Моральна діяльність та її структура

План

Вибір як елемент моральної діяльності.
Моральні норми, звичаї та традиції.
Вчинок – першоелемент моральної діяльності.
Моральні ідеал та принципи.
Еталон у моральній діяльності. Мотивація.
Висновок.
Література.

Моральна діяльність - поняття, яке використовується в етиці для виявлення змісту, властивого всім іншим видам діяльності людини. Воно позначає не особливу сферу діяльності, що має предметно-змістовну визначеність і специфіку - наприклад, трудова, наукова, художня, - а суспільну значимість будь-якої діяльності людини. Будь-яка моральна дія містить у собі роботу свідомості - розумові, почуттєві, вольові компоненти, але в той же час не зводиться тільки до них.

Саме в тому, наскільки дії людини об’єктивно пронизані й наповнені суспільно значимим змістом, служать високим цілям і втілюються в необхідні для нормального життя суспільства результати, проявляється його моральний потенціал, рівень морального розвитку.

Моральний вибір є певним різновидом моральної діяльності.

Моральний вибір - акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Аналіз проблеми морального вибору пов’язаний із з’ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.

Моральний намір -рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.

Моральна спонука - чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.

Вибір постає дією, в який відбувається розрізнення добра і зла і надається перевага одній із цих фундаментальних людських життєвих орієнтацій. Моральний вибір – це і є вибір поміж добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.

Згідно Арістотелю, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Філософ писав: «Свідомий вибір – здатність приймати рішення прагнення до того, що залежить від нас…» Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.

Аврелій Августин, один із видатніших представників західної патристики, стверджував, що необхідно розрізняти свободу та свободу волі: свобода волі це є можливість обирати з-поміж добра і зла, а свобода проявляється у можливості обрати краще, тобто благо. Відмінність тут вбачалась у тому, що в свободі людина не відсторонена від найзаповітнішого, але вона може спрямувати свою волю і не на краще. Згідно Августина, свобода волі завжди чимось вмотивована, але ці мотиви зумовлені божественним визначенням людської долі, проте людині її доля невідома, а тому вона діє, так би мовити, «від себе».

У ХІХ ст. в етиці досить активно пропагувався волюнтаризм як етична концепція, що зводила людські вчинки до проявів волі, що є первинною потужною силою не тільки людини, а й світу, але до того ж ця сила не підлягає регулюванню та впорядкуванню з боку розуму. Таким чином, введення волі як чинника морального вибору в етику врешті привело до виведення її за межі розуму і намагання подати моральний вибір як дещо неконтрольоване.

Французький філософ і письменник ХХ ст. Ж.-П. Сартр наполягав на тому, що людина ні до чого не можу бути примушеною, а тому кожна її дія є результатом вибору – свідомого чи не свідомого. За Сартром, людина відмовляється від вибору лише тому, що кожний свідомий вибір тягне за собою її відповідальність. Що обирає людина, коли вона здійснює моральний вибір? – За Ж.-П.Сартром вона обирає саму себе, тобто обирає спрямованість та зміст свого життя.

При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції. Моральні норми постають формулюваннями чи положеннями, що подають форми поведінки, бажані у даному суспільстві або у певній його верстві.

Норма - є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов’язковий характер, це завжди спрямування на належне, а тому моральні норми щось заохочують і водночас забороняють.

Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги, що зобов’язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін. ).

Величезна різноманітність норм сучасної моральної свідомості простягається від найзагальніших фундаментальних основоположень до норм чисто ситуаційних за своїм змістом, що не виходять за межі якогось часткового аспекту людської поведінки або повторюваного, але суто поверхового типу ситуацій спілкування. Перші, найфундаментальніші норми моралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей; заповідь – це і є така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед - авторитету потойбічного, божественного (класичний приклад - Десять заповідей, або Декалог Мойсея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нормативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто й самі безпосередньо постають у цій якості.

Моральні норми можуть спиратися на певні теоретичні положення, вироблені в антропології, психології, культурології та ін. Проте такий характер підкріплення моральних норм можна здійснити далеко не завжди, оскільки досить часто вони зумовлюються звичаями та традиціями. Не виключено, що самі звичаї та традиції мають під собою якісь давні виправдані досвідом приписи, що повинні були допомагати людям виживати, зберігати мир та злагоду в своїх взаєминах, результативно виховувати наступні покоління, проте згодом їх початковий зміст випарував, люди забули про нього, але, лишаючись вірними історичній традиції, все одно вважають за необхідне суворо дотримуватись того способу дій, що прийшов із давнини. Наприклад, в деяких місцевостях слов’янського етносу ще у ХІХ ст. за умов неродючості ґрунтів чи тривалих суховіїв здійснювали такий обряд: в селищі знаходили заміжню жінку, що тривалий час не народжувала дітей, накидали їй на плечі рядно, виводили в поле, розрізали це рядно та закопували у землю. Етнографи встановили, що в давні часи розрізали живіт такої жінки, оскільки вважали, що саме вона заблокувала родючість землі, а коли внутрішні органи закопували в землю, то вважалося, що землі повернули те, чого їй бракувало. Такими «скалками» давніх обрядів постають такі сьогоднішні дії, як «тричі плюнути», постукати по дереву, навіть привітатись при зустрічі.

Моральна діяльність складається із вчинків, які мають власну структуру, синтезують у собі зовнішні, матеріально-предметні його складові й внутрішні, духовно-особистісні компоненти.

Вчинок можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Саме відсутність гарантії щодо стверджуваних цінностей і пов’язана з цим неминучість морального ризику відрізняють учинок від того, що називається «героїчним вчинком» або подвигом.

Подвиг – зрушити з місця, «подвинути» якусь край важливу у фізично-життєвому відношенні, але безсумнівно потрібну справу.

Вчинок – зробити щось за рішенням власної совісті на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів.

У зв’язку з цим слід підкреслити, що за своєю конкретною етичною спрямованістю вчинок може бути добрим або злим, але він принципово не можу бути бездуховним – смисловий універсам людської духовності знаходить у ньому свою безпосередню реалізацію, предметно продовжується в неповторній ситуації його здійснення.

За словами відомого соціопсихолога І.С. Кона, «всі вчинки здійснюються в конкретній ситуації», тобто визначаються не лише абстрактними закономірностями моральної сфери, а й реальним людським спів-буттям у світі.

Разом з цим «замикаючись» на конкретну ситуацію, моральний вчинок незмінно виходить за її межі – або, завдяки акумульованій ним духовній енергії, підносить саму цю ситуацію на рівень високої драми людської свободи й цінностей. Здатність морально-смислового ядра вчинку до «трансцендування» за межі наявного контексту життя безпосередньо пов’язане з масштабністю тих цінностей. В кожному разі, грунтуючись на виборі, тобто орієнтації на те бажане, що вже якимось чином сформувалося і заявило про себе в людському житті. Від так, осмислюючи людський вчинок, ми не милуємося із самої його неповторності, а намагаємося начебто «прочитати» його, розпізнати той порядок цінностей, що його відстоює суб’єкт даного вчинку.

Як бачимо, справжній моральний вчинок за своєю суттю є досить вагомим зрушенням у всій структурі людського буття, взятого в єдності його духовних, моральних і безпосередньо життєвих аспектів. Особа, що зважується на вчинок, неминуче йде на певний ризик – передусім моральний, але не рідко й на фізично-життєвий також. Кожен вчинок вводить до цієї реальності дещо нове й водночас щось у ній руйнує, розриває ті чи інші усталені зв’язки.

Водночас вчинок лишається осердям, першоелементом моральної діяльності, у відриві від якого остання просто втрачає свій смисл. Людини, не здатна до вчинків, не є справжнім суб’єктом моральності. Тому ми повинні зрозуміти, чому в характеристиці певної людини так багато важать слова: «здатна на вчинок»; дійсно, далеко не кожна людина навіть в екстремальних ситуаціях може бути здатною на вчинок. Тому важливо зрозуміти, що вчинки - це свого роду вузлові пункти людського життя, до них треба себе виховувати і готувати, при тому - розвивати інтелект, формувати волю, збагачувати почуття, тренувати самовладання та мужність і т. ін Отже, етична настанова щодо вчинку має вимагати готовності його здійснити, коли в цьому виникає потреба. Саме цією готовністю визначається, зрештою, моральна зрілість людської особистості. Врешті на зміст та спрямованість людських вчинків суттєво впливає моральний ідеал людини.

Моральний ідеа - образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути. Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований виховний процес.

Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що. Оскільки реальна життєдіяльність людей орієнтується на ідеал, то напрошується висновок про визначальну роль ідеального, свідомості стосовно буття.

Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку інших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.

Моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жодною історичною особою, з жодним художнім героєм.

Ідеал досить часто постає орієнтиром для вчинку (але також сам може проявлятись та окреслитись через зміст якогось вчинку), є уявленням про певний еталонний стан моральності та моральних чеснот, наприклад, про повну узгодженість думок, слів та дій. Особливістю ідеалу є те, що це є образ (моральної якості, моральних чеснот людини, самої людини, що наділена певними моральними рисами, та ін.), в якому певні позитивні моральні характеристики доведені до гранично можливого стану (повнота добра, беззастережна відданість, криштальна чесність). Якщо певні характеристики морального ідеалу збирають разом і подають в якості сукупності найважливіших морально-етичних орієнтирів для людського життя, то таке зведення називається кодексом (честі або просто моральним кодексом; слово походить від лат. сodex – книжка).

Кодекс (поведінки або моральний кодекс) повинен зафіксувати та подати у формі приписів норми поведінки, які повинна виконувати переважна більшість людей і які складають історичний здобуток суспільства; до кодексу можуть входити і ті норми, які часто порушуються, однак вважаються обов’язковими. У Стародавньому Єгипті за тисячі років до нашої ери у саркофаг разом із мумією клали папірус із переписаними із «Книги мертвих» виправданнями померлого перед богами: «Я не чинив людям зла… Я не робив погане… Я не піднімав руку на немічних… Я не доводив до сліз… Я не вбивав… Я не наказував вбивати… Я не творив перелюбство… Я не лихословив…»

Одним із найдавніших моральних кодексів вважаються «закони Мойсеєви», які записані у Біблії і які діють і сьогодні: вони відомі всім як знамениті «десять заповідей» Господніх. Досить часто складаються кодекси для певної особливої групи людей, наприклад, для учнів якихось спеціальних навчальних закладів, для військових груп спеціального призначення. Досить цікавими і по-сьогодні постають лицарські кодекси честі, так звані кодекси куртуазної моралі (поведінки придворної знаті).

Дуже важливу роль у моральній діяльності, діях, вчинках людини грають моральні принципи (з лат.-перше, початкове). Принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, постають складовими її морального характеру. Наявність подібних принципів - як-от справедливості, працелюбності, гуманізму, патріотизму тощо - надає поведінці особи завбачуваності, суто моральної раціональності. Так, скажімо, якщо ми знаємо, що хтось працелюбний, що це є невід’ємною рисою його характеру, - ми можемо передбачати його поведінку й реакції за найрізноманітніших обставин.

Коли кажуть, що людина є принциповою, то це значить, що в певних питаннях вона ніколи не піде на поступки, не вчинить всупереч змісту своїх принципів. Як правило, принципи стосуються якихось найважливіших, наріжних питань моральної поведінки, зачіпаючи поняття честі, гідності, самоповаги та ін. Безпринципна людина з моральної точки зору є людиною непевною, ненадійною. На таку людину не можна покладатись. Тому моральні принципи досить часто стосуються саме зв’язку між людськими словами, думками та діями: вважається, що принципова людина не бреше, не зраджує даним обіцянкам, не припускає дій, прямо протилежних своїм намірам. Якщо ж ми в масовому порядку стикаємося із прямо протилежними явищами, то таку ситуацію вважають симптомами моральної хвороби даного суспільства. Моральні принципи ставлять перед етикою дуже гостре питання про те, чи можливі відходи від них і якщо можливі, то за яких умов їх можна визнати такими, що вони не порушують моральності. На це питання існують дві протилежні відповіді: одна стверджує, що лише мертва людина не змінює своїх принципів, інша ж, що зрікаючись принципів, людина зрікається себе самої, втрачає себе.

Наскільки важливо мати позитивні моральні принципи, настільки ж важливо й те, щоб вони не перетворювалися на знаряддя морального тиску на інших людей. На відміну від норм, принципам моралі не властива категорична обов’язковість, і прищеплювати їх іншим можна тільки силою власного прикладу, проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу. Вольове нав’язування принципів не має відношення до моралі й найчастіше служить лише самоствердженню тих, хто цим займається. Як говорив з цьому приводу видатний російський філософ Г.С. Батищев (1932 – 1990), найзгубніше для моралі - це людина, озброєна принципами. Останні мають бути для нас не зброєю, а невід’ємною часткою власного нашого душевного світу, саме так вони можуть реалізувати свою моральну дієвість.

В етичній літературі досить докладно висвітлена роль морального еталону як універсального звичаю, характерного для всіх народів на ступені їх родового розвитку. Сутність морального еталону полягає у рівній відплаті за заподіяні речі: «життя за життя, око за око, шкода за шкоду». Разом із зміною історичних умов, із виділенням окремої людини із родової спільності, із появою все більших відмінностей між різними людьми виникла потреба в інших формах соціального регулювання. Здійснився перехід від еталону (звичаю) до «золотого правила» (принципу) моралі - «(не) дій по відношенню до інших так, як би ти (не) хотів, щоб вони діяли по відношенню до тебе». Це «золоте правило» моралі згадується в працях Конфуція, Піфагора, в Євангеліях. Тут важливо відмітити самий перехід від моральної регуляції, що наставляла на пасивну реакцію на вчинки інших людей (треба відповісти на дії адекватно), до продумування та планування власної активної дії, необхідності думати про наслідки своїх вчинків, індивідуальну, а не колективну відповідальність за них; одним словом, «золоте правило» має вже чітко виражену специфічно-моральну природу.

Відмінність моральної мотивації від звичая проявляється : по-перше, у логіці виправдання та обґрунтування моральних вимог. Логіка обгрунтування звичаю може бути передана так: «Так прийнято діяти завжди, по-іншому діяти неможливо: отже, роби так, як повинні робити всі.» Логіка обгрунтування моралі є іншою: «Діяти слід не так, як діють всі, і не тому, що так діють всі, а виходячи із належного. Отже, роби як належить». Людина виривається за межі усталеної ситуації, стає у критичне відношення до встановленого у суспільному житті, перебирає на себе саму мотивацію моральних дій. Значно пізніше з цього критичного ставлення до сущого виростає здатність людини мріяти про краще майбутнє, формується унікальна спроможність моральної свідомості творити моральний ідеал, «дар» історичної прозорливості.

По-друге, відмінність між звичаєм та моральною мотивацією пояснюється сферами їх розповсюдження. Для звичаю характерним є те, що та чи інша соціальна спільнота має свої уявлення про правильне і потрібне, дотримується певних стереотипів поведінки, які постійно відтворюються за певних обставин, а до правил життя інших спільнот відноситься байдуже. Моральна мотивація, навпаки, прагне вийти за вузькі межі родового мислення і поширити свої положення не лише на «своїх», але й на «чужих», і в ідеалі - на весь людський рід.

Нарешті, по-третє, самим фактом наявності обгрунтування відмінності між наявним, усталеним, і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. У звичайній поведінці сумнів в оцінці діючих уявлень просто не виникає. Для моралі обгрунтування – «роби так, як повинно; роби, як належить» - набуває першорядного значення.

Звичаї, вкорінені у давньому синкретичному мисленні, забезпечували згуртованість людських спільнот, стабілізацію людських стосунків, поставали засобом залучення та передачі накопиченого соціального та культурного досвіду. Акумульований у звичках досвід, мудрість багатьох поколінь, зумовили довготривалість їхнього існування, тому сьогодні давні моральні звичаї потребують обережного, обачливого ставлення до них. Це, однак, не означає відсутність у звичаях негативних моментів; до них можна віднести консерватизм, певну історичну відсталість, відсутність в них зрозумілих моральних мотивацій, тощо. Тому в наш час переважно саме мораль виступає ціннісним орієнтиром, критерієм поведінки людини, хоча до давніх звичаїв слід ставитись обережно і вдумливо.

Висновок

Отже, перегляд категорій етики, що позначають складові та аспекти моральної діяльності, можна зробити висновок: знання цих категорій суттєво допомагає нам зорієнтуватись в оцінці наших дій, а тому й в свідомому ставленні до моральних аспектів власного життя.

Узагальнюючий блок.

Таким чином моральність, що спочатку виникає, виступає у вигляді реально складних і практикуемых форм поведінки й суспільних відносин, коли оцінний її аспект ще не виділяється в особливу сферу свідомості, моделі ідеальної повинності, що протистоїть реальної дійсності. Фактично мораль тут вичерпується областю вдач - реальної практики взаємини людей.

Можна констатувати, що область моралі поєднує величезна безліч різнорідних явищ і являє собою якась єдність протилежних визначень - вона й природня, і надприродна, і об'єктивна, і суб'єктивна, і сфера необхідності, і область волі, і абсолютна, і відносна, і розумна, і нерозумна, і доцільна, і безкорислива, і самодостатня.

Отже, мораль являє собою складну сферу духовного життя людину й суспільства, сферу духовної культури і є предметом вивчення етики. Етика ж є вченням про мораль, про моральне освоєння людиною дійсності. Етика не створює моралі, не придумує норми, принципи, правила поведінки, оцінки й ідеали, а вивчає, теоретично узагальнює, систематизує й прагне обґрунтувати одні норми й цінності й розкритикувати й спростувати інші. Для цього вона з необхідністю повинна розкрити джерело походження моральних цінностей, загальну природу моралі, її специфіку й роль у житті людини, виявити Закономірності функціонування й розвитку.

Література

Кондрашов В.А., Чичина Е.А. Этика. Эстетика: Учебное пособие для студ.вузов РФ.- Ростов- на-Дону.: Феникс. – 1998. – 512с.
Лозовий В.О. Етика: Навч. посіб. для студ. вузів.– К.: Юрінком Інтер. – 2004. – 224с.
Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. – 5-е вид. – К.: Либідь. – 2004. – 384с.
Мовчан В.С. Етика: Навч. посіб.- 3-тє вид. випр. і доп. – К.: Знання.- 2007. – 483с.
Тофтул М.Г. Етика: Навч. посіб. – К.: Академія. – 2005. – 416с.