Основи методології та організації державного регулювання національної економіки

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ 
 
 
 

Кафедра менеджменту  сфери послуг 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

                                    з дисципліни «Національна економіка» 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2010 р. 
 

Основи  методології та організації державного регулювання національної економіки 
 
 
 

План

Вступ ………………………………………………………………………………………………2

1 .Сучасні підходи та  принципи державного  регулювання національної економіки. ………………………………………………………………………………………….4

2. Основні  форми  впливу  держави на соціально-економічний розвиток  країни…………………………………………………………………………………………………..9

3. Методи  державного  регулювання  економіки.

Висновки…………………………………………………………………………………………….13

Список використаної літератури……………………………………..24

Вступ

  Людство упродовж своєї історії використовує різні системи господарювання. Деякі з них передбачають використання грошей, а в інших гроші не потрібні. Одні системи господарювання забезпечують добробут людей, а в інших більшість населення перебуває на межі фізіологічного виживання. У цій темі з¢ясуємо суть економічної системи та її основні компоненти, а також ознаки товарного господарства. Це допоможе нам зрозуміти, чому, наприкінці ХХ ст.. значна кількість країн вибрала шлях до ринкової економіки.

Методологія державного регулювання економіки — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком країни.Сучасні підходи до державного регулювання економікиРинковий механізм і державне регулювання економіки є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки. Розумний синтез ефективного ринкового механізму і державного регулювання дає можливість вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон'юктурні та стратегічні цілі.У стабільній економіці основним регулятором соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму. 

Методологія державного регулювання економіки — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком країни.

Методологія державного регулювання економіки  — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком  країни.Сучасні підходи до державного регулювання економікиРинковий механізм і державне регулювання економіки є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки. Розумний синтез ефективного ринкового механізму і державного регулювання дає можливість вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон'юктурні та стратегічні цілі.У стабільній економіці основним регулятором соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму. 

Методологія державного регулювання економіки  — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком країни.

1.Сучасні підходи до державного регулювання економіки

Ринковий  механізм і державне регулювання  економіки є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки. Розумний синтез ефективного ринкового механізму  і державного регулювання дає  можливість вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон'юктурні та стратегічні цілі.

У стабільній економіці основним регулятором  соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує  допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму.

У перехідній економіці роль державного регулювання  значна і суттєва, але в міру створення  необхідних засад розвитку ринкових відносин вплив держави має зменшуватись.

Ринкове і державне регулювання економіки  часто доповнюється функціонуванням  інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином  узгоджувати інтереси суб'єктів, реалізовувати економічні й соціальні цілі розвитку суспільства.

Державне  втручання в економіку має  бути раціональним — надмірна активність держави може породжувати негативні  тенденції і наслідки, а також  обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.

Це пов'язано з тим, що будь-яке втручання держави в економічне життя передбачає:

певні адміністративні витрати (на утримання  управлінського апарату);

існування так званих "побічних ефектів", "фіаско державного регулювання".

Причина виникнення "побічних ефектів" в  тому, що ринок — це органічний механізм, і будь-який державний захід (якого б характеру він не був) змінює умови взаємодії на даному ринку, ринкову кон'юнктуру, впливає на рішення суб'єктів господарювання.

"Фіаско" (провали) державного регулювання  обумовлено:

по-перше, неправильним застосуванням методів  та інструментів ДРЕ (розміри податків, мита, кредитних ставок, квот, ліцензій тощо);

по-друге, можливістю помилок в прийнятті  управлінських рішень через відсутність  чи недостатність інформації;

по-третє, існуванням проблеми часових лагів — "ефекту запізнення" в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання. Необхідно враховувати і швидкість введення в дію та термін дії кожного інструмента, які по-різному впливають на ціль: зміни в грошово-кредитному регулюванні дають швидший ефект, в податковому — більш віддалений результат;

по-четверте, перевищенням владних повноважень, використанням цього інструмента  на користь вузького кола осіб (клану, об'єднання тощо).

Основні принципи державного регулювання економіки:

наукової  обґрунтованості — врахування вимог  об'єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального  життя суспільства, національних особливостей;

погодження  інтересів — державне регулювання  економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів, виробників тощо);

системності обумовлений функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;

цілеспрямованості — державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;

пріоритетності  — виділення основних соціально-економічних  проблем розвитку країни, на вирішенні  яких державі належить зосередити свої зусилля (через обмеженість наявних  державних ресурсів — фінансових, матеріальних, трудових, інформаційних і т. ін.);

комплексності — необхідність використання державою всього арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових, економічних, адміністративних, прямих, непрямих, неформальних тощо);

адаптації — державне регулювання має ґрунтуватися на безперервному аналізі результатів  оперативної оцінки й коригуванні  впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни;

мінімальної достатності:

держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;

функції державного управління мають певним чином розподілятися — на вищих  його рівнях належить вирішувати ті проблеми, які не можуть бути з'ясовані на нижчих;

ефективності:

організаційно-правове  забезпечення ДРЕ — управління економікою зобов'язані здійснювати спеціальні органи державної влади й управління з чітко визначеними правами, компетенцією та обов'язками;

економіко-організаційне  забезпечення ДРЕ — держава повинна використовувати важелі (форми, методи, інструменти), адекватні цілям і ситуаціям, що склалися;

порівнянність витрат (на утримання державного управлінського апарату) та результатів державного втручання в економіку.

Мінімальні  функції держави:

створення правової бази;

захист  конкуренції;

забезпечення  економіки необхідною кількістю  грошей;

мінімізація негативних екстерналій;

розподіл  і перерозподіл доходів;

виробництво суспільних товарів і благ;

захист  національних економічних інтересів.

Логіка  ДРЕ характеризує послідовність заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни:

аналіз  вихідного рівня розвитку національної економіки, її проблем та можливостей;

визначення  цілей, пріоритетів і кінцевих результатів  ДРЕ;

з'ясування способів досягнення поставлених завдань і створення відповідних правових, економічних, організаційно-управлінських механізмів;

формування  необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелектуальних, трудових, інформаційних  тощо);

передбачення  ризиків і наслідків управлінських рішень.

2.Основні  форми  впливу  держави  на соціально-економічний  розвиток  країни

Економічну  політику держави реалізують за допомогою  відповідних методів впливу на соціально-економічний  розвиток країни, які прийнято за організаційно-інституціональним критерієм поділяти на адміністративні й економічні.  

Адміністративні методи втручання держави в економічну діяльність суспільства базуються  на силі й авторитеті державної влади  і є сукупністю заходів заборон, дозволів та примусу (встановлення правил, ліцензування, квотування). Вони не елімінуються зі створенням додаткових стимулів для економічних агентів і витрачанням державних коштів. Ці методи передбачають регулюючі дії, пов’язані із забезпеченням правової інфраструктури, та мають на меті створення правового поля для функціонування економіки. Основним призначенням адміністративного впливу на економічні процеси є: забезпечення стабільних умов діяльності суб’єктів господарювання усіх форм власності; захист конкуренції; усунення інформаційної асиметрії, гарантування прав власності та свободи прийняття економічних рішень. 

Використання  адміністративних методів регулювання  ринку пов’язується із забезпеченням  прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку і здійснюється за такими напрямками: сприяння розвитку конкуренції й обмеження монополістичної діяльності, обмеження негативних зовнішніх ефектів, захист національного ринку, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; запровадження системи норм і стандартів у сфері якості продукції, в галузі охорони навколишнього середовища тощо. Водночас застосування адміністративних методів державного втручання в економіку з метою підвищення ефективності суспільного виробництва не можна сприймати однозначно. На нашу думку, в ринкових умовах вони, як правило, є не суто адміністративно-обмежувальними, а об’єктивно виправданими заходами, за допомогою яких держава впливає на економічний вибір агентів ринку і, в окремих випадках, регламентує їх діяльність. Наприклад, заходи держави, пов’язані з націоналізацією чи денаціоналізацією, роздержавленням та приватизацією, регламентуванням зовнішньоекономічної діяльності щодо митних обмежень та цінового регулювання. 

До того ж слід зазначити, що адміністративне  регулювання, яке не є органічним елементом ринкової інфраструктури, потребує обмеженого й обережного його застосування з боку держави, оскільки їх владно-силова природа може призвести до зарегульованості економічних процесів, а також до зростання обсягів трансакційних витрат. Щодо останнього потрібно зауважити, що в ринкових державах набувають подальшого загострення проблеми негативного впливу на економіку адміністративних методів, що простежується у стимулюванні зростання трансакційних витрат. Як правило, це проявляється у перекладанні частини витрат держави на утримання інституціонального забезпечення ринкової інфраструктури на витрати і доходи агентів економічної системи. Обсяги такого перекладання навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою набувають загрозливих масштабів, а це, на думку Ш. Бланкарта, може призвести до викривлення попиту і пропозиції [1]. На їх значні розміри вказує й учений Н. Даглас у дослідженні, присвяченому інституційним змінам та функціонуванню економіки. Він зазначає, що, наприклад, у США економічні ресурси, які витрачають на оплату управлінських послуг (трансакцій) державних і недержавних інституцій, досягають близько 45% національного доходу та мають тенденцію до зростання.  

На відміну  від адміністративних, економічні методи, навпаки, адекватні природі ринку. Вони пов’язані з використанням державою фінансових ресурсів і безпосередньо впливають на кон’юнктуру ринку й опосередковано – на виробників та споживачів, тобто економічне регулювання діє через ринок за допомогою ринкових механізмів. Економічні методи є сукупністю заходів державного впливу, за допомогою яких створюють відповідні умови для спрямування ринкових процесів до сфери державних інтересів. Ці заходи регулювання пов’язані або зі створенням додаткового матеріального стимулу, або зі зниженням небезпеки фінансової втрати [2]. 

Варто зазначити, що між адміністративними  й економічними методами державного втручання в економіку існує  взаємозв’язок. Так, для того, щоб  застосувати будь-який економічний  регулятор, потрібно попередньо прийняти адміністративне рішення відповідних державних інституцій, наприклад, рішення про зміну податкових ставок, надання податкових пільг, встановлення облікової ставки тощо. Інакше кажучи, будь-які економічні регулятори підлягають адмініструванню. Водночас адміністративні регулятори змушують суб’єктів господарювання виконувати ті чи інші дії та здійснюють непрямий вплив на суміжні економічні процеси. Так, адміністративний вплив на механізм ціноутворення не лише визначає їх рівень, а й опосередковано впливає на стан попиту і пропозиції. Отже, можна вважати, що будь-які адміністративні методи регулювання мають ознаки, характерні економічним – непрямим регуляторам. 

Дієвість  економічних методів як заходів  державного впливу, за допомогою яких створюють відповідні умови для  спрямування ринкових процесів до сфери державних інтересів, тісно пов’язана з реалізацією завдань, які покладено на фінансову політику держави. 

Слід  зауважити, що на сучасному етапі серед вчених-економістів нема єдності щодо розуміння суті фінансової політики. Найбільш поширені два підходи до її визначення: у вузькому значенні вона охоплює сферу фінансів, а у широкому – не лише сферу фінансів, а й монетарну політику, управління грошовим обігом, державним підприємництвом тощо.

3.Методи державного регулювання економіки

Під методами державного регулювання економіки  слід розуміти способи впливу держави  в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. 

За формами  впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи:  

1.Методи  прямого впливу(адміністративного характеру:державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності). 

2.Методи  непрямого,(посередкованого)впливу  належать ті, що не прямо регламентують  поведінку суб'єктів ринку, а  через створення певного середовища  для його діяльності, яке мотивує  ту або іншу його поведінку(податкове  регулювання, регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо). 

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку. 

Механізм  поєднання методів прямого і  непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним —  залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової і економічної  ситуації в країні. 

З розвитком  ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним. 

Правові і адміністративні методи регулювання  економіки. 

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. 

Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. 

Закони  здійснюють функцію довгострокового  правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового, або оперативного.  

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема обмеження монополізму  і розвитку здорової конкуренції  має антимонопольне законодавство.  

Особливість економіки України полягає у  тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів. 

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України "Про розвиток конкуренції і обмеження' монополістичної діяльності", "Про демонополізацію та конкуренцію. 

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції  і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет. 

Адміністративні методи регулювання ринку виражають  по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень  і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо. 

Суть  адміністративних методів виявляється  багатогранне — залежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий  ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком. 

Ліцензії  — спеціальні дозволи, які видаються  суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. 

(пошук  та експлуатація родовищ, корисних  копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності). 

Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим  підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна  державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки). 

Дозволи необхідні на діяльність по випуску  та обігу цінних паперів, експорт  деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями. 

Квотування(як метод державного регулювання)-означає  пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). 

В Україні  квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції. 

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство проти  порушення або невиконання суб'єктами ринку встановлених умов діяльності.(Сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання  певних зобов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до держбюджету).  

Економічні  санкції передбачаються і в міжнародних  договорах, пов'язаних з обміном  товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами. 

Система норм і стандартів(як адміністративний метод ДРЕ) означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану. 

Норма — науково обгрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.). 

До основних норм, якими держава регулює різні  сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних  вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо. 

Стандартизація  — це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і  якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва. 

Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення, які мають перспективу  багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях  н\г, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності. 

Особливе  місце у складі адміністративних методів займає механізм державних  замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності. 

Економічні  методи державного регулювання 

У країнах  з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання  ринку виступає кредитно-грошове  регулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова  система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються усі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці. 

Знаряддям грошового і кредитного регулювання  є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні  полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. 

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі  системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них. Основними методами кредитно-грошового регулювання є: