Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав

ПЛАН 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Вступ 

    Міжнародне  право, це правова система, яка складається  з принципів і норм, якими регулюються  відносини між її суб’єктами, державами, міжнародними організаціями. Історично  виникнення міжнародного права пов’язане  з процесом становлення людства  це право не тільки розвивалося під впливом постійно змінюваних економічних та інших міжнародних відносин, а й відповідним чином впливало на дані відносини. При цьому роль міжнародного права постійно зростає. З його допомогою держави встановлюють загальноприйняті стандарти поведінки, воно є засобом міжнародного співробітництва у різних галузях суспільного життя. Особливістю системи міжнародного права полягає у тому, що вона не входить до будь-якої національної системи права і не включає норм національного права. Водночас ці дві самостійні системи не існують ізольовано одна від одної.

    Кодифікація норм міжнародного права - систематизація й удосконалення норм міжнародного права, що здійснюють шляхом установлення й точного формулювання зміст  діючих норм, перегляду застарілих і розробки нових норм із урахуванням потреб розвитку міжнародних відносин і закріплення в єдиному внутрішньо погодженому порядку цих норм у міжнародному акті, що покликаний з можливо більшою повнотою регулювати певну область міжнародних відносин в інтересах забезпечення миролюбних відносин і співробітництва між державами незалежно від розходжень у їхньому суспільному ладі. 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Міжнародна правосуб’єктність  держав 

    Питання пов’язані із міжнародною правоздатністю та правосуб’єктністю держави як суб’єкта міжнародних відносин - є одним з найважливіших і найактуальніших питань на сьогоднішній день. На підставі проведеного дослідження можна стверджувати, що держави є єдиними суверенними суб’єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб’єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб’єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Фізичні і юридичні особи, громадські організації й інші суб’єкти внутрішньодержавного права не є й не можуть бути суб’єктами міжнародного права, оскільки вони підлеглі юрисдикції (влади) тої або іншої держави, а суб’єктів міжнародного права характеризує взаємна незалежність, не підпорядкованість якої-небудь влади, здатної пропонувати їм . Але розглядаючи державу в рамках конкретних правовідносин, можна говорити про її спеціальний міжнародно-правовий статус (положення). У відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права держава використовує весь потенціал своєї міжнародної правосуб’єктності. На основі дослідження вітчизняної і зарубіжної доктрини, національних і міжнародних правових актів ці відносини були висвітлені через призму реалізації міжнародних прав та обов’язків держави. Механізм реалізації міжнародної правосуб’єктності держави у її міжнародних відносинах складається з: визначених інтересів, цілей, потреб держави; форм реалізації міжнародної правосуб’єктності; умов реалізації - . Враховуючи викладене у даному дослідженні, міжнародну правосуб’єктність можна охарактеризувати наступним чином. По-перше, міжнародна правосуб’єктність - це юридична властивість, що здобувається суб’єктами міжнародного права в силу правових норм. Дійсно, всі суб’єкти міжнародного права мають юридичну основу свого виникнення. Утворення нової держави офіційно фіксують і юридично оформляють установчі документи (конституційні акти, декларації, міжнародні договори й ін.). Нація, що бореться за своє національне звільнення, персоніфікується в національній політичній організації, що передує суверенній державі, про створення якої вона проголошує шляхом видання відповідного юридичного акту. По-друге, міжнародна правосуб’єктність - це не тільки юридична, але й суспільно-політична властивість. Суб’єкти міжнародного права - це політичні утворення; їхнє виникнення й існування обумовлене суспільними процесами. Так. становлення націй як суб’єкта права, виникнення нових держав на території колишніх колоній пов’язане з національно-визвольною боротьбою народів за своє звільнення, здійсненням їхнього права па самовизначення. По-третє, підставою міжнародної правосуб’єктності є воля соціальної волі того або іншого політичного утворення на міжнародній арені. Наявність власної, незалежної ні від яких інших суб’єктів волі, що дозволяє самостійно здійснювати відповідним цілям і інтересам даного утворення діяльність на міжнародній арені, служить головним критерієм наявності в цієї міжнародної особистості правосуб’єктності. По-четверте, зміст міжнародної правосуб’єктності полягає в юридичній здатності учасника міжнародного спілкування до самостійних міжнародних дій, що виражається в незалежному здійсненні прав і обов’язків, участі в створенні норм міжнародного права й у забезпеченні їхнього виконання. Сучасна міжнародна правосуб’єктність держав взаємопов’язана із міжнародною правосуб’єктністю міжнародних організацій. У загальноюридичному плані ця правосуб'єктність є сукупністю таких компонентів, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність і правотворча здатність. Ці компоненти міжнародної правосуб’єктності властиві і правосуб'єктності інших суб'єктів міжнародного права. Проте на відміну від них, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій має одну важливу відмінність - це спеціальна правосуб'єктність. її особливість полягає в тому, що вона визначається. Реалізація Україною права на створення міжнародної організації демонструє, що однією з проблем такої реалізації може бути узгодження норм, які вже діють у відносинах між державами та правопорядком новостворюваної організації. Членство УРСР в ООН було сприйнято неоднозначно, але зайняло належне місце у міжнародно-правовій практиці. Набуття членства в ООН стало можливим завдяки наявності сприятливих умов для реалізації міжнародної правосуб’єктності УРСР. Подальша реалізація права на членство в ООН та її спеціалізованих установах дозволяє стверджувати, що з точки зору правопорядку ООН реалізація УРСР права на членство в організації та її спеціалізованих установах означала формально-юридичну кваліфікацію УРСР як . Щодо основних прав держави стосовно інших суб’єктів міжнародно-правових відносин, то вони мають позитивно-правову основу. Серед інших основних прав держави було виділено право на участь у міжнародних відносинах. Право на участь в діяльності міжнародних організацій є різновидом цього права і включає право на створення міжнародної організації, право на членство в міжнародній організації та право підтримувати відносини з міжнародною організацією. З права на членство випливають інші права, а саме: право голосу в організації; право на представництво в організації; право на отримання послуг та переваг від організації, передбачених для держав-членів; право на розпуск міжнародної організації; право на вихід з міжнародної організації. Міжнародна організація (її члени та органи) при прийнятті рішення про допуск до членства має, з урахуванням різних факторів, оцінювати відповідність кандидата лише встановленим у міжнародному праві та праві самої організації критеріям, не допускаючи висунення інших, що є порушенням принципу суверенної рівності держав і діяти при цьому добросовісно. 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Види і форми  міжнародно-правового  визнання 

    З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство  існує, якщо воно не визнано державним  законом, або прийняти його за самостійний  політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право та визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

    Визнання  — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона: а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

    Слід  мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою  акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

    Проблема  визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

    Визнання  нової держави є політичним актом  і не регламентується міжнародним  правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про  намір вступити з нею у взаємовідносини  як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання.

    У сучасній доктрині міжнародного права  існує дві теорії визнання:— конститутивна;—  декларативна.

    Відповідно  до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

    Як  уявляється, найбільш вразливий бік  цієї теорії полягає в наступному: по-перше, неясно, якої кількості визнань  необхідно для надання дестинатору  згаданої якості; по-друге, як показує  практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання. Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна кількість вчених-міжнародників.

    Відповідно  до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної  якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

    Декларативна  теорія знайшла своє закріплення  в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

    Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

    У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія

    З приводу членства нової держави  в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

    У міжнародному праві існують такі форми визнання:— de facto; — de jure; — ad hoc. Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

    Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

    Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    3. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав 

    Протягом  тисячоліть існування держав як первинних  суб'єктів міжнародного права історія  рясніла фактами їх виникнення і припинення існування. Причинами таких явищ порівняно часто були розпади одних держав і виникнення інших на їх територіях, а часто і на основі інших держав, а також виникнення нових держав в результаті об'єднання (злиття) декількох держав в одну. При цьому нерідко виникали ситуації, які породжували необхідність внесення ясності в питання прав і обов'язків нових держав відносно прав і обов'язків їх попередників.

    Ця  ясність була необхідна не тільки для щойно утворених держав, але  і для ряду інших держав, які були пов'язані певними правовідносинами з попередниками нових держав і яким була далеко не байдужа подальша доля цих правовідносин, що часто носили серйозний матеріальний та інший характер.

    Все це стало причиною зародження такого поняття як правонаступництво держав. Змістом цього поняття перехід прав і обов'язків держави (правопопередника) до іншої держави (правонаступника), що зазвичай проявляється при зміні однієї держави іншою, або при зміненні її території.

    З розвитком міжнародного права необхідність вирішення питань правонаступництва все більше відчувалась і особливо це стало проявлятися в середні віки.

    Іноді термін "рецепція" вживається у  значенні загального використання й  у зв'язку І ним може означати практику використання норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві правонаступництва також породжує і необхідність висвітлення питань правонаступництва в доктрині, в роботах Гуго Гроція, Є. де Ваттеля і інш. Але найбільш повний зміст інституту правонаступництва отримав у XX столітті і особливо після Другої світової війни. Цьому сприяли обставини, породжені як війною, так і різними явищами соціального, політичного, економічного і іншого характеру.

    В доктрині міжнародного права у сфері  правонаступництва з'явились теорії, які класифікують правонаступництво за (видами) залежно від його об'єму і якісного змісту. До таких видів правонаступництва можна віднести універсальне (або повне) правонаступництво, часткове (не повне) правонаступництво, tabula rasa (або відмова держави-правонаступниці від зобов'язань держави - правопопередниці, дотримуючись принципу "чистої дошки"), континуітегу (всі договори, які укладені державою-правопопередницею, без будь-яких обумовлень приймаються державою-правонаступницею), тобто обов'язки держави-правонаступниці відповідають обов'язкам правопопередниці. Окрім перерахованих видів (інколи їх називають теоріями) є і інші.

    Ці  Конвенції були прийняті досить вчасно і їхня дія мала суттєве практичне  значення. Це значення проявилось при  об'єднанні ФРН і НДР (1990 p.), при розпаді СРСР (1991 р.), при розпаді СФРЮ (Югославії 1992 р.), при розпаді Чехословаччини (1993 p.), а також за інших подібних обставин.

    Основні положення Віденської конвенції  про правонаступництво держав у  відношенні договорів зводяться  до такого:

    1. Правонаступництво держав означає  зміну однієї держави іншою  у несенні відповідальності за  міжнародні відносини будь-якої  території.

    2. Момент правонаступництва (дата) визначається державою-правонаступницею  і оформлюється спеціальним "повідомленням  про правонаступництво", викладеним у письмовій формі, підписується главою держави і передається зацікавленим державам.

    3. Держава-правонаступниця як новий  повноправний і незалежний суб'єкт  міжнародного права сама визначає  обсяг і форму (вид) правонаступництва стосовно міжнародних договорів держави-право-попередниці, її території і різних природних об'єктів.

    4. Конвенція спеціально присвяченими  положеннями регламентує питання  правонаступництва стосовно двосторонніх  договорів, багатосторонніх договорів  і щодо території або її частини. Конвенція регламентує питання правонаступництва у разі утворення нових незалежних держав з двох або декількох територій і об'єднаних і окремих держав, при відокремленні частини території і в деяких інших випадках.

    5. Конвенція регулює питання правонаступництва нових держав у випадках виникнення їх відповідальності, яка витікає з початку зовнішніх дій.

    6. Конвенція регулює питання, які  стосуються вирішення можливих  спорів у сфері правонаступництва  і визначає такі засоби вирішення  спорів, як консультації і переговори, примирювальні процедури, судові розгляди, арбітражі і вирішення за взаємною згодою. Окрім цього, сторонам, які перебувають у конфлікті відповідно до спеціального Додатку надається можливість застосувати допомогу примирительної комісії. У цьому випадку Генеральний секретар ООН має спеціальний список найбільш кваліфікованих юристів, і з цього списку конфліктуючі держави за певною процедурою формують склад примирительної комісії, яка і допомагає вирішенню спірного питання.

    З викладеного вище видно, що охарактеризована Конвенція була присвячена досить вузьким  питанням, які виникають у випадках правонаступництва (міжнародні договори і питання, які стосуються території) і не торкалася інших питань, вирішення  яких необхідне . У 1983 р. там же, у Відні була прийнята ще одна Конвенція. Вона була присвячена питанням правонаступництва щодо державної власності, державних архівів і державних боргів. У відповідності з назвою, до змісту цієї Конвенції входять:

    1. Регулювання питань правонаступництва відносно державної власності. Суть цього регулювання полягає в наступному: вся власність держави — право попередника, яка знаходиться на території третіх держав, переходить у власність держави-правонаступниці без всякої компенсації і будь-яких протидій цьому правомірному процесу. При цьому в Конвенції звертається увага на наслідки переходу державної власності, на питання відносно компенсації, на питання наслідків правонаступництва для третьої держави, а також щодо зберігання і непошкодження державної власності.

    2. Регулювання питань правонаступництва  відносно державних архівів. Цей  процес у певній мірі відповідний  до процесу правомірного переходу  до держави-правонаступниці власності  держави-право-попередниці, оскільки  державні архіви - це гордість державної власності і, отже, на них розповсюджуються ті ж положення. Але Конвенцією враховуються визначення специфіки цінності архівних фондів і у зв'язку з цим Конвенцією передбачено необхідність урахування принципу справедливості і можливість укладення спеціальних угод між зацікавленими сторонами.

    3. Регулювання питання правонаступництва  відносно державних боргів. Відповідно  до Конвенції під державним  боргом мається на увазі різна  фінансова відповідальність держави-правопопередниці  перед іншим суб'єктом міжнародного права. Враховуючи це, Конвенція встановлює, що у випадках об'єднання декількох держав в одну, яка знаходиться на територіях цих держав, борг цих держав повністю стає боргом щойно виниклої держави. А у випадках, коли держава розпадається на декілька держав, то загальний борг перед іншим суб'єктом міжнародного права повинен розподілитись між утвореними на її території новими державами і обсяг цього боргу у кожної нової держави повинен відповідати площі тієї території на якій вона розташована. І цей обсяг боргу повинен встановлюватись спеціальною угодою зацікавлених сторін. Причому ця угода повинна укладатись на основі справедливості.

    Питання про правонаступництво досить важливе  для України, оскільки Україна з'явилась  як самостійна, незалежна, суверенна держава в результаті розпаду колишнього СРС'Р. пов'язаного з іншими державами численними угодами, обов'язками, активами, пасивами і іншими факторами активної міжнародної діяльності, яку вів СРСР. До того ж перед Україною одразу після її самовизначення виникло багато питань, які стосувалися и території, кордонів, законодавства, громадянства, державних структур і інших питань, які потребували негайного вирішення. Все це треба було вирішувати на основі прийнятих у міжнародному праві і відзначених вище Конвенцією положень про правонаступництво.

    Враховуючи  положення цих Конвенцій і  беручи до уваги необхідність вирішення  інших невідкладних для України  питань в галузі правонаступництва, 12 вересня 1991 р. в Україні був прийнятий  Закон "Про правонаступництво України". Цей Закон регламентував правонаступництво України від колишнього СРСР з питань:

    - затвердження Верховної Ради  України як найвищого органу  державної влади в депутатському  складі Верховної Ради і Української  РСР;

    - визнання дії Конституції УРСР  до прийняття нової Конституції України;

    - визнання дії законодавства УРСР, якщо воно не суперечить інтересам  України;

    - визнання законності діяльності  органів державної влади, які  були сформовані на основі  Конституції УРСР до утворення  нових органів на основі нової Конституції України;

    - визнання державних кордонів  колишнього СРСР, які обмежують  територію України від інших  держав, а також кордонів між  Українською РСР, Білоруською  РССР, РСФСР і Республікою Молдова  відповідно стану на 16 липня 1990 p., які є державними кордонами України;

    - визнання обов'язків України за  міжнародними договорами, укладеним  Україною до проголошення її  незалежності;

    - визнання правонаступництва прав  і обов'язків за міжнародними  договорами СРСР які не суперечать  Конституції України і її інтересам;

    - згода України на обслуговування  зовнішнього боргу СРСР станом  на 16 липня 1990 р. в частині, яка  буде визначена окремою міжнародною  Угодою;

    У подальшому в період 1992 1994 pp. спеціальними угодами зацікавлених сторін були вирішені питання правонаступництва від СРСР його колишніх радянських республік. На користь України випало 16,37% всієї власності колишнього СРСР. яка знаходилась за кордоном.

    - визнання усіх громадян СРСР, які постійно мешкали на момент  проголошення незалежності України  на території України, громадянами України;

    - забезпечення усім громадянам  України незалежно від їхньої  національності й інших ознак  прав і свобод відповідно до  вимог міжнародно-правових актів. 

    ВИСНОВКИ 

    За  допомогою норм міжнародного права  регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом колективним або індивідуальним.

    З огляду на викладене можна стверджувати, що галузь міжнародного права є особливою  системою принципів і норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права. Нині, коли юридичні й фізичні особи різних країн можуть вільно спілкуватися, відносини між державами набувають іншого змісту, що свідчить про значення міжнародного права як однієї з найактуальніших галузей юриспруденції.

    Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

    Під нормою міжнародного права розуміється  правило поводження, що признається  державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

    Здається, буде виправданим застосування терміна „міжнародне законодавство” до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторонніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».

    Міжнародному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

    Звичай  — це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і  не вимагає своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.

    Міжнародні  звичаї засновані на послідовному й  тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: рівний над рівним не має юрисдикції; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВРУ). – 1996. - № 30. – Ст. 141.
2. Богуславский М.М. Международное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2001.
3. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга»; Одеса: «Астропринт», 2006. – 424 с.
4. Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної і консульської служби. – К., 1998.
5. Звеков В. П. Международное частное право. Курс лекций. – М.: Издательство НОРМА, 2001.
6. Репецький В.М. Дипломатичне та консульське право. – Львів, 2002.
7. Тимченко Л. Д. Міжнародне право: Підручник. — Харків: Консум; Ун-т внутр. справ, 1999. — 528 с.
8. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 284 с.