Міжнародне право. ООН. Міжнародне гуманітарне право
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ ННІ
(ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ)
Кафедра конституційного та міжнародного права
Контрольна робота
з дисципліни «Міжнародне право»
Варіант № 22
Виконавець
студентка 1 курсу групи
набір 2011 року
за списком № 22
Перевірив
________________________
________________________
Дніпропетровськ
2012
Зміст
1.Теоретична частина
1. Міжнародні універсальні механізми співробітництва держав щодо захисту прав людини – система ООН, її головні органи, Верховний комісар з захисту прав людини, комітети, комісії, спеціалізовані установи – ЮНЕСКО та ін.
2. Міжнародне гуманітарне право - поняття, ґенеза, спеціальні принципи та юридична природа.
2.Практична частина
Таїланд
3.Список використаних джерел
1. Міжнародні універсальні механізми співробітництва держав щодо захисту прав людини – система ООН, її головні органи, Верховний комісар з захисту прав людини, комітети, комісії, спеціалізовані установи – ЮНЕСКО та ін.
У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнародне гуманітарне право. На межі XVIII—XIX століть під впливом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш широке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права прав людини. Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише 1890 р. була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря.. Але лише в ХХ ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчення Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнародного захисту прав людини. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26.06.1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб [5].
Традиційно розрізняють три покоління прав людини, що зумовлено різним часом виникнення уявлень про необхідність правового захисту, в т.ч. на міжнародному рівні, тих чи інших видів прав та свобод:
1) громадянські і політичні права (право на життя, заборона катувань, право на справедливий судовий розгляд, право на недоторканність приватного життя, свобода думки і слова, і т.д.). Ці права юридично закріплюються найпершими, в період утворення демократичних держав у Європі та Америці наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.;
2) економічні і соціальні права (право на освіту, право на працю, право на соціальне забезпечення, право на охорону здоров’я тощо). Ці права починають закріплюються у першій половині ХХ ст., коли у демократичних країнах посилюється державне регулювання економіки;
3) права т.зв. “третього покоління” починають виникати і юридично оформлюватися в останній третині ХХ ст. Ці права, в основному, пов’язані з духовно-культурною сферою та сферою охорони природи. До таких прав, зокрема, відносяться право на вільний культурний розвиток, свобода творчості тощо [4].
У міжнародному праві, так само як і в національному праві, існують різні підходи до класифікації прав і свобод. Залежно від змісту прав і свобод та порядку їх реалізації права і свободи умовно можна поділити на дві групи:
1) громадянські і політичні права, які кожна людина повинна мати можливість реалізувати, незалежно від того, в якій країні вона проживає. У зв’язку з цим і норми міжнародного права, що закріплюють такі права, мають імперативний характер;
2) економічні, соціальні та культурні права, реалізація яких залежить, перш за все, від економічних можливостей держави їх забезпечити. Тому норми міжнародного права, що закріплюють ці права, мають в основному рекомендаційний або декларативний характер.
ООН—це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945 р. [3]
СИСТЕМА ООН—сукупність різних по правовому статусу міжурядових організацій і органів, пов'язаних з ООН і один з одним угодами про співпрацю і координацію діяльності і промовців в міжнародних відносинах в інтегрованій єдності.
Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту:
1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру;
2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру;
3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії;
4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих загальних цілей [13].
Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких принципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе зобов'язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави.
Організація Об'єднаних Націй має шість головних органів: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.
Генеральна Асамблея — ГА (General Assembly)— є головним політичним консультативним органом ООН. Кожна держава може бути представлена в ній делегацією щонайбільше з п'яти осіб. Одна держава має один голос. Кожна країна представлена в ГА дипломатом високого рангу, але час від часу міністри закордонних справ і навіть голови держав також відвідують сесії ГА. Рішення з таких важливих питань, як підтримання миру і безпеки, прийом нових членів і бюджетні питання, потребують більшості в дві третини голосів. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів. Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона може розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітництва в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах, питання сприяння здійсненню прав людини й основних свобод, давати рекомендації членам Організації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ. ГА, як правило, збирається у Нью-Йорку [13].
