна  ігнорувати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне використання. Зміст нового в науці не завжди бачить сам дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення яких погано розкрите, можуть тривалий час лишатися в резерві науки і не використовуватися на практиці.

При науковому  дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на побічні факти, які на перший погляд здаються малозначущими. Проте саме такі факти можуть приховувати в собі початок важливих відкриттів.

Для дослідника недостатньо встановити новий факт, важливо дати йому пояснення з  позицій сучасної науки, розкрити його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне значення.

Виклад наукових фактів має здійснюватися  в контексті загального історичного  процесу, історії розвитку певної галузі, бути багатоаспектним, з урахуванням  як загальних, так і специфічних  особливостей.

Накопичення наукових фактів у процесі  дослідження – це творчий процес, в основі якого завжди лежить задум  ученого, його ідея.

Складність, багатогранність і  міждисциплінарний статус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки [5].

1. Теоретична частина

Система підготовки й  атестації наукових кадрів

Тенденції розвитку світової науки  зумовлюють зростання її ролі і значення у розвитку людства. Для того, щоб  посісти належне місце серед інших країн світу та стати на шлях інноваційного розвитку економіки, Україна має визнати національним приорітетом саме розвиток її науково-технічного потенціалу. Це зумовлює необхідність вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у с сфері підготовки та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації [1].

Нова парадигма вищої освіти як важлива складова Болонського процесу передбачає існування нового освітнього простору, яке забезпечило б якісну підготовку майбутніх фахівців до професійної та науково-дослідної діяльності. Практика як вітчизняних, так і зарубіжних університетів підтверджує, що якісна освіта неможлива без науки. Якість підготовки майбутніх фахівців забезпечується єдністю освітнього процесу з науково-дослідною діяльністю.

У зв'язку із змінами, які відбуваються в освітній системі України і  спробами привести її відповідність  з міжнародними стандартами, найбільш гостро стоїть питання про підготовку та атестацію наукових кадрів. Аналіз зарубіжної вищої школи дозволяє говорити про те, що в її структурі немає аспірантури та докторантури як важливої ланки підготовки фахівців. У системі ж освіти України, як і у всіх країнах колишнього Союзу, аспірантура і докторантура відігравали й відіграють велику роль у підготовці наукових кадрів. У зв'язку з модернізацією української системи і приведенням її у відповідність з міжнародними освітніми стандартами ведуться дискусії про долю аспірантури і докторантури, їх обґрунтованості та необхідності подальшого існування.

Досвід, накопичений цими освітніми структурами у підготовці наукових кадрів, дозволяє говорити про те, що їх скасування і підготовка наукових кадрів тільки в системі бакалавріату та магістратури негативно позначиться на їхній якості. Вітчизняний досвід підготовки майбутніх фахівців до науково-дослідної роботи потребує ретельного аналізу, узагальнення та поширення на ті країни, де він відсутній. У тих же країнах, де він є і відповідає національним традиціям своєї країни, необхідна гармонізація процесу щодо усунення всього того, що породжує ізольованість у науково-дослідній діяльності, підготовці майбутніх науковців до практичної діяльності і в пошуку конкретних заходів щодо підвищення результативності наукової роботи.

Концепція модернізації сучасної університетської освіти ґрунтується на наступних положеннях:

• інтеграція освіти і наукових досліджень, використання наукових досягнень у підготовці майбутніх фахівців різних областей наукового знання;
• гармонізація навчального процесу і науково-дослідної діяльності;
• приведення системи підготовки кадрів до науково-дослідній роботі через магістратуру, аспірантуру і докторантуру з чітким розмежуванням соціального статусу і визначенням їхніх цілей, змісту і функціональних обов'язків, виключити з їхньої практики дублювання і встановлення наступності і взаємозумовленості;
• взаємодія з міжнародними системами освіти і науки у підготовці кадрів до науково-дослідної діяльності, інтеграція зусиль в їх атестації та пошуку міжнародних стандартів в оцінці якості та ступеня готовності до наукової праці;
• проведення викладачами, докторантами, аспірантами та магістрантами фундаментальних і прикладних наукових досліджень з актуальних і пріоритетних для держави напрямів науки і техніки;
• створення навколо університету наукового освітнього простору, пошук додаткових джерел фінансування науково-досліднювальної роботи;
• мобілізація зв'язків із зарубіжними освітніми установами, науковими центрами та підприємствами на рівні кафедр, факультетів, ректорату, окремих вчених на основі договорів про науково-технічне співробітництво;
• активізація наукової співпраці університетів із закордонними партнерами через спільну видавничу діяльність, участь у міжнародних конференціях, симпозіумах, конгресах, форумах, створення рад з атестації наукових кадрів, підготовки та захисту кандидатських і докторських дисертацій; створення спільних виробничо-наукових комплексів для апробації та впровадження наукових розробок в практику.

Наведення порядку в системі  підготовки наукових кадрів необхідно  починати з початкової і середньої ланки (бакалавріат - магістратура) і подальшого вдосконалення аспірантури та докторантури. Довготривалу стратегію розвитку системи підготовки наукових кадрів може ефективно визначити тільки держава та її міжнародна політика щодо наукового співробітництва з країнами, що підписали Болонську угоду.

Вивчення та аналіз підготовки наукових кадрів через магістратуру, аспірантуру  і докторантуру дозволяє говорити про  зниження якості та ефективності у  підготовці їх випускників до науково-дослідної  діяльності. Причину слід шукати в тому, що заходи по модернізації наукової підготовки кадрів (поліпшення матеріально-технічної бази, доступ в Інтернет, створення університетських наукових комплексів, індивідуальні гранти для студентів, аспірантів і докторантів, підвищення зарплати викладачам, фінансування міжнародного співробітництва) не вписуються в систему, а носять епізодичний характер, не підтверджений державним фінансуванням.

Негативно позначається на результативності підготовки наукових кадрів недостатнє фінансування наукової роботи, непрозора система розподілу коштів між університетами, неефективні управлінські рішення та відсутність чіткого алгоритму дії; «сліпе» копіювання західних зразків, перенесення їх на вітчизняний ґрунт без урахування менталітету і традицій, що склалися в національній системі; відсутність надійних показників якості.

У практиці організації підготовки наукових кадрів можна відзначити деструктивні тенденції, а саме:

• неухильно знижується моральна і матеріальна підтримка наукової праці;
• вибір наукової тематики жорстко регламентується і контролюється координаційними радами, конкурсними проектами, які не завжди інформативні, об'єктивні і компетентні;
• комунікативні процеси, обмін науковими ідеями, поглядами і підходами в науці, особливо з закордонними колегами, блокуються браком фінансових коштів.

Продуктивність освітніх інституцій у підготовці наукових кадрів пов'язана  з вирішенням численних проблем, як-то:

• поліпшенням фінансування наукових досліджень з різних галузей науки і оновленням дослідницької бази;
• новизною підходів до координуванню наукової тематики, усуненням шаблонів, формальних і заборонних підходів у формулюванні тем дослідження;
• підвищенням якості публікацій новизною викладених в наукових роботах фактів, теоретичних узагальнень, підходів і рішень, а не введенням списку видань, дозволених ВАК і необхідних для захисту дисертацій, і перенесенням структури дисертації на структуру наукової статті;
• визнанням при захисті дисертацій значущості публікацій в зарубіжних виданнях, облік індексу цитованості наукових досягнень; розробкою міжнародної угоди по виробленню єдиних вимог до публікацій і захисту дисертацій;
• забезпеченням умов для наукового діалогу, взаємообміну з колегами з досліджуваних проблем, апробації та впровадження отриманих наукових результатів;
• здорового творчого суперництва - від захисту наукових тем до працевлаштування, усуненням монополізму вузів у створенні наукових рад і рецензуванні наукових робіт;
• створенням системи підготовки та перепідготовки наукових кадрів шляхом спеціального фінансування і розширення її географії;
• взаємообмін науковими кадрами через організацію міжнародних семінарів, рад по захисту дисертаційних робіт, рецензування, апробація та впровадження отриманих результатів наукових досліджень; залучення до рецензування, опонування докторських дисертацій провідних вчених зарубіжних країн, що займаються досліджуваною проблемою;
• забезпеченням єдності науково-педагогічних, психолого-моральних вимог вчених рад та вченого простору з єдиними установками і ціннісними орієнтаціями на виконання державного замовлення підготовки наукових кадрів;
• створенням міжнародного банку фінансування підготовки наукових кадрів, найважливіших досліджень, виконуваних на госпдоговірних умовах, і співпрацею з представниками підприємств та іноземних учасників для українських компаній, організацій, іноземних фірм, наукових центрів; організацією діяльності сертифікаційних центрів.

Подальший розвиток інтеграційних  процесів в освітній та науковій сфері  між вітчизняними та зарубіжними  системами стимулює заключення спільних договорів про наукове співробітництво і підготовку наукових кадрів, що створює основу для створення міжнародних наукових комплексів. Глобалізаційні процеси та інтеграція України у світове співтовариство актуалізують необхідність у створенні умов для мобільності наукових кадрів, гнучкості системи підготовки наукових кадрів з метою їх успішної адаптації до швидкоплинних умов світового ринку праці. Сьогодні необхідна інтеграція та в атестації наукових кадрів. Існуючі зараз умовності негативно впливають на міждержавне наукове співробітництво і підготовку майбутніх фахівців.

Останнім часом в Україні  мусується ідея створення дослідницьких  університетів, які покликані сконцентрувати свої зусилля на наукових дослідженнях і розробках, і професійних  вузів, які будуть зайняті підготовкою кадрів для різних галузей промисловості та освіти. Такий поділ навчальних закладів, не зовсім виправдано.

Ускладнення вимог до характеру  праці, підвищення ролі інновацій в  його змісті і творчості в практичній, професійній діяльності обумовлюють необхідність підготовки до науково-дослідної роботи, оволодіння методикою нестандартного вирішення професійних завдань кожного випускника вищої школи. Тому частка наукової роботи не повинна скорочуватися в обсязі підготовки кадрів для різних галузей промисловості, освіти та інших сфер діяльності. За твердженням С.А. Тангяна, освіта є найважливішою умовою для розвитку потенціалу і дозволяє суспільству рухатися вперед, прогресувати, оновлюватися, змінюватися [3].

Подолання і зняття утруднень в системі підготовки наукових кадрів припускають в першу чергу:

• підвищення значущості наукової підготовки в професійному становленні майбутніх фахівців, розвитку в них потреби в науковій роботі і установки на активну участь у дослідницькій діяльності;
• створення системи підготовки найбільш талановитої молоді до продовження освіти в магістратурі, аспірантурі, а потім і в докторантурі на принципах послідовності, наступності та фундаментальності;
• дотримання етапності в підготовці наукових кадрів;
• підвищення надійності та об'єктивності, використання найбільш ефективних форм і методів підготовки майбутніх фахівців до науково-дослідницької діяльності;
• створення методики моніторингу якості наукової підготовки;
• розробку об'єктивних форм і показників атестації наукових кадрів.

Модернізація системи підготовки наукових кадрів пов'язана з реалізацією  особистісно-діяльного підходу у  вузівській практиці. Стратегія підготовки майбутніх дослідників становить  суб'єктивній розвиток і саморозвиток їх особистості, здатної виходити за межі нормативної діяльності, реалізувати інноваційні процеси, творчо вирішувати поставлені завдання [2]. Ця стратегія передбачає поєднання фундаментальності знань з інноваційністю мислення, формування методологічної і духовної культури дослідника, його готовності діяти в нестандартних умовах, знаходити нові шляхи вирішення наукових проблем.

В умовах нестабільності суспільства, зниження рівня життя можна спостерігати негативні явища в розумінні  суті наукової школи і принципів  відкриття спеціалізованих рад.

У практиці створення рад по захисту  дисертацій важливо реалізувати  галузевий, а не територіальний принцип, коли підставою для його відкриття є наявність не менше чотирьох докторів за фахом. Для об'єктивності атестації наукових кадрів доцільно практикувати міжвузівські і міждержавні поради, які об'єднували великих вчених, які мають обов'язково наукову школу, досвід у підготовці та рецензуванні дисертаційних робіт, що відрізняються особистісними якостями, що дозволяють поєднувати вимогливість з повагою до особистості претендента наукового ступеня, об'єктивність і непідкупність в оцінці дисертаційних робіт.

Важливо продумати і оновити  сам механізм атестації наукових кадрів та оцінки їх наукових робіт. Сформована практика, коли в спеціалізованій  раді тільки три рецензента читають дисертацію, інші члени ради отримують уявлення про роботу з автореферату і виступу здобувача на захист, а для ВАК достатньо думки лише одного опонента, щоб скасувати рішення спеціалізованої ради, не відповідає сучасним вимогам. Потрібна серйозна робота і спільні зусилля з розробки стандартів атестації наукових кадрів з урахуванням накопичених вітчизняними і зарубіжними системами традицій.

Питання про підготовку наукових кадрів у контексті Болонського процесу  вимагає наукової розробки та колективного обговорення. При цьому не повинно бути поспішних рішень, радикальних підходів, сліпого копіювання чужого досвіду або консервативного ставлення до нового досвіду.

В Україні історично склалася унікальна  система підготовки наукових кадрів, простежується стійка динаміці в її модернізації та удосконалення. Вона викликає інтерес у наукових колах, і її досвід привертає увагу інших країн. У той же час важливо вміти запозичувати і зарубіжний досвід, не допустити відходу від світових та вітчизняних гуманістичних традицій.

2. Практична частина

1. Загальні положення

Мета дослідження - теоретико-методичне  обґрунтування та експериментальна перевірка адаптивного тестування як методу ефективного контролю навчальних досягнень студентів.

Для досягнення мети та перевірки гіпотези поставлено такі завдання дослідження:

1. Розглянути теоретичні основи  адаптивного тестування з позиції  ефективності контролю навчальних  досягнень студентів.

2. Визначити комплекс педагогічних  і технологічних умов, що забезпечують  функціонування адаптивного тестування, і оцінити ефективність контролю навчальних досягнень навчанні за допомогою виділених показників.

Методологічна основа та теоретична база дослідження визначаються поставленими цілями і завданнями і базуються  на:

- Методології і принципах педагогічного дослідження;

- Концепції особистісного орієнтованого та розвивального навчання, теорії діяльнісного підходу;

- Психолого-педагогічних теоріях,  які розкривають принципи і  методи діагностики індивідуальних  схильностей, здібностей і можливостей учнів;

- Класичної та сучасної теорії  тестів;

- Роботах, пов'язаних з проведенням педагогічного експерименту;

- Теорії адаптивного тестування.

Адаптивне тестування – різновид тестування, при якому порядок  представлення запитань (або складність) залежить від відповідей того, хто тестується, на попередні запитання.

Тестування може бути організовано по-різному. Найпростіший варіант – це приписати кожному тестовому запитанню міру складності. При правильній відповіді студента наступне запитання буде більш складним, при неправильній – менш складним. Також тестові запитання можуть бути прив’язані до певних тем, навчальних матеріалів. Якщо у ході відповіді студент зробить помилку, наступне запитання буде з тієї теми, яку він не досить добре знає. Якщо студент правильно відповість на запитання, йому пропонується запитання з іншої теми. При адаптивному тестуванні може використовуватись тимчасова модель студента, в яку заносяться дані про успішність студента в поточний момент. Після закінчення тесту можливе оновлення загальної моделі.

Цілі адаптивного тестування:

− орієнтація в навчальному процесі  на адаптивні методи навчання і контролю;

− організація на самостійну роботу учнів за допомогою адаптивних контрольно-навчальних програм;

− індивідуалізація навчання;

− використання методів адаптивного  тестування як основи для реалізації методик для збільшення продуктивного  навчання.

У технології адаптивного тестування можна виділити наступні напрями:

− розробка і створення теоретико-методологічного  обґрунтування тестування, методів, алгоритмів і засобів технології адаптивного тестування;

− розробка адаптивного тестування як методу навчання і контролю, що є  частиною загальної дидактичної  системи навчання, що знижує частку викладацької праці і дозволяє викладачеві перерозподілити час навчання і оптимізувати навчальний процес;

− розробка на базі адаптивного тестування методології розвивального, продуктивного  навчання і інших педагогічних інновацій;

− розробка методик, направлених на збільшення частки самостійного навчання в освітньому процесі;

− адаптивне тестування як методика для організації процесу самоосвіти;

− розробка програмно-інструментальних засобів, що забезпечують функціонування адаптивного тестування.

Порівняємо класичну теорію тестування і теорію адаптивного тестування (IRT) (табл. 1):

Таблиця 1 – Порівняння класичної  теорії тестування і IRT

Оцінка якості навчання є одним  з основних чинників підвищення ефективності освітнього процесу. В умовах забезпечення індивідуального підходу до кожного учасника тестування дуже важливо коректно провести якісний і кількісний аналіз його знань і умінь. Такий аналіз є складною багатофакторною залежністю з великим числом змінних. Проведення подібного аналізу часто вимагає великих витрат сил і часу на проведення статистичних розрахунків. Оцінювання якості навчання з використанням комп’ютерних технологій дозволяє значно скоротити час і витрати, підвищує інформативність результатів. Тому доцільно використовувати комп’ютерне адаптивне тестування (КАТ) [6].

Відомі три види адаптивних тестів:

- Пірамідальні тести. Випробуваному  дається завдання середніх труднощів  і потім, залежно від відповіді,  пропонується завдання легше  чи важче. На кожному етапі  необхідно використовувати правило  розподілу шкали труднощі навпіл.

- Flexilevel - тестування починається  з будь-якого бажаного випробуваним  рівня труднощі, з поступовим  наближенням до реального рівня  знань.

- Stradaptive (від англ. Stratified adaptive), - питання  тесту диференційовані за рівнями складності. При правильній відповіді наступне питання береться з верхнього рівня, при неправильному - з нижнього.

Таким чином, адаптивний тест являє  собою варіант автоматизованої  системи тестування з заздалегідь  відомими параметрами складності і  дифференцирующей здатністю кожного завдання. Ця система може бути створена у вигляді комп'ютерного банку завдань, упорядкованих у відповідності з потрібними характеристиками завдань [7].

Ефективність контрольно-оцінних  процедур підвищується при використанні багатокрокової стратегії відбору та пред'явлення завдань, заснованої на алгоритмах з повною контекстної залежністю, в яких черговий крок здійснюється тільки після оцінки результатів виконання попереднього кроку. Алгоритм відбору і пред'явлення завдань будується за принципом зворотного зв'язку, коли при правильній відповіді випробуваного чергове завдання вибирається більш важким, а невірна відповідь тягне за собою пред'явлення подальшого більш легкого завдання, ніж те, на яке випробуваним було дано невірну відповідь. Також є можливість завдання додаткових питань за темами, які навчають знає не дуже добре для більш тонкого з'ясування рівня знань в даних областях. Таким чином, можна сказати, що адаптивна модель нагадує викладача на іспиті - якщо учень відповідає на запитання впевнено і правильно, викладач досить швидко ставить йому позитивну оцінку. Якщо студент починає «плавати», то викладач задає йому додаткові або навідні запитання того ж рівня складності або з тієї ж теми. І, нарешті, якщо учень із самого початку відповідає погано, оцінку викладач теж ставить досить швидко, але негативну.

Переваги:

• Дозволяє більш гнучко і точно вимірювати знання учнів;
• Дозволяє вимірювати знання меншою кількістю завдань, ніж у класичній моделі;
• Дозволяє давати рекомендації для подальшої побудови освітнього процесу;
• Значне скорочення часу тестування;
• Кращу захищеність тесту, так як кожен студент отримує різний набір завдань, що зберігаються в пам'яті комп'ютера.
• Виявляє теми, які тестуючий знає погано і дозволяє задати по ним ряд додаткових питань.

Недоліки:

• Заздалегідь невідомо, скільки необхідно часу і питань, щоб визначити рівень знань студента;
• Невідповідність запланованої складності питання реальної
• Необхідністю залучення досить складного математичного апарату;
• Використання комп’ютерної техніки і розробки спеціальних програмних продуктів;
• Необхідність проведення ретельної роботи зі стратифікації вибірки випробовуваних статистик з математичними моделями вимірювання [8].

Наукова новизна дослідження полягає:

1) визначені  і доповнені аспекти контролю навчальних досягнень студентів в навчанні в частині підвищення його ефективності шляхом переходу до адаптивного тестування, що дозволяє отримувати надійні і валідні результати при мінімізації помилки виміру, кількості завдань і часу на їх виконання для кожного контрольованого студента;

2) встановлені  і обґрунтовані педагогічні (індивідуалізація, диференціація, інтерактивність,  систематичність) і технологічні (банк каліброваних завдань, програмно-інструментальна  середу, готовність викладачів) умови, що забезпечують ефективність контролю навчальних досягнень студентів в навчанні при використанні адаптивного тестування;

3) визначено  показники ефективності контролю  навчальних досягнень студентів  в навчанні, у якості яких виступають  точність вимірювання, довжина адаптивних тестів і час тестування;

4) розроблена сукупність взаємопов'язаних  методик реалізації адаптивного  тестування в умовах навчання, що включає в себе: стратегії  і алгоритми моделювання тесту в адаптивному режимі, які враховують складність і дифференцирующую здатність завдання; забезпечення об'єктивних, порівнянних і релевантних змістом навчання результатів тестування, їх оцінювання і представлення в зручному для аналізу і інтерпретації вигляді [9].

2.2 Методика дослідження