Особа в політичній системі українського суспільства

         МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ НА НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦИОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ         імені Володимира Даля

            Інститут юриспруденції та міжнародного права

                               Кафедра правознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

      з дисципліни «Теорія держави і права

Тема №15: «Особа в політичній системі українського суспільства»

                     Студента ЮІз-131,1 курсу

                     Шиліна Максима Володимировича

                            Викладач к.ю.н., доцент Кузнєцов О. О.

                                         Луганськ

                                     2013р.

План

Вступ

1. Співвідношення понять: людина, особа, громадянин.
2. Поняття політичної системи: особовий підхід.
3. Політико-правове становище особи.
4. Взаємовідношення особи з суб’єктами політичної системи

Висновки

Вступ

Сучасний етап розвитку політичної системи українського суспільства  має свою стрімку динаміку. Це пов’язано з нестабільним політичним станом в країні, та як результат – нестабільною і недосконалою законодавчою базою.

Тенденцію до змін можна  легко простежити, якщо проаналізувати хоча б трансформацію типу державного устрою в Україні. Спочатку це була президентсько-парламентська республіка, потім в 2005 році вона стала парламентсько-призедентською, а в 2010 Конституційний суд України визнав неконституційним попередній закон та повернув форму устрою країни до первинного стану.

Центральною фігурою в системі політичного устрою українського суспільства є особа. Від того, який правовий статус вона має, залежить розвиток суспільно-політичного життя та формування громадянського суспільства. Завдяки можливості реалізовувати конституційні права особа (громадянин) впливає на розвиток самоврядування,  що в кінцевому рахунку забезпечує задоволення потреб як самої особи, так і держави та зміцнює її. Але, на жаль, при недосконалості правової бази, на сьогоднішній день, правоздатність зовсім не гарантує реалізації прав. 

Тому важливо чітко  знати та розуміти в рамках якого  правового поля знаходиться та чи інша особа, щоб контролювати діяльність бізнес-сектору та держапарату, дотримуватися принципів демократії, самоврядування і повновладдя!   

1. Співвідношення понять: людина, особа, громадянин

Такі терміни як людина, особа, індивід, громадянин вживаються в юридичній науці та законодавчих і підзаконних актах, нормативно-правових договорах та інших джерелах. Якщо детально не розбиратися, то можна подумати, що вони позначають одне й те саме, але це тільки на перший погляд!

Треба зазначити, що характер взаємодії держави та особи є  дуже важливим показником стану суспільства. Щоб зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину потрібно глибоко вивчати багатоманітні відносини людини і держави. 

Дослідження проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак і взаємодії  категорій «людина», «особа», «громадянин». Саме вони характеризують належність людини як біологічного суб'єкта до суспільства  та держави і визначають особливості  її статусу.

Проблема людини є актуальною у багатьох суспільних науках. У  філософії, соціології, психології, юриспруденції  поняття людини характеризується певними  особливостями, що відображають своєрідність предмета та завдань науки. У сфері  правознавства важливою є характеристика особи з точки зору її правоздатності, дієздатності та спроможності нести  юридичну відповідальність.

Людина є біосоціальною  істотою. Як біологічна істота вона є  продуктом біологічної еволюції живих організмів. Біологічні (природні) властивості людини, що характеризують внутрішній - нервово-психічний механізм її організації, є універсальними. Виходячи з цього, людина сприймається, перш за все, як жива істота природи.

Людина — це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

— розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації різних інтересів;

— наявність мови як засобу спілкування  та узгодження діяльності людини;

— необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

— чіткий розподіл праці у людському  середовищі, що надає можливість досягти  високого ступеня організованості  відносин.

Як вже було зазначено вище, людина це істота не тільки біологічна, а ще й соціальна. Такі її специфічні ознаки, як мова, мислення, можливість створювати знаряддя праці могли сформуватися та розвинутись лише у суспільстві.

Ця категорія характеризує перший етап розвитку суспільства — його становлення як соціальної системи, для якої характерна наявність біологічних  суб'єктів з повною відсутністю  соціальних зв'язків між ними.

Еволюція та поетапний розвиток суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму  категорію «особа». Дана категорія  визначається щодо певного етапу  розвитку людського суспільства. Отже, особа має можливість сформуватись на такому етапі розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа — людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.

Саме на соціальний характер категорії  «особа» вказують її наступні риси:

1. Розумність, тобто здатність мислити  та приймати осмислені, а не  інстинктивні рішення. Ця ознака  зумовлює можливість упорядкування  процесу спілкування суб'єктів.

2. Свобода, тобто можливість  вибору із встановлених суспільством  варіантів поведінки саме того, який найповніше відповідає інтересам  особи та не порушує прав  інших суб'єктів, що і забезпечує  можливість усвідомленого ставлення  суб'єкта до власної поведінки.

3. Індивідуальність, що виявляється  у наявності специфічних рис,  які виокремлюють особу з маси  собі подібних. Саме це надає  можливість реально визначити  соціальний стан, професію, вік, місце  особи в суспільстві.

4. Відповідальність, що характеризується  як можливість передбачати результати  своїх дій, керувати ними та  самостійно нести відповідальність  у разі невиконання обов'язків  чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвідношення  власної поведінки з інтересами  суспільства та її самооцінку  відповідно до існуючих стандартів.

Особа формується під впливом двох факторів: 1) індивідуальних вроджених  властивостей; 2) соціального середовища, що впливає на людину.

Нерозумно сперечатися, що суспільні  відносини є одним із головних факторів впливу на особу. В той же час, щоб належати до категорії «особи» потрібно відповідати декільком критеріям. По перше, особа потрібна мати волю. Вона виступає як компонент структури особи, характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. По друге це свідомість, яка є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, керувати своїми вчинками. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості вести мову про наявність особи. Та остання складова це можливість діяльності. Вона пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату. 

На сьогоднішній день, поняттю особистості надається два діаметрально-протилежних значення. У відповідності з першим варіантом особою вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти й індивідуальність. Інше (що більш сприйнятливе значення) визначає особою будь-яку людину, котра є суб'єктом суспільних відносин.

Як вже було сказано, категорії «людина» та «особа» є продуктами еволюції. З появою держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка належить до  постійного населення певної  держави.

2. Це особа, що користується  правами, наданими державою, та  виконує обов'язки, покладені на  неї.

3. Це особа, котра користується  захистом з боку держави, як  правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо  закріплену відповідальність у  разі порушення чи невиконання  певних рішень, а також у випадку  порушення суб'єктивних прав інших  осіб або невиконання власних  юридичних обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави  визначається у процесі характеристики ознак держави:

— державна публічна влада є офіційним  представником суспільства. Саме тому відносини громадянин—держава мають державно-політичний характер;

— держава є територіальним устроєм  суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів  — правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина  та держави;

— держава за допомогою права  узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів  і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави [1].

Таким чином, у соціальному аспекті  терміни "особа", "людина", "громадянин" позначають членів суспільства. У політичному аспекті, відповідно до конституції України, особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, а також біженець або примусовий переселенець. Тобто відповідні етапи становлення, розвитку, функціонування та вдосконалення суспільства і держави є поетапною еволюцією і категорій «людина», «особа», «громадянин». Але цивілізована людина має поєднувати у собі одразу якості, як соціальної, так і правової людини.

2. Поняття політичної системи: особовий підхід

 Саме поняття «політичної системи» було введено зовсім нещодавно, а саме в 50-х роках ХХ століття американським політологом Д.Істоном, який створив теорію політичної системи. Це поняття було покликане відобразити два моменти: цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, має рацію тощо); характер зв'язків політики із зовнішнім середовищем (економічною, соціальною, культурною сферами, іншими державами).

Поняття «політична система» з’явилося зовсім не випадково, а  з конкретної вимоги часу, щоб було легше виявляти чинники, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривати механізми узгодження інтересів різних груп. Поняття «політична система» є дуже широким!

Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.

В політичну систему включаються  не тільки політичні інститути, безпосередньо  ті що беруть активну участь в політиці (держава, партії, лідери), але і економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення і опосередковано впливаючи на політичний процес. Призначення всіх вказаних політичних і суспільних інститутів ( в їх політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т.д.) і спонукати населення до ухвалення цього розподілу як обов'язкове для всіх.

В західній політології виділяють  декілька основних підходів при характеристиці політичної системи суспільства:

• інституційний підхід - визначає політичну систему через державні, інституалізовані політичні організації, систему їх зв'язків і взаємодій;
• системний підхід - політична система визначається не тільки через структуру і функції державних інститутів, але і через правові норми, політичні ролі, реалізовані в політичній поведінці.

Як вже наголошувалося, політична  система складається з підсистем, які взаємозв'язані один з одним  і забезпечують функціонування політичної влади. Різні дослідники називають  різну кількість таких підсистем. Проте за функціональною ознакою  можна виділити певні підсистеми.

• Інституційна - держава, партії, групи тиску, ЗМІ, церква і т.д.
• Нормативна - політичні, правові, моральні норми; звичаї, традиції, символи.
• Комунікативна - форми взаємодії влади, суспільства і індивіда (прес-конференції, зустрічі з населенням, виступи по телебаченню тощо).
• Культурна - система цінностей, релігія, ментальність (сукупність стійких уявлень про суспільство, характер і спосіб мислення).
• Функціональна - засоби і способи реалізації влади ( авторитет, згода, примушення, насильство тощо).

Одним із головних елементів політичної системи є інституційна підсистема, в якій найважливішим інструментом в реалізації задекларованих прав виступає держава. Максимально концентруючи в своїх руках владу і ресурси, вона розподіляє цінності і спонукає населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Особливе значення мають церква і засоби масової інформації, що володіють здатністю істотно впливати на процес формування громадської думки.

Нормативна підсистема включає правові, політичні, моральні норми і цінності, традиції, звичаї. Через них політична система надає регулятивну дію на діяльність інститутів та впливає на поведінку громадян. 
Комунікативна підсистема включає всі форми політичної взаємодії як усередині системи (наприклад, між інститутами держави і політичними партіями), так і з політичними системами інших держав.

Культурна підсистема є сукупністю субкультур, конфесійною (релігійну) системою, визначаючих пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність.

Функціональна підсистема - це методи політичної діяльності, способи здійснення влади. Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого направлена на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві.

Функції політичної системи. Функції політичної системи багатоманітні, що викликане складністю політичного життя. Виділимо наступні з них:

• визначення мети і задач суспільства;
• вироблення програм його життєдіяльності відповідно до інтересів правлячих груп суспільства;
• мобілізація ресурсів суспільства відповідно до даних інтересів;
• контроль над розподілом цінностей;
• інтеграція суспільства навкруги загальної соціально-політичної мети і цінностей [2].

Альтернативним до основних підходів в типології держави є особовий підхід.

Особовий підхід допомагає охарактеризувати політичну систему за допомогою детального розгляду особи, яка проживає під досліджуваним нами режимом. Передбачається, що основними критеріями типізації держав та їх правових систем могли б стати ступінь економічної, соціальної , політичної та духовної свободи особистості, що відбивається в ідеї людської гідності. Такий підхід вбирає в себе не тільки об'єктивні критерії - соціально- класову сутність, зміст і соціальне призначення держави і права , характер виробничих відносин і відповідного їм рівня розвитку продуктивних сил суспільства, принципи організації та функціонування державно- організованого суспільства і т. п., але і суб'єктивний критерій - рівень людського в суспільстві.

Сутність особового підходу складається в тому, що історичний досвід і історичний час не дані людині як щось зовнішнє, не дані у відриві від його внутрішнього життя - у відриві від його особистості. Об'єктивні процеси історії значною мірою опосередковані людською особистістю, бо проходять через його внутрішній світ, внутрішній досвід, внутрішні конфлікти. У цьому сенсі історія персоналістична.

За часів, коли ще було недержавно-організоване суспільство активно йшов процес становлення особистості людини. Вона не відокремлює себе від природно виниклої колективності - суспільства. Вся подальша історія товариств - це історія боротьби класів за свободу. У експлуататорському рабовласницькому суспільстві більшість виявляється позбавленим свободи, причому останньої правляча меншість володіє також в нерівній ступеня - залежно від обсягу приватної власності. У феодальному суспільстві для експлуатованих селян допускається особиста свобода, з'являються перші ознаки людської гідності, обумовлені наявністю часткової власності на результати своєї праці. В цих людей які-небудь політичні права відсутні, але з'являються цивільні права в рамках станів суспільства.

Що стосується буржуазного  суспільства, то воно з’являється на основі ідей «свободи», « рівності», «братства», у боротьбі проти феодальних привілеїв. Проголошується рівність політичних, громадянських прав, декларується соціальну рівність . Економічна свобода особистості обумовлена ​​наявністю і обсягом приватної власності - результату як трудової діяльності, так і експлуатації людини людиною, присвоєнням результатів чужої праці. Вплив країн соціалістичного типу призвело до зміни політики буржуазної держави. З його допомогою були проведені заходи з перерозподілу доходів, впроваджені численні засоби соціальної захищеності людини. Все більшого значення набувають ідеї прав людини, плюралізм, демократія, поділ влади і т. п.

 Завдяки особовому  підходу можна можливо прослідкувати  неправдивість понять у соціалістичному  суспільстві. Воно знищує економічну основу експлуатації - приватну власність на знаряддя і засоби виробництва, робить їх загальними для всіх, проголошує політичну свободу, соціальна та культурна рівність. Свобода кожного є умова розвитку всіх - це мало б стати головним стрижнем розвитку суспільства. Однак практика соціалістичного будівництва виявилася зовсім іншою: політичні права і свободи були сполучені з політичними репресіями, проголошення економічних прав і свобод сопрягалось з узурпацією власності в руках партійно -державного апарату, проголошувалася федеративна форма державного устрою , а на ділі держава по суті залишалося унітарною і т. п. [3].

Незважаючи на різноманітність  можливих підходів до аналізу політичних систем, потрібно постійно шукати нові способи для того, щоб більш  глибоко та всесторонньо розуміти процеси  в цій самій системі, необхідно  не обмежуватися навіть на самих перевірених і виправданих часом підходах та ідеях, а йти далі, відкриваючи і закріплюючи нові критерії та підходи в типології держави. Приклад з особовим підходом є якраз показовим в плані користі для суспільства.

3. Політико-правове становище особи

Як ми вже зазначали, такі терміни як «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. Тому постає необхідність якось конкретизувати правовий статус особи, щоб розуміти, якими нормами права керуватись до неї.

Правовий статус особи  — це система закріплених у  нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто к такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

 У соціальному плані  терміни «особа», «людина», «громадянин» означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає к громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними.

Особливості соціального  статусу напряму впливають на правове становище людини і громадянина. Соціальний статус особи залежить від  того, в яких умовах людина функціонує і з чого складається її соціальний уклад.  На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи  відображає юридичне закріплення досягнутого  суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному  вченні про свободу, в основі якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від  народження, і ніхто не має  права відчужувати їх природні  права. Забезпечення і охорона  цих прав є головним обов'язком  держави.

2. Свобода особи полягає  у можливості робити все, що  не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть  визначатися законом, який відповідає  праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є  можливим виключно з метою  сприяння досягненню загального  добробуту в демократичному суспільстві.

Однак слід розуміти, що особа  перетворюється на суб’єкта права  не автоматично. Насамперед, вона визнається такою законами держави і конституцією.

Треба зазначити, що права і обов’язки з’являються не на рівному місті – їм передує інтерес! Таким чином, потім він знаходить пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний  стан є передумовою набуття індивідом  правового статусу громадянина  конкретної держави в повному  обсязі. Воно визначає формування правового  становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.

Але щоб права і обов’язки  задекларовані певній особі мали свою реалізацію, держава потрібна створити для цього умови. Тому, якщо не будуть створені спеціальні механізми  для їх виконання, вони так і залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи  до питання про співвідношення правосуб'єктності і правового статусу: одні вчені  вважають правосуб'єктність передумовою  правового статусу, другі схильні  включати її в правовий статус як структурний  елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус 

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи — економічного, політичного, етнічного та ін.

Види правових статусів особи  за суб'єктами:

• статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним  громадянством, біженців, українських  громадян, що перебувають за кордоном;

• статус службових і  посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної  адміністрації та ін.);

• статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних  об'єктах, секретних виробництввх) та ін.

Юридична відповідальність також є елементом правового  статусу, що особливо виявляється при  аналізі спеціального статусу посадової  особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб'єктивного юридичного обов'язку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент правового  статусу.

Структура правового статусу  особи може бути представлена у вигляді  таких елементів:

- правосуб'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний  характер — реалізується в  результаті вчиненого правопорушення  або в зв'язку з невиконанням  компетенції чи перевищенням  її обсягу. В останньому разі  йдеться про правовий статус посадової особи). Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому — громадянське суспільство.

Існують три види правових статусів особи:

Загальний статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності

Спеціальний статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер