Мирослав Скорик
Мирослав Скорик - народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завкафедрою композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, секретар Спілки композиторів України і завкафедрою історії української музики Київської консерваторії та керівник Центру музичної україністики.
Народився 13 липня 1938 року у Львові. Походить з інтелігентної родини, його батьки отримали освіту у Віденському університеті, а бабця була рідною сестрою оперної співачки Соломії Крушельницької. З окупацією Західної України у 1939 року СРСР, сім'я Скориків, як і багато інших українських інтелігентних сімей зазнавала втрат. В роки війни старший брат М. Скорика брав участь у Другій світовій війні в рядах дивізії «Галичина», по завершенні війни йому вдалося емігрувати до Австралії. З поверненням радянського режиму, 1947 року родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір. Лише після смерті Й.Сталіна, 1955 року родині Скорика було дозволено повернутися до Львова.
Його родина була тісно пов’язана з українськими мистецькими, науковими, суспільно-політичними колами Галичини, зокрема мати композитора – Марія Скорик (Охримович) була родичкою таких видатних митців, як співачка Соломія Крушельницька, фольклорист Володимир Охримович та художниця Ярослава Музика. У 1947 р. всю родину було репресовано більшовицьким режимом за несправедливим наклепом і вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровської області. В Сибіру майбутній композитор навчається гри на фортепіано в учениці Рахманінова, Валентини Канторової, і тоді вже виявляє нахил до композиції.
Мирослав Михайлович неохоче згадує своє дитинство. У роки сталінських репресій його родину, як і багато інших, було вислано до Сибіру, в далеке шахтарське місто Анджеросуджинськ.
М.Скорик виростав у сім’ї, де любили й зналися на музиці. Мої батьки трохи грали на різних інструментах. До них часто навідувалася всесвітньо відома співачка Соломія Крушельницька, сестра його бабусі. Вона й запримітила, що Мирослав володів абсолютним музичним слухом. Саме з її підказки батьки й віддали його до музичної школи. А потім було навчання у Львівській, Київській та Московській консерваторіях. Уже тоді почав творити фортепіанні композиції. Їх охоче включали до свого репертуару відомі українські й російські виконавці. Здобутки Мирослава Скорика помітив і високо оцінив композитор Дмитро Шостакович. Ще й зараз він зберігає в своєму архіві його лист, в якому він прихильно поставився до його творчості.
Перше знайомство з музикою отримав у сім'ї — батьки, не будучи професійними музикантами, музикували у родинному колі, батько грав на скрипці, мати — на фортепіано. З 1945 року відвідував музичну школу у Львові.
До Львова М. Скорик повертається у 1955 році, вступає до консерваторії та навчається композиції в класі С. Людкевича та А. Солтиса. Його дипломною роботою стала кантата “Весна” на слова Івана Франка. Вступає до аспірантури Московської державної консерваторії ім. П. Чайковського в клас професора Дмитра Кабалевського. З 1963 року М. Скорик починає працювати викладачем Львівської консерваторії на кафедрі теорії музики і композиції. Цього ж року вступає до Спілки композиторів України (був на той час наймолодшим членом цієї творчої організації).
З 1966 р. до кінця 1980-х рр. викладав композицію у Київській консерваторії. Тривалий час працював в США, з 1996 — Австралії. В кінці 1990-х повернувся в Україну. З 1999 — завідувач кафедри історії української музики в НМАУ. З 2002 — художній керівник фестивалю «КиївМюзікФест». В 2005 — голова журі фестивалю «Червона рута», у 2006—2010 роках — співголова Національної спілки композиторів України. У квітні 2011 року був призначений художнім керівником Київської опери.
Цей чоловік рекомендацій не потребує. Покоління 60-х знає його популярні естрадні пісні, музику до кінофільму «Тіні забутих предків». Його «Мелодія» стала справжнім інструментальним шлягером. А для музичного світу Мирослав Скорик - класик української музики, композитор універсального обдарування.
