Особливості методики ототожнення людини за ознаками зовнішності

Міністерство  освіти і науки України

Волинський  національний університет ім. Лесі Українки

Юридичний факультет 
 
 
 
 

Контрольна  робота

                                              на тему:

„ Особливості  методики ототожнення людини за ознаками зовнішності" 
 
 
 
 
 
 
 

Підготувала:

студентка 43 групи

Тарасюк Каріна Володимирівна 
 
 
 
 
 
 

                                                         Луцьк, 2009

Особливості  методики ототожнення  людини за ознаками зовнішності

   Габітологія (або габітоскопія)* — галузь криміналістичної техніки, що включає систему теоретичних положень про зовнішні ознаки людини та сукупність методів і науково-технічних засобів, які забезпечують збирання, дослідження і використання цих ознак для ототожнення особи. Науковою основою габітології є дані анатомії, антропології, біології.

   Ідентифікація за ознаками зовнішності є встановлення тотожності або відмінності конкретної особи в оперативно-розшукових або  кримінально-процесуальних цілях. Така ідентифікація можлива через  індивідуальність зовнішнього вигляду людини та відносну його незмінність (стійкість).

   Ідентифікованою за ознаками зовнішності є особа, що перевіряється (розшукувана особа). Це може бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений. Ідентифікуючими об'єктами виступають:

   1) мисленевий образ зовнішнього  вигляду, який зафіксований в пам'яті свідка, потерпілого, іншої особи; при цьому ототожнення здійснюється шляхом пред'явлення для впізнання;

   2)  матеріальна фіксація зовнішнього  вигляду людини на фотознімку  або відеоплівці;

   3)  словесний опис зовнішності людини  з використанням спеціальної термінології (наприклад, у криміналістичному обліку розшукуваної особи) чи в довільній формі (під час допиту потерпілого);

   4) останки людини (труп, частини розчленованого  трупа, череп).

   Форми ототожнення людини за ознаками зовнішності: 1) упізнання; 2) оперативне узнавання; 3) експертна ідентифікація.

   У криміналістиці вирізняють також  види ідентифікації людини за ознаками зовнішності:

   1)  ідентифікація людини шляхом  пред'явлення її для впізнання (можуть бути пред'явлені живі особи, труп або його частини, їх фотозображення);

   2) ідентифікація людини шляхом  безпосереднього зіставлення зовнішності з фото чи ізопортретом (комбінованим портретом);

   3)  ідентифікація людини шляхом  безпосереднього зіставлення її зовнішності зі «словесним портретом»;

   4) ідентифікація людини шляхом  зіставлення «словесного портрета» з фотозображенням;

   5) відновлення обличчя загиблого  за черепом (скульптурна реконструкція портрета);

   6)  експертне ототожнення людини за фотознімками (фотопортретна ідентифікаційна експертиза).

   Ідентифікація людини за ознаками зовнішності здійснюється:

1. за матеріально-фіксованими відображеннями (фотознімками, відеозаписом живих осіб і трупів; за трупами і кістковими останками; наприклад, відновлення вигляду загиблого за черепом із застосуванням методу професора Герасимова);

   2)  за уявними образами (за ідеальними  слідами);

   3)  за описом прикмет.

   На  сьогодні існують різні системи  для створення суб'єктивних портретів (методи відтворення зовнішності розшукуваного за показаннями очевидців чи потерпілих):

   1)  синтетичні портрети — виготовляються з фрагментів фотозображень різних осіб шляхом їх підбирання та компонування під керівництвом слідчого або оперативного працівника;

   2)  рисовані портрети — виконуються художниками зі слів очевидців чи потерпілих;

   3)   фоторобот — комплекти фотографічних зображень частин обличчя, які використовуються з певною механізацією (у 1952 р. французький криміналіст П'єр Шабо вперше використав набір фотознімків);

   4) ідентифікаційний комплект рисунків (ІКР) — діапозитивів;

   5)  комп'ютерний фоторобот — найсучасніший засіб формування суб'єктивного портрета розшукуваної особи; являє собою використання комп'ютерної програми та засобів комп'ютерної графіки з метою побудови фотокомпозиційних портретів зі слів очевидців. 

 Класифікація  ознак зовнішності людини (словесний  портрет)

   Словесний портрет — це метод опису людини з метою її ідентифікації за ознаками зовнішності. Словесний портрет як єдиний метод класифікації та опису зовнішніх ознак людини з метою розшуку і ототожнення був розроблений наприкінці XIX ст. А. Бертильоном (Франція) і удосконалювався потім іншими криміналістами. Застосовується в оперативно-розшуковій, слідчій і експертній практиці.

   Головними принципами словесного портрета є повнота і систематичність опису. Принцип повноти полягає в докладному описі зовнішньої анатомії, функціональних ознак (постава, хода, жестикуляція, міміка, мовлення, манера поведінки) і одягу. Принцип систематичності означає:

   1) певну черговість опису окремих  груп зовнішніх ознак;

   2) послідовність опису кожної групи  зовнішніх ознак за правилом  «від загального — до окремого»,  «зверху донизу»; 3) обов'язкове використання спеціальної термінології.

   Словесний портрет використовується для: 1) розшуку невідомих злочинців за їх прикметами; 2) розшуку осіб, які переховуються від слідства і суду, втекли з місць позбавлення волі; 3) розшуку безвісти зниклих осіб; 4) встановлення загиблих осіб за неупізнаними трупами; У) перевірки осіб, заарештованих на слідстві, у суді, у, місцях виконання покарань; 6) проведення впізнання живих осіб і трупів; 7) проведення огляду; 8) експертизи фотозображень з метою ототожнення особи; 9) перевірки документів, що посвідчують особу; 10) проведення оперативно-розшукових заходів.

   Всі ознаки зовнішності поділяють на групи: анатомічні (характеризують зовнішню будову тіла людини: зріст, статуру, форму голови, риси обличчя тощо); функціональні (рухові, мовні та інші функції, які виявляються зовнішньо, у тому числі поведінки: хода, постава, жестикуляція, міміка, голос, звички та ін.); прикмети одягу, взуття та інших постійно носимих предметів.

   Дані  зовнішності людини, що підлягають опису.

     При характеристиці загальнофізичних зовнішніх даних описуються стать (чоловіча, жіноча) та вік (визначається за документами, на вигляд або шляхом освідування). Демографічні дані охоплюють відомості про расу, національність, народність, етнічну групу. При характеристиці анатомічних даних використовуються такі показники, як розміри, контури (форма), положення, колір. Розміри вказуються звичайно не в абсолютних цифрах, а стосовно інших частин (деталей) тіла і передаються через такі поняття, як малий, середній, великий; низький, середній, високий; довгий, середній, короткий; вузький, середній, широкий; глибокий, середній, дрібний; товстий, середній, тонкий. Контур описується за подібністю з геометричними фігурами, а форма — стосовно до форм поверхні (або за аналогією з загальновідомими предметами).

   Система опису прикмет зовнішності людини (словесний портрет]

   (необхідне  підкреслити, вписати)

   У словесному портреті вказуються особливі й разючі прикмети. Особливі прикмети — це відмітні особливості, які мають цінність для ідентифікації людини за ознаками зовнішності (татуювання, родимки, шрами). Особливі прикмети, які легко доступні спостереженню і звертають на себе увагу, дуже помітні, кидаються в очі, називаються разючими прикметами.

   До  особливих прикмет відносяться  татуювання — наколоті особливою фарбою візерунки на тілі.

   Татуювання  має поширення переважно серед  злочинців. У злочинному середовищі татуювання називають «картинкою», «наколкою», «прошивкою» або «регалкою». Існують різноманітні засоби нанесення татуювання. Найпоширенішим способом, що використовується у місцях позбавлення волі, є застосування 2—3 голок, спеціальних штампів, пресів із зображеннями. Як барвник застосовують туш, графіт, ультрамарин, чорнило. Великого поширення набули татуювання з зображеннями хрестів і перснів на пальцях рук, могильних пагорбів і церковних куполів, морського якоря, жінок, карт. Трапляються татуювання у вигляді цифр («1981», № 43), окремих букв і абревіатур («зло», «туз», «клен»), слів («люблю», «пам'ятаю»), виразів («Дружина полає і простить, коханка ж — відомстить»). Окремі татуювання наносяться в примусовому порядку.

   Татуювання  у вигляді малюнків (або інших  зображень), як правило, мають певний прихований зміст, а саме: можуть вказувати  на становище в злочинному середовищі, належність до злочинної діяльності, судимість і терміни покарання, злочинний досвід і ступінь кваліфікації, належність до певної категорії злочинців, спосіб учинення злочину, знаряддя злочину. Татуювання мають важливе ідентифікаційне значення, використовуються з метою кримінальної реєстрації злочинців та в оперативно-розшукових цілях.

   Суттєва роль в ідентифікації особи належить портретно-криміналістичній (фотопортретній) експертизі. Предметом її дослідження є розпізнавання (діагностика) і встановлення тотожності особи за портретним зображенням. Портретно-криміналістична експертиза поділяється на такі види:

   1)  експертиза зображень людей за  фотопортретами з метою встановлення, чи не зображено на двох (або  більше) фотознімках одна й та  сама особа;

   2)  експертиза невпізнаного трупа  (фотознімки якого представлені) та фотопортрета живої особи для встановлення особи трупа;

   3) експертиза прижиттєвих фотографій  безвісти зниклої людини та черепа трупа для встановлення, чи міг виявлений череп належати даній особі;

   4)  експертиза посмертної маски  невідомої людини і прижиттєвих фотозображень безвісти зниклого з метою упізнання трупа.

   Ідентифікованим об'єктом портретно-криміналістичної експертизи є конкретна особа, тотожність якої встановлюється. Ідентифікуючими об'єктами можуть бути зображення голови та обличчя ідентифікованої особи (фотознімки, відеокадри, рентгенівські знімки), череп або його знімок.

   Типовими  питаннями, які вирішує портретно-криміналістична експертиза, є такі: одна чи різні особи зображені на фотографіях, на фотознімку і рентгенознімку; одному чи різним людям належать частини голови, обличчя, тіла, які зображені на представлених фотознімках; чи в одному й тому самому одязі сфотографовані особи на представлених фотознімках; чи не належав череп, представлений на дослідження, людині, яка зображена на фотознімках; в одному чи різному віці сфотографована людина на представлених знімках, який знімок є більш раннім; чи одна й та сама особа чи різні особи представлені на відеокадрах тощо.

   Експертне дослідження полягає у виявленні  та порівнянні зовнішніх прикмет з використанням спеціальних методів зіставлення, суміщення, накладання зображень, координатних сіток, лінійних і кутових вимірів. Використовують такі технічні прийоми: виміряють відстані між одноіменними анатомо-топографічними точками, вивчають різномірні співвідношення, проводять графічні побудови. Експерти використовують звичайно 12—14 антропометричних точок обличчя в положенні фас і профіль (наприклад, точки, які відповідають зовнішнім і внутрішнім кутам очей та губ, зіниці, кінчик носа, точка перенісся і основи носа та ін.). 
 
 
 
 
 
 
 

                           Список використаних джерел

1. Аверьянова Т. В., Белкин Р. С., Корухов Ю. Г., Россинская Е. Р. Криминалистика: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. "Юриспруденция" / Р.С. Белкин (ред.). — М. : НОРМА (Издательская группа НОРМА - ИНФРА-М), 1999. — 990с.
2. Актуальні проблеми криміналістики: Матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. студентів, курсантів і слухачів, Донецьк, 2 березня 2001 року. - Донецьк, 2001. — 234 с
3. Бахін В. П., Гора І. В., Цимбал П. В. Криміналістика: Курс лекцій. - Ірпінь, 2002. — 356 с.
4. Біленчук П. Д., Гель А. П., Салтевський М. В., Семаков Г. С. Криміналістика (криміналістична техніка): Курс лекцій. - К.: МАУП, 2001. — 216 с.
5. Біленчук П. Д. Криміналістика.: Підруч. для слухачів, ад'юнктів, викладачів вузів системи МВС України / П. Д. Біленчук, О. П. Дубовий, М. В. Салтевський, П. Ю. Тимошенко. За ред. акад. П. Д. Білен-чука.- К.: АТІКА, 1998.- 416 с.
6. Салтевський  М.В. Криміналістика.- Х. 1997.

Міністерство освіти і науки України

Волинський  національний університет ім. Лесі Українки

Юридичний факультет 
 
 
 
 

Контрольна  робота

                                              на тему:

„ Особливості ручної вогнепальної зброї та боєприпасів до неї" 
 
 
 
 
 
 
 

Підготувала:

студентка 43 групи

Тарасюк Каріна Володимирівна 
 
 
 
 
 
 

                                                         Луцьк, 2009 

Особливості ручної вогнепальної зброї та боєприпасів  до неї

Вогнепальна зброя — це пристрій, в якому для вильоту кулі з каналу ствола використовується енергія хімічного розкладу вибухових речовин. Для вирішення питання, чи належить предмет до вогнепальної зброї, крім установлення загальної ознаки — цільового призначення, необхідно, щоб він задовольняв такі критерії:

• для метання снаряда має бути використана енергія, яка утворюється під час згоряння вибухової речовини (пороху та ін.);

• предмет повинен  мати ствол для спрямування руху снаряда;

• наявність  у предмета пристроїв для замкнення  каналу ствола та для запалення заряду;

• достатня вражаюча дія снаряда;

• достатня міцність конструкції предмета.

Перші три критерії можна визначити візуально, оглядаючи  зброю на місці події. Критерій міцності конструкції передбачає, що з неї  можна здійснити більш як один постріл. Вражаюча сила снаряда має становити щонайменше 0,005 кг/мм2.

Судова балістика  досліджує тільки ту вогнепальну  зброю та боєприпаси до неї, які застосовують злочинці для вчинення злочинів. Такою  є ручна стрілецька вогнепальна  зброя. Знати її будову та конструктивні  особливості необхідно для одержання інформації про обставини злочинної діяльності із застосуванням зброї.

Ручну вогнепальну  зброю класифікують так:

• за цільовим призначенням — бойова (гвинтівки, карабіни, автомати, пістолети, револьвери, рушниці гладкоствольні спеціального та бойового призначення тощо), мисливська (рушниці різних систем, мисливські карабіни, штуцери), спортивна (тренувальна та цільова зброя — дрібнокаліберні гвинтівки, спортивні пістолети);

• за ступенем автоматизації  — неавтоматична, автоматична, самозарядна;

• за способом заряджання — казнозарядна, дульнозарядна;

• за кількістю  стволів — одно-, дво- та багатоствольна;

• за кількістю  зарядів — одно- та багатозарядна;

• за конструктивними  особливостями ствола — гладкоствольна, нарізна, гладконарізна (з парадоксом) ;

• за калібром —  малокаліберна (до 6,5 мм), середнього калібру (6,5-9 мм) та великокаліберна (понад 9 мм);

• за способом виготовлення — заводська, кустарна (виготовлена  майстром-зброярем або спеціалістом у кустарних умовах, без дотримання встановлених стандартів і, як правило, невеликими партіями) та саморобна (виготовляється, як правило, з наявних матеріалів, а інколи із частковим застосуванням окремих частин заводського виготовлення);

• за особливістю  конструкції — стандартна, нестандартна та атипова.

Нестандартна  зброя має певні конструктивні  відхилення порівняно зі стандартною  зброєю аналогічного типу — меншу  довжину ствола чи ложа. До цієї групи  належать багатоствольні пістолети  та револьвери, обрізи гвинтівок і  мисливської зброї. Велике значення має питання про критерії розмежування обрізів та видів зброї, з яких вони виготовлені. Виявлено, що вкорочення ствола мисливської рушниці до 500 мм (включаючи патронник) є межею, поза якою рушниця втрачає балістичні властивості мисливської зброї і набирає ознак іншої зброї — бойової, призначеної для враження живої цілі на близьких відстанях. Якщо довжина ствола перевищує 500 мм і ложе не вкорочене, така рушниця належить до рушниць полегшеної конструкції. Атипова зброя також відрізняється нестандартною конструкцією, але основною її особливістю є маскування під будь-які побутові речі — авторучки, парасольки та ін. До цього типу належать також пристрої для стрільби, перероблені з будівельно-монтажних та стартових пістолетів, ракетниць.

Кожний вид зброї має специфічну конструкцію, що відповідає її цільовому призначенню; спільними ознаками є ствол, ударно-спусковий механізм (пристрій для запалювання вибухової речовини) і пристрій для закривання каналу ствола.

Ствол призначений  для спрямування польоту кулі (снаряда). Один кінець ствола дещо збільшений у діаметрі і називається патронником, або казенною частиною, а другий — дулом, або дульною частиною. У патронник вміщують патрон з пороховим зарядом і снарядом. Внутрішні стінки каналу ствола бойової та спортивної зброї мають гвинтоподібні канавки — нарізи. Тому така зброя називається нарізною. Виступи між нарізами називаються полями. У більшості моделей вітчизняної зброї є чотири нарізи, які в'ються зліва вгору направо. В окремих іноземних зразках передбачено понад чотири нарізи. Нарізи надають кулі обертального руху, який позитивно впливає на влучність стрільби. Стволи мисливської зброї не мають нарізів, тому її називають гладкоствольною. Для поліпшення бойових якостей дульна частина ствола в окремих видах зброї має звуження (чок), а інколи й нарізи (парадокс).

Діаметр каналу ствола називають калібром. У нарізній зброї його вимірюють у міліметрах між двома протилежними полями. Бойова вітчизняна зброя має калібри 5,45; 6,35; 7,62; 9,0 мм; спортивна — 5,6 мм. Калібр мисливської, спеціальної, бойової гладкоствольної зброї — це поперечник (діаметр) каналу ствола; визначають його за кількістю круглих свинцевих куль, що за діаметром підходять до цього ствола і відлиті з одного англійського фунта свинцю (453,5 г). Найпоширеніші вітчизняні мисливські рушниці мають калібри 12, 16, 20.

Калібр зброї  нанесений на казенній частині ствола і на денці гільзи.

Ударно-спусковий  механізм і затвор (пристрій для  закривання каналу ствола) — взаємопов'язана  система частин зброї, призначених для заряджання (подавання й досилання патрона до патронника), закривання каналу ствола в момент пострілу, розбиття капсуля (спуску курка з бойового зводу) і розряджання (виймання відстріляної гільзи з патронника), що відбувається під дією енергії порохових газів, які виникають під час пострілу, або вручну. Залежно від ступеня автоматизації та принципу дії ударно-спускового механізму й затвора вогнепальна зброя поділяється на автоматичну, самозарядну та неавтоматичну.

В автоматичній зброї енергією порохових газів викидається снаряд, здійснюються перезарядка й установка зброї на бойовий звід. У результаті натискання на спусковий гачок відбувається один постріл, і весь цикл повторюється. Така зброя називається самозарядною автоматичною. Це пістолети Токарєва (ТТ), Макарова (ПМ), "Парабелум". Якщо після натискання на спусковий гачок відбувається кілька пострілів, така зброя називається самострільною автоматичною, наприклад пістолет Стєчкіна, автомати АК, ПКШ, ПКС та ін. У неавтоматичній зброї перезарядку й установку затвора на бойовий звід здійснюють вручну. Так, для підготовки гвинтівки до стрільби слід відвести затвор назад, потім дослати вперед і закрити ствол; у мисливській рушниці — розкрити ствол, вкласти в нього патрон і закрити ствол. До неавтоматичної зброї належать бойові гвинтівки, карабіни, револьвери, більшість мисливських рушниць.

Для пострілу потрібний  заряд, що складається з вибухової  речовини (пороху) і снаряда (кулі, шроту). Сучасна ручна вогнепальна стрілецька зброя буває одно- та багатозарядною: першу після кожного пострілу потрібно перезаряджати вручну, а друга має спеціальний пристрій (магазин, барабан), в якому вміщується кілька готових зарядів (це прискорює стрільбу).

Основними видами ручної стрілецької зброї, які вивчає судова балістика, є револьвери, пістолети, пістолети-кулемети, автомати, гвинтівки, карабіни, мисливська та спортивна зброя.

Револьвер — це короткоствольна (довжина ствола — 57-267 мм) багатозарядна неавтоматична вогнепальна зброя. Особливістю револьверів є наявність барабана, де розміщуються патрони. Стрільба здійснюється одиночними пострілами, патрони постачаються з барабана обертанням останнього під час встановлення курка на бойовий звід. Після стрільби стріляні гільзи витягуються вручну шомполом поодинці чи всі одразу під час заміни барабана.

Пістолет — ручна короткоствольна (довжина ствола — 53250 мм) багатозарядна автоматична вогнепальна зброя з калібром 2,7-11,45 мм. Основна відмінність пістолетів від револьверів полягає в автоматичному перезаряджанні, відсутності барабана та наявності магазина, вміщеного, як правило, у рукоятці.

Пістолет-кулемет — сучасна багатозарядна зброя, проміжна між пістолетами й автоматами. Довжина ствола — 112-360 мм. Відмінність пістолета-кулемета від пістолета полягає в автоматичній стрільбі й наявності магазина, який вміщує 70 і більше патронів. У готовому до стрільби пістолеті-кулеметі патрон розміщується в магазині, а не в патроннику, як у пістолетів. Для стрільби масивний затвор необхідно відвести назад і затримати на бойовому зводі. Після натискання на спусковий гачок затвор спрямовується вперед, досилає патрон до патронника і розбиває капсуль — відбувається постріл. Затвор пороховими газами відкидається назад, викидаючи стріляну гільзу, і стає на бойовий звід. Якщо спусковий гачок натис-нутий, цикл стрільби повторюється автоматично.

Вітчизняні пістолети-кулемети Шпагіна (ПКШ), Дегтярьова (ПКД), Судаєва (ПКС) називають ще автоматами. У них використовують стандартні пістолетно-кулеметні патрони калібру 7,62 мм зразка 1930 р. Пістолети-кулемети мають різні розміри й калібри, наприклад "Узі" (Ізраїль) — 9,0 мм, "Інгрем" (США) — 9,0, "Скорпіон" (Чехія—Словаччина) — 7,65 мм.

Автомат — ручна середньоствольна (довжина ствола — 225530 мм) багатозарядна автоматична вогнепальна зброя, з якої можна вести вогонь як одиночними пострілами, так і серіями.

Автомати відрізняються  від піsстолетів-кулеметів прицільністю й дальністю ведення вогню (до 600 м), конструкцією затвора й механікою пострілу. В автоматах перезаряджання також здійснюється газами, які утворюються під час пострілу, проте не безпосередньо, а через відведення їх до спеціального пристрою.

Гвинтівка і карабін. Гвинтівка — довгоствольна (довжина ствола — 600-800 мм) одно- чи багатозарядна неавтоматична (або автоматична чи самозарядна) вогнепальна зброя. Безпосередньо гвинтівки рідко застосовують для вчинення злочинів через їх громіздкість. Найчастіше злочинці з бойових гвинтівок виготовляють обрізи, зменшуючи довжину ствола та приклада. Карабін — середньостволь-на (довжина ствола — 600 мм) одно- чи багатозарядна неавтоматична (або самозарядна) вогнепальна зброя, виготовлена на основі гвинтівки за рахунок укорочення ствола та приклада.

Мисливська зброя, як правило, буває заводського виготовлення (проте зустрічається й кустарного) і поділяється за видом снаряда, який використовують, на кульову, дробову  та комбіновану.

Кульова мисливська зброя має, як правило, один нарізний ствол, з якого стріляють тільки кулями. За калібром і видом застосовуваних боєприпасів розрізняють такі види кульових нарізних мисливських рушниць: штуцери та карабіни.

Дробова мисливська зброя має тільки гладкі, ненарізні  стволи (один або два), розташовані горизонтально чи вертикально. З такої зброї можна стріляти шротом або спеціальними кулями.

Комбіновані мисливські рушниці призначені для стрільби як шротом, так і кулями. Вони можуть мати один і більше стволів. Якщо рушниця  має один ствол, до неї додається нарізний ствол-вставка або ствол має чокове звуження з нарізами (парадокс). У рушницях із трьома стволами два гладкоствольні, а один — нарізний.

Спортивна зброя  складається з тренувальної (це, як правило, малокаліберні гвинтівки  та пістолети), стендової зброї для тренувань та змагань.

Боєприпаси —  боєзаряди, без яких неможливі постріли. Боєза-ряд складається з вибухової  речовини, снаряда й пижа, гільзи для з'єднання заряду в одне ціле. Старовинні зразки вогнепальної зброї, окремі мисливські та сучасні саморобні зразки дульноза-рядні, тобто їх заряджають через дульну частину ствола — спочатку засипають порох, потім закладають пиж, на який кладуть снаряд (кулю чи шрот) і знову прикривають його пижом. Для пострілу необхідно через спеціальний отвір у казенній частині ствола запалити порох, і лише тоді відбудеться постріл. Таку запальну зброю виготовляють, як правило, неповнолітні. У практиці її називають самопалами.