Недійсність договору в міжнародному договірному праві

Міністерство  освіти і науки України

Волинський  національний університет імені  Лесі Українки

Юридичний факультет 
 
 

Кафедра конституційного, адміністративного

 та  фінансового права 
 
 
 
 
 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з Міжнародного публічного права

на тему: 
 

Недійсність договору в 

міжнародному  договірному праві 
 
 
 
 
 
 

Виконала;

Студентка 35 групи

Кондратюк Надія 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Луцьк-2010

З М І С Т

Вступ

1. Поняття договору,  дія договору. Тлумачення договору.
2. Припинення міжнародного договору за Віденською конвенцією про право міжнародних договорів:
0.       2.1.Абсолютна недійсність;
0.       2.2.Відносна недійсність.

  3.Призупинення і припинення міжнародного договору.

Висновки

Список використаних джерел

    ВСТУП

     Зростаюча роль держав у міжнародному суспільстві у XVIII та у XIX сторіччях, вплив позитивістських та волюнтаристських доктрин у ці часи були причиною того, що договори посідали дуже важливе місце серед джерел міжнародного права, для волюнтаристів міждержавні угоди є єдиним джерелом цього права. До того ж договори мають (або так здається) певні переваги технічного порядку: їх можна обговорювати та укладати у короткий термін, на норми, які вони диктують, можна легко посилатися, без проблем доведення, вони є ясними та точними. У 60-ті та 70-ті роки, під впливом країн, що розвиваються, та за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори з тим, щоб кодифікувати, а також спробувати змінити існуючі звичаєві норми у більш сприятливому для цих країн напрямку. Через усе це договори посідали дедалі важливіше місце серед інших джерел міжнародного права.

       Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір - це угода між двома й більше державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні взаємні права й обов'язки.

     Слід  зазначити, що міжнародний договір  є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права  існує окрема галузь, яка має назву  «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів. Міжнародний договір - основне й головне джерело міжнародного права ( це відбито в Уставі ООН і в Статуті Міжнародного Суду ООН).

     Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети.

     Метою донаго індивідуально науково- дослідного завдання є дослідити що таке міжнародний договір, хто може бути стороною договору, його чинність, припинення.

     Проблему  права міжнародних договорів  досліджували: Мицик В.В., Задорожній О.В., В.Г. Буткевич, Баймуратов М.О., Покрещук О.О., Г.О. Анцелевич, М. В. Буроменський, Лукашук І.І..  Г. В. Ігнатенко, О. И. Тіунов, Ю.А. Іванов та ін.

1. Поняття договору,  дія  договору. Тлумачення договору.

    Відповідно  до ст. 2 Віденської конвенції 1969 p., міжнародний  договір - це "міжнародна угода, яка  укладена державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом".[1]

    Відповідно  до міжнародного порядку, держави можуть укладати договори і в усній формі ("джентльменські угоди"). У таких  випадках за взаємною згодою на них  можуть поширюватися положення Віденської конвенції 1969 р.

     Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є:

• Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності;
• Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.;
• Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих),
• ряд міжнародних звичаїв.

     Зокрема не отримали договірної регламентації питання впливу війни на міжнародні договори і це регулюється звичаєм. Існує велика кількість спорів стосовно ст.38 Статуту Міжнародного суду, яка приписує керуватися звичаєм під час тлумачення самого міжнародного договору.

   Види  міжнародних договорів:[6]

   1.) За об'єктами регулювання договори поділяються на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

   2.) За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що укладаються з урахуванням специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

   3.) За характером регулювання міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та регіональними.

   4.) За способом приєднання:

   а) відкриті — до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі заінтересовані держави.

   б) напіввідкриті — до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників.

   в)закритий — у договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.

   5.)Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні договори (укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).

     6.)За юридичним характером: міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. [3]

   Міжнародний договір — це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які  можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. Незалежно від найменування всі договори мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору.

   Договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори).

   Угоди зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори.

   Пакт  — сторони договору намагаються  підкреслити його особливе морально-політичне значення.

   Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного  характеру.

   Статутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних  міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо).

   Протоколами часто називають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або доповнюють основний міжнародний договір (протоколи  до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.). [7]

         Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: "Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

  Сумлінне  виконання міжнародного договору означає "точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця  виконання, щоб те, що передбачено  у договорі, дійсно було виконано".

  Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

  Застосування  міжнародних договорів включає  в себе такі поняття: зворотна сила міжнародних договорів, територіальна  сфера їхньої дії, конкуренція міжнародних  договорів, деякі інші питання.[6]

  Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили — "не обов'язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності". Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті "дії чи факти", які мали місце до набрання договором чинності.[1]

  Якщо  з того самого питання послідовно укладено декілька договорів (два чи більше), то для визначення договору, котрим слід керуватися, виходять з  таких положень:

  а) якщо в договорі указано, що він обумовлений попереднім або наступним договором, то слід керуватися (віддавати перевагу) попередньому або наступним договорам;

  б) якщо всі учасники попереднього договору є учасниками наступного і дія попереднього не припинена або не зупинена, то застосовуються положення попереднього, але лише тією мірою, якою він не суперечить новому договору

  Територіальна дія договору — це сфера його територіального застосування. Звичайно виходять з того, що договір розповсюджує свою дію на всю територію держави-учасниці. Разом з тим міжнародному праву відомі договори, які стосуються території, що не є державною територією учасників. Прикладами таких договорів служать договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.

  За  часом дії розрізняють договори термінові, невизначено термінові, безтермінові й особливі.

  Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п'ять, три  тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п'ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

  Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання його припинити.

  Безтерміновими  називаються договори, в яких або  не вказаний термін їхньої дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній безтерміновий характер прямо обумовлений договором. Таким, наприклад, є Договір між Україною і КНР про правову допомогу з цивільних і кримінальних справ, підписаний у Пекіні 31 жовтня 1992 р. (ст. 34).

  Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань за ним, який може продовжуватися до виконання зобов'язання, навіть якщо термін дії договору минув.

  До  закінчення терміну дії договір  може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація). [4]

     Застосування  міжнародного договору нерідко вимагає  його тлумачення.

     Тлумачення  — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.

     Якщо брати до уваги специфічні правила тлумачення норм міжнародного договору, то серед них, як пише І.Лукашук [9], виділяють два види правил: спеціального юридичного тлумачення, які дають можливість визначити місце міжнародної норми у рамках національної правової системи; тлумачення норм міжнародного права, що визначені у Віденській конвенції (статті 31—33).

     До  першої категорії правил можна віднести, насамперед, принцип доброзичливого ставлення до міжнародного права. Основою його є презумпція відповідності закону міжнародному зобов'язанню держави і в цілому міжнародному праву. Тому, якщо виникає колізія між нормативним законом і договірною нормою міжнародного права, то перший тлумачиться у розумних межах у світлі другої, що, у свою чергу, означає — тлумачення не повинно вносити суттєві зміни як у національний закон, так і у міжнародний договір.

     Друга категорія — правила і принципи тлумачення міжнародних договорів, основні з яких кодифіковані Віденською конвенцією і котрі може використовувати  національний суд, встановлюють: основним об'єктом тлумачення виступає контекст (ч. 1 ст. 31 Конвенції). [2]

     Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить  основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів.

     По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору.

     По-друге, термінам договору сторони повинні  надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31). Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести.

     По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

     Тлумачення  здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган  однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Наприклад, Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення окремих статей. Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.[6]

     Тлумаченню  можуть підлягати окремі фрази, найменування, терміни, а нерідко й весь договір. Конвенція вимагає сумлінного тлумачення, з урахуванням об'єкта і мети договору, з урахуванням усього договору в цілому, його преамбули і додатків, різних документів щодо договору або його укладання. Зокрема, важливе значення мають документи підготовчої роботи над проектом. Більшість авторів керуються, безумовно, правильним засновком, що міжнародний договір насамперед юридична норма, тому він підлягає звичайним для юридичної норми способам тлумачення.

     Під час тлумачення міжнародних договорів  користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним.

     Словесне  або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови.

     При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору.

     Якщо  тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які  так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним.

       Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.[6] 

2.Припинення міжнародного договору за Віденською конвенцією про право міжнародних договорів

2.1.Абсолютна недійсність;

2. Відносна недійсність.

      Юридичні  наслідки викликає тільки договір, який набрав чинності. Момент набрання чинності визначається сторонами власне в договорі. Якщо немає прямих вказівок, договір, який не передбачає ратифікації чи затвердження, набирає чинності з моменту підписання, а той, що вимагає ратифікації, - з моменту обміну чи передачі на зберігання ратифікаційних грамот або документів про затвердження.

  Набрання  чинності договором пов’язане з  строком його дії, який, зазвичай, встановлюється в договорі. Договори бувають:

• Строкові ( укладаються на певний строк);
• Безстрокові ( укладаються на «вічні часи») [7]

     Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.

     Докладному  розгляду проблема дійсності міжнародних договорів була піддана в доповідях англійського юриста Дж. Фіцморіса, поданих у Комісію міжнародного права ООН в 1956-1958 роках. Але Фіцморіс украй розширив поняття "дійсність", включаючи сюди майже всі питання дії міжнародних договорів, починаючи від набуття чинності.

     При прийнятті Віденської конвенції  про право міжнародних договорів із питань дійсності, точніше, основи їх недійсності, на конференції розгорнулася гостра боротьба.[8]

     На  думку багатьох юристів, у цій  частині конвенції найбільш помітні  елементи прогресивного розвитку міжнародного права. У той же час, визнаючи цей  факт, деякі відомі юристи-міжнародники піддають критиці положення ч. V Віденської конвенції про недійсність міжнародних договорів як ніби - то такі, що підривають принцип суворого дотримання умов міжнародних зобов'язань. Так, І. Сінклер усіляко намагався довести неоднозначний характер відповідних положень Віденської конвенції, які начебто створюють умови для "потенційної загрози стабільності міжнародних договірних відносин". На його думку, передусім незрозумілим є сам вираз "недійсні договори", оскільки це стосується як випадків абсолютної недійсності, тобто, нікчемності договору з самого початку, так і випадків відносної недійсності, тобто, можливості оспорювати міжнародні договори. Труднощі виникають також через те, що Конвенція не проводить чіткої різниці в цих випадках між двосторонніми і багатосторонніми договорами. Хоча Конвенція встановлює, що дійсність міжнародних договорів може заперечуватися тільки на основі застосування цієї Конвенції, своїм негативним підходом у заголовку ч. V — "Недійсність договорів" - вона створює враження, що "немає жодної реальної презумпції на користь дійсності договорів".[1]

     У критичній статті про Віденську  конвенцію щодо права міжнародних  договорів, у зв'язку з поняттям імперативних норм міжнародного права, шведський  юрист І. Штуцький пішов ще далі. На його думку, в міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, взагалі важко провести межу між законним і незаконним. Цього можна досягнути, тільки якщо будуть засновані наднаціональні органи.

       Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цього погляду може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами. [8]

     Розглядаючи питання про дійсність міжнародного договору, слід відзначити, що такий договір набув чинності згідно з його умовами, тобто дотримані всі формальності його введення в силу в період, коли термін його не закінчився і він не був припинений будь-яким іншим засобом. 
Розгляд питання про дійсність міжнародного договору припускає його дію, однак дійсність договору не є умовою його дії, як інколи помилково стверджують. У цьому випадку договір буде діяти у відносинах між державами, які його визнали. Він буде дійовим, але може не володіти якістю дійсності, якщо він суперечить міжнародному праву. У зв'язку з цим Ч. Хайд відзначав: "Теоретично, будь-яка угода, спрямована на порушення основних принципів міжнародного права, повинна в цих межах розглядатися сім'єю народів, як недійсна з погляду міжнародного права".Це положення залишається в силі, незважаючи на те, що сторони, які домовляються, не виявляють бажання визнати, що угода між ними має означений характер.

       У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів. Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права і в якому втілено істинну угоду суб'єктів міжнародного права, що не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

     Юридичною основою недійсності міжнародного договору Г. В. Ігнатенко та О. І. Тіунов вважають:

     а) явне порушення особливо важливої норми  внутрішнього права держави, яке  стосується компетенції укладання  договорів (порушення є явним, якщо воно очевидне для будь-якої держави);

       б) помилку в оцінці факту  або ситуації, які існували при  укладанні договору і були  основою для згоди на його  обов'язковість, при цьому держава  не мала права посилатися на  помилку як на основу для  визнання договору недійсним, якщо вона своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки;

     в) обман із боку іншої держави, яка  бере участь у переговорах;

     г) прямий або побічний підкуп представника однієї держави іншою державою, яка  бере участь у переговорах. [8]

     Інші  автори недійсність міжнародного договору, залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права, поділяють на два види абсолютна і відносна недійсність.[7]

     2.1 Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали, Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій основі секретні протоколи до Пакту Молотова - Ріббентропа 1939 p., в яких мова йшла про розподіл сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення.

     Відповідно  до Віденської Конвенції ст. 53   Договори, які суперечать імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens) є неважним,  якщо на момент укладення він суперечить імперативній  нормі загального  міжнародного  права.  Оскільки це стосується Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як  норма, відхилення від  якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою  загального  міжнародного  права,  що  носила б такий же характер. [1]

     2.2. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін.

     Відповідно  до ст.46 Віденської Конвенції про  міжнародний договір держава  не  має права посилатись на ту обставину, що її згода на  обов'язковість  для неї договору була виражена на порушення того чи  іншого  положення  її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

         Порушення є явним, якщо воно буде об'єктивно очевидним для  
будь-якої  держави,  що  діє  в  цьому  питанні добросовісно і відповідно до звичайної практики.

     Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні.