Ордер на житлове приміщення, його правове значення

Варіант № 1 (А-В)

1. Ордер на житлове приміщення, його правове значення.

2. Порядок забезпечення житловими приміщеннями громадян, які проживають у будинках, котрі підлягають знесенню у зв’язку з вилученням земельної ділянки для державних і громадських потреб

3. Розвиток житлового законодавства, характеристика його особливостей.

4. Дати визначення:

Виселення – це

5. Розв’язати задачу.

Громадянин  В.П. звернувся до районної державної  адміністрації за місцем проживання із заявою про надання його родині окремої квартири. Прохання було обумовлено тим, що житловий будинок, в якому  він мешкає, непридатний для подальшого проживання. На квартирному обліку він та члени його сім’ї не перебувають.

Дайте характеристику конкретній ситуації з  урахуванням вимог Конституції  України. Перерахуйте державні гарантії реалізації громадянами права на житло.

1.Ордер  на житлове приміщення, його правове  значення

На підставі рішення про надання  житлового приміщення в будинку  державного або громадського житлового  фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові  ордер, який є єдиною підставою для  вселення в надане житлове приміщення. Його може бути видано лише на вільне, як фактично, так і юридично, житлове приміщення.

Тобто це є правовстановлюючий документ індивідуального характеру, що видається  виконавчим органом місцевої ради, компетентним приймати рішення про надання житлової площі, та є підставою для вселення громадян у надане житлове приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або фонду житлово-будівельного кооперативу. Ордер породжує два види правовідносин: з одного боку, це адміністративно-правові відносини між виконавчим органом ради і житлово-експлуатаційною організацією, куди він здається, а з другого – це цивільно-правові відносини між громадянином та зазначеною житлово-експлуатаційною організацією, яка зобов’язана укласти з ним договір найму житлового приміщення.

Дані правовідносини породжує сам  ордер, а не рішення про надання громадянину житла. Окрім того, на підставі лише самого рішення громадянин не має права вимагати здійснення будь-яких дій щодо надання йому приміщення, вказаного в рішенні.

Ордер безпосередньо пов’язаний з  особою, якій він виданий, і не може передаватися іншим. Ордер дійсний протягом 30 днів. У деяких випадках, за наявності поважних причин, цей термін може бути продовженим.

Вручається ордер громадянинові, на ім’я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При одержанні ордера пред’являються паспорти (або документи, що їх замінюють) членів сім’ї, включених до ордера. При вселенні громадянин здає ордер до житлово-експлуатаційної організації, а за її відсутності – відповідному підприємству, установі, організації, отримуючи одночасно при цьому паспорти всіх членів сім’ї з відміткою про виселення з попереднього місця проживання.

У надане житлове приміщення переселяються  члени сім’ї, які включені в ордер. Підставою виникнення в члена сім’ї наймача, включеного до ордера, права користування житловим приміщенням є сам факт включення до ордера, а не вселення в приміщення.

Ордер на житлове приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку в таких випадках:

1. подання громадянами відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, що не відповідають дійсності (неправдиві відомості відносно членів сім’ї, котрі включені в ордер, відносно розміру раніше займаної житлової площі, що послужило підставою для взяття на квартирний облік та ін.);
2. порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері житлове приміщення (видача ордера на житлове приміщення, право на яке зберігає інший громадянин, порушення порядку заселення та ін.);
3. неправомірні дії службових осіб при вирішенні питання про надання житлового приміщення (порушення встановленого порядку розгляду і вирішення питань про взяття громадян на квартирний облік і надання житлових приміщень та ін.);
4. інші випадки порушення порядку й умов надання житлових приміщень (видача ордера на нежитлове приміщення, на частину кімнати чи суміжну кімнату, на житлове приміщення, що не відповідає санітарним і технічним вимогам та ін.).

Вимогу про визнання ордера недійсним  може бути заявлено протягом трьох  років з дня його видачі. У разі визнання ордера недійсним громадяни, на ім’я яких був виданий ордер, позбавляються права на займання житлової площі, вказаної в ордері.

У проекті ЖК України поняття «ордер» взагалі немає.

Згідно з проектом, надання громадянам житла з житлового фонду загального призначення здійснюється на підставі рішення власника цього житла або уповноваженого ним органу. Підставою для заселення житла є укладений договір найму житла. Власник державного та комунального житлового фонду надає наймачеві житло у строкове користування для проживання відповідно до договору найму житла. Тобто, в даному випадку, підставою укладення договору найму є рішення власника житла, а підставою для вселення – сам договір найму житла.

Надання громадянам житла з житлового  фонду соціального призначення здійснюється за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування. Таке рішення є підставою для укладення відповідного договору найму соціального житла на термін, визначений зазначеним рішенням.

2.Порядок  забезпечення житловими приміщеннями  громадян, які проживають у будинках, котрі підлягають знесенню у  зв’язку з вилученням земельної  ділянки для державних і громадських  потреб

Стаття 171 Житлового Кодексу України. Забезпечення жилими приміщеннями громадян, будинки яких підлягають знесенню у зв'язку з вилученням земельних ділянок  
У разі знесення жилих будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам жилих будинків на їх вибір або сплачується вартість будинків,

будівель та пристроїв, що зносяться, або надається право використати  матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв за своїм розсудом. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до членів житлово-будівельних кооперативів і одержання в них квартир.

Згідно з ч. 5 ст. 41 Конституції України примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Реалізацією наведеного конституційного положення є ст. ст. 350 та 351 ЦК України, які, з огляду на застарілість норм ст. ст. 171 - 174 ЖК, мають братися за основу при регулюванні питань знесення жилих будинків. Ст. 350 ЦК встановлює, що викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Ця норма дозволяє виділити два способи викупу землі: добровільний та примусовий.

Рішення про викуп ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається в межах їх компетенції Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, місцевими (сільськими, селищними, міськими) радами (ч. 2 ст. 350 ЦК, ст. ст. 12, 13, 16, 17 ЗК України), які зобов'язані письмово повідомити власника про прийняте рішення не пізніше ніж за один рік до викупу земельної ділянки (ч. 3 ст. 350 ЦК).

За ч. 1 ст. 146 ЗК встановлює вичерпний перелік суспільних потреб, для яких здійснюється викуп земельних ділянок. До таких суспільних потреб належать: а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування; б) під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) оборони та національної безпеки; ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

За змістом коментованої статті ЖК знесення жилих будинків, які є об'єктом права приватної власності громадян та розташовані на земельних ділянках, що вилучаються для суспільних потреб, обумовлює настання таких правових наслідків. По-перше, їх власникам, членам їх сімей та іншим громадянам, які постійно проживали у будинках, надаються квартири в будинках державного та громадського житлового фонду в межах встановлених норм (ст. 47 ЖК). На вимогу громадян замість надання квартир їм забезпечується можливість позачергового вступу до ЖБК. По-друге, власникам жилих будинків надається альтернативне право на їх вибір: або вимагати відшкодування вартості будинків, будівель та пристроїв, що зносяться (під "пристроями" слід розуміти споруди) або право використовувати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв.

Головним недоліком регулювання цього питання за ЖК є явна суперечність його нормам Конституції, які гарантують право власності, встановлюють його непорушність та імперативне правило про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ч. 4, 5 ст. 41 Конституції). У ст. 171 ЖК, навпаки, йдеться про можливість примусового припинення права приватної власності і виникнення замість нього права користування житлом у будинках державного та громадського житлового фонду. Застарілим в сучасних умовах виглядає використання терміну "громадянин", яким звужується суб'єктний склад власників, яким надається право на забезпечення жилим приміщенням замість знесеного. Крім того, матеріальна компенсація власникам обмежується вартістю будинків, будівель та споруд, а відшкодування упущеної вигоди не передбачено.

Тому і в цьому випадку норми ЖК мають застосовуватись тільки в тій частині, в якій вони не суперечать правилам ЦК, які за ст. 351 зводяться до наступних:

1) право власності на жилий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, які розташовані на земельній ділянці, що викуповується, може бути припинене лише за рішенням суду незалежно від того, в якому порядку - судовому або позасудовому - здійснюється викуп земельної ділянки;

2) позов про викуп нерухомого майна подається органами, які наділені правом приймати рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб. При цьому позов підлягає задоволенню лише у разі, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно;

3) відшкодування збитків, завданих примусовим припиненням права власності на нерухоме майно, є попереднім і повним, що включає право на упущену вигоду;

4) знесення житлового будинку щодо особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї не допускається до забезпечення їх відповідним помешканням згідно з законом (на сьогодні такого спеціального закону не існує). Аналогічний обов'язок покладається і щодо забезпечення житлом наймача та членів його сім'ї.

Враховуючи те, що попри вказівку закону (ч. 5 ст. 350 ЦК), що при визначенні розміру збитків має братися до уваги ринкова вартість нерухомості, на практиці така вартість визначається за державними розцінками (див. пункт четвертий коментарю до цієї статті), а також посилаючись на вищевизначені конституційні гарантії та відсутність зазначеного у ч. 5 ст. 351 ЦК спеціального закону, вважаємо, що власник житла може вимагати надання йому нового житла замість знесеного саме у власність;

5) поряд із рішенням про знесення житлового будинку, інших будівель та споруд, насаджень суд може постановити рішення про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

Згідно з положеннями Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. N 284, відшкодуванню підлягає вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи і незавершене будівництво (абзац перший пункту 3 Порядку).

Засади визначення вартості житлових будинків, будівель та споруд визначаються Порядком визначення вартості відтворення чи заміщення земельних поліпшень - будинків, будівель та споруд малоповерхового житлового будівництва, який затверджений наказом Фонду державного майна України та Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 23 грудня 2004 р. N 2929/227.

Оскільки особа не набуває права власності на об'єкти самочинного будівництва (ч. 2 ст. 376 ЦК), щодо будівель та споруд, збудованих з порушенням чинного законодавства, не поширюються правила, що регулюють відшкодування збитків власникам нерухомого майна.

3.Розвиток  житлового законодавства, характеристика  його особливостей

До факторів, що зумовлюють необхідність проведення житлової реформи, можна віднести економічні, управлінські та правові. 
Недоліки у сфері економіки виявили себе у таких прикрих реаліях, як: 
- скорочення обсягів фінансування житлового будівництва з державного та місцевих бюджетів; 
- падіння платіжної спроможності населення; 
- недостатня державна підтримка приватного житлового будівництва; 
- невідповідність розмірів платежів за користування державним житлом фактичним витратам на його утримання; 
- недосконалість системи фінансування робіт, пов’язаних з обслуговуванням державного житлового фонду, що призводить до його швидкого фізичного та морального зношення. 
Управлінська діяльність держави тривалий час була зорієнтована насамперед на будівництво житла у великих містах, що зумовило диспропорції у забезпеченні та благоустрої житла в різних за розміром населених пунктах, а також призвело до занепаду сіл і селищ. Держава виявилася неспроможною перебороти недосконалість системи розподілу та надання житла — черги на житло з роками не зменшувались, а зростали. 
Можна зробити висновок, що чинне на сьогодні житлове законодавство не відповідає змінам, що відбулися за останні десять років в економіці країни й потребує негайного приведення його у відповідність із системою ринкової економіки. Потребують докорінної зміни чинні законодавчі та інші нормативні акти, прийняті за роки незалежності України, що регулюють правові відносини у житловій сфері. Упродовж останніх років набули поширення нові прояви антигромадських дій у сфері придбання житла та користування ним, що також потребує прямого втручання держави для захисту прав громадян. 
Розвиток житлового права, перш за все, вимагає оновлення житлового законодавства шляхом прийняття нового Житлового кодексу, проект якого розроблений Кабінетом Міністрів України і опублікований для широкого обговорення. Такий нормативний документ вкрай необхідний, оскільки відносини, пов’язані з користуванням жилими приміщеннями (договір оренди, найму житла), правом власності на житло регулюються значною кількістю нормативних актів, у тому числі підзаконних, що ускладнює правове регулювання цих питань. 
На нашу думку, новий Житловий Кодекс дозволить не тільки зменшити кількість підзаконних нормативних актів (особливо тих, що датовані ще до 1990 р.), а й упорядкувати, кодифікувати численні нормативні акти, прийняті за останні десять років, і розробити нові, які регулюватимуть порядок задоволення житлом громадян у нових умовах. 
Адміністративні методи вирішення житлової проблеми залишилися ще з часів СРСР і не витримали перевірки часом. Необхідність прийняття нового Житлового Кодексу спричинена також вимогою Ради Європи прийняти новий Цивільний кодекс України, який має деякою мірою врегулювати правовідносини у житловій сфері. “Деякою мірою”, оскільки неможливо врегулювати специфіку житлових відносин тільки цивільно-правовими методами. 
А Житловий кодекс вкрай необхідний, навіть якщо це призведе до деякого дублювання окремих норм цивільного, кримінального, фінансового та адміністративного права в ньому, але це матиме свою спрямованість і свої особливості. Такий висновок можна зробити навіть виходячи з проекту нового Цивільного кодексу, який не дає відповіді на ці питання. Нормотвірна практика свідчить, що приймаються нормативні документи в житловій сфері, але вони виходять за межі цивільно-правового регулювання. 
На жаль, більша частина як чинного Житлового Кодексу, так і проекту нового, не розрахована на пряме застосування. Кількість посилкових та бланкетних норм ще досить значна. Наявність великої кількості нормативних актів, спрямованих на формалізацію процесів здійснення права на житло, призводить до звуження можливості суб’єктів у подальшому отримати відповідний правовий захист. З іншого боку, нормативно-правові акти начебто врегульовують питання, визначені в законах як “білі плями”, але не вирішують основного питання щодо забезпечення державного захисту прав власників житла на права власності. З цим пов’язане подальше удосконалення житлового законодавства й відповідно прийняття нового Житлового кодексу, що забезпечить надання суб’єктам житлового права ширшої можливості для охорони та захисту своїх прав. Відомо, що нормативні акти мають, з одного боку, встановлювати чіткі правові рамки, а з іншого — бути достатньо гнучкими для застосування конкретних правових механізмів. 
Відповідно до Конституції України держава має проводити курс на послідовне забезпечення права громадян на житло. Традиційні положення радянського житлового законодавства знайшли своє закріплення в новому законодавстві України, хоч акценти й змінилися. Слід звернутися до ст. 47 Конституції, яка визначає принцип вирішення житлової проблеми в Україні, закріплює права громадян на житло. Держава взяла на себе зобов’язання створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою й органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Тобто, держава надає допомогу, але не гарантує своїм громадянам житло, а не виконання належним чином державою цього обов’язку може призвести до значного збільшення соціальне незахищених громадян. 
Соціальна спрямованість житлової політики держави виявляється у такому: 
- надання допомоги малозабезпеченим громадянам України, які не мають житла чи мають недостатню кількість житла; 
- законодавче гарантування житлових прав громадянам України; 
- забезпечення та доступність житла; 
- створення умов для житлового будівництва особам, що можуть задовольнити свою житлову потребу самостійно, і в подальшому обов’язковим субсидуванням будівництва; 
- визнання потреби дотацій на утримання житлового фонду. 
Тому необхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме ринок житла та забезпечить функціонування ринкових структур у житловому господарстві. Неодмінним є визначення важелів для стимулювання підприємств, установ і організацій, які будують житло для своїх працівників. Нині і в майбутньому необхідно: 
— розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування житлом; 
— у першу чергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну забудову громадян, які потребують поліпшення житлових умов. 
Разом з тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і користувачів квартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання, не допускати використання державного житлового фонду не за призначенням, здійснювати суворий контроль за його використанням. 
Реформування відносин власності через приватизацію житлового фонду покликане сприяти створенню соціальне орієнтованої економічної системи, яка знайде своє відображення і в правовому плані. Адже обов’язком нашої держави є створення державного житлового фонду соціального призначення, щоб громадянин України, який не має житла, мав можливість отримати тимчасове житло на умовах найму за доступну для нього плату. 
Держава повинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення громадян житлом, і не може перекладати повністю відповідальність за вирішення житлових проблем на плечі самих громадян. Жодна більш-менш розвинута країна не має права зняти з себе відповідальність за долю своїх громадян. Деякі країни світу вирішують житлові проблеми шляхом створення комунального житла для осіб з низьким рівнем доходів; крім того, забезпечують житлом осіб, які не мають житла, надаючи їм жилі приміщення у тимчасове користування безоплатно. 
З наведеного можна зробити висновок, що проблем на шляху подальшого розвитку житлового законодавства ще буде багато. Потребують вирішення проблеми, пов’язані з приватизацією та реприватизацією житла, будівництвом нового. Незважаючи на низький рівень забезпеченості громадян житлом, обсяги його будівництва щорічно зменшуються. Лише невеликий відсоток осіб, які потребують поліпшення житлових умов, мають змогу будувати будинки або інвестувати будівництво. Разом з тим, існує необхідність у будівництві нового житла і для менш забезпеченого населення. 
Нині перед Україною постало питання щодо розв’язання однієї з найважливіших соціальних проблем — задоволення потреб своїх громадян у житлі, а також забезпечення повного збереження наявного житлового фонду, подовження строку його служби. 
Отже, становлення України як незалежної суверенної держави можливе тільки за умови надійного функціонування економіки, а оскільки проблеми розвитку житлового господарства взаємопов’язані з останньою, це знайшло своє відображення і навіть часткове вирішення у відповідних нормативно-правових актах житлового законодавства. Житлова сфера вимагає реформування, але навіть за цих умов не слід забувати здобутки й досягнення попередньої, відпрацьованої роками системи, для того, щоб у майбутньому, спираючись на неї, вийти на новий якісний рівень регулювання цих відносин.

4.Дати визначення:

Виселення – це наслідок добровільного або примусового припинення права користування житловим приміщенням, що допускається на підставах, установлених законом.