Міжнародно-правові питання громадянства
Вступ
- Поняття громадянства та його значення в міжнародному праві
- Способи набуття громадянства та його припинення
- Подвійне громадянство та безгромадянство
- Правові питання щодо стану іноземців, статусу біженців і переміщенців
Висновки
Список використанних джерел
Громадянство - це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Іноді громадянство називають приналежністю особи до держави. Громадянство - стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть в разі виїзду громадянина за кордон його громадянство автоматично, як правило, не припиняється.
У законодавстві деяких держав існують різні терміни для позначення приналежності фізичних осіб до держави. У країнах з республіканською формою правління зазвичай вживається термін «громадянство», в країнах з монархічною формою правління все ще зустрічається термін «« підданство ». В американському, британському, а також у законодавстві деяких інших держав існує множинність термінів, що позначають належність особи до держави.
Поряд з термінами «citizen» (громадянин) і «subject» (підданий) в англо-американській теорії і практиці також широко поширений термін «national», який буквально може бути перекладено як «особа, що володіє певною національною приналежністю» (в юридичному сенсі). Ця множинність термінів, що означають в даний час по суті одне й те ж, породжена в минулому колоніалізмом. У практиці колоніальних держав термін "громадянство" спочатку застосовувався лише у відношенні осіб, що володіють політичними і громадянськими правами в повному обсязі. Корінне населення колоній зазвичай відносили до особам, які мають юридичної приналежністю до цієї держави (nationals, ressortissants і т. д.). Крах колоніалізму привів до зміни початкового змісту згаданих термінів. Деякі з них взагалі вийшли з ужитку, але їх множинність збереглася до цих пір.
Громадянство регулюється в принципі внутрішнім законодавством держави. Можливо відсутність закону про громадянство в будь-якій державі. Але справа не у формальному законодавчому регулюванні громадянства. Громадянство - поняття, нерозривно пов'язане з державністю. Відсутність закону про громадянство не означає відсутність самого громадянства, хоча і може ускладнити ведення зовнішніх зносин. Так чи інакше, регламентація громадянства - внутрішнє питання, сфера внутрішньої компетенції держави. Умови придбання і втрати громадянства встановлюються внутрішнім законодавством держави. Оскільки кожна держава в даній області діє самостійно, неминучі зіткнення (колізії) законів про громадянство різних держав. Такі колізії можуть бути джерелом непорозумінь та конфліктів міжнародного характеру. Для їх ліквідації або запобігання держави часто вдаються до укладення міжнародних договорів, тобто виробляють відповідні норми міжнародного права.
В наступній
контрольній роботі, ми розглянемо,
міжнародно-правові питання
- Поняття громадянства та його значення в міжнародному праві
Громадянство - це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.
У цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:
- громадянство - це правовий зв'язок особи і держави;
- юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства носять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;
- громадянство - це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.;
- сталість такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).
Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому зацікавлені держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (ст. 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (ст. 2) закріплює принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.
Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.
Громадянин (патрид) - це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Документами, що підтверджують громадянство України, є:
1. Паспорт громадянина України;
2. Свідоцтво про належність до громадянства України;
3. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
4. Тимчасове посвідчення громадянина України;
5. Проїзний документ дитини;
6. Дипломатичний паспорт;
7. Службовий пасорт;
8. Посвідчення особи моряка;
9. Посвідчення члена екіпажу;
10. Посвідчення особи на повернення в Україну.
Особа без громадянства (апатрид, аполід) - це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідчення на проживання.
Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) - це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав. У цьому випадку іноді виникає необхідність визначення ефективного громадянства, що особливо важливо в колізійному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цивільних, сімейних, трудових та ін.).
Іноземний громадянин - це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадянином, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає паспорт громадянина (підданого) іноземної держави.
Особливу увагу слід звернути на застосування терміна «іноземці», використовуваного в законодавстві багатьох держав. Виходячи з положень ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Його тлумачення дає нам розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазначити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «іноземець» , під яким розуміє особу, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто фактично іноземного громадянина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апатрида.
Національне законодавство багатьох держав розрізняє декілька категорій іноземців: постійно проживаючих на території держави; перебуваючих (які знаходяться) тимчасово у державі; володіючих дипломатичним імунітетом; біженців та ін., правове становище кожної із яких має с вої особливості.
Згідно зі ст.1 ЗУ «Про громадянство України» від 18 січня 2001року:
- проживання на території України на законних підставах - це проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні;
- безперервне проживання на території України - це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.
Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання інституту громадянства, а також його міжнародно-правова регламентація, дає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.
Виділяються наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:
- Загальні положення (субінститути)
1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.
2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне громадянство.
3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю громадянства.
- Приналежність до громадянства або визнання громадянства
4. Визначення поняття приналежності до громадянства та її найпростіші
форми.
5. Визнання громадянства.
6. Особливі форми визначення приналежності до громадянства в різних
країнах.
- Набуття громадянства, його способи, і умови
7. Визначення (закріплення) підстав і інших загальних умов набуття
громадянства.
8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оптація.
9. Відновлення в громадянстві.
- Припинення громадянства
10. Підстави (види) припинення громадянства.
11. Вихід із громадянства.
12. Втрата і позбавлення громадянства.
- Інші субінститути законодавства про громадянство:
- Набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження;
- Охоплюють не тільки суміжні інститути сімейного, цивільного, конституційного й адміністративного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.
- Способи набуття громадянства та його припинення
Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:
- філіація;
- натуралізація ( іноді іменована укоріненням );
- оптація і трансферт;
- змішана система набуття громадянства.
Громадянство надається:
а) при народженні, на підставі закону,
б) за клопотанням перед відповідними владами зацікавленою особою або від її імені відповідно до закону держави».
В законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
Філіація (від лат. Filius - син) - набуття громадянства за народженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів:
- громадянство за принципом «права грунту» (jus soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення. Принцип «права грунту», який ще називають територіальним принципом, застосовується в основному в країнах Латинської Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цього регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприклад, дитина, яка народилася від громадян України в Аргентині, нарівні з українським громадянством одержить і аргентинське громадянство (у такий спосіб виникає подвійне громадянство), у той час як дитина, яка народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто за межами території Аргентини, признається іноземцем. Водночас слід враховувати, що принцип «права грунту» у чистому виді не застосовується ніде;
- громадянство за принципом «права крові» (jus sangvinium) - тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження.
В Україні діє принцип «права крові». На підставі ст. 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, дитина, батьки якої або один з батьків до моменту її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, або поза її межами.
Принципи «права крові» і «права грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав, у тому числі й України. Причому Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні модифікації цього принципу. Так:
- особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;
- особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;
- особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;
- особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Украдні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;
- особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України;
- новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України; (ст. 7 Закону України від 18 січня 2001 року.)
Стосовно останньої підстави слід зазначити, що при відсутності відомостей про батьків знайдена на території нашої держави новонароджена дитина (знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у ст. 7 Закону використовував формулювання «яка знайдена на території України» замість «народжена на території України», що цілком відповідає положенням ст. 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серпня 1961 року, яка встановила, що: «Знайда, який перебуває на території держави, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, припускається народженим на цій території від батьків, котрі мають громадянство цієї держави». У розвиток цих положень ст. 3 Конвенції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами певної держави, коли визначення громадянства вважається дуже важким: «Народження на судні або на повітряному кораблі вважається таким, що має місце на території тієї держави, під прапором котрої це судно плаває, або на території тієї держави, у котрій цей повітряний корабель зареєстрований...».
Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадянства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються (які є) громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами.
У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства.
Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з народженням, по суті, не відрізняється від визнання дитини громадянином держави, тобто приналежним до громадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану при наявності в дитини «права крові» або «права грунту»).
Відповідно до положень ст. 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України ( 24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майновогостану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали, в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Натуралізація (укорінення) - це прийом (прийняття) у громадянство іноземця за його заявою. Її зміст полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апатрид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповідно до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави.
В Україні, у відповідності зі ст. 9 Закону України від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнароднідоговори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на 3 роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на 3 роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.
Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні. Положення, передбачені п. 3-6 ч. 2 ст. 9 не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.
Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється без урахування умов, передбачених п. 1, 3-6 ч.2 ст. 9 Закону України від 18 січня 2001 року.
У громадянство України не приймаються особи, які:
1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид;
2) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);
3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжкм злочином.
У практиці натуралізації розрізняють сімейний і позасімейний порядок набуття громадянства. Під позасімейним порядком розуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок регулює набуття громадянства при одруженні або усиновленні.
Найбільш часто тут мова йшла про зміну громадянства жінки, яка одружилася, причому нерідко така зміна носила автоматичний характер. Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в ст. 1 установила, що уряди держав, котрі її підписали, вживуть заходи до того, щоб одруження жінки або його розривання не відбувалося «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм проханням громадянство свого чоловіка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що вступає в шлюб із громадянином України.
Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.
Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.
Реінтеграція - це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. У відповідності зі ст. 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.
Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених законодавством реєструється громадянином України.
Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припинення іноземного громадянства.
Репатріація – це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, переміщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору громадянства.
До способів набуття громадянства, пов'язаних із територіальними змінами, належать оптація і трансферт.
Оптація - це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія.
Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на основі добровільного вибору громадянства.
Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе так и мав місце в кількох випадках як виняток.