Слава Скорика - композитора бере початок ще з шістдесятих років. Він першим вніс в українську легку музику ритми джазу і року. Окрім серйозної музики кантат та концертів, які вивчаються сьогодні у всіх музичних закладах України, Мирослав Скорик є автором музики до фільмів, серед яких найпопулярніші "Тіні забутих предків" за повістю Коцюбинського, "Царівна" Ольги Кобилянської, "Кам"яний хрест" Лесі Українки.
Впродовж останніх 30 років в Україні з’явилося дуже багато яскравих композиторів, котрі пишуть дуже цікаву музику. Приємно, що тепер у нас немає поділу на лівих і правих. Хоча іноді штучно зчиняється ґвалт: "Ці — авангардисти, а ті — не авангардисти!" Дурниці! Просто нині кожен може писати так, як він хоче, висловлювати свою думку. А судитиме вже публіка. І критики, що інколи не дуже бажано, бо не завжди критики щось тямлять. Але так було за всіх часів.
На запитання чи пише Скорик зараз, він відповідає: - Так, я й тепер іноді пишу пісні. Про сучасну естрадну музику в Україні, на жаль, дуже невисокої думки. Не можу назвати практично жодного естрадного композитора, який був би мені цікавий. Більше того, нині пісні пишуть переважно самі виконавці. Усе-таки раніше був чіткий розподіл: композитор писав музику - виконавець виконував. Адже не кожен співак може бути композитором. Їхні пісні досить примітивні, у них дуже коротке життя. Впродовж останніх 30 років в Україні з’явилося дуже багато яскравих композиторів, котрі пишуть дуже цікаву музику. Приємно, що тепер у нас немає поділу на лівих і правих. Хоча іноді штучно зчиняється гвалт: «Ці - авангардисти, а ті - не авангардисти!» Дурниці! Просто нині кожен може писати так, як він хоче, висловлювати свою думку. А судитиме вже публіка. І критики, що інколи не дуже бажано, бо не завжди критики щось тямлять. Але так було за всіх часів.
М.Скорик - один з організаторів міжнародного музичного фестивалю «Контрасти», який щороку проходить у Львові. Попри дуже напружений життєвий ритм, композитор продовжує активні творчі пошуки.
Світова прем’єра опери українського композитора Мирослава Скорика "Мойсей", поставленої Львівським Державним Академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької, поза сумнівами, стала однією з найпомітніших подій у культурному житті України впродовж останнього часу.
Оргкомітет загальнонаціональної програми „Людина року - 2003“, організованої суспільно-громадським фондом „Дзвони майбутнього“, назвав імена кращих українців за підсумками минулого року. Серед лауреатів - був відомий львівський композитор Мирослав Скорик, якого відзначено у номінації „Діяч мистецтва року“.
А вже цього 2004 року Мирославу Скорику присвоїли звання “Львів’янин року”. За таке рішення міські депутати на сесії проголосували одноголосно.
Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів.
У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.
Мирослав Михайлович Скорик — композитор, музикознавець, Народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, секретар Спілки композиторів України, керівник Центру музичної україністики. Внучатий племінник Соломії Крушельницької. Удостоєний найвищої державної відзнаки — «Герой України»
Особливу грань його творчості того періоду складають естрадні пісні, в яких він радикально оновлює традицію “радянської ліричної пісні” та поряд з українськими інтонаціями вводить ритми твісту, джазу, рок-н-ролу, блюзу, танго, халі-галі, боссанови, що панували тоді у світі, але були маловідомими в Україні. У 1963 р. Мирослав Скорик створив у Львові естрадний ансамбль “Веселі скрипки”, для якого написав ряд пісень, які в той час були дуже популярними – “Намалюй мені ніч”, “Не топчіть конвалій”, “Аеліта”, “Львівський вечір”, “Карпати” та ін. Вони створювалися на вірші поетів Ростислава Братуня, Олександра Вратарьова, Миколи Петренка, Миколи Сома, Богдана Стельмаха. “Веселі скрипки” виступали не тільки на сценах Львова, вони були постійними учасниками гала-концертів у Києві та Москві в Кремлівському театрі. Виступали з відомими солістами Любою Чайковською, Дмитром Гнатюком, Анатолієм Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком. Радіо і телебачення часто транслювали пісні Мирослава Скорика, а вершиною популярності можна вважати участь його пісні “Намалюй мені ніч” в найбільш престижній тоді телепередачі СРСР – “Голубому вогнику”.
У 1964 р. Скорик пише музику до одного з кращих фільмів режисера С. Параджанова, який за даними ЮНЕСКО згодом увійшов у десятку кращих фільмів всіх часів і народів, – “Тіні забутих предків” за повістю Михайла Коцюбинського. У середині шістдесятих років композитор звертається до жанру балету, створивши одноактний твір за віршем І. Франка “Каменярі”. Але найбільшу популярність у його доробку здобув “Карпатський концерт” для оркестру (1973), який з успіхом виконувався в багатьох країнах Європи і Америки.
У 1968 р. М. Скорик переїжджає до Києва, обіймає там посаду викладача класу композиції в Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського.
Завдяки старанням композитора протягом сімдесятих – початку дев’яностих років побачили світло сцени українські опери “На русалчин Великдень” Миколи Леонтовича, “Купало” Анатоля Вахнянина, “Роксоляна” Дениса Січинського, а також “Юнацька симфонія” Миколи Лисенка, “Отче наш” Максима Березовського для камерного оркестру. Разом з тим продовжує писати музику для театру і кіно. З музики до фільму “Високий перевал” режисера В. Денисенка походить його знаменита “Мелодія”, що стала своєрідною візитною карткою нової української музики, одним із музичних символів України.
Класичні та романтичні традиції й ідеали отримують в інструментальних концертах М. Скорика – Першому та Другому фортепіанному концерті, віолончельному концерті нове індивідуальне і розмаїте втілення. Нова грань творчості розкривається в такому старовинному, вперше відродженому автором у національному контексті жанрі, як партити. За один з цих творів – Концерт для віолончелі та симфонічного оркестру (1983) – композитор отримав почесну нагороду нашої держави – Державну премію України ім. Т. Шевченка (1987).
У 1984 р. М. Скорик стає професором кафедри композиції Львівської консерваторії, рівночасно ще декілька років провадить клас композиції і в Київській консерваторії. У 1987 р. остаточно повертається до рідного Львова, очолює кафедру композиції у консерваторії та Львівську організацію Спілки композиторів України. Цей період дуже плідний у творчому зростанні митця. Вдруге він звертається до жанру балету, пише балет на тему “з родинної історії” “Соломія Крушельницька”, що під назвою “Повернення Баттерфляй” був поставлений на сцені Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької у 2006 р., цикл прелюдій і фуг для фортепіано, і “Диптих” для камерного оркестру, до улюбленого від юності жанру інструментального концерту написав ще два фортепіанних і чотири скрипкових концерти. З того часу композитор багато гастролює за рубежем, концертує в Італії, Німеччині, США, Канаді, Австрії, Росії та Польщі, пише твори на замовлення американських меценатів – як наприклад, “Листок з альбому”, Шосту партиту чи “Диптих” для камерного оркестру. Разом з тим М. Скорик продовжує інтенсивно працювати як педагог композиції, завідувач кафедри композиції Львівської музичної академії ім. М. Лисенка, керівник камерного оркестру академії, для якого спеціально були написані деякі його твори. Паралельно провадить клас композиції і в Національній музичній академії України ім. П. Чайковського в Києві. Педагогічна діяльність Мирослава Скорика – ще один вагомий внесок в українську музичну культуру, адже у нього навчались композиції такі відомі митці, як Євген Станкович, Іван Карабиць, Вадим Ільїн, Освальдас Балакаускас, Анна Гаврилець, Віктор Теличко, Іван Небесний, Леся Горова та багато інших. У 1999 р. він очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. В цьому ж році був обраний членом-кореспондентом Академії мистецтв України. З 2002 — художній керівник фестивалю «КиївМюзікФест». В 2005 — голова журі фестивалю «Червона рута». З 2006 р. – голова Спілки композиторів України.
У творах останніх років виразно помітна нова тенденція – до зрілої виваженості, прагнення досягнути гармонії у всіх складових художньої цілості. Зовсім несподівані грані мистецького світогляду розкриваються в єдиній на сьогодні опері композитора “Мойсей” за поемою Івана Франка, кантаті на вірші Т. Шевченка “Гамалія”, духовному концерті-реквіємі.
Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах – колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів.
У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов’язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.
Нагороди та звання
Звання Герой України (з врученням ордена Держави, 20.08.2008 - за видатні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національного музичного мистецтва, багаторічну плідну композиторську, педагогічну і громадську діяльність) .
Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1987) - за «Концерт для віолончелі з симфонічним оркестром» (1983).
Нагороджений орденом «За заслуги» II ступеня (2006).
Основні твори
Твір для струнного оркестру «Партита».
«Повернення Баттерфляй», балет (Скорик-Пуччіні).
Соната для фортепіано - цикл «В Карпатах».
Кантата для скрипки і фортепіано «Людина» (на слова Є. Межелайтіса).
Поема «Сильніше смерті».
« Гуцульський триптих ».
Варіації.
Твір для струнного оркестру« Сюїта ».
Концерт для оркестру« Карпатський ».
Численні естрадні пісні.
«Мойсей», опера.
Кантата для хору та симфонічного оркестру «Весна» (на слова І. Франка).
Рондо.
Концерт для скрипки з оркестром.
Твори для дітей.
«Вальс»
Музика до фільмів
1967 - Як козаки куліш варили (мультфільм)
1994 - Царівна (серіал)
1972 - За твою долю
1981 - Високий перевал (знаменита Мелодія ля-мінор)
1974 - Приватне життя
1974 - Гуси-лебеді летять
1964 - Тіні забутих предків
1979 - Гришкино книжки (мультфільм)
2007 - Лис Микита
1971 - Жива вода
У творчому доробку композитора — опера «Мойсей», кантати, симфонічні поеми, концерти для фортепіано, скрипки, віолончелі з оркестром, камерні, вокальні, джазові твори. Він є автором естрадних пісень, музики до кінофільмів, найвідоміші серед яких — «Тіні забутих предків», «Царівна», «Кам’яний хрест». Та незалежно від жанру написаних творів, вони неодмінно грунтуються на українському мелосі, особливо часто звучать карпатські мотиви. Творчість Мирослава Скорика поєднує яскравий національний колорит і музичну техніку ХХ ст.
Мирославу Михайловичу притаманна рідкісна у наш час риса — бажання працювати без зайвої метушні. Він творить, а не піарить себе. Приміром, Маестро вагався, коли почув запрошення В’ячеслава Медведєва, директора і художнього керівника Творчої вітальні імені І. Козловського, виступити у цьому мистецькому закладі. Та відкинувши вагання, погодився.
Джаз — давнє захоплення Мирослава Михайловича. Він перший вніс в українську легку музику ритми джазу й року. Фраза композитора: «Я піаніст-любитель, тож якщо будуть огріхи, даруйте» видалася скромністю або кокетуванням після блискучих фортепіанних імпровізацій музиканта. Мирослав Михайлович зіграв кілька джазових п’єс: «Приємна прогулянка», «Нав’язливий мотив», «Каприс», «У народному стилі».
І звісно ж, не міг не прозвучати інструментальний шлягер композитора — «Мелодія». Існують численні музичні інтерпретації цього твору. Його виконували на скрипці, фортепіано, в супроводі симфонічного оркестру й оркестру народних інструментів. Кілька місяців тому на концерті в тій самій Творчій вітальні імені І. Козловського вокаліз «Мелодія» зворушливо проспівала солістка Національної філармонії Валентина Матюшенко. Через хворобу вона не змогла взяти участь у творчому вечорі Мирослава Скорика. Та все одно ми почули оригінальну версію «Мелодії» — її виконала на флейті дипломант міжнародних конкурсів Дара Єлізарова, на фортепіано акомпанувала Наталія Королько. Це був певною мірою експромт, адже Дара Єлізарова, яка працює в ансамблі «Медобори», ніколи раніше не грала цей інструментальний твір: вона вивчила його за тиждень до концерту.
Ведучий концерту, заслужений діяч мистецтв України В’ячеслав Медведєв намагався спокусити Мирослава Михайловича заспівати написаний 1964 року перший і популярний український твіст «Не топчіть конвалій». Проте умовити композитора не пощастило: він був непохитний, категорично заявивши: «Голос у мене поганий». Що ж, адекватна самооцінка, якої так бракує деяким іншим авторам і виконавцям,— річ приваблива. Слухаймо ж музику метра Скорика з голосу професійних співаків.
М. Скорик – один з найяскравіших представників сучасного покоління композиторів. Його музика, поєднуючи в собі яскравий національний колорит і сучасну музичну техніку, увійшла до репертуару багатьох українських і зарубіжних виконавців і колективів. Це, зокрема, «Гуцульський триптих» і «Карпатський концерт» для симфонічного оркестру, три фортепіанні та вісім скрипкових концертів, а також концерт для віолончелі з оркестром, сім партит для різних складів, дві сонати для скрипки і фортепіано, численні композиції для фортепіано, скрипки та камерних ансамблів. Широкої популярності здобула його “Мелодія” ля мінор, яка виконується в різних транскрипціях.
М. Скорик – автор музики до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», визнаного одним із дванадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Твори композитора виконуються в США, Канаді, Австралії, Франції, Німеччині, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччині, Росії, Грузії, Вірменії, країнах Прибалтики. Він часто виступає виконавцем своїх власних творів – як диригент і піаніст. Музикознавчі праці Мирослава Скорика присвячені проблемам гармонії композиторів ХХ століття.
Композитор створив низку монументальних творів, серед яких Духовний концерт для змішаного хору а capella і солістів, опера «Мойсей» за однойменною поемою І. Франка та балети «Перехрестя», «Каприси», які йдуть на сцені Національної опери України, балет Дж. Пуччіні – М. Скорика «Повернення Баттерфляй» (Львівський національний академічний театр опери та балету імені С. Крушельницької), кантата «Гамалія» на вірші Т. Г. Шевченка для змішаного хору, солістів і симфонічного оркестру.
М. Скорик – ініціатор і співзасновник багатьох міжнародних музичних фести-валів, серед яких «Музика українсь-кого зарубіжжя», «Дні американської й української музики у Львові», «Пам’яті жертв голодомору – композитори України», Міжнародний фестиваль сучас-ної музики «Контрасти». Очолював журі міжнародних виконавських конкурсів, Міжнародного фестивалю «Київ Мюзік Фест».
Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена «Знак Пошани», нагороджений орденом «За заслуги» 1, 2, 3 ступенів, академік Академії мистецв України.
Проблема реалізації особистості митця в його творах має теоретичну і практичну цінність. Від знання того, як і в якій мірі особистість митця розкривається в його професійній діяльності, яким є співвідношення об’єктивного й суб’єктивного начал у художньому творі, залежить об’єктивність оцінки цілих художніх напрямків, репрезентантів, яких іноді несправедливо звинувачують у суб’єктивізмі.
Джерела, що були чинниками стилетворення протягом останньої третини ХХ ст., є надзвичайно різноманітними: індивідуальні композиторські стилі народжувалися у ситуації тотального синтезу, що відбиває плюралістичний погляд митців на світ, є відтворенням у музиці різноманітних світоглядних діалогів, різних точок зору на життя. Світосприйняття сучасної людини передбачає своєрідну духовну поліфонію. У конкретних композиторських манерах, індивідуальних стилях це нерідко матеріалізується через поєднання у межах одного твору цілком несумісних на перший погляд інтонаційно-смислових начал.
Нові тенденції у розвитку композиторської творчості стали об’єктом гострих дискусій. Йдеться про взаємну критику "традиціоналістів", "академістів" і "псевдоноваторів". З дистанції часу стало зрозумілим, що не вибір засобів композиторської техніки, а творчий результат є засадничою складовою музичного прогресу. Прояви експериментаторства в музичному мистецтві сприяли активізації пошуків інтонаційно-образного оволодіння новими композиційними прийомами, хоча не завжди й відразу приводили композиторів до високохудожніх результатів. Причиною стилістичного зламу, що стався у композиторській творчості, були також внутрішні процеси накопичення тенденцій стильового оновлення, а також впливи музичного авангарду 1950-1960 рр. (особливо в його польському різновиді).
Починаючи з 60-х років, для композиторського покоління відкрилися нові перспективи, були зняті заборони на багато явищ, на які раніше навішувався ярлик формалізму, а такі прийоми, як алеаторика або колаж, перестали лякати і стали широко застосовуватися в музиці. Зміна стильових орієнтирів в українському мистецтві середини XX сторіччя пов’язана з переосмисленням та оновленням музичної системи на всіх її рівнях: смисловому, образному, ритмо-інтонаційному, формотворчому та ін. Особлива увага композиторів нової генерації приділялася проблемі синтезу генетично типових національних форм із стильовими досягненнями світової музичної культури [6]. Характерною в цьому відношенні є творча постать М. Скорика (рік народження - 1932), репрезентанта посткласичного напрямку, який уперше запровадив в українську "легку" музику ритми джазу та рок-музики. Його талант яскраво спалахнув у 60-х роках, коли в Україні сформувався дисидентський рух націонал- демократичного спрямування, і одразу проявився в дуже різних напрямках музичної культури.
Творча особистість М. Скорика у свій час була предметом дослідження таких українських мистецтвознавців, як О. Берегова, М. Загайкевич, Л. Кияновська, М. Копиця, Ю. Щириця та ін. Незважаючи на наявність певної кількості наукових розвідок з цієї проблеми, вона потребує більш глибокого аналізу. Мета даної статті - розглянути місце і роль особистості М. Скорика в українській культурі ХХ століття.
М. Скорик став представником композиторського середовища ХХ століття, де в градації творчих цінностей на першому плані був високий професіоналізм та інтелектуальна напруга музичного мислення. Це виразно проявилося у мистецькій спадщині таких класиків новітньої музики, як Б. Барток, М. Равель, П. Гіндеміт, А. Шенберг, К. Шимановський та ін. Особливо близько своєю творчою ментальністю М. Скорик нагадує одного з найяскравіших виразників інтелектуально-новаторського духу епохи І. Стравінського.
Ігор Стравінський у "Хроніці життя" торкнувся, поміж інших питань, важливої естетичної проблеми - "одвічного протистояння в мистецтві аполлонівського начала діонісійському", тобто осмисленого крокування до мистецьких звершень екстатичному, імпульсивному сприйманню акту творчості. І. Стравінський зараховував себе до першої "аполлонівської" категорії митців. Те саме міг би сказати і М. Скорик, в якого спонтанна природність творчого процесу завжди поєднувалась з його раціональним усвідомленням.
Типологічні збіжності між обома композиторами проглядаються і в іншому - в напрочуд відповідальному, шанобливому підході до професії музиканта, в однаково легкому використанні різних історико-стильових моделей, відповідно пристосованих до духу новітнього часу і тим-то закономірно оснащених приставкою "нео" - неофольклоризму, неокласицизму, неоромантизму. Однакове ставлення обох композиторів і до змикання академічної музики з джазовою, уміння піднести банальне, побутове до рівня високого мистецтва. І що особливо цінно: всі ці стильові метання позначені незламним ствердженням свого власного "я", неповторної манери музичного письма.
Вплив естетики І. Стравінського, пропущеної крізь призму традицій української національної культури, виразно позначився на трактуванні М. Скориком засад балетної творчості, де композитор зумів сказати своє нове слово. Пропагована І. Стравінським ідея "диктаторської" ролі музики в балеті, намагання її максимально симфонізувати наклали помітний відбиток на творчу концепцію балету М. Скорика "Каменярі". Подібно до великого реформатора балету, український композитор керувався насамперед закономірностями організації тематичного матеріалу, властивими суто музичним, несце- нічним творам. Цей твір став визначальним у розвитку українського балету на зламі 60-70-х рр. ХХ століття - у поверненні його від спрощеного розуміння реалізму в мистецтві, примітивного "рівняння на драму" в бік промовистої образної символіки та симфонічних узагальнень.
Творчість М. Скорика органічно вписалася у культурний контекст сучасності своєю парадоксальністю, апеляцією до технологій "розірваності свідомості", фахової "неподібності" до самого себе. Він прийшов у мистецтво після так званої "хрущовської відлиги", коли більшість талановитих молодих композиторів захопилась модерною технікою письма, а в республіках тодішнього Радянського Союзу поширювалась така незвична для західного світогляду й напрочуд плідна та естетично повноцінна, на противагу до соціалістичного реалізму, художня тенденція, як "нова фольклорна хвиля". Дуже важливою прикметою естетики нового напрямку була її "відкритість", можливість індивідуально підійти до синтезу "старого і нового", розставити акценти відповідно до конкретного задуму й стилю даного композитора.
Вже перші твори митця свідчать, що формування його стилю обумовлене органічним поєднанням традицій українського і сучасного європейського мистецтва. Композитор спирається на інтонації, які, з одного боку, характерні для народної творчості, а з другого - асоціюються з багатьма стилями і напрямками європейської музичної культури. Особливе місце займає переосмислення традиційного, константного, звичного". Разом з тим, М. Скорик не втрачає яскравої індивідуальності. Константним фактором його світосприйняття, на наш погляд, виступає саме гра. Художній світ митця відкривається у єдності провідних творчих ідей саме крізь призму ігрової логіки, ігрових принципів, власне, естетики гри. В усіх жанрах, до яких він звертається, так чи інакше виявляється ігрове начало. Саме в ньому полягає новаторське вираження особистості композитора в історії української музичної культури.
Не викликає сумніву непересічність особистості композитора, до якої належить і непередба- чуваність, неочікувано гострі "модуляції" його творчої еволюції, його здатність парадоксально поєднувати, на перший погляд, непоєднуване, суттєво протилежне. Характерними для творчої манери композитора є невимушена "белетризація" квартетів, партит, прелюдій і фуг, "інтелектуалізація" дидактичних опусів (дитячі альбоми фортепіанних мініатюр), музики до кінофільмів й театральних вистав тощо. Митцеві імпонує оригінальне переосмислення - від барокових, класичних та романтичних форм до музики авангарду й поставангарду.
Один з ранніх творів М. Скорика - кантата "Весна" - став знаковим у пошуках нової хорової манери письма, прагненні сполучити історично складені принципи ставлення до національних фольклорних джерел з новітніми художніми відкриттями. Показово, що "вічні" теми, звернення до багатовікових традицій нашого народу молодий композитор зумів втілити за допомогою сучасних засобів виразності. Це був досить сміливий крок, адже за радянської доби патріотична тематика в музиці втілювалась обмеженим набором виразових прийомів, оскільки в іншому випадку твір, мовляв, ставав незрозумілим "масовому" слухачеві. Кантата М. Скорика блискуче спростувала ці усталені штампи, характеризуючись небанальною "патріотично-модерновою" композицією.
Симфонічна поема "Вальс" знаменувала ще одну грань у творчих пошуках молодого композитора. Автор здійснив спробу індивідуального переосмислення численних європейських мистецьких стандартів, хоча галицькій культурі такий "європоцентризм" був і раніше притаманним.
Деякі з початкових виразових знахідок М. Скорика залишились лише на стадії "проби пера", наприклад, речитативно-плакатний тип інтонації, властивий кантаті "Людина" та симфонічній поемі "Сильніше смерті". Композитор прагнув випробувати себе у різних стильових напрямках та соціально-культурних аспектах. Він писав для інтелектуальної еліти, перебуваючи одночасно у ролі "кумира молоді", автора музичних шлягерів, що співаються повсюди. Вважав себе продовжувачем національної лінії, кревно пов’язаним з традиціями вітчизняної культури, й, разом з тим, рафінованим, "про- коф’євського кшталту" неокласиком, спадкоємцем усієї "ейдотеки історії", котрий досконало володіє композиторською кухнею".
