Національно-політичне самовизначення українців (1985 – 1991 рр.)

Тема 51. Національно-політичне самовизначення українців (1985 – 1991 рр.)

1. Початок національного відродження України.
2. Політизація українського національно-демократичного руху.

 (Здесь кое, что написано нужно посмотреть и подкорректировать)

Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана  подолати негативні тенденції в  розвитку Радянського Союзу. 
Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвитку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори. 
Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів. 
Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання). 
У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. 
Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. 
Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, прибутками яких розпоряджався центр. За рахунок продукції, що вироблялася на підприємствах місцевого підпорядкування, неможливо було задовольнити усі потреби українського народу. 
Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобов'язували Декларація про державний суверенітет України, Закон про економічну самостійність республіки. 
З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. З часом фігура Щербицького стала викликати надто різку критику, і вересневий (1989 р.) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію. Республіканську парторганізацію очолив В. Івашко. 
Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток увійшов суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося. 
Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм,, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату. 
Зростаюча політизація суспільства виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів. 
Розпочаті М. Горбачовим перебудовні процеси на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками держави. Водночас поступово визріли процеси, які виходили з-під контролю. Організаційне оформлення політично активного населення у формі народних фронтів і рухів вперше відбулося у республіках Балтії. Практика народного руху на підтримку перебудови в СРСР, що розгорнулася в республіках, дедалі більше свідчила, що його цілі розходилися з тими обмеженими, нормованими і контрольованими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату. 
Формування багатопартійності в Україні 
Сучасне високорозвинуте суспільство не може ефективно функціонувати без політичної демократії, яка, в свою чергу, неможлива без багатопартійності. В українському суспільстві вони пробивалися з великими труднощами. Спочатку дозована гласність і плюралізм в засобах масової інформації, потім створення політичних клубів та неформальних об'єднань, відтак — народних фронтів і партій. Становлення багатопартійності в Україні відбулося в три етапи. 
Перший етап охоплює 1998 р. Головним завданням демократичних сил на цьому етапі було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно розгорнула роботу Українська Гельсінська група. її лідером став колишній політв'язень Л. Лук'яненко. УГГ заявила себе об'єднанням правозахисних груп і організацій. Насправді вона була політичною організацією. 
Другий етап тривав у 1989 р. — на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху України за перебудову, що було відчутним кроком до політичного плюралізму в республіці. 
У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з'їзду чисельність Руху становила 280 тис. осіб. Очолив його поет І. Драч. Внаслідок спільних дій Руху та демократично налаштованих народних депутатів СРСР від України (об'єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени того року було внесено важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР. 
Третій етап — березень—квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Відбулися подальша радикалізація Руху та певна диференціація і кристалізація різних угруповань всередині самого Руху. 
15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати за парламентським режимом. Перша її сесія 12-го скликання працювала 60 робочих днів. Впродовж цього часу відбулися обмін і боротьба думок, що не рідко мала своїм наслідком дезорганізацію роботи сесії та емоційні вибухи. 
У процесі роботи першої сесії сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну»), в якій поряд із реалістично мислячими депутатами було чимало таких, що дотримувалися прямолінійно-консервативної лінії, і кількісно менша Народна Рада, до якої разом із поміркованими депутатами ввійшли прибічники радикальних поглядів і дій. 
Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Це положення Декларації в Москві до уваги не бралося. Більше того, у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і Президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи і розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії та Чехо-Словаччини на окремі держави. Московське керівництво, зокрема, брало на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини. 
У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю. 
Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість російськомовних видань і шкіл з російською мовою навчання. Якщо в середині 60-х років школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. — тільки 50,5%. У столиці України тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи русифікації прискорювалися. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, які проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток. 
У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. 
Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції були спрямовані на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії України, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи. 
Напередодні II з'їзду Руху в жовтні 1990 р. його чисельність зросла до 633 тис. осіб. З'їзд проголосив, що організації Руху виступатимуть не за перебудову, а за повний демонтаж існуючої тоталітарної системи. 
Тому з назви «Народний рух України за перебудову» було знято слова «за перебудову». Раніше Рух виступав за союзний договір у контексті ідеї Горбачова про союз суверенних держав. А відтоді головною метою проголошувалася побудова ненасильницькими методами незалежної демократичної Української держави. Було прийнято рішення про можливість не тільки індивідуального, а й асоційованого членства. Це не сприяло зміцненню Руху як єдиної організації і в перспективі створювало передумови для його розколу. 
Процес формування нових партій і об'єднань відбувався дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в суспільстві, спричинили глибоку кризу. Між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно стверджувала про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень. Серед інших причин, які привели партію до кризи, — слабке прогнозування нею суспільних процесів, повільна перебудова діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя. 
Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Обстановка в країні кардинально змінювалася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Однак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти керівне становище КПРС. 
Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які порушували питання про вихід КПУ із складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникли організації «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в березні 1990 р. Основною метою була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію. Однак XXVII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо її можливої демократизації. 
Українське партійне керівництво і надалі орієнтувалося на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс. Лідери КПУ стверджували, що проблема розвитку української державності вирішена давно й остаточно. Так, В. Щербицький заявляв: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології та реальній практиці, виходили з рядів партії. Впродовж 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, брати участь у діяльності партор-ганізацій. 
Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР (березень 1990р.) про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», постанова Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх вплив на політичне життя був незначним. Новостворені партії визначали своє ставлення до суверенітету і незалежності України. За цим критерієм, українські партії становили три групи: 
1. Партії, які послідовно виступали за незалежність. До них належать Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та ін. Зокрема, установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив головною метою партії створення незалежної Української держави. Наголошувалося, що для досягнення цієї мети партія буде використовувати як парламентські, так і непарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків і актів громадянської непокори та ін.)- Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив, що «досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства» є її головним програмним завданням і що будь-яка форма федеративного устрою в межах СРСР цією партією заперечується. 
До цієї групи слід віднести й ті партії, які прямо не порушували питання про самостійність України, проте висували вимоги, реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, самостійність дипломатичних тощо). 
2. Партії, які займали помірковано-державницькі позиції. Посилаючись на сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці та політичну непідготовленість населення, вони виступали за оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд ЛДПУ, який проголосив головним своїм завданням захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У грудні 1990 р. партія проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції. Щодо військової коаліції, то Україна мала входити до неї тимчасово, тобто до остаточного визначення її нейтрального статусу. 
Вимогу суверенітету республіки підтримували « суверен-комуністи» — течія, що сформувалася в Компартії України. її прихильники вважали, що КПУ має бути самостійною, а республіка — суверенною. Така позиція користувалася підтримкою рядових комуністів. Згодом «суверенні комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів відстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишатися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права. 
3. Комуністи, які перебували на ортодоксальних позиціях. Вони виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України із «слов'янськими республіками». Так, створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, але в перспективі виступала за утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму. 
Отже, на початку 90-х років Україну характеризував традиційний для розвинутих країн політичний спектр: соціалісти та соціал-демократи, «зелені», ліберали, селянські та християнські демократи, праворадикальні угруповання тощо. Україна стала багатопартійною. 
Спроба серпневого (1991 р.) державного заколоту в Москві та її наслідки для України 
19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий ♦серпневий переворот». Було створено антиконституцій-ний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р. 
В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція па-слідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку. 
Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії. 
Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз. 
Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української ніколи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%. 
Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки. 
Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал УГКЦ Любачівський. 
Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат партдер-жапарату на посаду президента Л. Кравчук виступали за незалежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Декларації прав національностей України, проведення 16—17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві. З 84% громадян, що взяли участь у референдумі 1 грудня 1991 р. незалежність України підтримали 90,3%. У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність проголосували 54,1%. 
Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на посаду президента України: Рух висунув В.Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і УРП, агітували за Л. Лук'яненка, ПДВУ — за І. Юхновського і за В. Гри-ньова. Л. Кравчук переміг уже в першому турі, набравши 61,6% голосів, і став Президентом України. Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збереження при владі комуністично-партійної номенклатури гальмувало їх. 
Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час теледебатів з організаторами Руху на початку 1989 p., коли обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України. 
З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991—1994 pp. — перший всенародно обраний Президент України. 31994 р. — народний депутат України. 
7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б, Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шуш-кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив існування. 
З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття над спорудою Верховної Ради України

Україна в 1985 –1991 рр. Боротьба за незалежність

Аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. за наслідками забруднення стала  насправді катастрофою світового  масштабу. Особливо трагічними стали її наслідки для країн Європи. Навколо ЧАЕС було утворено 30-кілометрову зону відселення населення. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично – всі регіони республіки, у тому числі й Київ більше чи менше зазнали згубного впливу радіації. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988 – 1990 рр. витрачено в тодішніх  цінах понад 20 млрд руб. Загалом на потреби ліквідації наслідків аварії щорічно витрачається до 7 % коштів Державного бюджету України.

Радіаційне  забруднення, спричинене катастрофою, є збудником  онкологічних захворювань  серед населення, особливо дітей дошкільного  та шкільного віку; воно шкідливо позначається на загальному стані  здоров’я населення.

Перебудова  і Україна

Після смерті К. Черненка в березні 1985 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою у квітні 1985 р. розпочалася перебудова в СРСР. Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення); ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова  швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну  кризи і завершилась  розпадом СРСР. Партійне керівництво України  на словах однозначно підтримувало дії  кремлівського керівництва, насправді певний час блокувало  перебудовчі процеси в Україні.

Перебудова  мала чотири етапи. У  березні 1985 р. – січені 1987 р. – перебудова здійснюється під гаслом «більше  соціалізму». В період з 1987 по 1988 рр.— основний лейтмотив – «більше демократії», а 1989 – 1990 рр. характеризувалися розмежуванням і розколом у таборі провідників перебудови, що призвело у 1991 р. до перемоги радикал-реформізму та розпаду СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985 – 1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність  у союзних республіках  почалася із гострої  критики перших партійних  керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню  суспільно-політичного  руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у  Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий  екологічний мітинг (20 тис. учасників). Крім питань екології, гострій  критиці були піддані  посадові особи, винні  в чорнобильській трагедії та її наслідках.

1989 року  Україною прокотилася  хвиля шахтарських  страйків, які поруч  з економічними  вимогами гостро  ставили і політичні  питання — відмова  в довірі номенклатурі  та чиновникам-бюрократам.

В умовах різкого загострення  соціально-економічної  кризи, зростання  цін і невпинного погіршення життєвого  рівня населення  навесні 1990 р. відбулись  перші демократичні вибори до Верховної  Ради, які посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація  — Рух (Народний рух  України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії України (Українська республіканська  партія, Демократична партія України, «Партія  зелених», Партія демократичного відродження України  та ін.). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний  суверенітет України, яка стала передвісником  незалежності нашої  держави.

«Гласність». Повернення наприкінці 1980-х  — на початку 1990х  рр. народу правди про  минуле України

У середині 1880-х  рр. у СРСР розпочалася  «перебудова». Ініціатива перебудови належала невеликій групі  керівних діячів КПРС, які об’єдналися  навколо нового Генерального секретаря ЦК М. Горбачова. Сьогодні, коли політична  кар’єра Горбачова  закінчилася, можна  зробити висновок, що реформатори від  самого початку не ставили своїм  завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи  не були чітко окреслені. Йшлося про «прискорення», «оновлення», повернення до «ленінських принципів», «нове обличчя  соціалізму» і  т. п.

Перебудова  починалася з інформації. Виник суто радянський термін «гласність», який увійшов в  іноземні мови без  перекладу. В умовах переходу від тоталітаризму  до демократії гласність  означає своєрідний перехідний етап між  довготривалим періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність – це право знати, що відбувається в країні та у світі.

У другій половині 1980-х –  на початку 1990-х рр. у державі, де вся  інформаційна структура  перебувала під найсуворішим контролем, такий  проміжний етап на шляху до свободи  слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності  люди долали стереотипи й догми старого  мислення, отримували змогу реально  оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною  інформацією, робити власні висновки. Суспільство  стрімко політизувалося.

Роль  першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. В Україну почали повертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомаров, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, І. та І. Калинців. До України повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. Ще в 1987 р. В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника».

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії  ХХ ст., як Центральна Рада, голод 1921 – 1922 рр., голодомор 1932 – 1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН –  УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну  символіку.

Зростання інтересу до історичного  минулого українського народу проявлялося  в активній участі мас у святкуванні  роковин подій, про  які раніше офіційна історіографія писати уникала або які  висвітлювала необ’єктивно. Найбільшого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці.

У червні 1986 р. українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, виступили  проти витіснення з ужитку у школах республіки української  мови. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не хвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику.

У лютому 1989 р. були засновані  Товариство української  мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним  контролем, «Товариство  Лева», «Зелений світ».

Швидка  політизація суспільства  проявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж  яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди святкування  річниці Акту злуки  УНР і ЗУНР.

Під тиском демократичних сил  Верховна Рада УРСР у 1989 р. прийняла Закон  про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України  надавалися правові  гарантії вільного використання російської мови та мов інших народностей, що проживали на території  республіки.

На початку  серпня 1990 р. у Дніпропетровській  і Запорізькій  областях як всеукраїнське  свято пройшли  Дні козацької  слави, присвячені 500-річному  ювілею українського козацтва.

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про  його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.

Зростання політичної активності українського суспільства

в другій половині 1980-х  рр. Нові громадські об’єднання

На початку 1980-х  рр. суспільство дедалі глибше втягувалося  в тотальну соціально-економічну, політичну та ідеологічну  кризу, а в «низах»  наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У «верхах» формувалися  реформаторські сили, які об’єдналися  навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, обраного на цю посаду в березні 1985 р.

У 1986 р. XXVII з’їзд КПРС визначив курс на «прискорення»  — подолання відставання  СРСР від передових  країн світу. На січневому  пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність. Україна була серед  останніх, хто втягнувся  у ці процеси.

Оскільки  проведення економічної  реформи наштовхнулося  на опір усередині  самої КПРС, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію  режиму. Він намагався  за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму»  під гаслом «перебудови» сталінської моделі соціалізму та повернення до «ленінських принципів» активізувати народні  маси й, контролюючи  цю активність згори, послабити реакціонерів.

В Україні  політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки займали  консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена  в Москві, мало змінила  обличчя республіканської преси.

В умовах лібералізації в  Україні виникають  групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі  організації («Товариство  Лева» 1987 р., клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське  об’єднання «Громада»). Їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і  набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник  Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці  аварії на Чорнобильській станції кількох  лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув’язнення й повертаються в  Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук’яненко. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках  Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська  спілка, створена на основі відновленої  УГГ, оприлюднила  Декларацію принципів, що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік  Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української  мови; звільнення всіх політв’язнів тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітницьким товариством «Меморіал» (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція  – лютий 1989 р.), виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову).

Бойовим хрещенням для  активістів нових  громадських об’єднань  стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі  на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих  «знизу». Незважаючи на антидемократизм  Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів  від опозиції. У  Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики  до страйку.

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого  економічні вимоги, однак КПРС не могла  уже виставляти себе захисником інтересів  робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної  Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських  організацій. Тоді ж  Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася  державною.

У 1989 – 1990 рр. з’являються  паростки багатопартійності. Активізація політичного  життя спричинила стрімке зростання  національної свідомості населення. З 1990 р. почався  рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний  суверенітет України, де проголошувалися  верховенство, самостійність, повнота і неподільність  влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Декларація  про державний  суверенітет України  та її історичне значення

У складі депутатів Верховної  Ради УРСР ХІІ скликання (1990 – 1994 рр.) абсолютну  більшість депутатів (239 осіб) були членами  КПУ. Однак ідея національного  відродження незалежності заявляла про себе все активніше  й наполегливіше  устами меншості –  національно-демократичної  частини депутатів. Партійно-державне керівництво  республіки не могло  протистояти цим  настроям і пішло  на крок, що суперечив  політиці центру.

Прийнята 16 липня 1990 р. Декларація про державний  суверенітет України  проголосила волю народу України самостійно вирішувати свою долю.

Здобуття  Україною незалежності

У 1989—1990 рр. в СРСР поряд  із соціально-економічними проблемами гостро постало  питання щодо зміни  державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні під  час проведення цього  референдуму Верховна Рада запропонувала  жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з  тим, що Україна має  бути у складі Союзу  радянських суверенних держав на засадах  Декларації про державний  суверенітет України?»

Народ України  відповів позитивно  як на основне (70,2 % від  тих, хто взяв участь у голосуванні), так  і на додаткове  запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів  референдуму й  опитування, було очевидно, що громадська думка  в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський  процес» — переговори керівників дев’яти  республік, включаючи  Україну, з президентом  СРСР М. Горбачовим про  новий союзний  договір. Попереднє  підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати  державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей  процес втрутилися консервативні  сили, які прагнули не лише зберегти єдину  союзну державу, а  й не допустити  її оновлення у  будь-якій формі.

19 серпня 1991 р. реакціонери  здійснили спробу  державного перевороту. Блокувавши М.  Горбачова на дачі  у Форосі, найближчі  співпрацівники президента  СРСР оголосили  про створення  Державного комітету  з надзвичайного  стану (ДКНС, рос.— ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

Вони  заявили про свій намір відновити  в країні порядок  і не допустити  розпаду СРСР. Призупинялася  діяльність політичних партій, громадських  організацій і  масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової  інформації. У деяких регіонах Радянського  Союзу на шість  місяців запроваджувався  надзвичайний стан.

Проте заколотники  одразу ж зіткнулися з рішучою протидією  керівництва РРФСР  на чолі з Президентом  Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки  тисяч жителів  Москви, а також  інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтими  прапорами. Рішучі дії  Б. Єльцина підтримали більшість урядів країн світу. Заколот  провалився.

Заколот висвітив реальні, а  не декларативні позиції  й наміри всіх політичних сил і державних  органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ  опинилося на боці заколотників. Секретаріат  ЦК надіслав на місця  шифрограму, у якій схвалювався переворот  і парткомам пропонувалося  організувати підтримку  дій ДКНС.

Присланий до України генерал  Варенников заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни повинні відбуватися на основі закону і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.

Послідовно  й рішуче виступила  проти заколотників в Україні тільки опозиція –представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією Верховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада  Української РСР  прийняла історичний  документ – Акт  проголошення незалежності  України, в якому,  зокрема, підкреслювалося:  «Верховна Рада  Української Радянської  Соціалістичної Республіки  урочисто проголошує  незалежність України  та створення самостійної  української держави  – України. Територія  України є неподільною  і недоторканною.  Віднині на території  України мають  чинність виключно  Конституція і  закони України».

Тим самим  було покладено край юридичному існуванню  УРСР. На політичній карті світу з’явилася  нова суверенна держава  – Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого  став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення  до національного  суверенітету випробувано  віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати  свою долю.

Отже, Акт  проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком  процесу розвитку українського народу.

Згідно  з чинним на той  час законодавством, питання про реалізацію права народу України  на самовизначення виходило за межі компетенції  Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийнято й постанову  Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося  провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження  Акта проголошення незалежності України.

Референдум  відбувся у намічений  термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвердження  Акта відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну  відповідь дало населення  всіх областей України  і Криму незалежно  від їх національного  складу. Підсумки референдуму  засвідчили прагнення  народу бути повноправним господарем на власній  землі, а не «молодшим  братом», частиною ще однієї імперії з  оновленим фасадом. Результати голосування  ознаменували повноправне  входження України  до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України  як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна обирала  першого Президента  своєї самостійної  держави. 

До виборчого  бюлетеня по виборах  Президента України  було включено шість  кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук’яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в  першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг  Голова Верховної  Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він  став першим Президентом  незалежної України.

12.5. Україна на шляху до свободи  і незалежності (1985—1991)

Наростання кризових явищ в політичному  житті України

У першій половині 80-х  років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське  керівництво знало  про кризові явища, але ретельно приховувало  цю інформацію від  громадськості. У  верхніх ешелонах влади не було єдності  щодо шляхів розвитку країни. Одна група  керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати  в "застої" ще багато років; третя схилялася  до необхідності проведення реформ. З обранням у березні 1985 р. Генеральним  секретарем партії М. Горбачова перемогли  прибічники реформ.

Розпочинаючи  реформування країни, Горбачов та його однодумці  в партійно-радянському  керівництві не мали на меті докорінну  зміну соціально-економічних  відносин. Йшлося про  вдосконалення, зміцнення  існуючої системи, поліпшення управління господарським  механізмом.

Термін "перебудова" з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було "прискорення". Курс на прискорення  був закріплений  в "Основних напрямках  економічного і соціального  розвитку СРСР на 1986—1990 pp. і на період до 2000 року", прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість "прискорення" розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Економічні підсумки 1985—1991 pp. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АБС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів США. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки).

Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи  в Україні, яка  породила байдужість, некомпетентність, халатність. Український народ  був поставлений  на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни  у суспільно-політичному  житті країни.