Основні етапи та закономірності розвитку світового господарства

1. Основні етапи та закономірності розвитку     світового господарства.

     Формування суспільного капіталу не обмежується лише національними кордонами. На певному етапі історичного розвитку суспільства починає формуватись світове господарство. У зв'язку з цим постає проблема відтворення капіталу в межах в межах світового господарства. В загальному плані під світовим господарством розуміється сукупність національних господарств та економічних зв'язків між ними.

  Виникнення світового господарства - не випадковий процес, а об'єктивна закономірність розвитку суспільства, зумовлена формуванням в ході історичного розвитку суспільного виробництва матеріальних передумов цього процесу.

Суть міжнародної економічної  інтеграції можна виразити через  такі її найважливіші характеристики:

1. Міждержавне регулювання  економічних процесів.

2. Поступове формування  міжнаціонального господарського  комплексу із загальною структурою  відтворення.

3. Усунення адміністративних  і економічних бар'єрів, що перешкоджають вільному руху товарів, робочої сили і фінансових ресурсів в межах регіону.

4. Зближення внутрішніх  економічних умов держав, що беруть  участь в інтеграційних об'єднаннях.

У сучасних умовах економічна замкненість національних господарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відокремленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тому тенденція до дедалі більшого зв'язку національних економік на сучасному етапі стала об'єктивно необхідною, а світове господарство все більше набуває ознак цілосності.

    Основними факторами, які об'єктивізують цей процес :

1. Розгортання науково-технічної революції, що вимагає об'єднання зусиль для використання сучасних досягнень науки і техніки.

2. Прагнення народів до мирного співіснування в умовах загрози ядерної війни.

3. Необхідність об'єднувати  зусилля при вирішенні глобальних  проблем.

Етапи формування світового господарства :

Формування світового господарства - процес тривалий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває зараз і буде продовжуватися в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конкретним змістом. З певною мірою умовності на сьогоднішній день можна виділити таких чотири етапи становлення світового господарства.

Перший етап. На цьому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він найтриваліший, бо охоплює період від першого великого суспільного поділу праці до становлення великої машинної індустрії у виробництві

Перший суспільний поділ  праці породив передумови для  виникнення місцевого ринку. Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торговельного обміну на рівень регіонального ринку. Третій великий суспільний поділ праці сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феодалізму, який вів до виникнення нових галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей, а також великі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (15-17 ст.).

Нарешті, новий імпульс  формування світового ринку отримало після утвердження в середині 19ст. у провідних країнах світу  великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла  існувати без світового збуту. В міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних відносин виробничих зв'язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19ст. цей процес, в основному, завершився.

Отже, утворення світового  ринку, а на цій основі початок  формування світового господарства - встановлення довготривалих виробничих, торговельних і фінансових зв'язків між різними країнами - означало кінець національної відокремленості країн світу в галузі економічній. А процес формування світового господарства вступив у свій історично другий етап.

Другий етап (середина 19 - початок 20 ст.). На цьому етапі світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто воно об'єднало країни лише капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Це світове господарство складалося практично з двох підсистем: а)ринкового господарства індустріальне розвинутих країн і б)малорозвинутого ринкового і доринкового господарства колоніальних та залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного міжнародного поділу праці. Індустріальне розвинуті країни (Англія, СІЛА, Франція та ін.) утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо. Колоніальні і залежні країни стали постачальниками сировини й дешевої робочої сили.

Третій етап (з 20-х - до 90-х pp. 20ст.). Цей етап починається з відокремлення від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а після другої світової війни - ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Проте процес формування єдиного світового господарства не припинився. В результаті мирного  співіснування двох протилежних систем була досягнута певна макроекономічна рівновага на планеті. А кожна з цих систем, вбираючи в себе кращі риси протилежної системи, об'єктивно вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.

На жаль, цей процес був перерваний подіями кінця 80-х - початку 90-х pp. Результатом їх був розпад світової соціалістичної системи господарства. Двополюсна світова модель макроекономіч-ної рівноваги "Схід - Захід" практично перестала існувати.

Розпочався 4-й, сучасний етап формування світової системи й знову на базі капіталістичної. Див. схему 1

Схема 1

Етапи формування світового господарства

Структура сучасного  світового господарства.

Закономірності  функціонування світового господарства

Об'єктивність виникнення світового господарства означає, що його функціонування охоплює не випадкові відносини економічного характеру, що складаються між окремими країнами, а є закономірним процесом, в основі якого лежать вимоги певних об'єктивних економічних законів.

 Світове господарство формується як сукупність національних господарств, тому цілком очевидно, що закони, регулюючі національні економіки, повинні розповсюджувати, свій вплив і на світовий господарський рівень, набуваючи, звичайно, певної специфіки.

Основним середовищем, в якому відбувається формування світового господарства, є ринкове середовище. А це означає , що практично всі відносини функціонування світової економіки, особливо на сучасному етапі, коли вона знову набуває форми всесвітнього капіталізму, опосередковуються через мінові відносини, основним регулятором яких виступає закон вартості.

Закон вартості на світовому ринку проявляється через інтернаціональну вартість і світові ціни.

 Інтернаціональна вартість виступає як прояв суспільно-необхідного робочого часу в міжнародному масштабі. Національний же суспільно-необхідний робочий час виступає як індивідуальний робочий час. Тобто, інтернаціональна вартість формується як середньосвітова величина, в результаті конкуренції між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин.

Проте у формуванні інтернаціональної  вартості беруть участь не всі товари, що виробляються в різних країнах, а лише ті, що експортуються на світовий ринок. Тому ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від питомої ваги окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку. А оскільки більша частина продукції, що реалізується на світовому ринку, виробляється в розвинутих .країнах в умовах більш високого рівня продуктивності праці, ніж у країнах з малоефективною економікою, постільки інтернаціональна вартість більшості видів товарів визначається рівнем національної вартості, яка складається в розвинутих країнах. А це означає, що в менш розвинутих країнах трудові затрати на виробництво одиниці продукції виявляються вищими інтернаціональних (суспільно-необхідних) і при обміні товарами на світовому ринку вони не отримують еквівалента. Отже, більш високий доход від експорту товарів отримують країни високорозвинуті.

Нееквівалентний обмін  на світовому ринку здійснюється також у результаті монополізації його гігантськими ТНК, що веде до значного відхилення цін від інтернаціональної вартості. Причому монопольний прибуток реалізується як через монопольне високі, так і через монопольне низькі ціни, якими маніпулюють монополістичні об'єднання розвинутих країн у торгівлі з менш розвинутими країнами. Зокрема, ціни на товари, що реалізуються монополістами, суттєво піднімаються вгору від інтернаціональної вартості, а ціни на товари, які вони купують, опускаються донизу. Завдяки цьому відбувається "перекачування" значної частини національного багатства, створеного в країнах з малоефективною економікою, в країни з економікою високорозвинутою, що й надалі передбачає збільшення розриву в рівнях їх економічного розвитку.

Процес формування інтернаціональної  вартості не є однозначним. Існує багато факторів, що стоять на його перешкоді. Це зовнішньоторговельні й валютні обмеження, коливання курсів валют, політичні неузгодження та ін. Дія їх позначається на рівні світових цін, що дало підставу деяким економістам заперечувати дію закону вартості на світовому ринку як основного регулятора цін. Проте короткочасні коливання цін, що відбуваються під впливом названих факторів, мають випадковий характер, не відображають довгострокових тенденцій, в яких саме й виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора ринкових відносин взагалі, в тому числі й на світовому ринку.

Аналогічно закону вартості з певною специфікою проявляються, як регулятори тих чи інших сфер функціонування світового господарства, й інші економічні закони: попиту і пропозиції, відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, зростаючих потреб, економії часу тощо.

 Разом з тим для світового господарства, як єдиної цілісної системи, властиві й свої специфічні закономірності.Насамперед, -це тенденція до інтернаціоналізації господарського життя, яка протистоїть іншій тенденції - до національного відокремлення. З розвитком світового господарства перша тенденція бере верх над другою: неухильно зростає зовнішньоторговельний оборот усіх країн, збільшуються масштаби міжнародного руху капіталу, швидко зростають обсяги виробництва на закордонних філіях ТНК, все більше переплітається міжнародна діяльність великих банків і т.д.

Важливішою закономірністю сучасного світового господарства є нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі. Так, сучасне світове господарство охоплює близько 200 країн, які чітко поділяються на дві історичні спільноти, - "високорозвинутий центр" і "периферія, що розвивається". До першої входить 20-25 країн, які займають провідні позиції в економіці світу, з розвинутими господарською й соціальними функціями держави. Ці країни відрізняються високим рівнем продуктивних сил, інтенсивним типом розвитку економіки, єдиним відтворювальним процесом у рамках національних господарств. Тут зосереджена переважна частина економічного й науково-технічного потенціалу світу - 3/4 сукупного ВВП і більше 9/10 усіх наукових видатків. У цих же країнах розташовані головні фінансові центри, основні вузли комунікацій.

Інша, значно більша соціальна  спільність, охоплює більш як 170 країн, що розвиваються, в яких проживає 4/5 населення планети, її головна особливість - різноманітність соціальних укладів, а також перехідних форм суспільних відносин. У багатьох країнах цієї спільноти процес формування національних господарств ще не завершений, в них переважає екстенсивний, а в деяких і детенсивний тип господарювання. Країни цієї групи значно відстають за рівнем економічного розвитку від країн першої групи. Так, у 1985р. ВВП на душу населення в "розвинутому центрі" складав 10580 дол., а в країнах "периферії" - лише 970 дол.68. Розрив цей продовжує зростати, що особливо проявляється в споживанні ресурсів планети. 'Близько 85% усіх сировинних і енергетичних ресурсів споживають країни, в яких проживає "золотий мільярд" населення, і лише 15% споживає все інше населення планети, яке проживає в країнах з малорозвинутою економікою. Зрозуміло, що така ситуація є реальною базою для визрівання й загострення глобальних соціальних конфліктів.

Закономірністю світового  господарства є також безперервна конкурентна боротьба за ринки збуту, сфери прикладання капіталу, джерела сировини й дешевої робочої сили. Ця боротьба в сучасних умовах ведеться не стільки між окремими державами, скільки між великими фінансово-промисловими угрупування-ми й особливо між гігантськими ТНК, які реально на сьогоднішній день поділяють між собою світ на сфери впливу.

2. Суть та форми міжнародного руху капіталу (МРК)

     В межах світової економічної системи  між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність,     пов’язана з вивозом капіталу.      

Капітал є одним із факторів виробництва  – ресурсом, який необхідно затратити  для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений  запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і  нематеріальних благ та послуг.  
Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).     

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення  за кордон певної вартості у товарній чи грошовій формі з метою отримання  прибутку чи  підприємницької  вигоди .     

Етапи виникнення і розвитку процесу міжнародного руху капіталу:     

I – етап  зародження  вивозу  капіталу (з кінця XVII – початку  XVIII ст.  до  кінця XIX ст.). Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також винятково однобічний (з метрополій у колонії).     

II – етап вивозу капіталу (з кінця  XIX – початку XX ст.  до середини XX ст.). В міру твердження у світовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозу капіталу став здійснюватися як між промислово розвитими країнами, так і між промислово розвитими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим, повторюваним і характерним явищем.       

III – етап міжнародної міграції  капіталу ( із середини 50-60-х років  XXст. по дійсний час). Вивіз капіталу  здійснюють не тільки промислово  розвинені країни, але і багато  країн, що розвиваються  та  постсоціалістичні  країни. Країни  одночасно стають і експортерами  й імпортерами капіталу. Експорт  капіталів викликає значні по  обсягах зворотні рухи капіталів  у вигляді відсотків на кредити,  підприємницького прибутку, дивідендів  по акціях.      

Передумови,  що  обумовлюють міжнародний рух капіталу:

Інтернаціоналізація  господарського  життя.

Поява можливості більш вигідного  оподаткування капіталу за кордоном.

Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов  його  ефективного  використання.

Прагнення власників капіталу застосувати  його там, де існують низькі ціни на сировину; на матеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати  і  т.д.

Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщається капітал.

Можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною  сировиною.

Прагнення забезпечити схоронність  і чистоту навколишнього середовища  в  країнах-експортерах  капіталу.

Існування різних шляхів і форм міжнародного руху капіталу  і його більш ефективного застосування  за  кордоном [16, c.58].      

Основною  причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні  внутрішнього ринку такою кількістю  капіталу, коли його застосування на національному  поприщі не приносить прибутку, або  веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає  за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також  процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних  економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед  інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні  обмеження, захистити свій капітал  від інфляції, непередбачуваності економічної  і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити  задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.       

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних  ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне  виробництво, підвищити його науково-технічний  і технологічний рівень, здійснити  структурну перебудову в напрямі  експортоорієнтованих та високотехнологічних  галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.     

Особливо  гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження  власного капіталу недостатні [15, c.42].      

Класифікація  форм  міжнародного  руху  капіталу  відбиває  різні сторони цього  процесу.  Капітал вивозиться,  ввозиться і функціонує за кордоном  у наступних формах:     

1) За джерелами походження капіталу на світовому ринку виділяють офіційний  та  приватний  капітал.     

Офіційний (державний) капітал – це кошти  з державного бюджету, що переміщуються  за кордон, або ті, що приймаються  в країну за рішенням уряду, чи міжурядових  організацій. До офіційного капіталу відносять  всі державні позики, гранти, міждержавна  допомога на основі міжурядових угод. До офіційного капіталу відноситься  і капітал міжнародних організацій: МВФ, СБ, ООН тощо. Джерелами офіційного капіталу є кошти державного бюджету.      

Приватний капітал – це кошти приватних  фірм, банків, недержавних організацій  та установ, що переміщуються за кордон, або приймаються з-за кордону  за рішенням керівних органів підприємств. До цієї категорії капіталу відносять: інвестиції за кордон приватними фірмами, надання торгових кредитів та міжбанківське  кредитування. Джерелом приватного капіталу є власні чи запозичені кошти приватних  фірм.     

2) За  характером  використання  капітал  поділяється  на  підприємницький, позичковий  капітал  та  міжнародну економічну  допомогу.      

Підприємницький  капітал – це кошти, що прямо чи опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. До підприємницького  капіталу  найчастіше  можна  віднести  приватний капітал.

 Позичковий  капітал – це кошти, що позичаються з метою отримання відсотків.     

Міжнародна  економічна  допомога –  це надання  капіталу в грошовій чи   товарній формі суб'єктами однієї країни у  власність суб’єктам іншої країни  на  умовах  безоплатності, неповернення  тобто  безвідшкодності.      

Міжнародна  економічна допомога має свої форми:

фінансова допомога – це надання  коштів у вигляді безоплатного кредиту  чи безвідшкодного фінансування суб’єктами одних країн суб’єктам інших країн для здійснення певних соціально-економічних та технічних проектів.

матеріальна допомога – це безплатна  передача суб’єктами одних країн  суб’єктам інших товарів і  послуг виробничого та побутового призначення.      

3) За строком вкладення капітал буває коротко-, середньо- та довгостроковий.      

Короткостроковий  капітал – це кошти, вкладені на термін до 1 року.  В  основному  це  –  позичковий  капітал.      

Середньостроковий  капітал – це кошти, вкладені на термін від 1 до 7 років.     

Довгостроковий  капітал – це  кошти,  вкладені  на  термін  понад    7  років.     

Середньостроковий та довгостроковий – це в основному  підприємницький   капітал.      

4) За  метою  вкладення  капітал  буває  у  вигляді  прямих  та портфельних  інвестицій.      

Прямі закордонні інвестиції – це кладення капіталу з метою придбання довгострокового  економічного інтересу в країні-імпортері  капіталу. Цей довгостроковий інтерес  забезпечує контроль над об’єктом розміщення капіталу. До прямих закордонних  інвестицій відноситься в основному  приватний  капітал.      

Портфельні  інвестиції – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають  інвестору право реального контролю над об’єктом розміщення  капіталу.      

Підприємницький капітал  включає  прямі  і портфельні інвестиції. Характерна риса прямих інвестицій,  по  визначенню МВФ, особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування, вкладенні засобів і управлінському контролі над об'єктом, у якому інвестований його капітал. Портфельні інвестиції такого контролю не дають,  вони здійснюються інвестиційними  або  іншими фінансовими посередниками,  що розміщають засобу інвестора в найбільш ефективні на їхній погляд об'єкти інвестування,  беруть участь  у  керуванні  ними,  а отримані доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів.  Портфельні інвестиції звичайно являють собою пакети акцій,  на які приходиться менш 10-20% власного капіталу фірми,  а також облігації й інших  цінних  паперів.      

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання  почали перевищувати темпи зростання  міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються  країни Південно-Східної Азії, Центральної  і Східної Європи.       

Змінюються  напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався  переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться  на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних  інвестицій вважалися США, то тепер  – країни Європейського Союзу, Японія.      

Зазнають  змін і форми руху капіталу: переважає  вивіз портфельних інвестицій, зростає  роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює  інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).     

Міжнародний кредит — позички в  грошовій або товарній формі, що надаються  кредиторами однієї сторони позичальникові іншої сторони на визначених умовах.     

Пільговий міжнародний кредит —  міжнародний кредит, що надається  на  пільгових умовах: на тривалий термін; по занижених ставках у відсотках; по безпроцентному кредиті.      

Дарунок — це субсидування суб'єкта світового господарства без попередніх умов з метою досягнення довгострокових економічних і політичних  інтересів.     

Що  стосується цілей вивозу капіталу, то їх можна звести до таких чотирьох  груп:      

- прагнення контролювати діяльність  підприємств, частину місцевого  ринку;     

- отримання  підприємницького  прибутку;      

- отримання  процентів  за  позичковий  капітал;      

- прагнення на довгий період  забезпечити задоволення своїх  економічних,  політичних  та  інших  інтересів  на  території   тієї  чи  іншої країни .      

Факти з економічної історії свідчать, що використання іноземного капіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного  господарства  до  світогосподарської  взаємодії.     

В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують  борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному  масштабі і приносити його учасникам  прибутки, що перевищують втрати інших  учасників.     

Таким  чином, свобода  руху  капіталу  в  світі  приводить  до збільшення  світового  та  національного  продукту. Але  міжнародні капітальні  потоки  розподіляються  в  світі  нерівномірно. Причина  цього –  різний   рейтинг   інвестиційної   привабливості   країн. 

3     Основні показники та закономірності міжнародної міграції робочої сили (ММРС).

   Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної і Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії

Перший етап міжнародної міграції - безпосередньо пов'язаний з промисловою революцією, яка відбувалась у Європі в останній третині XVIII — середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводжувалося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення "відносного перенаселення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

Формування світового  ринку праці сприяло:

• економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у  трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили;

• колонізації малозаселених  районів землі і втягуванню в  систему світового господарства нових країн.

 Другий етап міжнародного переміщення трудових ресурсів - охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.

В цей період значно зростають  масштаби нагромадження капіталу, характерною  рисою якого виступає посилення  нерівномірності цього процесу  в рамках світового господарства.

Високий рівень концентрації виробництва  і капіталу в передових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила.

Третій етап розвитку міжнародної міграції - охоплює період між двома світовими війнами.

Особливість цього етапу - скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта – США.

Це було зумовлено такими причинами:

1) наслідками світової економічної  кризи 1929 - 1933 рр., що проявились  у зростанні безробіття в розвинутих  країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів;