Особистий закон юридичної особи
Вступ
В даній роботі розглянуто питання про особистий закон юридичної особи та міжнародні юридичні особи. Ці питання відіграють важливу роль в житті країни, тому що діяльність юридичних осіб, які перш за все є різного роду підприємницькими об'єднаннями, відіграє вирішальну роль в економіці будь-якої розвиненої держави або держави, що розвивається.
Юридичні особи
у своїй діяльності не обмежуються
рамками однієї держави, вони мають
право укладати договори і з іноземними
партнерами, тобто здійснювати
Тому важливо визначити національність юридичної особи, її особистий закон, який встановлює обсяг правоздатності юридичної особи, порядок його створення і ліквідації, а також розглянути правове становище юридичних осіб в інших країнах.
Перераховані вище питання і розглядаються в даній роботі, причому в першу чергу я вважала за потрібне розглянути питання, що стосується національності юридичної особи, так як вона є вирішальним для визначення статуту юридичної особи.
Важливим є вивчення питання правового положення іноземних юридичних осіб за кордоном. Це пояснюється тим, що Україна в даний момент є країною, що розвивається і їй необхідне залучення іноземних інвестицій розвинутих зарубіжних країн, які сприяють залученню не тільки капіталу, але й нових технологій, способів виробництва, організації менеджменту та інше.
1. Особистий закон юридичної особи
Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. Законодавство деяких країн йде просто шляхом перерахування основних, найсуттєвіших ознак юридичних осіб або містить тільки їх класифікацію. Ця складність має просте пояснення: конструкція юридичної особи, що опосередковує відносини майнового обороту, застосовується до форм утворення та існування не тільки комерційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за участю держави.
Юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відокремлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському обороті, відповідає за зобов'язаннями договорів та деліктів [13].
Згідно із Цивільним кодексом України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80) [2].
Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття "юридична особа", — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.
Юридичні особи належать до основних суб’єктів приватного права. У сучасному світі підприємницька та інша діяльність юридичних осіб не обмежується лише територією держави, де їх було створено, а може поширюватися і на територію інших держав, набуваючи транскордонного характеру Це зумовлює постановку питань колізійного та матеріально-правового характеру, які мають вирішуватися в рамках міжнародного приватного права (надалі – МПрП).
Специфіка правового статусу юридичних осіб в МПрП визначається насамперед їх юрисдикційною належністю, для позначення якої в доктрині МПрП використовують термін «національність юридичної особи». Під національністю юридичної особи розуміють як особистий закон, так і державну належність юридичної особи. Залежно від такої належності всі юридичні особи, що здійснюють діяльність на території певної держави, розглядаються як «вітчизняні», які перебувають під дією виключно їх особистого закону, або «іноземні», що перебувають під впливом двох правових систем - свого особистого закону (права держави національності) і територіального закону (права держави місця здійснення своєї діяльності). Національність юридичних осіб лежить в основі визначення їх особистого статуту як правопорядку, в рамках приписів якого з’явилося це утворення. Водночас у літературі зазначено, що категорія «національності» юридичних осіб є багатозначною й умовною [ 5, 11].
Особистий закон юридичної особи визначає:
- статус певного утворення як юридичної особи;
- організаційно-правову форму юридичної особи;
- порядок створення, реорганізації та ліквідації юридичної особи;
- питання правонаступництва щодо прав і обов’язків юридичної особи, що припиняється;
- вимоги до назви юридичної особи;
- зміст та обсяг правоздатності юридичної особи, момент її виникнення та припинення;
- вимоги до структури органів управління юридичної особи, їх компетенції та порядку здійснення своїх повноважень;
- відносини юридичної особи з її засновниками та учасниками, порядок набуття та реалізації учасниками юридичної особи своїх прав та обов’язків;
- здатність юридичної особи відповідати за своїми зобов’язаннями.
До всіх питань правового статусу юридичної особи застосовується загальна колізійна прив’язка, що підпорядковує їх вирішення єдиному національному правопорядку.
Останнім часом у теорії МПрП обґрунтовується концепція так званого перенесення доміцилію юридичної особи, під яким розуміють переведення компанії за межі юрисдикції, відповідно до законодавства якої вона набула статусу юридичної особи, без необхідності її ліквідації в цій юрисдикції. При цьому пропонується розглядати таку компанію як суб’єкт права одночасно двох юрисдикцій: право попередньої юрисдикції регулюватиме всі питання, пов’язані з правовим статусом юридичної особи, а всі аспекти фінансово-господарської діяльності «переведеної» компанії в новій юрисдикції входитимуть до сфери правового регулювання цієї нової юрисдикції [16].
Поняття особистого закону юридичної особи неоднаково трактується у різних правопорядках. Історично склалися такі теорії визначення національності юридичної особи:
1) теорія інкорпорації, яка визначає національність юридичної особи та її особистий статут за законом тієї держави, на території якої відбувся акт реєстрації такої юридичної особи (Велика Британія, Індія, Китай, Росія, Україна);
2) теорія осілості, відповідно до якої особистий статут юридичної особи визначається законом тієї держави, де перебуває її адміністративно-управлінський центр (Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Швейцарія); під таким центром зазвичай прийнято розуміти основний орган управління юридичної особи, місцезнаходження якого визначається відповідно до установчих документів такої особи (критерій формальної осілості) або як фактичне місцезнаходження такого органу;
3) теорія ефективного місця діяльності, згідно з якою юридична особа має національність тієї держави, на території якої вона здійснює свою основну господарську діяльність; така позиція відома законодавствам країн, що розвиваються, і є ефективним критерієм визначення національних офшорних компаній;
4) теорія контролю, сформульована у судовій практиці під час Першої світової війни для боротьби з так званими «ворожими іноземцями» (зокрема з іноземними компаніями, країна походження яких належала до «ворожого табору»), відповідно до якої юридична особа має національність тієї держави, з території якої здійснюється контроль та управління її діяльністю. Такою державою зазвичай вважається держава «національності» засновників чи основних акціонерів компанії (держава «походження» статутного капіталу компанії). Ця теорія вважається оптимальним критерієм встановлення національності ТНК, і нині вона також використовується як субсидіарна колізійна прив’язка в законодавствах деяких держав світу при визначенні правового статусу юридичних осіб[10].
Розбіжності у визначенні особистого статуту юридичної особи породжують проблеми «подвійної» чи «нульової» національності юридичної особи. Так, якщо компанія була спочатку зареєстрована у державі, де визнається критерій осілості (наприклад, у Франції), а місцем знаходження її управлінського центру є держава, законодавство якої закріплює критерій інкорпорації (наприклад, у США), така юридична особа буде розглядатися як французька за американським законодавством та американська - за французьким, тобто обидві ці держави внаслідок застосування різних критеріїв визначення національності розглядатимуть цю компанію як іноземну. 1 навпаки, якщо адміністративний центр юридичної особи, заснованої у країні, що застосовує критерій інкорпорації, знаходиться в країні, яка визначає «національність» юридичних осіб за принципом осілості, кожна з таких країн визнаватиме цю компанію національною; таке явище «подвійної національності» має негативні наслідки для вирішення правових питань податкового, корпоративного, фінансового характеру та у сфері банкрутства.
У сучасних законодавствах більшості держав світу, як правило, застосовується не один, а декілька критеріїв визначення особистого закону юридичної особи. Так, згідно зі ст. 154 Федерального закону Швейцарії 1987 р. «Про міжнародне приватне право», до юридичних осіб застосовується право держави, в якій вони засновані, за умови виконання встановлених правом цієї держави вимог чи їх заснування відповідно до права цієї держави; до юридичної особи, що не задовольняє таких умов, застосовується право держави, з якої фактично здійснюється управління. Як зазначено у ст. 3083 Цивільного кодексу канадської провінції Квебек 1991 р., статус і дієздатність юридичної особи регулюються правом країни, відповідно до якого ця юридична особа була заснована, без шкоди для застосування до її діяльності права країни, де така діяльність здійснюється [ 8].
Прикладом застосування «змішаного критерію» може служити і судова практика Великої Британії. Визначення національності юридичних осіб тут має найважливіше значення для цілей оподаткування. Якщо компанія заснована у Сполученому Королівстві, вона вважається британською компанією, незалежно від того, де фактично знаходиться центр її контролю. Якщо ж компанія заснована за межами Великої Британії, вона все одно може бути визнана британською, якщо в цій країні знаходиться центр її контролю. Інакше кажучи, доктрина контролю не може позбавити британської «національності» юридичну особу, створену та зареєстровану за законодавством Великої Британії, незалежно від країни, з якої здійснюється контроль над нею, однак може забезпечити «національний статус» юридичній особі, яка була заснована за межами Сполученого Королівства. Місце інкорпорації - це лише один з фактів, які британський суд приймає до уваги при визначенні національності юридичних осіб. Прикладом такої позиції може бути низка провідних судових справ.
«Змішаний критерій», хоча і вважається найбільш вдалим способом розв’язання колізій щодо статусу юридичних осіб, однак навіть його застосування не здатне усунути всі колізії. Більш ефективною вважається уніфікація критеріїв визначення «національності» юридичних осіб шляхом укладення міжнародних договорів на універсальному та регіональному рівнях. Так, у Гаазькій конвенції про визнання прав юридичної особи за іноземними компаніями, асоціаціями, установами 1956 р. зафіксовано, що національність юридичної особи визначається за місцем, де вона зареєстрована або де за статутом знаходиться її правління. Згідно з Договором про заснування Європейського Співтовариства 1957 р., на будь- яку компанію, засновану за національними законами, навіть якщо вона контролюється іноземною компанією, має 100%-й іноземний капітал чи здійснює функції філії іноземної компанії, поширюється національний режим [12].
В українському законодавстві питанню особистого закону юридичної особи присвячена ст. 25 Закону України про МПрП [5].
Відповідно до ч. 1 ст. 25 цього Закону, особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Таким місцезнаходженням є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (ч. 2 ст. 25). Таким чином, в Україні, за загальним правилом, національність юридичної особи визначається на основі «критерію інкорпорації». Разом з тим ч. З ст. 25 Закону формулює і субсидіарне колізійне правило: за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. Отже, варіант «змішаного критерію», прийнятий за основу українським законодавцем, виходить із застосування критерію інкорпорації як основного та критерію осідлості як додаткового (допоміжного) для випадків неможливості визначення національності юридичної особи за принципом інкорпорації.
У цьому контексті слід зауважити, що нині в українському ци¬вільному законодавстві при визначенні місцезнаходження юридич¬ної особи застосовним є критерій осілості: відповідно до ст. 93 Ци¬вільного кодексу України, місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які, відповідно до установчих документів чи закону, виступають від її імені. Ця редакція ст. 93 означає відхід від початково втіленого у Цивільному кодексі України «критерію інкорпорації», відповідно до якого місцезнаходження юридичної особи, якщо інше не встановлено законом, визначалося місцем її державної реєстрації.
Українське законодавство про МПрП містить колізійні правила і щодо визначення особистого закону тих організаційних утворень, які не є юридичними особами. Відповідно до ст. 27 Закону про МПрП, особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. Це основне правило доповнюється додатковим, де законодавець закріпив односторонню колізійну норму: якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин. Інакше кажучи, якщо певна організація, яка в принципі має ознаки юридичної особи, не вважається такою за законом держави місця її створення, вона не наділятиметься статусом юридичної особи тільки через те, що ця організація діє на території держави, за законодавством якої вона є різновидом юридичних осіб. Разом з тим, якщо місцем здійснення діяльності такої організації є Україна, до її діяльності застосовуватиметься українське законодавство про юридичні особи, за винятком випадків, установлених законом, і тих, що випливають із суті правовідносин [5].
2. Міжнародні юридичні особи
Юридична особа – це
правовий статус, правосуб’єктність
– можливість мати і набувати права
і обов’язки, що не має своїм суб’єктом
людину, але охороняється як і її
права і обов’язки. Статусу юридичної
особи набувають будь-які
В міжнародному приватному
праві поширеним є поділ
В більшості країн
Форма акціонерного товариства найбільш розповсюджена в зарубіжних країнах. Вона вважається найзручнішою для підприємців. Акціонерне товариство надає можливість концентрувати капітал, кошти дрібних власників, передавати їх у розпорядження товариства і одночасно звільняє підприємця від ризику, пов’язаному з господарською діяльністю, оскільки акціонер не відповідає за зобов’язаннями товариства.
У Великобританії розрізнюють товариства – об’єднання осіб і компанії – об’єднання капіталів.
Товариства можуть бути: а) з необмеженою відповідальністю (по статусу приблизно відповідає повному товариству), однак така форма не визнається юридичною особою; б) з обмеженою відповідальністю (відповідає командитному).
Компанії поділяються за такою ознакою: а) компанії з необмеженою відповідальністю – відрізняються від аналогічного товариства тим, що визнаються юридичними особами; б) компанії з обмеженою відповідальністю – за статусом схожі на акціонерні товариства, але відрізняються тим, що в компанії створюється не акціонерний, а пайовий капітал.
В Європейському союзі застосовується поняття підприємства в широкому тлумаченні, що охоплює всіх фізичних і юридичних осіб, які здійснюють економічну діяльність – державні підприємства, компанії з обмеженою відповідальністю, товариства, торговельні асоціації, кооперативи, дрібних торговців, корпорації, некомерційні організації та ін.
В міжнародному приватному праві суб’єктами є: а) національні підприємства, організації – юридичні особи, що поділяються на вітчизняні та іноземні; б) міжнародні підприємства, тобто організації, які виникають на підставі міжнародного договору (Міжнародний Банк реконструкції і розвитку – МБРР), або на підставі внутрішнього закону однієї чи кількох держав, прийнятого у відповідності з міжнародним договором. Вважається, що такі організації мають міжнародний характер, і тому не мають національності.
У процесі здійснення суб’єктами господарювання своєї діяльності нерідко виникає необхідність з’ясування того, чи наділене дане утворення статусом юридичної особи, чи це спілка фізичних осіб (скажімо, товариство з необмеженою відповідальністю у Великобританії), якщо так, чи є воно вітчизняним або іноземним суб’єктом права, тобто яка його національність.
В Україні види господарської діяльності, які можуть здійснюватися іноземними суб’єктами господарювання визначені в Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність". До них ст.4 Закону відносить, зокрема: експорт та імпорт товарів, капіталів; надання іноземними суб’єктами господарювання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, експортних, посередницьких та інших послуг, які прямо і виключно не заборонені законодавством України, та спільну підприємницьку діяльність з ними, що включає проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; наукову, науково-технічну, науково-виробничу та іншу кооперацію; підприємницьку діяльність на території України, пов’язану з наданням ліцензій, патентів, "ноу-хау", торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності [4].
Закон України "Про зовнішньоекономічну
діяльність" (ст. 5), інші нормативно-правові
акти України та міжнародні угоди
передбачають можливість відкриття
представництв іноземних суб’
Іноземні суб’єкти господарювання можуть здійснювати діяльність посередників та самі займатися посередницькою діяльністю.
Представництво іноземного суб’єкта господарювання не має статусу юридичної особи і не здійснює самостійно господарську діяльність. Воно діє від імені та за дорученням суб’єкта господарювання, представником якого є.
ЦК України стоїть на позиції визнання універсального характеру правоздатності юридичної особи, що відповідає сучасним загальносвітовим тенденціям розвитку цивільного законодавства, однією з яких є відхід від принципу спеціальної (обмеженої) правоздатності юридичних осіб та максимальне звуження сфери застосування доктрини «ultra vires» (виходу за межі правоздатності юридичної особи). У вітчизняному законодавстві обмеження універсальної правоздатності юридичних осіб як правило, пов’язані зі здійсненням окремих видів підприємницької діяльності, які вимагають отримання спеціального дозволу (ліцензії) і здебільшого несумісні з здійсненням інших видів діяльності або сумісні лише з деякими з них. Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. В інших державах, навпаки, вихід юридичної особи за межі своєї «статутної правоздатності» може спричинити визнання вчинених нею актів такими, що не мають юридичних наслідків[2].
Закон України про МПрП містить окрему колізійну норму, що визначає компетентний правопорядок, законодавство якого може надати сили обмеженням повноважень органів чи представників юридичної особи стосовно третіх осіб. Відповідно до ст. 28 цього Закону, юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Як бачимо, і в цьому випадку законодавець використав критерій доведеності знання контрагента про наявність обмежень при формулюванні винятку із загального правила про їх незастосовність до третіх осіб. Ключовим же правопорядком, до якого необхідно звертатися при встановленні дійсності внутрішніх обмежень щодо повноважень представників юридичної особи, є не особистий закон юридичної особи, що в цілому визначає її цивільну право- та дієздатність, а право держави контрагента, у якій він має місце перебування або знаходження, оскільки саме його інтереси є більш вразливі, при вирішенні цієї категорії справ[5, 17].
Для іноземних інвесторів на території України за загальним правилом встановлений національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством та міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування» 1996 р.). Разом з тим, для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності (ч. 2 ст. 7 вказаного Закону) [6 ].
Спеціальне законодавство України у сфері регулювання іноземних інвестицій передбачає низку державних гарантій захисту іноземних інвестицій. Так, іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації, державні органи не мають права їх реквізувати, за винятком випадків здійснення рятівних заходів; іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завдані їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами обов’язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями; у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності; після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів іноземним інвесторам гарантується безперешкодний та негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій (ст. 9-12 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).
Особливу роль відіграють транснаціональні корпорації (ТНК), чиї філії та підприємства знаходяться у різних державах світу. ТНК відіграють важливу роль у сучасній глобалізованій економіці: вони забезпечують 50 % світового промислового виробництва, на них припадає 70% торговельних операцій у світі, вони володіють більш ніж 80% зареєстрованих патентів і забезпечують 80% фінансування науководослідних і дослідно-конструкторських робіт. До них належать не лише великі виробничі концерни, а й транснаціональні банки, страхові і телекомунікаційні компанії, інвестиційні та пенсійні фонди. Найбільші ТНК мають бюджети, що перевищують державні бюджети окремих чи навіть сукупності держав світу.
ТНК є інтернаціональними не лише за сферою діяльності (мають філії чи дочірні підприємства в двох або більше державах світу), а й за структурою капіталу та контролем. Характерною ознакою ТНК є поєднання централізованого керівництва із відносною самостійністю структурних підрозділів, що знаходяться в різних країнах світу. При цьому розрізняють країну базування (країну, у якій знаходиться штаб-квартира ТНК) та приймаючі країни ( країни, де розміщуються філії та дочірні підприємства, що входять у структуру ТНК). Формально зарубіжні підрозділи ТНК знаходяться у сфері юрисдикції приймаючої держави, але фактично вони є іноземними підприємствами з огляду на їх істотний зв’язок з материнською компанією. Залежно від принципу організації ТНК розрізняють такі їх види:
- горизонтально інтегровані ТНК, які здійснюють управління підрозділами, що знаходяться в різних країнах і виробляють однакові чи подібні товари;
- вертикально інтегровані ТНК, у структурі яких одні підрозділи виробляють товари, споживачами яких є підрозділи, що знаходяться в інших країнах;
- роздільні ТНК, чиї структурні підрозділи не інтегровані ані горизонтально, ані вертикально[18].
Труднощі, які виникають при визначенні особистого закону ТНК через глобальний характер їх діяльності, свідчать про неефективність застосування до них критеріїв інкорпорації чи осілості і вимагають звернення до теорії контролю, згідно з якою особистий закон подібного об’єднання встановлюється за особистим законом головної компанії. Альтернативою такому підходу є застосування наднаціонального «права ТНК», під яким у доктрині МПрП маються на увазі норми міжнародного чи «транснаціонального права», яке виключно і може бути застосоване для регулювання діяльності ТНК, а не національне право будь-якої держави.
Для того, щоб мінімізувати податковий тягар важливим аспектом такого планування є вибір юрисдикції, де діє пільговий режим оподаткування, для реєстрації компанії чи здійснення основних видів її діяльності. Такий режим завдяки сприятливому «податковому клімату» стимулює залучення іноземних інвестицій. Нині налічується понад 100 юрисдикцій, які вважаються офшорними, серед них найбільш відомими є Багамські острови, Кайманові острови, Антильські острови, Тайвань, Сінгапур, Гібралтар та ін. Офшорні зони можуть створюватися і в окремих містах, штатах чи регіонах країн (наприклад, штати Делавар та Флорида в США).
Як правило, національне законодавство в офшорних зонах передбачає спрощений порядок реєстрації іноземних юридичних осіб і надає податкові пільги, обсяг яких може бути різним. У класичних офшорних центрах (наприклад, Британські Віргінські острови, острови Кука) іноземні компанії повністю звільняються від оподаткування (оподатковуються за нульовою ставкою), незалежно від предмета і видів діяльності компаній (універсальні офшорні зони); інші офшорні юрисдикції надають спеціальні пільги в оподаткуванні окремих видів підприємницької діяльності чи окремих нидів компаній (спеціалізовані офшорні зони) або встановлюють порівняно низькі податкові ставки. Окрім названих вище, до характерних ознак офшорних юрисдикцій прийнято відносити відсутність валютного контролю (відсутність обмежень на ввезення та вивезення капіталів, необхідності отримання спеціальних дозволів чи ліцензій), відсутність вимог чи їх мінімальний обсяг щодо створення та діяльності компаній (зокрема, вимог щодо мінімального розміру статутного капіталу, мінімальної кількості акціонерів чи учасників, щодо ведення бухгалтерського обліку та проведення аудиторських перевірок, подання фінансової звітності, розкриття фінансово-господарської інформації тощо), забезпечення конфіденційності інформації про засновників та учасників компанії, зареєстрованої в офшорній юрисдикції.