Рада Безпеки ООН є постійно діючим органом і складається з 5 постійних (Росія, США, Великобританія, Франція та Китай) і 10 непостійних держав-членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в підтримці міжнародного миру та безпеки, а також принципу справедливого географічного розподілу (від Африки й Азії - 5 членів, від Східної Європи - 1, від Латинської Америки - 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Австралії та Нової Зеландії) - 2). Кожний член Ради має один голос.
Відповідно до ст. 24 (п. 1) Статуту для забезпечення швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки та погоджуються в тому, що при виконанні обов'язків, Рада Безпеки діє від їхнього імені. Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, акта агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки.
Згідно зі ст. 62 Статуту ООН Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена «здійснювати дослідження та складати доповіді з міжнародних питань в області економіки, соціуму, культури, освіти, охорони здоров'я та подібних питань або спонукати до цього інших, а також давати з будь-якого з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам ». До її складу входять 54 держави, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на три роки та щороку оновлюються на одну третину. Штаб-квартира знаходиться в Нью-Йорку (США) [16].
Вищим органом ЕКОСОР є організаційна сесія, що приймає рішення простою більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п'ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського басейну.
Рада з Опіки — один із шести головних органів , на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями). Рада уповноважена вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими територіями відносно політичного, економічного, соціального прогресу підопічних територій, розглядати петиції з підопічних територій і направляти туди спеціальні місії. Остання з 11 таких територій, над якими була встановлена опіка, — Палаї (група островів у Мікронезії), отримала незалежність у листопаді 1994 р. і наступного місяця стала країною — членом ООН. З цього часу Рада з Опіки формально припинила своє існування.
Змінивши свої правила процедури, вона буде тепер проводити засідання тоді і там, коли і де того вимагатимуть обставини.
Міжнародний Суд ООН - головний судовий орган ООН, що діє відповідно до глави 14 Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду. Усі члени Організації ipso facto є учасниками цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть бути і держави - не члени ООН на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Основна функція Суду - вирішення спорів між державами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють певним вимогам, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права [16].
Головне завдання Секретаріату полягає в забезпеченні нормального функціонування всього механізму Організації. Секретаріат складається з Генерального Секретаря та персоналу, що може знадобитися для Організації (ст. 97 Статуту). Співробітники Секретаріату визнаються міжнародними посадовими особами.
Генеральний Секретар, відповідно до Статуту, є «головною адміністративною посадовою особою Організації». Генерального Секретаря обирають на 5 років. Його повноваження є переважно виконавчо-розпорядницькими та пов'язані з реалізацією рішень Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Останным генеральним секретарем був Пан Гі Мун, який взяв на себе ці обов'язки після Кофі Аннана в 2007 році. Його перший термін повноважень закінчився в 2011 році и він має право на повторне призначення.
У 1993 р. Генеральна Асамблея ООН заснувала Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Це Управління стежить за дотриманням і захистом прав людини, що гарантуються Загальною декларацією прав людини. Також воно є головним структурним підрозділом ООН та його координаційним центром діяльності. Очолює ж його Верховний комісар ООН з прав людини. Це посадова особа, яка несе основну відповідальність за діяльність ООН в області прав людини. Верховний комісар з прав людини призначається Генеральною асамблеєю на чотирилітній термін, на нього покладено багато завдань, у тому числі сприяння і захист ефективної реалізації всіх прав людини; сприяння міжнародній співпраці в цілях дотримання прав людини; стимулювання і координація дій в області прав людини в рамках системи ООН. 28 липня 2008 року Генеральна Асамблея без голосування затвердила пропозицію Генерального секретаря ООН Пан Ги Муна призначити Наванетхем Піллей (Південна Африка) новим Верховним комісаром ООН з прав людини. Її чотирилітній термін почався 1 вересня 2008 року [13].
У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні та реґіональні.
Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.
Універсальні органи з прав людини можуть бути квазі-судовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини — згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок — згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер [14].
Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40 ). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пактом.[1]
Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню [1].
Особливе місце посідає Комісія з прав людини - універсальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав - членів ЕКОСОР, обраних на три роки. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин. Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 3 1967 р. Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини [2].
Головні комітети ГА ООН (сесійні органи): Перший комітет (питання роззброєння та міжнародної безпеки); Спеціальний політичний комітет (політ, питання і питання безпеки); Другий комітет (екон. і фін. питання); Третій комітет (соціальні і гуманітарні питання та питання культури); Четвертий комітет (питання деколонізації); П'ятий комітет (адм. і бюдж. питання); Шостий комітет (правові питання). До сесійних органів ГА належать і процедурні комітети: Генеральний комітет і Комітет з перевірки повноважень. Члени цих комітетів обираються Генеральною Асамблею та її головними комітетами на початку. кожної сесії. У період сесійних засідань ГА надають допомогу Консультативний комітет з адміністративних і бюджетних питань та Комітет з питань внесків. Статутом ООН (ст. 22) передбачено утворення допоміжних органів для виконання окремих функцій і завдань ГА на певний період. Такими були:
1) комітети і комісії з роззброєння та інших політичних, питань — Погоджувальна комісія ООН для Палестини (1948), Комісія з роззброєння (1950), Науковий консультативний комітет ООН (1954), Науковий комітет з питань дії атомної радіації (1955), Комітет ООН з використання космічного простору в мирних цілях (1959), Спеціальний комітет з операцій щодо підтримання миру (1965), Спеціальний комітет по Індійському океану (1972), Спеціальний комітет з посилення ефективності принципу незастосування сили у міжнародних зносинах (1977), Комітет з інформації (1978), Підготовчий комітет зі сприяння міжнародному співробітництву в галузі використання ядерної енергії у мирних цілях (1980), Спеціальний комітет з виконання положень Статуту ООН про колективну безпеку (1983) та ін.;
2) комітети і комісії з деколонізації — Спеціальний комітет з виконання Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1961), Спеціальний комітет проти апартеїду (1962), Спеціальний комітет проти апартеїду у спорті (1976) та ін.;
3) комітети і комісії з економічних і соціальних питань — Бюро Координатора ООН з надання допомоги у разі стихійного лиха (1971), Всесвітня продовольча рада (1974), Спеціальний фонд ООН для країн, що не мають виходу до моря (1975), Комітет високого рівня з огляду технічного співробітництва країн, що розвиваються (1978), Комітет з ліквідації дискримінації стосовно жінок (1979), Комісія ООН з питань кордонів континентального шельфу (1997) та ін.;
4) комітети і комісії з правових питань — Комісія міжнародного права (1947), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (1966), Комітет ООН по запобіганню злочинності й боротьбі з нею (1971), Комітет з питань стосунків із країною перебування (1971), Спеціальний комітет з міжнародного тероризму (1972), Спеціальний комітет зі Статуту ООН і посилення ролі Організації (1974), Спеціальний комітет з розробки Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1980) та ін.;
5) комітети і комісії з адміністративних і бюджетних питань — Консультативний комітет з адміністративних і бюджетних питань (1946), Комісія ревізорів (1946), Комітет з інвестицій (1947), Об'єднаний пенсійний фонд персонала ООН (1948), Адміністративний трибунал ООН (1949), Комітет з конференцій (1974), Комісія з міжнародної цивільної служби (1974) [5].
Крім того, свої комісії та комітети мають спеціалізовані установи ООН. Так, у складі ЮНЕСКО діє Комісія примирення і добрих послуг для вирішення суперечностей (розбіжностей), що можуть виникнути між державами, які беруть участь у Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1968); у складі ЕКОСОР - Комісія ООН з прав людини (1946).
Питання про необхідність утворення спеціалізованих установ вперше обговорювалося на конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.). Тут було вирішено, що ООН сприятиме розв'язанню міжнародних економічних, соціальних та інших гуманітарних проблем через певні міжурядові організації.[6]
На цьому грунті між 1944 і 1948 рр. виникли міжнародні фінансові організації, які почали відігравати важливу роль у міжнародних економічних відносинах: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), який очолив фінансову групу, куди увійшли Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК). Важливе місце у світовій торгівлі посіла також Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ). Ця міжнародна організація, утворена 1948 р., не вважається формально Спеціалізованою установою, хоча за своїми рисами і цілями дуже схожа зі спеціалізованими установами ООН.
Хоча спеціалізовані установи ООН функціонують у певних сферах, діапазон деяких із них достатньо широкий і багатоплановий, що ускладнив завдання їх чіткої класифікації. І все ж щодо сфер діяльності можна виділити такі основні групи:
1. Фінансові: МВФ, МБРР, МФК, МАР, БАГІ, МФСР.
2. Економічні: ФАО, ЮНІДО.
3. Технічні: ІКАО, МСЕ, ІМО, ВПС, ВМО.
4. Соціальні: МОП, ВООЗ.
5.Гуманітарні: ЮНЕСКО, ВОІВ [13].
МОП, ФАО, ВООЗ та ЮНЕСКО умовно називали "Великою четвіркою". Після надання статусу спеціалізованої установи ЮНЇДО її також включили в цю групу провідних міжнародних організацій.
Після закінчення Другої світової війни в Лондоні пройшла конференція Організації Об'єднаних Націй по створенню організації з питань освіти та культури . Конференція була скликана за рекомендацією зустрічі 1942 року і конференції ООН з міжнародної організації ,яка відбулася у квітні-червні 1945 року в Сан-Франциско. Основними завданнями організації були встановлення справжньої культури миру та перешкоджання розв'язування нової світової війни, що реалізуються за допомогою сприяння забезпеченню «інтелектуальної та моральної солідарності людства».
16 листопада 1945 був підписаний Статут ЮНЕСКО і створена підготовча комісія. Статут був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі. Статут набув чинності після того, як був ратифікований 20 державами. Це сталося 4 листопада 1946. Перша сесія генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30 держав, пройшла в Парижі з 19 листопада по 10 грудня 1946.
ЮНЕСКО є правонаступником міжнародного комітету Ліги Націй з питань інтелектуальної співпраці та її виконавчого установи — Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Міжнародний комітет (або комісія) з інтелектуальної співпраці у складі 12 чоловік був створений в 1922 році за пропозицією Леона Буржуа, лауреата Нобелівської премії миру. Фінансова допомога була отримана від Франції в 1926 році разом з установою в Парижі Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Інститут займався контактами між університетами, бібліотеками, науковими спілками, перекладом літературних творів, юридичними питаннями інтелектуальної власності, співробітництвом в області музеїв і мистецтва, зв'язками зі ЗМІ. Передача повноважень, які можуть бути виконані в межах плану діяльності ЮНЕСКО, здійснювалася відповідно до статті 9 статуту ЮНЕСКО та статтею 63 статуту ООН.
Крім штаб-квартири організації в Парижі, існує цілий ряд регіональних, кластерних і національних офісів ЮНЕСКО, створених в рамках стратегії децентралізації і забезпечують її ефективне присутність у всіх регіонах та областях, а також зв'язок з агентствами ООН та іншими організаціями-партнерами.
Всі діючі та асоційовані члени ЮНЕСКО організовані в п'ять регіональних груп: Африка, Ліга арабських держав, Азія і Тихий океан, Європа і Північна Америка, Латинська Америка і країни Карибського басейну. Основу розподілу складають географічні чинники, але не тільки вони. Багато програм і тематичні напрямки роботи організації формують регіональні мережі, спрямовані на вирішення проблем, специфічних для регіону [7].
Офіційними мовами організації , на цей час, є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька мови.
Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програм i здійснюється за такими головними напрямами:
Велика програма I — Освіта.
Велика програма II — Природничі науки.
Велика програма III — Соціальні та гуманітарні науки
Велика програма IV — Культура.
Велика програма V — Комунікація та інформація [13].
Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія, гід
Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради, до складу яких входить встановлена кількість представників тих країн-членів, які обираються Генеральною конференцією на певний період. В країнах-членах діють національні органи із зазначених програм [4].
2 Міжнародне гуманітарне право - поняття, ґенеза, спеціальні принципи та юридична природа.
Міжнародне гуманітарне право - галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність принципів і норм, що регулюють відносини держав у період збройних конфліктів.
Його цілями є:
– захист осіб, які безпосередньо не беруть участі або більше не беруть участі у воєнних діях – поранені, ті, що зазнали корабельної аварії, військовополонені та цивільні особи;
– обмеження наслідків насильства в бойових діях досягненням мети зіткнення. [9]
У той час, коли в червні 1859 року французька і австрійська армії вели бої в Сольферіно на півночі Італії, в голові Анрі Дюнана, молодого швейцарського громадянина, з’явився задум про міжнародні дії з метою полегшення страждань хворих і поранених у війнах.[10]
Після бою Дюнан випадково опинився серед тисяч поранених французів та австрійців і ще з декількома добровольцями зробив усе, що міг, аби полегшити їх страждання. Вжахнувшись того, що побачив, він згодом написав книгу «Un souvenir de Solferino» («Спогади про Сольферіно»), яка вийшла у світ 1862 року; в ній він пропонував створити національні товариства для догляду за хворими і пораненими незалежно від їх раси, національності чи релігії. Він також запропонував державам укласти угоди, в яких визнавалась би робота таких організацій і гарантувалось би краще поводження з пораненими.
Міжнародне гуманітарне право як галузь почало формуватися в XIX ст..Анрі Дюнан з чотирма друзями організував Міжнародний комітет допомоги пораненим (який незабаром був перейменований на Міжнародний комітет Червоного Хреста). Цей Міжнародний комітет (МКЧХ) - неурядова міжнародна організація. Багато в чому з ініціативи МКЧХ вдосконалюється міжнародне гуманітарне право. Члени організації проводять велику практичну роботу по захисту жертв збройних конфліктів у різних регіонах світу.
Ідеї Дюнана знайшли широкий відгук. У декількох країнах були засновані національні товариства, і на дипломатичній конференції в Женеві 1864 року делегати з 16 європейських країн прийняли Конвенцію про поліпшення участі хворих і поранених у діючих арміях.[11]
У цьому документі – Першій Женевській конвенції – зафіксовані принципи універсальності й терпимості в питаннях раси, національності й релігії. Була прийнята емблема – червоний хрест на білому тлі, яка стала розпізнавальним знаком військово-медичного персоналу. В мусульманських країнах емблема являє собою червоний півмісяць на білому тлі. З тих пір медичний персонал і шпиталі вважаються нейтральними.
Конвенція офіційно заклала підвалини для міжнародного гуманітарного права.
Окремі звичайні норми міжнародного гуманітарного права з'явилися в глибокій старовині. У цих правилах поведінки воюючим сторонам наказувалося, як їм слід поводитися по відношенню один до одного. Наприклад, майже повсюдно існувало правило, згідно з яким не можна було починати війну, не оголосивши про це попередньо своєму супротивнику. Фахівці вважають, що початок міжнародного гуманітарного права було покладено прийняттям в 1864 р. Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. Повністю міжнародне гуманітарне право сформувалося лише в XX ст. Причому на зміну звичайним нормам прийшли договірні писані норми.
Норми міжнародного права, що регламентують ведення військових дій, були значною мірою кодифіковано в результаті роботи двох Гаазьких конференцій світу в 1899 і 1907 рр.. Ці норми в міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Гааги».
У 1949 р. в Женеві були прийняті чотири конвенції про захист жертв війни. Норми цих конвенцій, а також двох додаткових протоколів до них 1977 р. у міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Женеви».[11]
Після 50-х років багато міжнародно-правових документів підтримало і поширило принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини. Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, або Міжнародний білль про права людини, до якого входять:
Загальна декларація прав людини (1948);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976);
2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про відміну смертної кари (1991).
Існує велика кількість міжнародних договорів, що становлять міжнародно-правову базу галузі міжнародного гуманітарного права. У їх числі:
