Основні розділи класичної риторики. Основні поняття класичної риторики

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ,МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ КОЛЕДЖ

ЗАПОРІЗЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО  ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ «РИТОРИКА»

На тему: «ОСНОВНІ РОЗДІЛИ КЛАСИЧНОЇ  РИТОРИКИ.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ»

Спеціальність: «Організація туристичного обслуговування»

Виконала: студентка Васіна Олександра Миколаївна

                                                         Запоріжжя

2012

Зміст        

Зміст………………………………………………………………………………..2

Вступ……………………………………………………………………………….3

1.Основоположні розділи  класичної риторики……………………………….4-5

2.Основні поняття класичної  риторики……………………………………….6-9

Висновки…………………………………………………………………………10

Література………………………………………………………………………..11

             Вступ

Риторика(гр. rhetorike — оpатоpське мистецтво) наука пpо кpасномовство. В основі цього слова лежить форма грецького дієслова reo, що означала “говорить цілісно, доречно, гарно”. Від нього утворився іменник rhetor (ритор), що набув у процесі розвитку еллінської культури кілька значень: мовець на публіку, людина стану (вищого), політик, оголошувач вироку в суді, учитель вимови, освічена людина, красномовець. Термін риторика з’явився зі значенням “уміння, вправність, мистецтво говорити” і став назвою методичних посібників з гарної мови, підручників вимови, а часом назвою теорії красномовства для переконання живим словом, шкільного навчального предмета з рідної мови. Передумовами виникненння риторики були суворе право і вільна думка. Проте, з’явившись, риторика стала в обороні краси слова. Латинський термін oratoria означав мистецтво красномовства і часто вживався як синонім практичної риторики. Від нього виник термін “ораторство”, який означає те ж саме поняття.

               1.Основоположні розділи класичної риторики

   Рито́рика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

   До основоположних розділів класичної риторики відносять такі, як: інвенція, диспозиція, елокуція, елоквенція, меморія, акція.

  Інвенція (лат. inventio − винахід, вигадка) − це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями, якими володіють інші учасники і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у промові. Основне в інвенції − вдало, доречно вибраний предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

   Диспозиція  (лат. dispositio, від dispono − розташовую, розміщую) − це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, − запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

 Елокуція (лат. eloguor − висловлююсь, викладаю) − третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури).

    Розробки першого  і другого етапів − інвенції  і диспозиції − в елокуції  набувають мовного фігурального вираження і в результаті − додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі − елокуції − зміст промови входить у зону паралогіки, яка допускає використання слів і виразів у переносному (фігуральному) значенні.

   Такі порушення,  зміщення логіки (паралогіка) створюють  нові смисли і часом викликають  ефекти неймовірної сили. Це зона  використання мовних засобів,  що здатні трансформувати основні значення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

   Елоквенція  − підрозділ елокуції − найбільшого розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді її просто називають красномовністю. В класичній давньогрецькій риториці, римській, традиційній ренесансній, просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами й фігурами закріплювалася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX−XX ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

   Нині утверджується  погляд на тропи і фігури  як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого  мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

   Меморія (лат. memoria − пам’ять, згадка) − це наступний розділ риторики, призначення якого − допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка − система „секретів”, прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам’яті, уміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

   Акція (лат. actio − дія, дозвіл) − п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння „на ходу” коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

   Оратор має  зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, умінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення  промови настає етап релаксації (від. лат. relaxatio − зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов’язково використає цей стан, щоб „по свіжих слідах” ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.

2.Основні поняття класичної риторики

Найпростіше визначення класичної  риторики — мистецтво переконувати — реалізується через такі основні  загальні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

 Логос-у давньогрецькій мові слово Logos означало такі дві групи понять:

 а) слово, мова, мовлення і  б) поняття, думка, розум, а  точніше — єдність цих понять  обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних  слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб 'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

 Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Засновник риторичної науки Арістотель бачив Логос, тобто риторику як науку, що має два основні засоби переконувати: І) силогізм (висновок від загального до часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура міркування і висновку не повністю показана, а маємо ніби вже готовий висновок) — троп. Ентимема — це троп, а троп з погляду логіки — це скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі "Диспозиція", де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з ним, всі види силогізмів, типи аргументацій. Другий спосіб (коротке, ніби стиснуте міркування) розвинувся у розділі "Елокуція" в підрозділ елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і фігури думки).

 У сучасній риториці логічність  є однією з основних ознак  промови і тексту. Вона реалізується  через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення. У розділі "Елокуція" описуються мовні засоби, якими досягається логічність комунікації (система службових слів, які виражають логічні відношення; порядок слів і синтаксичних структур; лексеми з семантикою відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм).

 Етос-у давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

 Як одна з основних  категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що "істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності", тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в цьому допомагає їм його промова.

 Антична риторика  широко послуговувалася поняттям  етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

 Розвиваючи засади  античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

 Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. pathos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.

 Пафос є категорією  естетики. У "Лекціях з естетики" Г. Гегель так визначив поняття  пафосу, посилаючись на античне  розуміння його: "Ми можемо  за прикладом античних авторів  позначити словом Pavos ті всезагальні  сили, які виступають не тільки  самі собою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах...

...Пафос утворює справжній  осередок, справжнє царство мистецтва;  його втілення є головним як  у творі мистецтва, так і  в сприйнятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він визнає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могутньою силою людського існування".

 Пафос є фактом  життя. Певні справи, погляди,  ідеї можуть настільки оволодівати  особистістю людини, що стають  пристрастю (пафосом) її життя,  творчості чи суспільної або  виробничої діяльності. І безперечно, все це виявляється у пафосі  мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. У промовця пафос може виникати під враженням його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від своєї риторики — "як добре я говорю". Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, — для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

 Ці три основоположні  категорії класичної риторики  можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

 В античній риториці  категорія етосу розумілася досить широко. Вона охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність, краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Утверджувалися всі позитивні якості, осуджувалися негативні. Проте кожний вид промов (а Арістотель вважав, що є й три види риторик) — судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних)—мав свій етос. В основі етосу судових промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а одержати може й несправедливість, дорадник радить або вдає, що радить, на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить, керується прекрасним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на похвалу.

 Про характер етосу  церковної риторики — гомілетики  — можна судити з уривка  проповіді одного з перших  християнських ораторів — проповідника  Василя Великого: ".. .будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй...".

 У давньоукраїнській  риториці невідомого автора "Сказання  про сім вільних мудрощів" риторика  подається через персоніфікований  образ мудрості і чесності: ".

..я — мудрість солодкомовного  говоріння, я — солодощі чудового  й стрункого сказання, я — доброта  не зменшуваного багатства, я—скарб  неокраденої корисності, я — велемовність, яка не обтяжує слух, я —  від людей ворогування темне  віджену і замість нього світлу любов у них вселю. Я гнів відганяю і сварку відкидаю, благостиню уводжу й посаду складаю, я нещирі слова відсікаю й неправду викриваю, лестощі відкидаю, а чесноту стверджую. Я — світла слава й розумна сила".

 Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім 'я; У магазині; У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

 Індивідуально-оригінальним  у мовленні є якраз те, що  перебуває поза топіками, або  топіки мають якесь незвичне  вираження. Однак треба пам'ятати,  що існує певна пропорційність  між топосом і оригінальністю  у промові, і наявність топосів  підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.

 У повсякденному  житті ми спілкуємося у межах  топосів різних моделей: театр,  гості, хвороба, робота, навчання  дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання:  як запитати? що відповісти? Тут  діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).

 У риториці використовуються  вирази детальний топос (широкий  набір правил і формул мовної  поведінки), техніка топосу (вміння  швидко пристосуватися до мовного  спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).

 Людина, яка не орієнтується  в топосі, ставить зайві, недоречні  або некоректні запитання.

Висновки

Кожен повинен уміти “красно” говорити, будь-яке питання за будь-яких обставин викласти струнко, логічно, пам’ятливо, переконливо й у гідному виконанні. Для цього треба знати багато — історію і філософію, закони і цивільне право, літературу, мистецтво. І вміти треба багато — встигати стежити за рухами тіла, і за виразом обличчя, і за жестами, і за звуками та відтінками голосу…

І пам’ять треба мати чудову — скарбницю знань. Ловлю  себе на тому, що погоджуюся з усіма  думками Цицерона — мудрий був  чоловік. Чи не так? Кажуть, що кожен  із нас в душі трохи поет. А  як казав мудрець, “…між поетом і оратором багато спільного: безліч способів прикрашання промови у них схожі й однаково доступні. Правда, поет більш скупий у ритмі й більш вільний у вживанні слів”.

Література

1. Абрамович С. Риторика та гомілетіка. - Чернівці, 1995. Аверинцев С. З Риторика і витоки європейської літературної традиції. - М., 1996. Александров Д. Н. Риторика. - М., 1999. Андрєєв В. І. Ділова риторика. - М., 1995. 

2. Андрєєв В. І. Ділова риторика: Практический курс ділового спілкування і ораторської майстерності. -М., 1995. Аннушкін В. І. Перша російська «Риторика». - М., 1989. Античні риторики. - М., 1978.

3. Античні теорії мови та стилю: Антологія текстів. - Л., 1996.

4. Апресян Г. 3. Ораторське мистецтво. - М., 1978.

5. Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. - К., 1967.

6. Бацевич Ф. Основи  комунікатівної девіатології. -Л., 2000.

7. Безменова І. А.  Нариси з теорії та історії  риторики. - М., 1991.

8. Бєлова А. Д. Лінгвістичні  аспекти аргументації. - К., 1997.

9. Буда В. А. Лінгвостілістіка сучасного історічного роману про добу козацтва. - К., 1998. Ваганова Д. X. Риторика в інтелектуальних іграх та тренінгах. - М., 1999.

10. Введенська Л. А., Павлова Л. Г. Культура та  мистецтво мови: Сучасна

11. риторика. - Ростов н  / Д., 1995. Віндельбанд В. Платон. - К., 1993. Волков А. А. Основи російської риторики. - М., 1996. Вомперскій В. П. Росіяни риторики XVII-XVIII ст. - М, 1988. Гурвич С. С, Погорілко В. Ф "Герман М. А. Основи риторики. - К., 1988. Демосфен. Речі. - М., 1994.12. Державін В. вчен антічної риторики про фігурі сенсу. - Мюнхен,