Зміст 
 

1. Соціальна відповідальність бізнесу

     Особливу  увагу підприємців мають привертати біржі праці, які формуються державою. В україні ця інституція інфраструктури ринку отримала назву державної  служби зайнятості. Важливо зазначити, що у службі зайнятості не відбуваються процеси безпосередньої торгівлі таким специфічним товаром, як робоча сила. Послуги, зв’язані із забезпеченням зайнятості населення, подаються державною службою безкоштовно. На ринку праці великого значення набуває також державний фонд зайнятості, який формується за рахунок асигнувань з бюджетів різного рівня, внесків суб’єктів підприємницької діяльності та добровільних пожертвувань громадських організацій, окремих фізичних осіб і т.ін. він використовується для фінансування таких заходів: проведення профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштування., виплати тимчасової допомоги по безробіттю, створення додаткових робочих місць, фінансування інших витрат, пов’язаних із соціальним захистом прав громадян.

     В законі України “Про підприємництво” сказано: ст.9 і 10 держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несуміжної конкуренції та монополізму, в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату, не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

     конкуренція має здійснюватись чесно за встановленими  правилами;

     необхідно, щоб техніка слугувала людині, а не навпаки;

     морально-етичні норми завжди мають перевагу перед  економічними інтересами.

     Висока  культура підприємницької діяльності є неодмінною умовою досягнення великого господарсько-комерційного успіху, на багатьох підприємствах.

     Відомі  такі передумови виконання високої культури підприємництва:

     наявність позитивних прикладів;

     забезпечення  молоді можливості ознайомлення з основами бізнесової діяльності, її привабливості  і корисністю для всіх верств населення  у період професійного навчання;

     створення системи навчання і виконання, яка б сприяла розвитку підприємницьких нахилів протягом усього періоді формування особистості.

     Професійна  репутація підприємця створюється  роками, її нелегко набути, але втратити можна миттєво. Підприємець з  високим рівнем культури має пам’ятати і виконувати певні “заповіти”:

     у своїй діяльності керуватись насамперед інтересами клієнтів;

     постійно  працювати над власним бізнесом, а не в ньому;

     використовувати дійову рекламу безпосереднього  реагування;

     гарантувати клієнту повне задоволення його потреб;

     щотижня мати звіт про прибуток і збитки, ніколи не залишатись без готівкових коштів;

     заохочувати дії, що відповідають інтересам власного бізнесу;

     не  ототожнювати фінансове благополуччя і власні успіхи, пам’ятаючи, що благополуччя і успіхи не те саме.

     І порядності в системі відносин між  фірмами, банками та окремими фізичними  особами ефективна і тривала  підприємницька діяльність просто неможлива.

     Етика підприємництва означає здійснення господарської діяльності фірми, її керівництва, окремого підприємця відповідно до етичних, тобто ціннісних (духовних) критеріїв поведінки, соціально відповідальних дій у дусі того культурного середовища, до якого підприємець тяжіє. Як свідчить досвід країн з розвиненою ринковою і соціально спрямованою економікою, протягом останніх років триває широка дискусія з питань культури підприємства як в теорії, так і в практиці господарювання. в поняття “підприємницька культура” вкладають неоднаковий зміст, але вихідною позицією неодмінно залишається уявлення про культурний світ, як про світ людської гідності.

     Підприємницька  культура охоплює широкий спектр питань ділової етики та стилю. У кожній галузі чи сфері підприємницької діяльності існують свої правила поведінки, але майже у всіх конкретних випадках вони базуються на:

     чесності  й законопослушності підприємця;

     забезпечені високої якості й технічного рівня  своєї продукції;

     забезпечення  безпеки праці;

     чесних  і порядних відносин з постачальниками, клієнтами, партнерами по бізнесовій справі.

     Варто звернути увагу на те, що ділова етика (етика бізнесу) є одночасно і духовною, і економічною категорією. На думку зарубіжних підприємців, існують певні етичні норми бізнесу, котрих треба обов’язково дотримувати. Основні з них такі:

     найвища продуктивність і найбільший прибуток не повинні досягатись за рахунок завдання шкоди довкіллю.

     У сучасних умовах (як ніколи раніше) слово  “підприємець” має народжувати  суспільну повагу. Тільки культура бізнесової діяльності допомагає зберегти постійний інтерес партнерів  і клієнтів. За підрахунками спеціалістів, утримати наявних клієнтів набагато дешевши, ніж залучити нових. Сучасна підприємницька діяльність може ефективно здійснюватись і розвиватись за умови належного дотримання вимог не тільки економічного, а й соціально-духовного та політичного характеру.

     Будь-який підприємець, безперечно, повинен уміти  професійно (і завдяки цьому успішно) вести справу у своїй фірмі. Постійно брати активну участь у задоволенні  потреб ринку щодо нових товарів  і послуг за можливо низькими (помірними) цінами. Зрозуміло, що це вимагає від нього новаторського підходу до власної діяльності та ретельного обліку витрат виробництва. Проте до конкретних дій підприємця господарська реальність висуває не лише важливі вимоги (критерії оцінки діяльності) морально-етичного та духовного характеру. Йдеться про те, що у своїй діяльності підприємець має обов’язково керуватися у всіх цивілізованих країнах нормами поведінки.

     Ясна  річ, підприємницька діяльність значною  мірою регулюється комплексом норм законодавства (трудового, господарського тощо). Проте далеко не всі норми можуть бути строго сформульовані. У практичній діяльності підприємця великого значення набувають неформальні контакти між бізнесменами, створення особливої атмосфери довіри, чесності, порядності у ділових стосунках, вірність слову, поважання законів і традицій, тобто тих неписаних правил поведінки і дій, котрі становлять суть поняття “етика підприємництва”. Без чесності

     При втраті працездатності підприємець  забезпечує потерпілому відшкодування  у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством. Підприємець зобов’язаний не задавати шкоди навколишньому середовищі, не порушувати прав та інтересів громадян підприємств, установ, організацій держави, що охороняються законом.

     За  завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову відповідальність, в межах установлених законом.

2. Закони, що обумовлюють поведінку підприємців-товаровиробників

     Основними виробниками продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження в Україні є аграрні підприємці усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання. В Україні за обсягами та асортиментом виробництва аграрними підприємцями є колективні, державні та сільськогосподарські, рибальські та мисливські підприємства, сільськогосподарські (аграрні) виробничі кооперативи і господарські товариства, спілки селян, селянські (фермерські) агрооб'єднання, асоціації, а також спільні з іноземними інвестиціями аграрні підприємства. Цих аграрних товаровиробників об'єднує те, що всі вони, по-перше, є юридичними особами, по-друге, аграрними підприємцями, по-третє, що всі вони створені чи засновані власником(-ами) для досягнення статутної мети, завдань та функцій.

     Такими  спільностями для них є власне виробництво товарної маси продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження та їх реалізація в тому числі й у переробленому вигляді. Спільним для них є також отримання прибутку від здійснення такого виробництва, реалізації продукції та інших видів діяльності на засадах підприємництва, а також їх участь в цивільно-правових і товарно-грошових відносинах. Поряд із задоволенням статутних членських і корпоративних прав та інтересів, є також здійснення цими аграрними підприємцями-товаровиробниками певних соціальних функцій забезпечення своїх членів, акціонерів та учасників, найманих працівників та працівників соціальної сфери (вчителів, лікарів та ін.).

     Чинне законодавство України цих аграрних товаровиробників зі статусом юридичної особи водночас називає та визнає підприємствами, господарськими товариствами, кооперативами, селянськими (фермерськими) господарствами, суб'єктами права, господарюючими суб'єктами, суб'єктами підприємницької діяльності (суб'єктами підприємництва), суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, учасниками аграрних та ринкових правовідносин тощо. З'ясування понятійного апарату агарного права, виявлення спільних рис і аналіз їх відмінностей та співвідношення змісту наведених вище понять (термінів) є вкрай необхідним для розуміння суті суб'єктів аграрного права, повноважень та їх розмежування за певними ознаками, з'ясування їхньої правосуб'єктності.

     Правосуб’єктність цих аграрних товаровиробників-підприємців  зі статусом юридичних осіб є однією з визначальних вихідних для з'ясування сутності та особливостей цих аграрних товаровиробників. З позиції теорії аграрного права правосуб'єктність цих аграрних товаровиробників-підприємців становить собою сукупність правових норм Конституції України, законів і підзаконних актів, правових норм установчих документів (статутів та установчих договорів), покликаних визначити суб'єктивні права і обов'язки аграрних товаровиробників зі статусом юридичних осіб (різних видів та їх типів), що органічно поєднують та реалізують виробничо-підприємницькі та притаманні їм соціальні функції через свою спеціальну правоздатність.

     Розмежування  аграрних товаровиробників із статусом юридичної особи можна чинити за різними критеріями, і зокрема, за формою власності, спеціальною правоздатністю та функціями, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою.

     Так, за формою власності всі юридичні особи, зокрема аграрні товаровиробники згідно з чинним Законом України "Про власність" поділяються на: приватні, колективні, державні та змішані, а згідно з проектом Цивільного кодексу України, прийнятим Верховною Радою України 5 червня 1997 р. у першому читанні (надалі — проект Цивільного кодексу 1997 р.) — на юридичні особи публічного права та на юридичні особи приватного права, і у тому числі зі змішаною формою власності. До перших відносяться юридичні особи, що створені за правилами норм публічного права, розпорядчим способом і тільки на підставі рішення державних органів. До других відносяться — такі, що засновані, створені за ініціативою приватних осіб, як правило, на договірних засадах, за правилами норм цивільного приватного права, а до третіх — також такі, що створені як правило за ініціативою приватних осіб та за участю юридичних осіб публічного права (державних органів) виключно на договірних засадах і також за правилами норм цивільного приватного права, оскільки юридичні особи публічного права вступають у цивільно-правові відносини, що породжують виникнення юридичної особи зі змішаною формою власності.

     За  спеціальною правоздатністю розрізняються юридичні особи публічного права від юридичних осіб приватного права. Так, перші наділені, головним чином, спеціальною управлінською правоздатністю для здійснення спеціальних завдань, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (наприклад, управлінських правомочностей МінАПК та їх органів на місцях). На відміну від них, юридичні особи публічного права, що створені з метою одержання прибутку (наприклад, державні сільськогосподарські підприємства тощо), так само як і юридичні особи приватного права наділені правоздатністю брати участь у різноманітних цивільно-правових, товарно-грошових відносинах, будувати їх виключно на договірних засадах за правилами норм цивільного приватного права з метою отримання прибутку. Ця група юридичних осіб, що діє на засадах підприємництва, наділена також спеціальною правоздатністю щодо використання земель та інших природних ресурсів як основних засобів виробництва.

     За  функціями всіх юридичних осіб приватного і юридичних осіб публічного права  слід поділити на учасників та неучасників цивільно-правових, товарно-грошових відносин. На відміну від інших юридичних осіб публічного права, наділених управлінсько-розпорядчими функціями, всі аграрні підприємці статусом юридичних осіб приватного та публічного права саме як товаровиробники наділені загальними функціями бути учасниками цивільно-правових відносин і задовольняти інтереси власника юридичної особи.

     Крім  зазначених ці аграрні підприємства за законодавством, статутами та іншими локальними нормативно-правовими актами наділені також і спеціальними функціями. Серед останніх виділяються дві основні групи функцій, а саме: виробничо-підприємницького та соціального спрямування. До першої групи належать функції організації виробництва і власне самого виробництва товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини та рослинного і тваринного походження, здійснення власної переробки цієї продукції та сировини, зберігання, транспортування, реалізації продуктів, продовольства, сировини, в тому числі у переробленому вигляді або через власну торговельну мережу, виконання інших робіт та надання послуг стороннім з метою одержання прибутку. До другої групи належать такі функції як поліпшення обслуговування сільського населення, формування повноцінного життєвого середовища для селян шляхом стимулювання всіх форм житлового будівництва, розвитку матеріальної бази закладів соціально-культурного призначення, прокладення інженерних мереж з метою комплексного облаштування сільських населених пунктів та територій, поліпшення їх планування і забудови, а також фінансування розвитку соціальної сфери села, допомоги селянам у веденні приватного підсобного господарства.

     За  суб'єктним складом аграрні товаровиробники  можуть бути поділені на українські та спільні з участю іноземного інвестора тощо. Спільним у них є тільки те, що, по-перше, всі вони мають бути зареєстровані в Україні і тільки у такий спосіб набути загальну і спеціальну правоздатність і, по-друге, що вони за Законом "Про підприємництво" та за іншими законами є підприємцями, предмет і статутна діяльність га спеціальна правоздатність яких пов'язана з аграрним товаровиробництвом, тобто вони є аграрними підприємцями.

     За  організаційно-правовими формами  всіх аграрних товаровиробників — юридичних осіб згідно з законами "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про селянське (фермерське) господарство", а також з проектом Цивільного кодексу 1997 р. можна поділити на господарські товариства, кооперативи, підприємства, селянські (фермерські) господарства.

     Аграрне підприємство може бути засновано на будь-якій формі власності (в тому числі й на змішаній) та у легальних  організаційно-правових формах. Воно відрізняється від інших підприємств, по-перше, предметом діяльності — виробництвом, а потім уже переробленням та реалізацією (з метою одержання прибутку) продуктів харчування рослинного і тваринного походження; по-друге, використанням у своїй діяльності природних ресурсів, їхніх властивостей, насамперед землі та водних об'єктів як головного засобу аграрного виробництва. А тому під аграрним підприємством слід розуміти комплекс майна (сільськогосподарські землі, риболовні та мисливські угіддя, інші матеріальні та нематеріальні елементи, які мають грошову (вартісну) оцінку (ціну), що використовується власником(-ами) або створеним(-и) юридичною особою для виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, а також для виконання інших робіт, надання послуг, заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктом аграрного права, носієм прав і обов'язків є власник(-и) аграрного підприємств, а при створенні (заснуванні) ним(-и) юридичної особи — сама юридична особа.

     У розв’язанні сучасних проблем забезпечення України продовольством власного виробництва  приймають саму безпосередню участь суб'єкти суспільних аграрних відносин. Останні як безпосередні учасники таких відносин та як суб'єкти права є одночасно суб'єктами аграрного права і суб'єктами аграрних правовідносин. У цьому зв'язку не потребує доведення думка проф. Кечек'яна С. Ф., що поняття "суб'єкт аграрного права" і "суб'єкт аграрних правовідносин" є тотожніми. Разом з тим поняття "суб'єкт аграрного права", "суб'єкт аграрного господарювання" та "суб'єкт аграрного підприємництва (агробізнесу)" не є рівнозначними. Останні (за умови їх належної легалізації) мають загальну право- та дієздатність. Однак саме як аграрні товаровиробники ці юридичні особи у різних організаційно-правових формах за законодавством України наділені спеціальною правоздатністю, межі якої визначені метою, завданням та предметом статутної діяльності. Тому є всі підстави твердити, що поняття "суб'єкт господарювання (господарюючий суб'єкт) на землі" має інтерпретуватися як похідне від поняття "суб'єкт права", "суб'єкт аграрного права". Саме як суб'єкт аграрного права та чи інша юридична особа приватного права кооперативного або акціонерного типу (маючи загальну правоздатність) уже на підставі своєї спеціальної правоздатності наділена правом бути суб'єктом господарювання на землі, учасником саме аграрних ринкових суспільних відносин.

     В Україні відповідно до змісту національного  законодавства поняття "суб'єкт підприємництва", "суб'єкт аграрного підприємництва (аграрний підприємець)" за своїм юридичним змістом і значенням майже тотожні поняттю "суб'єкт аграрного права". Такий висновок випливає зі змісту законів "Про підприємництво" (ст. 2), "Про підприємства в Україні" (статті 1, 21), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 1), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 1), "Про господарські товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів №740 від 25 травня 1998 р. "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності". Він також випливає зі змісту проекту Цивільного кодексу України (1997 p.).

     Згідно  з цими законодавчими та підзаконними актами "суб'єктами підприємницької  діяльності" в аграрному секторі України визнаються всі легалізовані аграрні товаровиробники, незалежно від їхніх форм власності та організаційно-правових форм господарювання.

     Визначальним  у тому, хто належить до суб'єкта аграрного підприємництва (тобто  хто, по суті, є аграрним підприємцем), є, по-перше, легалізація цього підприємця-товаровиробника шляхом його державної реєстрації, зокрема, як юридичної особи у організаційно-правовій формі, обраній власником(-ами) та визнаваній державою; по-друге, — предмет діяльності цього підприємця (насамперед, виробництво продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження), по-третє, — використання землі та інших природних ресурсів у якості основного засобу виробництва, по-четверте, — органічне поєднання у своїй діяльності підприємницької і соціальної діяльності, оскільки трудові колективи цих суб'єктів підприємництва, як правило, є їх членами або учасниками/акціонерами, комплектуються із населення населених пунктів, довкола яких розташовані землі цих суб'єктів аграрного підприємництва.

     Слід  зазначити, що поняття "учасник аграрних правовідносин" не у всіх випадках можна віднести до кола суб'єктів аграрного права та, відповідно, — аграрних підприємців і суб'єктів аграрних правовідносин. Учасниками аграрних правовідносин у визначених законодавством та локальними нормативно-правовими актами межах можуть бути визнані структурні підрозділи суб'єктів аграрного підприємництва, їхні члени, учасники/акціонери та члени їх сімей. Йдеться виключно тільки про відносини, що складаються у процесі організації праці, коли за договором між виконавчим органом управління і структурним підрозділом визначаються певні правомочності останнього щодо надання підрозділу основних засобів виробництва (в тому числі земель) у оренду, щодо реалізації виробленої продукції, продовольства, сировини, щодо розподілу прибутку між членами цих підрозділів. Однак ці підрозділи не є суб'єктами права та суб'єктами підприємництва; вони не можуть бути стороною в загальних та арбітражних судах, оскільки за законом такими визнаються тільки юридичні та фізичні особи.

     Відповідно  до чинного законодавства всі  суб'єкти аграрного права за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу (див. схему 5). У свою чергу за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

     Першу, основну групу таких суб'єктів  становлять засновані на приватній (у можливих її різновидах — кооперативній, колективній тощо), державній та муніципальній формах власності аграрні підприємці, головним завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження. Саме як виробники продуктів харчування (насамперед сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства) приватні аграрні підприємці кооперативного (колективні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприємці, діяльність яких заснована на змішаній формі власності (в тому числі із залученням іноземного капіталу), виступають основними суб'єктами аграрного права й аграрних правовідносин та аграрного підприємництва виключно як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства.

     Приватні  підсобні господарства громадян як виробників продуктів харчування і продовольства, чия діяльність пов'язана з використанням природних об'єктів як головного засобу виробництва таких продуктів харчування і продовольства, також слід віднести до цієї групи суб'єктів аграрного права. А ці господарства не визнані формально аграрними підприємцями, оскільки вони de jure не зареєструвалися як такі.

     Другу групу суб'єктів аграрного права  і аграрних правовідносин формують підприємці, діяльність яких заснована . різних формах власності та організаційно-правових форм, правосуб’єктність і статутна діяльність котрих націлена на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосередньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продовольства, незалежно від їх форм власності та організаційно-правових форм.

     Третю групу суб'єктів аграрного права  і аграрних ринкових правовідносин  становлять установи-підприємці, головним чином акціонерного типу, правосуб'єктність і статутна діяльність яких спрямовані на надання всіляких фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення саме підприємницької (в тому числі й виробничо-господарської, фінансової) діяльності аграрних підприємств-товаровиробників. До цієї групи входять, зокрема, акціонерний банк "Україна" та інші комерційні банки, агро- та інші біржі, страхові компанії (наприклад, страхова компанія "Селянський дім"), холдінгові аграрні (така нині створюється на Чернігівщині).

     Віднесення  цих елементів ринкової інфраструктури до суб'єктів аграрного права та аграрних ринкових правовідносин базується на тому, що самі аграрні підприємці-товаровиробники є, по-перше, співвласниками (акціонерами) названих банків, бірж, страхових і холдінгових компаній, по-друге, є одночасно клієнтами цих елементів ринкової інфраструктури. Крім того, аграрні підприємці як акціонери (співвласники) і як клієнти з метою забезпечення своєї власної конкурентоспроможності, гарантованого ринку збуту продуктів харчування, сировини, продовольства аіасного виробництва об'єднують свій капітал безпосередньо і опосередковано через засновані ними банки, біржі, страхові компанії та створюють формування виїцого рівня — холдшгові компанії, де вони (аграрні підприємці) і співвласники (акціонери), і клієнти.

     Державна  реєстрація є неоднаковою умовою визначення правового становища  кожного сільськогосподарського підприємства. З моменту вчинення державної реєстрації у підприємств виникають права юридичної особи. Державна реєстрація є свого роду юридичним фактом, спрямованим на забезпечення права сільськогосподарському товаровиробникові проводити свою господарчо-підприємницьку діяльність і бути учасником ринкових економічних відносин.

     Чинне законодавство України покладає обов'язок кожного підприємства здійснити його державну реєстрацію і таким чином набути прав юридичної особи. Першорядним у цьому відношенні є Закон "Про підприємництво", в ст. 8 якого йдеться про державну реєстрацію. Цьому обов'язку присвячені також ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні", ст. З Закону "Про сільськогосподарське підприємство", ст. 6 Закону "Про господарські товариства", ст. 9 Закону "Про селянське (фермерське) господарство", ст. 6 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію.