Модель економічного розвитку України

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Xxxx

xxxx 
 
 
 
 
 
 
 

Домашнє завдання з предмету: «МІЖНАРОДНА  ЕКОНОМІКА»

на тему: «Модель економічного розвитку України» 
 
 
 
 
 

Виконав студент xxxx

xxxxx.

Перевірив старший викладач:

Xxxx 

Київ 2011

Вступ

     Входження країни в етап економічної стабілізації актуалізує обґрунтування конструктивної моделі післякризового розвитку. При її розробленні необхідно враховувати нову не лише економічну, а й політичну ситуацію. На відміну від попереднього періоду, коли при формуванні стратегії економічного розвитку межа протистоянь проходила між ринковою і неринковою ідеологією, нині визначаються напрямки  прийняття рішень у межах ринкової парадигми. Це стосується не лише України, а й низки інших країн СНД.

     Вибір України на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на старті реформ, країна змушена була вдатися до запозичення зарубіжного досвіду. Модель ліберальної економіки з кінця 70-х – початку 80-х років повсюдно закріпилася в розвинутих країнах Заходу. На початку 90-х років країни Східної Європи вже нагромад позитивний досвід ринкових перетворень на основі принципів неолібералізму. Треба враховувати і готовність Заходу надавати фінансову допомогу виключно за умови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), які базувалися на принципах так званого Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися на початку 80-х років і мали спершу чітко виражену латиноамериканську спрямованість, а в подальшому були екстрапольовані на країни з перехідною економікою, в тому числі й на держави пострадянського простору.

     Основний  зміст цих принципів зводився до низки позицій, які вважаються базовими:

1) усунення державного  регулювання економіки;

2) прискорена  приватизація;

3) перехід до  відкритої економіки;

4) ліберальне  ціноутворення;

5) пріоритетність  макроекономічної стабілізації  й форсоване стиснення грошової  маси як основи приборкання  інфляції;

6) ставка на  зовнішні позики як головний  рушій економічного зростання.

1. Відновлення дієздатності держави

     Для відновлення дієздатності нашої  держави необхідно здійснювати  поглиблення ринкової трансформації  економіки. Визначальними чинниками  цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування ринкової інфраструктури, установлення ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності.

       Дієздатність держави має оцінюватися  і з позицій реалізації наявних  (і потенційних) конкурентних  переваг української економіки.  В ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізованими на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються.

     Реалізація  конкурентних переваг має втілитися  в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження.

     Зміцнення держави також пов’язане з  істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього  є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення.

     Наближення  економіки України до світових та європейських господарських процесів детермінує необхідність подальшого поглиблення  ринкових реформ, здійснення широкомасштабних структурних перетворень, прискорення інституційних змін, відчутного скорочення тіньового сектору. Головними показниками раціональності мають стати ефективність використання ресурсів, факторів виробництва, добробут населення, індекс людського досвіду та інші.

     Трансформаційні процеси в економіці загалом є особливістю функціонування України як незалежної держави. У глобальному вимірі вони, залежно від рівня розвитку економіки, можуть означати:

1)зміну однієї формації на іншу, або зміну суспільства з аграрного на індустріальне, згодом – на постіндустріальне, а далі – на індустріальне;

2)перехід від планово-розподільної системи до ринкової.

     Серед загальних трансформаційних процесів, що впливають на хід перетворень  в економіці України, слід назвати  такі:

1)поширення ринкової моделі економіки на всі регіони світу;

2)глобалізація і посилення взаємозалежності у світі;

3)поглиблення інтеграційних процесів;

     В ході реалізації пріоритетів структурної  переорієнтації в економіці України  виділяються наступні етапи.

     На  першому етапі потрібно досягти  фінансової макростабілізації.

     На  другому етапі можлива активізація  економічного розвитку, орієнтована  на формування кількісних та якісних  позитивних тенденцій за рахунок  науково-технічної та інвестиційної  діяльності.

     На  третьому етапі – становлення  стабільних умов для становлення і саморозвитку ефективної національної економіки, внутрішньо збалансованої та глибоко інтегрованої в структуру світового господарства.

     В Україні є достатні стартові умови  для того, щоб поступово інтегруватися  в загальноцивілізаційні процеси. 

     По-перше, вона має потужний науково-технічний, інтелектуальний потенціал, висококваліфіковану  робочу силу, що є визначальним у  системі сучасного виробництва. По-друге, адміністративно-командні механізми значною мірою підірвані, що створює можливість остаточного і швидкого демонтажу тоталітарної системи і побудови сучасних економічних форм та управлінських механізмів. По-третє, має великий потенціал людських ресурсів, спрямований на політичне, економічне, духовне відродження нації.

     Отже, економічна модель України формується на основі тісної взаємодії загально цивілізаційних детермінант та генетично-історичних економічних чинників. Особливості сучасного етапу економіки пов’язані з необхідністю :

     по-перше, забезпечити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічні перетворення сучасного рівня і масштабів;

     по-друге, органічно включити економіку країни у світогосподарьські глобальні  процеси з метою повнішого  використання зовнішніх ресурсів розвитку та розміщення ринків збуту продукції власного виробництва;

     по-третє, модернізація вимагає не стільки  зростання випуску окремих товарів (хоча це й не виключається), скільки  формування внутрішніх інституційних  та економічних структур і механізмів для впровадження гнучких технологій на основі інформаційних і комп’ютерних систем. Головна спрямованість економічної модернізації напрямків, форм і засобів економічної політики – у наданні цьому процесу комплексності та системності в процесі її реалізації. 
 
 

     2. Моделі економічного розвитку

     Моделі  економічного розвитку окремих країн  формуються в рамках певної економічної  системи, яка являє собою сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі певних інституціональних, майнових і фінансових відносин та організаційних форм. В останні півтора-два сторіччя, коли капіталістична формація стала пануючою, у світі діяли різні типи економічних систем: ринкова економіка, що базується на вільній конкуренції (класичний капіталізм), змішана економіка (сучасний капіталізм) і дві неринкові системи – традиційна (натуральна) та адміністративно-командна. У кожній системі вибудовуються національні моделі організації господарства, які кореспондуються з наявним економічним, ресурсним і культурним потенціалом країни, її традиціями, духовністю та ментальністю.

     Моделі  економічного розвитку класифікують за різними критеріями. Залежно від  країни впровадження розрізняють американську, японську, шведську та ін. моделі, яким нижче дамо стислу характеристику. Доволі конструктивною є також класифікація моделей економічного розвитку за таким критерієм, як наявність типових, відносно сталих у часі рис функціонування економіки, що мають парадигмальний зміст та не підлягають кон’юнктурним коливанням. Такі риси виділяють шляхом абстрагування від особливостей господарювання окремих країн.

     У рамках сучасної капіталістичної системи  за зазначеним критерієм західними  економістами і соціологами було висунуто й обґрунтовано низку теорій та моделей трансформації капіталізму, які виходили зазвичай із реальних соціально-економічних процесів, але тлумачилися по-різному. Серед основних концептуальних моделей, які з’явилися наприкінці ХІХ-го – ХХ ст. можна назвати такі : концепція «соціального партнерства» (Р. Арон, Дж. Гелбрейт та ін.), модель індустріального суспільства (П. Дракер, У. Ростоу, Р. Арон), модель постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон), теорія «конвергенції» (П. Сорокін, В. Бакінгем, Р. Арон, У. Ростоу, П. Дракер, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген та ін.). У 1950-х pоках у США виникла теорія «народного капіталізму», яку обґрунтували такі економісти і соціологи, як А. Берлі, Дж. Бернхем, С. Чейз, С. Кузнєц, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та ін.

     Моделі  економічного розвитку в рамках системи  сучасного капіталізму становили  предмет аналізу й вітчизняних  учених. Наприклад, С. Мочерний виділяє такі основні моделі: 1) ринкової економіки з її модифікаціями та історичними формами; 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки. Найоптимальнішою моделлю для України автор вважає модель народної економіки, яка передбачає використання усіх типів власності (за домінування трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування .

     Український економіст А. Філіпенко, проаналізувавши  еволюцію моделей економічного розвитку відносно країн, що звільнилися від  колоніальної залежності, так званих молодих незалежних держав або країн, що розвиваються, зазначає, що сучасна наука виділяє такі основні моделі економічного розвитку: модель лінійних стадій; модель структурних перетворень; неокласична модель вільного ринку; теорія зовнішньої залежності; теорія дуального розвитку; концепція ендогенного зростання; інноваційна теорія економічного розвитку; модель сталого розвитку. Найбільш прийнятною для України автор вважає інтегральну модель економічного розвитку, яка дозволяє повніше реалізувати національні інтереси у світовому господарстві.

     Вітчизняний політолог М. Михальченко виділяє  чотири можливі моделі (він називає  їх сценаріями) майбутнього України, кожна з яких має економічне підґрунтя. Це такі моделі-сценарії: 1) «ретроідилічний», який ґрунтується на директивно-плановій, неконкурентоспроможній економіці; 2) «моноетнічний», який спирається на ідею створення «закритої популяції», расово чистого етносу і «закритої національної економіки»; 3) ліберальний», який базується на ліберальних цінностях ринкової економіки; 4) „конвергенції”, що передбачає поєднання кращих досягнень механізму ринкової економіки з неринковими формами перерозподілу прибутку, створення соціально орієнтованої економіки ринковими методами . Саме четвертий сценарій автор вважає найбільш життєздатним стосовно українського середовища.

     Аналіз  моделей економічних розвитку, що існують у рамках сучасної капіталістичної  системи, й тих, які українські вчені  вважають прийнятними для нашої  країни, схиляє до ряду узагальнень  і висновків. Майже всі вітчизняні дослідники: 1) намагаються вивчити західні моделі економічного розвитку й тим чи іншим чином пристосувати якусь із них до українських реалій; 2) обґрунтовують необхідність для України змішаної моделі розвитку економіки, орієнтованої на реалізацію інтересів і держави, і фінансово-монополістичних груп, і дрібного та середнього бізнесу; 3) наполягають на реалізації в Україні такої економічної моделі, яка б передбачала поєднання державного регулювання з ринковою конкурентною економікою; 4) визначаючи, якою має бути частка держави в економіці країни, спираються здебільшого на досвід Росії, про що свідчить кількість посилань на російські джерела, що використовуються для аналізу; 5) відзначають необхідність оптимальної моделі економічного розвитку для України, але не здійснюють ґрунтовного та усебічного вироблення такої моделі.

     Системний аналіз стратегії, тактики і результативності економічних трансформацій та реформ, проведених у нашій країні від 1992 року, дозволяє висновувати, що вони, на жаль, виявилися неуспішними попри  правильність загальної базової парадигми, яка полягала у переході від адміністративно-командної до ринкової системи економіки та господарювання. 

     Головними причинами хибного реформування в українському варіанті слід визнати: 1) відсутність правильно сформованих національних економічних інтересів, на реалізацію яких має бути націлена модель економіки, що впроваджується в країні; 2) хибно визначене теоретичне підґрунтя економічної моделі розвитку у вигляді ліберально-космополітичних концепцій суто монетаристського спрямування та автоматичне дотримання порад і некритичне сприйняття досвіду їх носіїв; 3) вибір і застосування невдалого механізму реалізації загальної стратегії реформ, інструментами якого виступили масова ваучерна приватизація левової частки державної власності, запровадження системи стихійного ціноутворення, одномоментне відкриття економіки для недержавного експорту та імпорту, зміни законодавства, соціальних і господарських інститутів, що зумовили створення у країні корупційного середовища, формування кланово-корпоративних груп та їх зрощення з державно-бюрократичною номенклатурою.

     Сьогодні  в Україні співіснують три моделі економічного розвитку: 1) модель державного соціалізму; 2) модель державно-монополістичного капіталізму; 3) модель народного капіталізму. Кожній моделі притаманні свої атрибути, як-от: цілеспрямування; ідеологічне підґрунтя; внутрішній і зовнішній виміри; певна модель влади; характер розвитку; способи, механізми та інструменти реалізації; управлінські інститути; носії і прибічники.

     Якщо розглядати економіку країни як ціле, то три означені моделі представлені в ній певною часткою, яка мала змінну динаміку впродовж періоду незалежного розвитку України. Сьогодні умовно ці частки-моделі можна представити в такій пропорції: 20 : 75 : 5. Зміна цієї пропорції на користь тієї чи іншої моделі залежить від моделі влади, структури владної верстви та стратегії економічної розвитку, що впроваджується у країні. 

2.1 Перша модель

     Перша модель – модель державного соціалізму – являє собою систему економічних відносин, що базується на державній власності та надмірній ролі держави як владного деміурга, що керує всіма соціально-економічними процесами, які відбуваються у країні. Ця модель розвитку економіки дісталася нам у спадок від російсько-радянської імперії, складовою якої була Україна. Модель державного соціалізму орієнтована на всебічний розвиток державної власності, державного сектора економіки, нерівноправних інтеграційних зв'язків із Росією, існування тотальної адміністративно-командної бюрократичної системи, державної валютної та зовнішньоекономічної монополії, трудових армій, колгоспів і радгоспів, фабрично-заводської організації промислового сектора, директивного планування, низки популістських соціальних програм та пільг. Ідеологічною основою моделі державного соціалізму є комуно-соціалістична ідеологія, а її найбільшими апологетами – представники соціалістичної та комуністичної партій . Цій моделі, як довела історія розвитку всіх посткомуністичних країн, притаманний реакційний, тоталітарно-тиранічний характер.

     Суттєвої  руйнації модель державного соціалізму зазнала в результаті процесу  приватизації, який розпочався в Україні  із здобуттям незалежності й триває дотепер. Кількість об’єктів державної власності у країні значно зменшилася. За даними Фонду державного майна України, із початку процесу приватизації на 1 липня 2009 р. реформовано 121023 об’єкти, з яких 92 763 об’єкти, або 76,65%, належали до комунальної форми власності, та 28 260 об’єктів, або 23,35%, – до державної. .

      Водночас, державний сектор України є ще досить потужним, про що свідчать такі дані. Станом на 01.07.2009 р. в ЄДРПУ обліковуються: 24,93 тис. юридичних осіб державної  форми власності, які визнані  органами державного управління; 784 господарські організації з корпоративними правами держави; 511,8 тис. об’єктів нерухомого майна державних підприємств, установ, організацій; 370,44 тис. об’єктів державного майна, які не увійшли до статутних капіталів господарських товариств у процесі корпоратизації, але залишається на їх балансі; 43,19 тис. об’єктів державного майна, яке не ввійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але залишилося на їх балансі . Окрім того, загальнонародними, а фактично державними, залишаються земельні фонди України, оскільки триває мораторій на приватизацію і продаж землі (хоч було здійснено розпаювання земель сільськогосподарського призначення).

      Слід  зауважити, що в Україні дотепер  не сформовано модель розвитку державного сектора економіки, не визначено остаточно його роль у національній економіці, багатьом об'єктам державного сектору властиві низький рівень продуктивності праці та рентабельності, незадовільний стан інвестиційних процесів, збитковість багатьох напрямів господарської діяльності. Очевидними є недоліки управління держмайном, відсутність системи оцінки ефективності державного сектору загалом та його об'єктів зокрема, недостатність інвестиційної бази, надмірність штатних співробітників тощо. За оцінкою Міністерства економіки України, у 2007 році ефективно працювало лише 25,8 відсотка державних підприємств (724), задовільно – 25,5 відсотка (716), неефективно – 48,7 відсотка (1368) . До того ж державний сектор економіки є базою корупції в України.

     Таким чином, держава апріорі демонструє неспроможність бути ефективним власником у будь-якій системі господарювання – як за адміністративно-командної системи, так і на етапі переходу до капіталістичної системи. На цій підставі можна зробити висновок, що модель державного соціалізму є неперспективною для України як європейської держави, оскільки вона не створює необхідного підґрунтя для формування інноваційно-інвестиційної характеру та розвитку високоефективних укладів економіки. 

     На  подальші перспективи моделі державного соціалізму, на нашу думку, впливатимуть два основні фактори: 1) система влади, її організація, характер та структура 2) світова фінансово-економічна криза, яка розпочалася у 2008 р. Дедалі очевиднішою стає тенденція, яка вже переростає в закономірність, що діяльність економічних суб’єктів формується під впливом системи влади, в межах якої вони діють. Саме владна верства, яка являє собою прошарок людей, які зайняли ключові посади у державі, нав’язує свої інтереси та цілі суспільству. Тому залежно від того, хто формує і складає владну верству, залежить доля цієї моделі в Україні. Що стосується впливу кризи, то він є неоднозначним: з одного боку, за браком коштів у держбюджеті влада завжди схиляється до активізації такого їх джерела, як приватизація державних об’єктів, а з другого – аби не допустити банкрутства великих приватних господарських структур, може переводити їх у державну власність Наприклад, в Україні 10 червня 2009 р. Кабінетом Міністрів були ухвалені постанови про рекапіталізацію та націоналізацію трьох комерційних банків – „Родовід Банку” (Постанова КМУ № 580), „Київ” (Постанова КМУ № 566), „Укргазбанку” (Постанова КМУ № 567).

     У нашій країні наразі за відновлення  цілісної моделі державного соціалізму виступає здебільшого комуно-соціалістична  номенклатура, представники якої ще й досі перебувають при владі. Утім, своїх прихильників ця модель має і серед нового покоління політичних лідерів.

     2.2 Друга модель

     Друга модель – модель державно-монополістичного капіталізму – передбачає створення замкнених груп олігархічного спрямування, базується на державно-монополістичній власності та орієнтується на пріоритетний розвиток експортоорієнтованої та сировинної моделі економіки. Сутність моделі: до влади приходить клан, що вийшов із надр комуністичної номенклатури. Він захоплює й перерозподіляє державну власність в особистих інтересах, усе більше трансформується у верховну касту, що здобуває риси фінансової олігархії.

      Економічна  модель, де власність тотально монополізована і належить кільком кланово-корпоративним  групам, що утворили систему владної олігополії, призводить до формування відповідної монопольної моделі влади. Влада, як і власність, зосереджується в руках однієї верховної касти. Для такої моделі характерні певні ознаки: 1) масова пауперизація та люмпенізація населення держави; 2) надзвичайно висока питома вага бюрократично-управлінського та карно-поліцейського апарату; 3) цілковитий контроль над усіма джерелами прибутку та бізнесовою діяльністю громадян; 4) сувора цензура і повний, насамперед фінансово-економічний, контроль над засобами масової інформації; 5) одержавлення інтелектуальної, науково-дослідницької та освітньої діяльності; 6) формування моделі „карнавальної нації”. Якщо проаналізувати всі ці параметри й накласти їх на реальну ситуацію в Україні, то очевидним є достатньо вагомий збіг. Отже, є підстави вважати, що в нашій країні стверджується кастово-монополістична модель державного капіталізму, рушійною силою якої є кастова олігархія .

      За  такої моделі вибудовується суспільство  пірамідального типу, верхівку якого утворює фінансово-лихварська олігархія (5% громадян) – панівні клани та касти, що паразитують на державному секторі та привласнюють монопольну частину суспільного доходу. Відомі в Україні клани (насамперед у енергетичному, горілчаному, банківському та ін. секторах економіки) накопичили величезні фінансові ресурси за рахунок пограбування мільйонів українських громадян. Олігархія, яка сформувалася у нашій країні, належить до монополістичного типу і за своєю суттю є космополітичною й компрадорською. Вона взяла під контроль Верховну Раду України та інші органи влади, особливо середні ланки державного управління, в законодавчій, судовій та виконавчій гілках влади. 

Середня частина  суспільної піраміди складається з  двох частин: 1) впливові сили в структурах державного управління і поліцейсько-карний апарат (загалом 10% громадян), що обслуговують інтереси української кланової олігархії. Сьогодні цей прошарок уже має більш-менш розвинуті сегменти, як-от: податкова адміністрація та податкова міліція; економічні підрозділи СБУ; Міністерство внутрішніх справ; охоронні структури; вищий щабель менеджерів; засоби масової інформації; наукова еліта, яка одержує ордени за заслуги, проте не зорієнтована на реалізацію національних інтересів України; вища ієрархія різних церков, у тому числі православних, та багато інших представників суспільства; 2) середній клас (приблизно 15% громадян), який сьогодні перебуває у пригніченому стані.

      Нижня частина (близько 70% громадян) – величезна  маса з люмпенізованого народу, що має мізерні статки, відірвана від власності, позбавлена будь-яких важелів впливу як на олігархів, так і на владу.

      Аналіз  зовнішнього виміру цієї моделі показує, що вона фактично орієнтована на створення  так званої панслов'янської конфедерації, що передбачає об'єднання під патронатом державно-монополістичних кіл Росії двох підлеглих сил – української й білоруської кланових еліт – та перетворення нашої держави в залежну складову Московської імперії, яка нині відновлюється на практичному рівні. Вона прагне окупувати нашу країну неоколоніально, установити економічний диктат, скупивши промислові та інфраструктурні об’єкти української економіки (цукрові заводи, газові артерії, електростанції тощо) і забезпечивши проникнення російського капіталу в банківську сферу.

      Очевидно, що модель державно-монополістичного капіталізму становить небезпеку  для України, бо орієнтована на побудову нерівноправного суспільства, що будується  на принципах експлуатації та корупції, позбавлене моралі. Поступово країну, де панівною є модель державно-монополістичного капіталізму в кланово-корпоративній, олігархічній формі, беруть під контроль кримінальні елементи суспільства. Наслідком упровадження такої моделі буде незворотно стрімка депопуляція української нації, відрізаність економіки країни від світового господарства і світового поділу праці .

      Однак попри зазначені загрози саме модель державно-монополістичного капіталізму  сьогодні найбільше ствердилася  у своєму розвитку в Україні, бо владні структури й олігархічні клани, які створюють їм фінансове підґрунтя, зацікавлені у практичній реалізації її принципів .

2.3 Третя модель

     Третя модель – модель народного капіталізму, – на наше переконання, відповідає як національним інтересам України щодо забезпечення її економічної незалежності, так і ментальності українців. Основними параметрами економічної моделі народного капіталізму у внутрішньому вимірі є:

1)усунення умов для розвитку в Україні державно-монополістичної, кланово-олігархічної економічної моделі;

2)скорочення питомої ваги етатизму в житті кожного громадянина та надання йому якомога більшого спектра свобод;

3)упровадження експортоорієнтованої, інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки;

4)формування відносин між економічними суб’єктами на принципах відкритої конкуренції;

5)перетворення приватної власності на органічний елемент суспільного устрою, притаманного більшості населення України, а не привілейованій вузькій касті олігархів;

6)формування національної буржуазії, органічною складовою якої має стати потужний середній клас приватних власників;

7)створення великої кількості малих та середніх приватних суб’єктів господарювання, що сприятиме відновленню генетично властивого українській нації тяжіння до приватної власності, зведення самостійних приватних господарств, вільного об'єднання для використання кооперативних форм праці;

8)запровадження простої в адмініструванні моделі оподатковування, що заснована на п'яти прямих податках;

9)зміцнення національної грошової одиниці; введення валютного комітету, що передбачає прив’язку гривні до чотирьох основних валют;

10)здійснення національної кадрової революції: в уряді, на підприємствах ключові позиції мають зайняти національне свідомі, економічно підготовлені, високоосвічені, ефективні фахівці, які дотримуються принципів християнської моралі в повсякденному житті.

     Модель  народного капіталізму має чимало прихильників серед представників  державної влади, громадських організацій  та політичних партій України. Ідеолого-політичним підґрунтям моделі є національно-патріотичний консерватизм та частково національний лібералізм. Утім, формування цієї сили штучно гальмується пануючими клановими фінансово-корпоративними групами, а також зовнішніми космополітичними утвореннями.