Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Некласична філософія

Зміст

Вступ

Передумови виникнення екзистенціальної філософії. Релігійний і атеїстичний екзистенціалізм.
Основи проблеми філософії екзистенціалізму.
Проблеми людини та її свободи у французькому екзистенціалізмі.

Висновок

Список використаної літератури.

Вступ.

Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, я вважаю, перевернула всю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування.

Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя.

Я вважаю що ця тема дуже актуальна. Життя людини дуже часто проходить непомітно, і за його час вона навіть не встигає зрозуміти чому і для чого жила. Необхідно, я вважаю, розмірковувати над цим питанням, тому що воно дуже важливе, іноді навіть можна сказати, що найважливіше для кожного. Чи варто жити не розуміючи свого існування? Чи варто підкорюватись кайданам повсякденності? Може, іноді слід вирішити для себе для чого ти живеш, усвідомити себе не лише як частину сірої маси суспільства, а як оригінальну, єдину та неповторну особистість.

Отже ми бачимо що ця проблема повинна дуже серйозно поставати в суспільстві, особливо сьогоденному. Але нажаль сучасні люди не приділяють їй достатньо уваги, вона залишається на повністю розкритою для кожного із нас, як окремої особистості. І я вважаю, що з цим необхідно боротись, необхідно щось змінювати для того щоб життя не перетворилось на просту безглуздість.

Передумови виникнення екзистенціальної філософії. Релігійний і атеїстичний екзистенціалізм.

Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на отожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи або “світового духу”, структурно адекватного природі, вичерпала можливості свого розвитку.

В цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами у змісті філософствування. “…Традиційно просвітницькому об’єктивізмові протиставляється суб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістично забарвленому детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”, активних “вибухів” волі тощо”.

В 19 ст. з’являються такі нові напрями філософії, як неогегельянство (Ф.Бредлі, Дж.Ройс, Б.Бозанкет та ін.), неокантіанство (О.Лібман, Г.Коген, П.Наторп та ін.). Представники цих напрямів намагаються “прочитати” класиків нетрадиційно, роблячми акцент на індивідуалізмі та ірраціоналізмі.

Нарешті, одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19-початку 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. “На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану первінним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий універсум”[Бичко,161].

Незважаючи на несхожість поглядів різних представників “філософії буття”, іх спільною рисою стає намагання протиставити раціоналістичній традиції Просвітництва свою ірраціоналістичну антитезу На думку А.Шопенгауера, розум, свідомість відіграють у бутті людини скромно, суто технічну роль, позаяк основні життєво важливі для неї процеси (зачаття, розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. З.Фрейд відводить свідомості лише підпорядковану роль “механізму захисту” від руйнівних впливів зовнішнього середовища, а основним стимулом всіх дій людини він вважає сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних, аморальних.

Безпосередні витоки екзистенціалізму як філософського напряму викладено в працях С.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи”, маючи на увазі філософську систему Гегеля. “На противагу панлогізму,…переконаному, що буття до найдрібніших подробиць прозірне для думки, без залишку вкладається в поняття, К’єркегор стверджує, що екзистенція є те,що завжди випадає з розуміння за допомогою абстракцій. Звідси випливає теза про непридатність наукового метода в самопізнанні людини”[Совр.зап.фил.,388].

За К’єркегором, екзистенція є “внутрішнє”, яке постійно переходить у зовнішнє, предметне буття. Позаяк предметне буття виражає собою “несправжнє існування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, за допомогою якого людина переходить від споглядально-почуттєвого способу буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”, єдиного і неповторного.

Впродовж тривалого часу погляди К’єркегора існували як ізольований феномен духовного життя країн Скандинавії. Історичною подією, яка безпосередньо посприяла перетворенню екзистенціалізму на філософський напрям світового значення, стала Перша світова війна. Вона завдала значних потрясінь всьому соціально-економічному укладу європейського суспільства, передусім його ліберально-християнській ідеології. Як відомо, важливим елементом цієї ідеології було переконання в нездоланності прогресивного руху людства, спричиненого досягненнями науки й цивілізації. Але Перша та особливо Друга світова війна з організованим фашистами геноцидом виявили разючий брак гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації – у відносинах між людьми. Це спричинило значне поширення екзистенціалізму, що став найпопулярнішою течією думки в Західній Європі в 40-60-х роках 20 ст.

До культурно-історичних передумов становлення екзистенціалізму слід віднести крах моральних норм і цінностей у свідомості мільйонів європейців, що відбувся в 20 ст., поширення в суспільстві нігілізму, криза релігійної традиції, справжнє руйнування всіх підвалин, якого ще незнала історія. Індустріальна цивізація змогла завоювати всю землю, але виявилася неспроможною створити свої стійкі духовні цінності. Цю цивілізацію створила людина, яка звільнилася від будь-яких цехових і станових обмежень у підприємницькій діяльності. Це спричинило технічні й промислові успіхи, але не забезпечило автоматичного прогресу індустрії, науки і культури, що засвідчили вже перші десятиріччя 20 століття. “Дві світові війни, криваві революції і контрреволюції, боротьба за переділ світу й колоніальні війни, моральне здичавіння мешканців мегаполісів – все це реальність нашого століття. Зростання технічної могутності зробило людинобога, позбавленого всіляких норм, що стримують, ще небезпечнішим – спочатку для інших народів, а згодом і для самої людини-титана, що діє на знебоженій землі…Прометеївський бунт, героічне “самоподолання”, аристократизм “вибраних” – ці теми Ніцше були підхоплені філософами-екзистенціалістами”

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині - Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції - Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Сімома де Бовуар (1915-1986); в Іспанії - Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955); в Італії - Пікколо Аббаньяно (1901 - 1977); а також Леопольд Сенгор (1906) в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У. Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості.

Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Наша теорія, підкреслював Ж. - П. Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об'єкта. Панівні в класичній філософії принципи об'єктивізму, на думку Хайдеггера, обумовили її кризу. Людина, орієнтована на такий підхід, стає річчю серед інших речей, втрачає свою індивідуальність. Екзистенціалізм прагне осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність суб'єкта і об'єкта. Він стверджує буття як безпосередню даність людського існування, як екзистенцію, яку неможливо пізнати раціональними філософськими засобами. Для того, щоб описати структури екзистенції, філософи-екзистенціалісти зверталися до феноменологічного методу Е. Гуссерля. Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до "ніщо" і яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як "часовість", реальною точкою відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття. Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення у світі. Отже, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній "націленості" на майбутнє. Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К. Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Проте поняття "трансцендентне" розглядається представниками екзистенціалізму неоднозначно. З точки зору Сартра і Камю, трансценденція є "ніщо", яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов'язуючи з ним життя і долю людини. Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виділити два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, "трансцендентного" виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише індивідуального "Я", тому що в цьому процесі підривається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв'язку зі своєю епохою і вічністю. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж. - П. Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. За Ж.-П. Сартром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і лише потім вона визначається. А далі він робить висновок, до екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. В цьому суть основного принципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим екзистенціалізм проводить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми. Розгорнуту концепцію людського буття створили німецькі екзистенціалісти. Так, у К. Ясперса буття представлене як:

1) предметне буття;

2) екзистенція, або вільне людське існування;

3) трансценденція як раціонально незбагненна межа будь-якого буття та мислення. Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття. Якщо філософи-класики розглядали буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенціалізму є Dasein (тут - буття). У праці М. Хайдеггера "Буття і час" (1927) Dasein фігурує як поняття, що визначає буття людини. Положення "Dasein - буття людини" та "Dasein притаманна історичність" посідають центральне місце в концепції Хайдеггера. Він називає їх фундаментальними екзистенціально-онтологічними висловлюваннями. Хайдеггер наполягає на історичному розумінні людини і світу, вірніше, на розумінні історичності людини і світу. Визнаючи певну правомірність об'єктивістського тлумачення історизму, Хайдеггер доводить, що цей погляд не єдино можливий. Є ще, на його думку, і онтологічний погляд на історичну реальність, що забезпечується феноменологією. Феноменологічний метод дає змогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвладною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією. Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму є виділення поняття "In-der Wet-Sein" (буття-у-світі). Буття-у-світі розкривається через невід'ємне від людини "діяння", яке пояснюється, в свою чергу, через "турботу". (Турбота характеризує людське існування в цілому). За Хайдеггером, Dasein (людське буття) здатне не лише цікавитися буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття. Цікавим є також підхід Ж. - П. Сартра до цих проблем. Він проаналізував три форми прояву буття людської реальності: "буття в собі", "буття-для-себе", "буття-для-іншого". "Буття-для-себе" - це безпосереднє життя самосвідомості, воно виступає як "ніщо" щодо "буття в собі". "Буття-для-іншого" виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Людина, на думку Сартра, обирає свій спосіб буття на тлі абсолютної випадковості "тут - буття", але вона тримає в своїх руках усі зв'язки зі світом. Не маючи змоги вибирати свою епоху, вона обирає себе в ній, своє місце і діяння в ній. Наголошуючи на тому, що історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії, Сартр стверджує їх свідомий характер, тим самим заперечуючи фрейдівську теорію несвідомого. Людина в екзистенціалізмі трактується як істота, якій судилося перебувати в історії, яка "закинута" в історію і не може прожити поза нею, поза суспільством, але яка в той же час здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії. Філософи-екзистенціалісти в зв'язку з цим спрямували увагу сучасників до проблеми смерті. А. Камю заявив, що основним питанням філософії має бути питання самогубства. Він вбачав своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Не випадково одну з основних праць А. Камю "Міф про Сізіфа" називають гуманістичним маніфестом. Проте гуманізм його спрямований не на те, щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобонів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій. Отже, центральним питанням цієї філософської течії є питання про сутність людини. Німецький філософ Г. Плеснер підкреслював, що це питання (про сутність людини) можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях. Об'єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є проблема людини. Проте, в цьому принципово єдиному цілісному філософському напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції:

1) біологічна (Гелен, Портман);

2) культурологічна (Ротхакер, Ландман);

3) релігійна (Шелер, Хенгстенберг); А) педагогічна (Больнов). Практично всі вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю. Згідно з біологічною концепцією людина є "біологічно недостатньою" істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона "не завершена" і "не закріплена" у тваринно-біологічній організації, атому і не має можливості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи - це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людської природи. Він намагався довести, що саме в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова сутність. І далі він робить висновок, що становлення цієї сутності розриває зв'язок із природними передумовами антропосоціогенезу.

Представники релігійної антропології стали на позиції ірраціоналізму, заявили про непізнаваність людини, протиставили аналізові її соціальної сутності пошук її споконвічної природи, яка розкривається в "життєвому світі" людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу. І, нарешті, четверта концепція філософської антропології - філософсько-педагогічна - значною мірою представлена вченням О.Ф. Больнова. Він прагне осягнути людське життя з огляду на саме життя, виключаючи усі зовнішні зв'язки та відносини. Екзистенціалізм, на думку Больнова, виникає саме в період переоцінки цінностей, коли все ставиться під сумнів і опору можна знайти лише в самому собі. Вихід із кризи він вбачає у відновленні зв'язків із зовнішньою реальністю. Такою реальністю виступають передусім інші люди, людське суспільство зі своїми установами, сили духовного світу. Для того щоб жити, людина має визначити свою міру життя, яка є індивідуальною для кожної людини. Ця стала величина виступає критерієм людського існування. Больнов вважає, що в даний час людяності загрожують три основні фактори: нестримне прагнення до успіху, розчинення окремого у масовому, деградація людини і перетворення її на простий об'єкт. При цьому останнє здійснюється в тоталітарних системах або в системах, що маніпулюють думкою. Тому важливим завданням є виховання в особі здібностей і здатності до самостійного міркування та судження. Суттєвими рисами людяності, на думку Больнова, є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. Для того, щоб врятувати людяність, необхідно зберегти такі риси. Це - мета історичного процесу. Отже, представники філософської антропології, розробляючи свої вчення, полемізуючи з іншими течіями, наголошують на необхідності осягнення природи буття і перш за все людського буття. Проте, як правило, антропологічна цілісність людини розглядається поза її практичними відносинами з природою та історичною реальністю.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого - атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим смислом земної 140 . Основні представники персоналізму: П.П. Боун (1847-1910), Р.Т. Флюеллінг (1871-1960), З.Ш. Брайтмен (1884-1954), М.У. Калкінс (1863-1930) у США; Х.У. Керр (1857-1931) - в Англії; В. Штерн (1871-1938) - у Німеччині; Е. Муньє (1905-1950), Ж. Лакpya (1900-1986) - у Франції та інші. Предметом філософського дослідження в персоналізмі є творча суб'єктивність людини. З точки зору персоналістів, у XX ст. концепціями, що найбільш одухотворені особистісними ідеями, є персоналізм, екзистенціалізм та марксизм. Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутрішнього життя людини, марксизм - її іманентних характеристик. В об'єднанні цих концепцій та їх переосмисленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності. Послідовні персоналістські вчення в західній філософії розробляються американськими та французькими філософами і складають дві провідні тенденції в персоналізмі. Перша тенденція - американська персоналістська філософія характеризується як найбільш абстрактне академічне вчення. "Особистість" в американському персоналізмі трактується як неповторна, унікальна суб'єктивність, спрямована на творення суспільного світу.

2.Основи проблеми філософії екзистенціалізму.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.

Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.

Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Натомість його методологія, забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Едмунд Гуссерль (1859–1938), є гранично новою. Важливість методу полягає в тому, що він утверджує суб’єктивну етику. Чиїсь почуття можуть стати справжньою філософією. У рамках цього методу намагаються «взяти в дужки» отримані висновки і таким чином вибудовувати картину світу на основі сприйняття людини. Така точка зору є загальноприйнятою у філософії і тому важливо окреслити точніші відмінності. У цьому не проглядає ні картезіанське вірування в те, що найчистішими і найточнішими є математичні ідеї, ані юмівський погляд на індивідуума як на пасивного отримувача почуттєвого досвіду. Індивідуум змальовується як діяч, що вступає в контакт зі світом згідно із своїми життєвими планами. Реальність – це світ життя (Lebenswelt), і за її рамки вийти неможливо.

Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.

3.Проблеми людини та її свободи у французькому екзистенціалізмі.

Важливість проблеми людини пов'язана з тим, що філософія покликана вирішувати комплекс світоглядних проблем, а вони безпосередньо пов'язані з місцем людини у світі, зі ступенем його волі, з сенсом життя, зі ставленням людини до суспільства і природи, з осмисленням перспектив розвитку людства.

Проблема людини вирішувалася по-різному різними філософськими школами і напрямами, серед яких можна виділити основні: об'єктивно-ідеалістичне розуміння сутності людини, суб'єктивно-ідеалістичне, метафізично-ідеалістичне, діалектико- матеріалістичне, ірраціональне.

Особливе значення ця проблема має в діалектико-матеріалістичної філософії. У ній була позначена мета суспільства: забезпечення вільного розвитку кожної людини, її всебічного розвитку.

Важливість вирішення проблеми людини пов'язана з тим, що людина це творець історії суспільства, суб'єкт усього різноманіття видів діяльності і без розуміння сутності людини неможливо зрозуміти історичний процес . У сучасних умовах при загостренні глобальних проблем підвищилася відповідальність людини за свою діяльність і перш за все його відповідальність за збереження природи та збереження життя на Землі.

Вирішення проблеми людини має велике значення ще й тому, що сьогодні слід подолати обмежений підхід до людини лише як слухняного виконавця волі сильних особистостей, політиків, вождів і полководців.

Людина - явище дуже складне, тому дослідження людини - це завдання медицини, фізіології, педагогіки, психології, психіатрії, естетики, культурології та ін, тобто цілого комплексу наук.

Специфіка філософського підходу полягає в тому, що у філософії людина розглядається як цілісність, людина і світ людини в його основних проявах.

Ще деякі античні філософи, і в їх числі Аристотель, зрозуміли основну сутність людини, називаючи його громадською твариною. Пізніше проблема людини розглядалася багатьма філософами, в тому числі Г. В. Плехановим, який писав, що людина це громадське істота, здатне виробляти і використовувати знаряддя праці, змінювати навколишній світ, що володіє свідомістю як функцією високоорганізованого мозку і членороздільною мовою.

У цьому визначенні висловлена важлива думка про поєднання в людині природного і соціального. Питання про співвідношення в людині природного і соціального вирішувалося по-різному. Тут існують два односторонніх підходу. Перший - це натуралістичний підхід до людини, перебільшують значення в ньому природного початку, що впливає на його життя і поведінку, а значить і на розвиток суспільства. У минулому це проявилося в соціальному дарвінізм, представники якого переносили біологічні закономірності, наприклад, природний відбір на розвиток суспільства.

Натуріалістіческій підхід продовжив подання про незмінність природи людини, яка не піддається ніяким впливам.

Звичайно, не можна ігнорувати в людині його фізичну, генетичну, природну основу. Спільність цієї основи з тваринним світом видно вже в тому, що людина нарівні з тваринами потребує чистому повітрі, їжі, воді. Здоров'я людини залежить від стану природного основи організму, є важливою умовою реалізації людиною його соціальних функцій. Ще стародавні відзначали, що в здоровому тілі здоровий дух. Своїм біологічним рівнем людина включений у природне зв'язок явищ, він підкоряється законам природи.

Інша крайність при розгляді проблеми людини - це визнання в ньому тільки соціального початку та ігнорування при цьому біологічної боку його природи. Звичайно, людина - це перш за все істота соціальна, але в той же час він є вищим ступенем у розвитку живих організмів на Землі. Людина - це явище природи, він залежний від неї (ось чому так важлива екологічна проблема), але в той же час він підноситься над природою в духовно-культурному відношенні, людина відрізняється від всього тваринного світу своєю свідомістю, і особливо усвідомленням самого себе, своєї суспільної ролі, сенсу свого життя, розумінням кінцівки свого індивідуального буття. Але розуміння сутності людини дуже великий вплив мала і надає в даний час не тільки філософія, як релігія. Так, раніше християнство виділяла в людині перш за все його розум, його моральні початку, необхідні для життєдіяльності суспільства. А середньовічне християнство, з одного боку, вважало людини подобою бога, а з іншого, - осередком земних демонічних сил. Але так чи інакше церква завжди зверталася до духовного початку в людині.

Більшість сучасних учених вважає, що сутність людини в тому, що він відрізняє ціннісне від прагматичного. Здатність розуміти й адекватно оцінювати реальний світ - ось у чому полягає відмітна особливість людини. І ще чоловік має фізичної та духовної здатністю до самовдосконалення.

Людина завжди живе в певну епоху, він відображає її і керується певними правилами поведінки, що склалося використовує суспільну свідомість.

Він має здатність не тільки сприймати світ почуттями, пізнавати і усвідомлювати його, але й діяти відповідно до своїх поняттям про добро і совісті.

Соціальна сутність людини виділена у визначенні, даному К. Марксом. Він писав, що "... Сутність людини не є резюме, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність всіх суспільних відносин..."

Отже, людина - це органічне суперечлива єдність природного і суспільного, проте його сутність соціальна. З поняттям людина тісно пов'язане поняття індивід. Під індивідом ми розуміємо окремого представника людського роду. Поняття чоловік і індивід співвідносяться як загальне і одиничне. Індивід поєднує в собі загальне, яке в той же час характеризується специфічними рисами. Індивід - це поняття, яке фіксує одиничний, і в той же час родову ознаку - приналежність суб'єкта до людського роду. Індивід (індивідуум) - (лат. неподільне, особливу) означає окремої людини, дану особу, наділену неповторними, індивідуальними властивостями, що відрізняють її від інших.

Індивід унікальний, поодинокий. У світі не можна знайти двох абсолютно однакових індивідів, але при всій властивій йому неповторності його не можна перетворювати в простій синонім філософської категорії "одиничне". Гегель розглядав індивіда в контексті соціально-історичного цілого як продукт діяльного взаємодії , в якому відбувається опредметнення людської сутності. Було б невірно бачити в індивіді якийсь абсолютно автономний соціальний атом. Як загальні, так і одиничні його властивості пов'язують даного індивіда з суспільством, з іншими індивідами.