Организация научных исследований

Об'єктивною тенденцією світового розвитку в  умовах сьогодення є те, що наука  стала провідним фактором прогресу Вирішення економічних та соціальних проблем будь-якої держави, її стратегічний розвиток вимагають, перш за все, наукового  обґрунтування. Тому основною ланкою суспільного розвитку в XXI столітті стає інтелектуальний працівник.

2. Под актуальностью темы исследования по-

нимается  степень его важности в данный мо-

мент  в конкретной социокультурной ситуации

Проблема в научном исследовании – это

вопрос  или ряд вопросов,  требующих своего

разрешения  и охватывающих область будущих

исследований,  вопрос,  не решенный или не в

полной  мере решенный наукой.

После формулировки проблемы отмечает-

ся,  что данная проблема позволила сформули-

ровать  тему исследования и тема указывается.

Некоторые ученые-методологи рекомен-

дуют  после проблемы и темы формулировать

цель  исследования,  а некоторые –  объект и

предмет исследования.  Начнем с объекта  ис-

следования.

Объект – это процесс или явление, порож-

дающее  проблемную ситуацию и избранное

для изучения.  Объект и предмет исследования

соотносятся как общее и частное. Другими  сло-

вами,  объект –  это поле научных поисков,  а

предмет –  точка в этом поле,  или  же объект – 

это то, где мы ищем, а предмет – что мы ищем.

Один  и тот же объект исследования может

иметь несколько предметов.  Но исследователь

должен  выбирать для поисковой деятельности

только  один предмет исследования. 

Цель  исследования. Цель исследования. Отметим еще раз, что

цель  исследования некоторые ученые рекомен-

дуют  расположить после проблемы исследова-

ния, т.е. перед объектом и предметом, а  некото-

рые –  после объекта и предмета. Здесь  выбор за

научным руководителем. Цель исследования – 

это тот  научный результат,  который должен

быть  получен в итоге всего исследования. 

После определения объекта, предмета и  це-

ли исследования выдвигается его гипотеза.

Формулируя  гипотезу,  исследователь должен

   строить предположение о том, каким образом,

при каких  условиях проблема исследования и

поставленная цель будут успешно реализованы.

Гипотеза  обязательно выдвигается в иссле-

дованиях,  предполагающих педагогический эксперимент,  направленный на подтверждение

гипотезы.

Сформулированные  цель и гипотеза иссле-

дования определяют задачи исследования, т.е.

задачи  вытекают не только из цели, но и гипо-

тезы. Формулировку задач исследования реко-

мендуется начинать словами: выявить, опреде-

лить,  разработать,  обосновать,  эксперимен-

тально  проверить и т.д.

Как правило,  выдвигается не менее трех

исследовательских задач:

1) выявление  сущностных признаков и крите-

риев  изучаемого явления или процесса;

2) обоснование  способов решения проблемы;

3) формулирование  ведущих условий обес-

печения эффективного решения проблемы.

3. Науковий метод (або Ме́тоди науко́вого дослі́дження) — сукупність методів встановлення параметрів, структури, інших характеристик досліджуваних об'єктів.Метод включає в себе способи дослідження феноменів, систематизацію, коригування нових і отриманих раніше знань. Умовиводи та висновки робляться за допомогою правилі принципів міркування на основі емпіричних (спостережуваних і вимірюваних) даних про об'єкт ^[1]. Базою для отримання даних є спостереження та експерименти. Для пояснення спостережуваних фактів висуваються гіпотези і будуються теорії, на підставі яких формулюються висновки та припущення. Отримані прогнози перевіряються експериментом або збором нових фактів ^[2].Важливою стороною наукового методу, його невід'ємною частиною для будь-якої науки, є вимога об'єктивності, що виключає суб'єктивне тлумачення результатів. Не повинні прийматися на віру будь-які твердження, навіть якщо вони виходять від авторитетних учених. Для забезпечення незалежної перевірки проводиться документування спостережень, забезпечується доступність для інших вчених всіх вихідних даних, методик і результатів досліджень. Це дозволяє не тільки отримати додаткове підтвердження шляхом відтворення експериментів, але й критично оцінити ступінь адекватності (валідності) експериментів і результатів по відношенню до перевіреній теорії.

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки.

Безпосередній зв'язок пізнання з практичною діяльністю лежить в основі стихійно-емпіричного  пізнання.

Це пізнання виникає разом із виникненням  суспільства і здійснюється всіма  людьми в процесі всієї діяльності, а також у повсякденному житті. Воно називається стихійним тому, що не передбачає постановки якихось пізнавальних завдань, які йшли б далі від потреб повсякденної практики. Це пізнання, разом з тим, носить емпіричний характер, оскільки воно не йде далі від окремих тверджень про різні властивості і відношення предметів повсякденного досвіду.Характерною рисою стихійно-емпіричного пізнання є те, що воно, як правило, не спирається на які-небудь гносеологічні і взагалі теоретичні концепції. Це головним чином досвідне пізнання. Воно спирається на повторення мільйони і мільйони разів багатьма поколіннями людей одних і тих самих операцій з речами та їх властивостями, дозволяє відібрати такі прийоми і способи практичної діяльності, що обов'язково враховують об'єктивні сторони цих речей та їх властивостей, а тому є досить ефективними для отримання потрібних практичних результатів. Особливості стихійно-емпіричного пізнання полягають також у тому, що воно не пов'язане з певним об'єктом пізнання. Таким чином, наукове пізнання істотно відрізняється від стихійно-емпіричного пізнання. Однак, незважаючи на цю відмінність, між ними завжди існує діалектичний зв'язок і взаємодія. Тому наукове пізнання не можна відривати або протиставляти стихійно-емпіричному пізнанню, і навпаки.

4. Під методом Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

всезагальні методи (діалектика і метафізика);

загальні методи;

спеціальні методи, які застосовуються в окремих  науках (скажімо, лише в біології).

Розрізняють також  ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і  методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного  рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають  можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять  досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що

воно зафіксоване  тим чи іншим прийнятим уданій науці способом — у вигляді  протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють можливості сприймання, — мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

Експеримент, перебуваючи  в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і абстрагується від неістотного.

Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і  тоді, коли виникає потреба підтвердити  або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії.

Експеримент дає  загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності.

Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

Порівняння —  метод емпіричного рівня наукового  пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність  об'єктів пізнання. Цей метод дає  можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання —  метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання.

Здобутий з  допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Абстрагування — це метод, за допомогою якого  мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення  — це мислений перехід від окремих  фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

Аналіз —  це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез —  мислене поєднання різноманітних  елементів, сторін предмета в єдине  ціле (систему). Синтез є наступним  етапом пізнання після аналізу.

Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять грунтується на діалектичному взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами — міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики, біохімії тощо.

Індукція —  метод пізнання, з допомогою якого  на підставі знання властивостей, зв'язків  чи відношень окремих предметів  роблять висновок про наявність  цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.

Об'єктивною основою  індукції виступають закономірності об'єктивного  світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою  логічних чи статистичних схем цього  виду умовиводів. Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є випадковими, а статистичні — грунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими.

Історично першим видом міркувань за індуктивною  схемою була індукція, що грунтувалася на факті простого повторювання зв'язків між явищами. Це так звана популярна (народна) індукція. Вона виникає в ситуації, коли в окремих випадках вбачається певна регулярність, зокрема у формі повторюваності явищ, процесів, подій, що дає можливість сформулювати цілу низку одиничних суджень, у яких узагальнюється ця регулярність. За умови відсутності суперечливих випадків ця сукупність одиничних суджень розглядається як підстава для загального висновку.

Індукція поділяється  на повну і неповну. Індукція, в  якій висновок про всю множину предметів роблять на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячноїсистеми), робиться висновокза повною індукцією: ''Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо Сонця''.

Індукція, завдяки  якій на основі знання лише деяких елементів  множини предметів роблять висновок про всю множину, називається  неповною. Неповну індукцію називають  науковою лише за умови, що, крім формального, дається і реальне обгрунтування її висновків шляхом доведення їх не-випадковості, насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються. Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все Ф.Бекону і Дж.С.Міллю.

Дедукція —  метод наукового пізнання, з допомогою  якого, виходячи з більш загальних  положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Арістотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його другорядним методом, так і загалом до дедукції.

Сучасна наука  враховує діалектичний взаємозв'язок індукції та дедукції.

Аналогія —  метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Моделювання —  метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів  і явиш здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо. Форми моделей різноманітні і залежать від багатьох обставин, зокрема від сфери їх застосування. Так, за характером моделей розрізняють предметне і знакове (інформаційне) моделювання.

Моделювання завжди застосовується разом з іншими методами, особливо в тісному зв'язку воно перебуває з експериментом. Моделювання завжди передбачає використання методів абстрагування та ідеалізації. Воно дедалі глибше проникає в практичну діяльність людей, оскільки становить собою не лише метод пізнання, але й критерій перевірки наукових знань.

Формалізація  — метод, з допомогою якого  змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення.

Формалізація  доведень дає можливість звільнитися  від звертання до інтуїтивних  засобів, що має вирішальне значення для строгості обгрунтувань.

Формалізація  є необхідною умовою побудови штучних (формалізованих) мов. Одержані з допомогою формалізації результати мають важливе філософське значення, зокрема для розв'язання проблеми співвідношення формальних і змістових компонентів у науковому знанні. Формалізація є засобом виявлення і уточнення змісту наукового знання. Разом з тим необхідно зазначити, шо будь-яка формалізація не може вичерпати все багатство змісту знань.

5. Аналіз - це розчленовування цілого предмету на складові частини (сторони, ознаки, властивості або відносини) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез - це з'єднання раніше виділених частин предмету в єдине ціле. Об'єктивною передумовою цих пізнавальних операцій є здібність окремих елементів об'єкту до перегруповування, об'єднання і розділення.

Аналіз  і синтез є найбільш елементарними і простими прийомами, які становлять фундаменті людського мислення.

Абстрагування (ідеалізація) - це особливий прийом мислення, який полягає у відволіканні від ряду властивостей і відносин явища, що вивчається, з одночасним виділенням тих властивостей і відношень, що нас цікавлять. Предмети об'єктивної дійсності посідають нескінченну множину різних властивостей, зв'язків і відносин. Коли ми абстрагуємо деякі властивості або відношення ряду об'єктів, то тим самим створюємо основу для їх об'єднання в єдине ціле. По відношенню до індивідуальних ознак кожного з об'єктів, що входять в даний процес, об'єднуюча їх ознака виступає як загальна. Отже, в результаті ідеалізації з розгляду можуть бути виключені деякі властивості, ознаки об'єктів, які не є істотними для даного дослідження. Приклад такої ідеалізації в механіці - матеріальна крапка, тобто крапка, що має масу, але позбавлена будь-яких розмірів. Таким же ж абстрактним (ідеальним) об'єктом є абсолютно тверде тіло.

Узагальнення - це такий прийом мислення, в результаті якого встановлюють загальні властивості і ознаки об'єктів. Операція узагальнення здійснюється як перехід від часткового поняття або думки до загального поняття або думки. Наприклад, такі поняття як “клен”, “липа”, “береза” є первинними, від яких можна перейти до більш загального поняття “листяне дерево”.

В процесі  дослідження часто доводиться, спираючись на вже наявні знання, робити висновки про невідоме. При переході від  відомого до невідомого, ми можемо або  використовувати знання про окремі факти, виявляючи при цьому загальні принципи, або навпаки, спираючись на загальні принципи, робити висновки про часткові явища. Подібний перехід здійснюється за допомогою таких логічних операцій, як індукція і дедукція.

Значна  роль в узагальненні результатів спостереження і експериментів належить індукції (від лат. inductio - наведення), особливому виду узагальнення даних досвіду. Індукція – це процес виведення загального положення із спостереження ряду часткових одиничних фактів, тобто пізнання від часткового до загального на підставі міркування, в якому загальний висновок будується на основі часткових засновків. Основою індукції є досвід, експеримент і спостереження, в процесі яких збираються окремі факти. На підставі аналізу цих фактів ми встановлюємо загальні і повторювальні риси ряду явищ, що входять до певного класу. На основі цього будується індуктивний висновок про приналежність цих рис всьому класу. Так, наприклад, вивчаючи властивості води, спиртів, рідких масел, встановлюють, що всі вони володіють властивістю пружності. Отже, ми робимо висновок: рідини пружні.

На практиці найчастіше застосовується неповна  індукція, яка припускає висновок про всі об'єкти множини на підставі пізнання лише частини об'єктів. Неповна  індукція, що базується на експериментальних дослідженнях і включає теоретичне обґрунтування, називається науковою індукцією. Висновки такої індукції часто носять характер вірогідності. Це ризикований, але творчий метод. За умови чіткої постановки експерименту, логічній послідовності і строгості міркувань вона здатна давати достовірний висновок. За словами відомого французького фізика Луї де Бройля, наукова індукція є істинним джерелом дійсно наукового прогресу.

Дедукція  —- це спосіб міркування, за допомогою якого із загальних засновків з необхідністю слідує висновок часткового характеру. Вона тісно пов'язана з узагальненням. Якщо початкові загальні положення є встановленою науковою істиною, то методом дедукції завжди буде отриманий істинний висновок. Особливо велике значення дедуктивний метод має в математиці. Математики оперують математичними абстракціями і будують свої міркування на загальних положеннях. Ці загальні положення застосовуються до рішення часткових, конкретних задач.

Дедукція  відрізняється від індукції прямо  протилежним напрямком руху думки. Одним із засновків дедукції обов'язково є загальна думка. Наприклад, якщо ми знаємо, що всі метали електропровідні, і якщо встановлено, що мідь відноситься до групи металів, то слідує висновок про те, що мідь електропровідна. Але особливо велике пізнавальне значення дедукції виявляється у тому випадку, коли загальним засновком виступає не просто індуктивне узагальнення, а якась гіпотетична теза, наприклад, нова наукова ідея. В цьому випадку дедукція є вихідним пунктом зародження нової системи.

В історії  природознавства були спроби абсолютизувати значення  індуктивного методу (Ф. Бекон) або дедуктивного методу (Р. Декарт), надати їм універсального значення. Проте  ці методи не можуть застосовуватися  як відокремлені, ізольовані один від  одного: кожний з них використовується на певному етапі процесу пізнання.

Вивчаючи  властивості і ознаки явищ оточуючої  нас дійсності, ми не можемо пізнати  їх відразу, цілком, у всьому обсязі, а підходимо до їх вивчення поступово, розкриваючи крок за кроком все нові і нові властивості. Вивчивши ці властивості, ми можемо знайти, що вони співпадають з властивостями іншого, вже добре вивченого предмету. Встановивши таку схожість і знайшовши, що число співпадаючих ознак достатньо велике, можна зробити припущення про те, що й інші властивості цих предметів співпадають. Хід міркування такого типу складає основи аналогії.

Аналогія - це такий прийом пізнання, при якому на підставі подібності об'єктів в одних ознаках роблять висновок про їх подібність в інших ознаках. Так, при вивченні природи світла були встановлені такі явища, як дифракція і інтерференція (накладення когерентних хвиль). Ці ж властивості раніше були знайдені у звуці і витікали з його хвильової природи. На підставі цієї властивості були зроблені висновки про те, що світло також має хвильову природу.

Аналогія  з простим дозволяє зрозуміти  складніше. Так, по аналогії з штучним  відбором кращих порід домашніх тварин Ч. Дарвін відкрив закон природного відбору в тваринному і рослинному світі.

Моделювання - це вивчення об'єкту (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал в певних аспектах, що цікавлять дослідника.

6.