Нормативно-правова база грошової оцінки земель в Україні
ПланНормативно-правова база грошової оцінки земель в Україні
В.Заєць, Держкомзем України
Сфера використання результатів грошової оцінки, нормативно-правові акти, які її визначають та регулюють
Метою земельної реформи є створення в Україні ефективної системи землекористування, одним з невід'ємних елементів якої повинен стати дієвий механізм економічного регулювання земельних відносин. Характерною рисою цього механізму є вільний перерозподіл земельних ресурсів, перехід їх до більш ефективного власника, користувача на основі дії цінового фактора ринку землі. Особливості нормативно-правової бази регулювання економічної, фінансової сторони земельних відносин в Україні визначаються перспективою становлення ринку землі, взаємозв'язком між платністю землеволодіння і землекористування та товарністю землі, в умовах системи, де домінує приватна власність на неї. Перспективи становлення та розвитку ринку землі визначають сферу використання результатів грошової оцінки землі, яка відповідно до статті 24 Закону України "Про плату за землю" від 19 вересня 1996 року №378/96-ВР, застосовується для економічного регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-правових угод, передбачених законодавством України. Стаття 2 цього ж закону визначає, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається в залежності від грошової оцінки земель. Отже, результати грошової оцінки земель законодавчо визначені базою для їх оподаткування. На сьогоднішній день оподаткування є найбільш широкою сферою застосування результатів грошової оцінки. Проте, із становленням ринку землі, розширення їх застосування в інших сферах, які регулюють земельні відносини, зростатиме. До цього спонукають законодавчі та нормативно-правові акти, які регулюють застосування результатів грошової оцінки при здійсненні ринкових операцій з земельними ділянками. Зокрема, пункт 5 Указу Президента України "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1993 року №456/93 встановлює, що вартість земельної ділянки при приватизації зазначених об'єктів визначається Державним комітетом України по земельних ресурсах чи його органами на місцях на підставі експертної оцінки. Зазначені норми були встановлені до появи нормативних документів, які визначали методичні підходи до оцінки земель в Україні, що безумовно, ускладнювало роботу експертів по встановленню вартості земельних ділянок під згаданими об’єктами, часом створювало ситуацію неможливості порівняння результатів такої роботи на об'єктах, аналогічних за своїми характеристиками. 3 появою Методик, які регулюють підходи до грошової оцінки земель, робота експертів по встановленню вартості земельних ділянок під об’єктами, які підлягають приватизації відповідно до норм вищезазначених Указів Президента України, має загальні орієнтири, які забезпечують порівнюваність її результатів, полегшують їх сприйняття в кожному конкретному випадку, знімають елементи соціальної напруги в процесі приватизації. Наявність методичних підходів до грошової оцінки земель вплинула на зміст норм наступних Указів Президента України, які регулюють процес приватизації землі в Україні. Зокрема, пункт 4 Указу Президента України "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 року №608/95 визначає, що продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення у приватну власність проводиться виконавчим комітетом Ради за ціною, розрахованою за методикою, визначеною Кабінетом Міністрів України і затвердженою відповідною місцевою державною адміністрацією, та з врахуванням експертної оцінки цієї земельної ділянки. Такий підхід забезпечує поєднання та порівняння даних про реальну ринкову ціну земельних ділянок з результатами їх грошової оцінки, дає змогу більш ефективно враховувати та співвідносити інтереси держави і громадян в процесі приватизації. Необхідність вартісної оцінки землі гостро відчувалась і в аграрному секторі економіки України. Пунктом 2 Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 року №666/94 встановлено, зокрема, що кожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. Тому пунктом 6 цього ж указу Кабінет Міністрів України зобов’язано забезпечити до 1 березня 1995 року розробку методики грошової оцінки земель. В умовах наявності Методики та результатів грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення стала можливою активізація процесів приватизації земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям. Пункт 2 Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 року №720/95 встановлює, зокрема, що при паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними. Відповідно до пункту 3 цього ж Указу вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи із грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай). Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства. Стосовно безпосереднього використання результатів грошової оцінки при укладанні договорів купівлі-продажу земельних ділянок, то вони можуть носити тільки характер орієнтиру для учасників ринкових процесів. Таке розуміння ролі оцінки в процесі купівлі-продажу земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності громадян, визначається новою редакцією Закону України "Про плату за землю" від 19 вересня 1996 року №378/96 - ВР, яким знято поняття нормативної ціни землі. Таким чином, норми Декрету Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року № 15-92 та "Порядку посвідчення договорів відчуження земельних ділянок" діють тільки в частині, яка не протирічить закону. Тобто, продаж земельної ділянки провадиться за ціною, встановленою угодою сторін, а необхідність довідки про визначення нормативної ціни земельної ділянки відпадає. Разом з тим, сфера використання результатів грошової оцінки земель розширюється з доповненням статті 39 Земельного кодексу України частиною, яка визначає, що громадянин України, якому земельна ділянка належить на правах приватної власності, може укласти договір застави з кредитною установою. При реалізації цієї норми Земельного кодексу України, що була прийнята у зв'язку із введенням в дію Закону України "Про заставу", результати грошової оцінки земель також можуть носити характер орієнтиру для учасників договору про заставу земельної ділянки. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 1997 року №99 "Про внесення змін до Положення про порядок ведення державного земельного кадастру та визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 1992 р. №532" внесені зміни до пунктів 2, 12, 14-16 "Положення про порядок ведення державного земельного кадастру", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року №15 "Про порядок ведення державного земельного кадастру". Тим самим грошова оцінка земель в Україні визначена як невід'ємна складова частина ведення державного земельного кадастру, а її результати - специфічним видом земельно-кадастрової інформації.
Нормативно-правові акти, які регулюють методичні засади здійснення грошової оцінки земель в Україні
Нормативною базою, яка покликана була визначити та врегулювати методичні підходи до розрахунку грошової оцінки земель, стала "Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів", затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року №213. В квітні того ж року спільним наказом Держкомзему, Мінсільгосппроду, Держкоммістобудування і академії аграрних наук (№24/87/70/45 від 7.04.1995р.) було затверджено "Порядок грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів". 31 жовтня 1995 року постановою Кабінету Міністрів України №864 були затверджені доповнення до Методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, які встановлювали підходи до оцінки земельних ділянок в населених пунктах, де не проведена комплексна грошова оцінка території, а також за межами населених пунктів з метою приватизації земельних ділянок. В листопаді того ж року спільним наказом Держкомзему, Мінсільгосппроду, Держкоммістобудування і академії аграрних наук (№76/230/325/150 від 27.II.1995р.) було затверджено "Порядок грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів", який приводив попередню редакцію Порядку у відповідність до норм зазначеної постанови. 30 травня 1997 року Кабінет Міністрів України видав постанову "Про Методику грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)" №525, в якій зобов’язав Держкомзем, разом із зацікавленими міністерствами та відомствами, у тримісячний термін розробити Порядок грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів). Пункт 5 цієї ж постанови визначає такою, що втратила чинність постанову Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1995 року №864 "Про внесення доповнень до Методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів". У зв'язку з введенням в дію з 1 січня 1997 року Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю", спільним наказом Держкомзему, Мінсільгосппроду, Держкоммістобудування і академії аграрних наук (№46/131/63/34 від 15 квітня 1997 року) були внесені зміни та доповнення до розділу 3 "Порядку грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів". Зазначена редакція розділу 3 цього Порядку сталаосновою для розробки еталонних проектів визначення результатів грошової оцінки земель м. Бровари та с. Красилівка Броварського району. Підходи щодо реалізації методичних засад оцінки земель населених пунктів, які визначені згаданим наказом, було розкрито у відповідних його розділах. Вищезазначені документи покладено в основу подальшого вдосконалення системи визначення розмірів грошової оцінки земель, їх оподаткування і переходу до засад, що більше відповідали б ринковим принципам функціонування механізму економічного регулювання земельних відносин. Значний вплив на визначення грошової оцінки земель мають норми Земельного кодексу України, зокрема зміст його другого розділу, який регулює віднесення земель до певних категорій використання. Від цього значною мірою залежить визначення об'єктів оцінки та коефіцієнтів, що враховують особливості їх функціонального використання. Враховуючи галузевий характер віднесення земель до певних категорій використання, можливість обліку однієї земельної ділянки в декількох категоріях, складнощі, які виникають в зв'язку з цим при визначенні переваг функціонального призначення, постановою Кабінету Міністрів України "Про Методику грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)" №525, об'єктами грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення визначено земельні ділянки, що використовуються за функціональним призначенням незалежно від того, до якої категорії вони віднесені. Більшість показників, які впливають на проведення грошової оцінки земель населених пунктів, визначені містобудівним законодавством і нормативною базою, що діє в цій сфері. Закон України "Про основи містобудування", прийнятний Верховною Радою України 16 листопада 1992 року, визначає, що державні стандарти, норми і правила у сфері містобудування "...встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку і реалізацію містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших умов..." (стаття 16). Основним нормативним документом, що визначає діяльність в сфері містобудування, є державний стандарт ДБН 360-92 (державні будівельні норми), який зазнав з часу його прийняття певних змін. Проте, визначення основних структурних елементів населених пунктів та принципові положення щодо нормування використання їх територій викладені саме в цьому документі. Вони є чинними зараз і покладені в основу показників, які використовуються для визначення грошової оцінки відповідних земельних ділянок.
Нормативно-правова база організації проведення грошової оцінки земель населених пунктів
Важливою складовою частиною нормативного регулювання процесу грошової оцінки земель є визначення його суб'єктів, надання права юридичним та фізичним особам її реалізації. Стаття 23 Закону України "Про плату за землю" від 19 вересня 1996 року №378/96 - ВР визначає, що грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Пункт 3 Постанови Верховної Ради України від 19 вересня 1996 року №379/96-ВР зо6ов'язує Кабінет Міністрів України до 1 січня 1999 року провести грошову оцінку земель населених пунктів, земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів). Тому відповідним дорученням Кабінету Міністрів України Держкомзем визначений організацією, відповідальною за проведення грошової оцінки земель, у складі зацікавлених міністерств і відомств. На виконання статті 23 Закону України "Про плату за землю" від 19 вересня 1996 року №378/96 та зазначеного доручення Кабінету Міністрів України, Держкомземом з урахуванням пропозицій Держкоммістобудування виданий наказ від 31 січня 1997 року № 10 "Про організацію робіт з проведення грошової оцінки земель населених пунктів, пункт 1.2 якого визначає, зокрема, перелік юридичних осіб, що залучаються до виконання робіт з грошової оцінки земель населених пунктів. Центрами, що здійснюють методичне забезпечення цих робіт, виступають інститут землеустрою УААН та Український державний інститут проектування міст "Діпромісто", яким надано право проведення грошової оцінки земель населених пунктів на всій території України. Пунктом 4 цього ж наказу відповідальними за проведення експертизи результатів грошової оцінки земель населених пунктів визначено Державний комітет Автономної Республіки Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру; обласні, Київське та Севастопольське міські управління земельних ресурсів. Вибірково експертиза результатів грошової оцінки здійснюватиметься Державним комітетом України по земельних ресурсах у відповідності до "Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи". Одним з елементів методичного забезпечення робіт з грошової оцінки земель населених пунктів є розробка відповідних еталонних проектів зазначеними центрами під керівництвом робочих груп, створених та затверджених Державним комітетом України по земельних ресурсах з метою деталізації методичних підходів до оцінки земель населених пунктів. Подальші кроки по методичному забезпеченню робіт з грошової оцінки земель всіх категорій, зокрема і оцінки земель населених пунктів, методичні центри здійснюватимуть на основі діючої нормативно-правової бази, яка проаналізована вище, та актів, що будуть її розвивати і вдосконалювати.
Вступ…………………………………………………………………
1. Поняття та категорії політики. Суб`єкти і об`єкти політики……………...4-5
2. Сутність, структура й функції політики…………………………………….6-11
3. Політика й сучасний розвиток українського суспільства…………………12-15
Висновок…………………………………………………………
Список використаної літератури……………………………………………….
Вступ
Полiтологiя - це наука про політику i про людей в політиці . Що являє собою політика i що привертає до неї увагу людей? Чому влада над людьми i ситуаціями, ніби невидимий мaгнiт, притягує до себе тільки певні категорії індивідів? Що налаштовує полiтичнi уми різних епох на неоднозначне тлумачення соціальної cутi та ролі держави? Привабливою бачиться i непересiчнiсть особистості в полiтицi, а політичне лідерство, увінчане визнанням нації, несучи вiдчутнi плоди й вaгoмi зрушення в соціальному житті, не залишає байдужим жаден допитливий розум. Інтригують перипетії й конфiгурацiя міждержавних відносин, зигзаги й надзвичайності cвiтoвої політики.
Студентство, як енергійна, соціально активна й чутлива соціальна група, за своєю природою схильне до осягнення того, що мовою досвідчених професiоналiв вiд політики зветься «teppa-iнкогнiта». При цьому допитлива молодь часто опиняється на хибних стежках, властивих періоду її світоглядного та громадянського становлення.
Полiтологiя як академічна дисципліна міцно закріпилися у вузівських програмах України i своєю евристичною сутністю покликана сприяти формуванню громадянської політичної культури студентської молоді.
1. Основні визначення політики як суспільного явища
Термін "політика" походить від давньо-грецького слова "роlic" (місто-держава) та його похідних: "роlitike" (мистецтво управляти державою),"роliteyа" (конституція). Єдиного визначення поняття ^політика" нема. Платан під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М. Вебер вважав,,що політика - це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому - це політичні відносини, пов'язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому - керівництво політичною організацією, передовсім державою. Д. Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей, а Я Меркл твердив, що у своїх найкращих проявах політика - це шляхетне прагнення до справедливості та розумного порядку, а у найгірших - це корислива жадоба влади, слави, багатства.
Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, молена згрупувати так:
• політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Я. Макіавеллі, Ж. Бордо, М. Дюверже, Р. Арон та ін.);
• політика як специфічний вид діяльності соціальних суб'єктів, пов'язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами (М. Ільїн, А. Мельвіль, Ю. Федоров та ін.).
Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з'ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп.
Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп
людей (наприклад, націй, класів), так і не чисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку. Політика - це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання і утримання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.
У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку стикаються, а з іншого взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом - свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте* в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.
Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими,або. узгодження соціальних інтересів, забезпечення оптимального можливого в даному суспільстві та в конкретних умовах здійснення суспільних процесів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.
2. Соціальна структура та функції політики
Походження поняття «політика» здебільшого пов'язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.
Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї* традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.
«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо.
Неоднозначність побутових уявлень про політику пов'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.
Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне визначення.
Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільне значущих інтересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
— за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо);
— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);
— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);
— за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);
— за терміном дії, (коротко -, середньо -, довгострокова). Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:
1. Політичні відносини
та політична діяльність (
2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).
3. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо.
У світовій політичній науці на позначення різних аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни:
— «роІitу» — форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабільності й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);
— «роlісу» — зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;
— «роІitics» — політичний процес, який відображає складний, багато суб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.
У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики:
— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;
— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;
— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;
— інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;
— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);
— забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.
Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.
Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свідчить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які гальмують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, яка відкриває простір для економічної ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної політики в демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнучкої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та інвестиції).
У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових, корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності. Політика є специфічним доповненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чинники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні суспільне значущі функції політики і моралі збігаються, то політика, як і мораль, повинна захищати спільне благо й соціальну справедливість, хоча це їй далеко не завжди вдається.
Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму. Правова політика за демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У правовій політиці виявляється залежність права від суспільного розвитку, реалізуються законотворчі можливості. За допомогою нових законів, особливо в період цілеспрямованого реформування суспільства, політика здатна кардинально змінювати суспільні відносини й задію-вати нові форми суспільної організації.
Взаємозв'язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об'єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.
Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає: поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомислячих; активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих процесах; формування духовно-культурних запитів людини; утвердження в суспільстві милосердя, взаємодопомоги, добродійництва.
Поширення політичних цінностей у суспільстві пов'язане з утвердженням демократичних стандартів політичної культури як невід'ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі політичного життя, охоплюючи культуру політичної поведінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві.
Невід'ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.
Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика — система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних громадянам збитків тощо. Розв'язання цих та інших проблем потребує політичних рішень на державному рівні. Водночас екологічна проблема постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок недбалих або неправомірних дій сусідів, які призводять до порушення екологічного балансу. Відстоюючи необхідність подолання політичними засобами національно-державного егоїзму, сучасний німецький політичний діяч Оскар Лафонтен зауважує: «Шкода, завдана природі, не хоче рахуватися ні з якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля силою вітру розносила небезпеку по всьому світу. Стара істина, що ріки течуть вниз, за нових умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік високотоксичними важкими металами, набула нового сенсу для тлумачення принципу національно-державного суверенітету».
Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об'єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.
Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:
— оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;
— гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;
— демократизм і моральність у здійсненні політики;
— громадянськість і патріотизм.
Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:
— конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;
— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;
— спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;
— етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;
- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним
- цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;
— реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.
Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.
3. Політика і її роль у розвитку суспільства
На рубежі XX—XXI ст. українська держава й українське суспільство переживають стадію внутрішньої боротьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми землями у складі сусідніх імперських держав, а останні десятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імперії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.
Найпомітніші зрушення сталися на терені державотворення. За кілька років незалежності Україна створила основні атрибути держави, конституювалася як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свободи громадян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в економіці) переважали над конструктивними.
Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури суб'єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного розвитку суспільства, самореалізації людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передбачає: заповнення політико-культурного вакууму в свідомості людей; перехід від класових, національних, корпоративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для реалізації своїх здібностей.
