Організація діяльності державної служби
Організація діяльності державної служби
Зміст:
- Поняття й особливості
діяльності державного
- Сутність і роль стимулювання в
організації діяльності державних службовців ………………….……………..9-17
- Поняття, правила складання
і оформлення основних видів документів
з
управляння кадрами………………………………
- Поняття й особливості діяльності державного службовця.
Одним із головних понять у системі державної служби є поняття «державний
службовець”. В Україні загальні засади діяльності та статус державних службовців в основному визначені в Законі “ Про державну службу ”. У цьому Законі відсутнє чітке нормативне поняття “державний службовець”, а тому його зміст розкривається через поняття “державна служба”, яке визначається як професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів .
Професійна служба як правовий інститут – це сукупність норм , що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, порядок її проходження, права та обов’язки службовців (норми трудового та адміністративного права); порядок оподаткування , матеріального стимулювання ( трудове і фінансове); оплату праці, соціальне страхування , сумісництво (трудове право); юридичну відповідальність тощо.
Державного службовця можна визначити як особу, яка , по – перше, здійснює професійну діяльність на посад , визначеній структурою і штатним розкладом, як первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень щодо практичного виконання завдань і функцій держави; по – друге, виконує організаційно - розпорядчі та консультативно-дорадчі функції; по-третє, отримує заробітну плату за рахунок державних коштів . У цілому службовці – це соціальна група, головним призначенням, якої є здійснення на платній основі певних , необхідних для суспільства функцій шляхом виконання конкретних завдань у відповідних органах , установах і організаціях. Відповідно , державні службовці – це група службовців , яка покликана служити державі , виконуючи відповідні державні функції .
У сучасній літературі наводяться такі особливості держав них службовців:
- вони обіймають посади в різних організаціях ;
- мають інтелектуальний характер праці ;
- не виробляють самостійно матеріальних цінностей , одночасно виконуючи специфічні завдання – організаційні, маркетингові , дослідницькі тощо;
- здійснюють владну діяльність і, відповідно, мають організаційно-розпорядчі та адміністративно – господарчі повноваження ;
- можуть вживати заходи владного примусу;
- реалізують свої функції на оплатних засадах.
Поняття “державний службовець” розглядають у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку – це індивідуальний суб’єкт права , який здійснює функції державного управління не лише в органах державної влади, а й в інших державних організаціях, установах, підприємствах .
У вузькому розумінні державний службовець – це особа , яка займає певну посаду лише в органах державної влади .
Для української системи державної служби прийнятним є другий підхід.
Закон України “Про державну службу” чітко не визначає суб’єктів державної служби . Зі змісту статті 9 можна лише зробити висновок , що до державних службовців Закон не зараховує Президента України , Голову Верховної Ради
України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їхніх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України , членів Кабінету Міністрів України , Голову та членів Конституційного Суду України , Голову та суддів Верховного Суду України , Голову та арбітрів Вищого арбітражного суду України , Генерального прокурора України та його заступників . До державних службовців не належать також посади службовців державних підприємств, установ , зокрема ректор вузу , головний лікар , директор науково – дослідного інституту тощо . Поняття “ державний службовець ” можна характеризувати з трьох точок зору : державно – правової , адміністративно-правової та кримінально-правової.
З державно – правової точки зору державний службовець представляє державу як усередині країни , так і зовні (у відносинах з іншими державами, громадськими і недержавними організаціями). Державний службовець є представником державної адміністрації і всі свої дії здійснює від імені держави та за її дорученням; держава ж, у свою чергу, веде контроль за діяльністю державного службовця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби адміністративного примусу .
З адміністративно
– правової – державний
З кримінально - правової точки зору державний службовець – особливий суб’єкт кримінальної та адміністративної відповідальності, оскільки він здійснює функції , які мають юридичні наслідки .
Професійні службовці належать до певної групи населення - осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління "виробництвом" управлінських рішень та їх реалізацією в порядку службових завдань.
Професійну службу можна деференціювати за ознакою її організації та порядком проходження на державну та службу в недержавних структурах. Правовою основою діяльності державних службовців в Україні є Закон України "Про державну службу"1, в якому визначається правовий статус, походження, питання службової кар’єри, припинення статусу та матеріальне забезпечення службовців. Крім цього закону, діяльність державних службовців регламентують і інші законодавчі акти, наприклад, Кодекс законів про працю України, закони України "Про прокуратуру", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" та ін.
Перший вид служби - загальна служба - передбачає проходження її у сферах державного сектора виробництва, в органах транспорту, торгівлі, в органах, завданням яких є забезпечення внутрішньої стабільності держави, в навчальних, наукових установах, закладах охорони здоров"я, культури, у муніципальних утвореннях.
Службовець (і це особливість юридичного статусу) - учасник специфічного правовідношення, оскільки вступає, з одного боку, у , пов"язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов"язками, із самим процесом праці, а з іншого боку - у адміністративно-правові, пов"язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець - суб"єкт подвійного (парного) правовідношення.
Згідно статті 1 Закону України "Про державну службу": Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження".
Професійна служба
- це адміністративно-правове
Професійна служба як правовий інститут - це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, найняття, її проходження, права та обов"язки службовців (норм трудового й адміністративного права); порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове право); нормування, оплату праці, соціальне страхування, сумісництво, режим виробничого процесу (трудове право); юридичну відповідальність тощо.
Що стосується вимог, які ставляться до громадян при вступі на державну службу, то можна виділити дві групи таких вимог: загальні та специфічні.
До першого виду належить заборона перебувати на державній службі в одній установі чи підприємстві особам, які є близькою ріднею між собою або свояками, якщо їхнє одночасне перебування на службі пов"язане з підпорядкованістю чи підконтрольністю одного з них іншому.
Із цього правила (яке не є розширювальним правилом) винятки можуть бути зроблені лише Кабінетом Міністрів, наприклад, для окремих посад на підприємствах, для віддалених населених пунктів, де ускладнено підбір кадрів або, навпаки, існує безробіття.
Встановлені обмеження не поширюються на тих, хто займає підпорядковані чи підконтрольні виборні посади, а також на працівників зв’язку (крім центрального апарату), педагогів, викладачів, бібліотекарів, артистів, музикантів державних театрів і студій, лікарів у лікувальних чи санітарних установах, агрономів, землемірів тощо.
На державну службу не приймаються недієздатні, а також особи, позбавлені, за вироком суду права перебувати на певних посадах у апараті державного управління (ст. 84 та 87 ККУ). В окремих галузях ця заборона регулюється типовими інструкціями, затверджуваними центральним галузевим органом. Так інструкція, що діє в державному секторі торгівлі, передбачає недопущення на матеріально-відповідальні посади осіб, які мають судимістьза корисливі злочини або звільнені з роботи за крадіжки і зловживання. У деяких сферах приватної економіки також передбачено подібні заборони. Так, особи, що мають непогашену судимість за крадіжки хабарництво, інші корисливі злочини, не можуть займати керівні посади або посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Забороняється суміщення державних посад з приватними керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їхніх структурних підрозділів, а також службовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування діючим законодавством (Декрет Кабінету Міністрів України від 01.01.2004. "Про впорядкування діяльності суб"єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств") заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це виключає можливість бути учасниками будь-якого приватного торгового, промислового підприємства, займатися підрядами або поставками, брати участь у договорах оренди та в будь якій формі вступати в відносини комерційного характеру з державними органами, бути повіреним третіх осіб у справах установ та підприємств, де вони (повірені) перебувають на службі, сприяти фізичним і юридичним особам з використанням свого службового становища у підприємництві і т. п.
Ніяких інших обмежень законодавством не передбачено. Навіть більше, передбачено кримінальну відповідальність за відмову у прийомі на роботу в держапарат з мотивів вагітності, годування дитини груддю або наявності дитини віком до 3-х років. Є також незаконною відмова в прийнятті на роботу з таких підстав, як соціальне походження, стать, майновий стан, національна належність, колишня судимість, засудження батьків чи родичів, оскільки таке не передбачено спеціальними законами (винятки складають деякі галузі державного управління - правоохоронні органи, дипломатична служба і таке ін., кандидати на службу в яких проходять перевірку на відсутність будь-яких компроментуючих фактів, при наявності їх згоди на таку перевірку).
До спеціальних вимог стосовно вступу на професійну службу можна віднести віковий ценз; наявність спеціальної освіти; вчених ступенів, звань; практичного стажу зі спеціальності; стан здоров"я; принесення присяги; складення кваліфікаційного іспиту; проходження стажування.
Невід"ємним компонентом служби як юридичного інституту є посада, оскільки кожний громадянин, що вступив на професійну службу в державних органах чи недержавних організаціях, займає посаду на відміну від робітника, що працює за спеціальністю, котра характеризує рід трудової діяльності.
Посада, будучи одночасно робочим місцем та бюджетною позицією утворюється у розпорядчому порядку. Правовими актами компетентних органів визначається її назва, місце у службовій ієрархії, порядок зміщення. Вона включається в штатний розклад, в єдину номенклатуру посад службовців. При цьому найменування посад має максимально точно віддзеркалювати зміст і характер роботи, що виконується працівником.
Службові позиції за тотожністю функціональних завдань впорядковано в ієрархічну структуру, у певні організаційні підрозділи, а за такою ознакою, як наявність (відсутність), обсяг владних повноважень, - у шкалу залежностей: майже кожна посада є одночасно крівною щодо попередньої, вона ж підпорядкована щодо наступної. Отже, структура посад воднораз є і структурою виконавчої влади (владних повноважень).
Посада є часткою структури органу, виявом його компетенції у вигляді владних повноважень, якими наділяється саме посада, а не конкретний службовець. Якщо посада має займатися за контрактом, то зміст і характер повноважень "насичується" в залежності від умов контракту. Водночас треба зазначити, що в управлінському апараті, крім посад, що передбачають реалізацію владних повноважень та вчинення будь-яких юридично значучих дій, існує велика група посад, праця на яких обумовлена виконанням функцій, що не виражають волю держави, але є потрібними в наслідок забезпечуючого характеру таких, створення матеріальних, інших умов для виконання владних повноважень, тобто визначального виду діяльності органу виконавчої влади. Отже, йдеться про окремі два поняття - "службова особа" та "особа" що перебуває на службі".
Обсяг владних повноважень службових осіб, авторитет, властивий владі, визначається отже, їхньою посадою. Поза посадою, адміністративної влади не існує.
Структура, ієрархія посад є й структурою, ієрархією адміністративної влади органу.
Владні повноваження умовно поділяються на дердавно-владні, що виражають волю держави і передаються нею службовим особам на підставі закону, та юридично-владні, що не виражають волю держави але мають законний характер (повноваження службових осіб громадських організацій, партій, приватних підприємств і установ).
На службу до державного органу або приватної структури громадянин може вступати з досягненням 16 років, тобто віку обмеженої цивільної дієздатності. Це і є загальним правилом, якщо на доповнення до нього спеціальними законодавчими або нормативними актами не встановлено іншого віку, наприклад, для суддів і прокурорів - 25 років, для депутатів усіх рівнів - 18 років, для призову на дійсну військову службу - 18 років тощо.
Діючим законодавством передбачається зайняття певних посад на державній службі леше особами зі спеціальною освітою. Це посади прокурорів і слідчих, лікарів та педагогів, ветеренарних працівників тощо.
Практичний стаж із спеціальності, необхідний для зміщення керівних посад у соціально культурних установах, становить 3 роки (директори загальноосвітніх шкіл, завідуючі дошкільних установ та ін.), для зайняття посади народного судді районного (міського) суду потрібний стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше 2 років, судді суду вищого рівня - не менше 5 років, з них не менше 3 років на посаді судді тощо.
Умовою до зайняття окремих посад на державній службі є придатність до виконання певних обов"язків за станом здоров"я. Це посади командного складу морських суден, органів внутрішніх справ, збройних сил тощо.
Особи, які вперше призначаються на прокурорсько-слідчі посади або обираються шляхом конкурсного відбору на посади суддів, приймають присягу, текст якої затверджується Верховною Радою України.
Наявність вчених ступенів та звань необхідна для зміщення посад ректорів , директорів, проректорів, заступників директорів, завідувачів відділами НДІ, кафедрами, деканів, їхніх заступників.
Вимоги походження стажування для осіб, які не мають стажу практичної роботи за спеціальністю, визначає закон України "Про прокуратуру" (1991р.), а вимоги кваліфікаційного екзамену, що приймається кваліфікаційною комісією, - Закон України "Про статус суддів" (1992р.) тощо.
Існує кілька способів заміщення вакантних службових місць як на державній службі, так і у приватному секторі.
Найкращою організаційно-правовою формою заміщення посад є конкур, що передбачає вибір претендентів на посаду або методом екзаменування, коли кращі працівники відбираються на основі серії випробувань, вправ, тестів у сфері загальнокультурного розвитку і виявлення рівня професійних знань, або методом змагання документів про ступінь професійної, наукової кваліфікації (документальний конкурс).
Із конкурсної системи існує два вийнятки. Цей метод не застосовується на вершині законодавчої та виконавчо владної ієрархії та для заміщення посад виконавчого, технічного і обслуговуючого персоналу державних органів, тобто у підвалині цієї піраміди. У першому випадку конкурс не припускається і призначення проводяться винятково за розсудом вищого органу законодавчої або виконавчої влади. У другому випадку зарахування на посаду проводиться внаслідок однобічного акту вищестоящої службової особи.
Обрання як метод
заміщення посад у деяких органах
виконавчої і судової влади є
за своєю суттю тим самим
Вступ на професійну службу може оформлюватися договірним двостороннім актом-контрактом, який є обов*язковим для керівного складу державних підприємств, для окремих видів держслужбовців (наприклад, професорсько-викладацького складу вузів) і факультативним для заміщення будь-яких посад службовців приватного сектору (спільні, орендні підприємства).
Контракт укладається не з посадою (як строкова трудова угода), а з людиною. Контракт передує призначенню або укладається після обрання (конкурсу) і має прямий характер, є підставою для видання наказу (розпорядження) про призначення. Його зміст визначається не тільки законодавством про працю - типовою формою контракту, а й особливими умовами праці, винагороди, відповідальності, розірвання контракту, які мають індивідуальне значення бо можуть і не передбачатися вказаними вище нормативами. Як строки дії встановлених контрактом трудових відносин, так і пільги, гарантії є предметом погодження обох сторін. Разом з тим, може бути обмежено право на звільнення за власним бажанням при відсутності поважних причин, а відповідальність за дострокове розірвання контракту (неустойка) непередбачена.
Використана література:
- Державне служба в Україні: Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком, 2002. – 352 с.
- Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування: Монографія / За заг. ред. проф. О.Ю. Оболенського. – Хмельницький: Поділля, 1999. – 570 с.
- Малиновський В. Я. Державна служба: теорія і практика. – К., 2004. – 160 с.
- Желюк Т.В. Державна служба: Навчальний посібник. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 575 с.
- Ківалов С.В., Біла Л.Р. Державна служба в Україні: Підручник. – Одеса: Юридична література, 2003. – 368 с.
- Сутність і роль стимулювання в організації діяльності державних службовців
Соціально-економічний розвиток країни багато в чому зумовлюється результатами діяльності державних органів. У свою чергу ефективність державного управління в значній мірі залежить від професійної компетентності осіб, зайнятих на державній службі. Саме державні службовці беруть участь у виробленні загальнонаціональних цілей і пріоритетів, формуванні та реалізації різних аспектів державної політики. У зв'язку з цим підвищення результативності професійної діяльності державних службовців є одним з найважливіших напрямків реформи державної служби 1. Сучасне держава розробила різні механізми стимулювання державних службовців. Основними видами стимулювання є матеріальне і нематеріальне заохочення. У свою чергу, існують і різні різновиди кожної категорії заохочень.
Ефективне управління
неможливе без розуміння
Проблеми мотивації
державних службовців тією чи іншою
мірою висвітлюються в публікац
У літературі є багато визначень мотивації, однак всі вони визначають процес, що відбувається всередині людини і спонукає до дії, змушуючи її поводитися в якійсь конкретній ситуації певним чином. Поведінка ж особистості, як правило, спрямовується її найбільш сильною в даний момент потребою, яку вона прагне задовольнити, активізуючи при цьому всю свою енергію і можливості.
Під мотивацією розуміють сили, що існують усередині і поза людиною, що збуджують у ній ентузіазм і завзятість при виконанні визначених дій. Мотивація державних службовців впливає на їхню продуктивність і спрямованість на досягнення організаційних цілей.
Мотивація є тією рушійною силою, яка базується на задоволенні певних потреб, примушує діяти з максимальним зусиллям для досягнення певних цілей.
Мотивація трудової діяльності не може бути дієвою без застосування сучасних форм і методів матеріального стимулювання персоналу.
Стимулювання повинно відповідати потребам, інтересам і здібностям державного службовця. Мотивація – це процес свідомого вибору державним службовцем того чи іншого типу поведінки, що визначається комплексним впливом зовнішніх (стимули) і внутрішніх (мотиви) чинників.
Стимулювання праці передбачає створення умов, за яких активна трудова діяльність дає певні, раніше зафіксовані результати, стає необхідною і достатньою умовою задоволення значних і соціально обумовлених потреб державного службовця, формування у нього мотивів до праці.
Система мотивів і стимулів праці має опиратись на певну нормативно-правову базу. Державний службовець повинен знати, які вимоги ставляться перед ним, яка буде винагорода при їх отриманні і які санкції будуть застосовуватися у випадку невиконання вимог.
Стимулювання праці ефективне тільки у тому випадку, коли органи управління уміють добиватися і підтримувати той рівень роботи, за який платять. Ціль стимулювання – не взагалі спонукати державного службовця працювати, а зацікавити його працювати краще, продуктивніше.
Високий професіоналізм державних службовців складається із спеціальних знань, умінь і навичок, із реалізації кращих особистих рис, у тому числі моральних, із найбільш повного використання їх професійно-творчого потенціалу. Компетентність – це ступінь професійного досвіду, властивий кадрам управління в рамках конкретної посади.
Компетентність державного службовця – певний рівень його інтелектуального, психологічного та функціонального стану, який відображає конкретні сфери професійної діяльності та зумовлює у своїй єдності якісну визначеність професіонала. Це також наявність глибоких фахових знань у певній галузі чи сфері діяльності, уміння аналізувати та прогнозувати розвиток ситуацій та використовувати здобуті на практиці знання щодо вирішення певних проблем, а також правомочність вирішувати їх, уповноваженість відати певними справами
Мотивація праці державних службовців формується до початку професійної трудової діяльності, шляхом засвоєння ними цінностей і норм трудової моралі та етики, а також через особисту участь у трудовій діяльності, в сім’ї та школі. В цей час закладаються основи ставлення до праці як цінності і формується система цінностей самої праці, розвиваються трудові якості особистості: працелюбство, відповідальність, дисциплінованість, ініціативність. Для формування трудової мотивації найбільшу значущість має характер засвоєння трудових норм і цінностей, які в майбутньому визначають її спосіб життя.
Матеріальна мотивація – це прагнення певного рівня добробуту, певного матеріального стандарту життя. Матеріальна мотивація трудової діяльності залежить від цілого ряду чинників, а саме: рівня і структури особистого доходу; матеріального забезпечення наявних грошових доходів; дієвості системи стимулів, що застосовуються в організації. Мотивація є важливим фактором результативності роботи. Зв’язок мотивації з результатами праці опосередкований природними здібностями і набутими навичками праці, оскільки мотивація є джерелом діяльності державного службовця.
Система стимулювання трудової активності передбачає оптимальне співвідношення робочого і вільного часу, праці і відпочинку. Активізація тільки економічної мотивації призводить до збільшення інтенсивності праці і тривалості робочого часу, внаслідок чого багато державних службовців працюють з відчуттям хронічної втомленості, відчувають постійні нервово-емоційні навантаження.
Безперечно, кожний державний службовець має потребу в змістовній, корисній, цікавій роботі, пристойних умовах, проте він хоче досягти перспективного росту, самоутверджуватись, відчувати самоповагу. Отже, трудова мотивація пов’язана як зі змістовністю, корисністю праці, так і з самовираженням, самореалізацією державного службовця. Велику роль у практиці управління персоналом відіграє і статусна мотивація, вона є рушійною силою поведінки, пов’язаної з бажанням державного службовця обійняти вищу посаду, виконувати складнішу, відповідальнішу роботу, працювати в сфері діяльності, яка вважається суспільно корисною
Дослідник С. Занюк зазначає, що "процесуально-змістовна мотивація – це є обумовленість поведінки факторами, які не зв’язані з впливом середовища і фізіологічними потребами організму" і що "процесуально-змістовна мотивована поведінка здійснюється заради себе і не може бути засобом досягнення зовнішньої цілі".
Науковці визнають, що сучасна практика управління персоналом підтверджує класичні мотиваційні положення про те, що повага до державного службовця, довіра до нього з боку керівництва безпосередньо впливають на його працездатність, підвищуючи продуктивність праці.
Якщо керівник прагне отримати максимальну віддачу від своїх підлеглих у досягненні певної мети чи при виконанні певного завдання, він повинен зрозуміти, які цілі має кожен з них на робочому місці, щоб забезпечити їм мотиваційні стимули. Потреби державних службовців не є сталими: вони розвиваються і змінюються залежно від їх професійної ситуації.
