Особливості політичних поглядів мислителів Київської Русі
Вступ
2. Особливості
політичних поглядів
Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу розпочався в період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на соціально-економічному ґрунті переходу східнослов’янських племен від первіснообщинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією.
Політичною формою, в межах якої здійснювався перехід східних слов‘ян до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв’язки Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи.
1. Особливості становлення та розвитку
політичних ідей Київської Русі
Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична думка того часу була спрямована головним чином на розв‘язання питань політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала до життя насамперед боротьба Київської Русі проти зазіхань з боку Візантії на самостійність Київської держави. Особливої гостроти боротьба досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття.
В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір “Слово про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну самостійність Київської Русі. В “Слові” Іларіона крізь релігійну оболонку виступають три прогресивні ідеї: по-перше, ідея величі та слави давньоруського народу, який створив Київську державу; по-друге, ідею економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі від Візантії, по-третє, ідея рівноправності всіх народів.
Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній думці цього часу на перший план висувається проблема теоретичного обґрунтування необхідності єдиної держави. Надзвичайно загострилася ця проблема в кінці XI – на початку XII ст., коли намітилася тенденція до феодальної роздробленості Київської Русі.
Питання про роль держави було порушене творцями – упорядниками славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором (близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних слов‘ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці східнослов‘янських племен, які утворили в Середньому Подніпров‘ї політичний союз, відомий під назвою Русь.
Автори “Повісті временних літ” не тільки із захопленням змальовують давню історію свого народу. Вони висловлюють ставлення і до сучасних їм подій, непокояться майбутнім Русі. Основний зміст заключної частини твору Нестора становить обґрунтування законності й необхідності єдиної і сильної влади Київського князя, прагнення народних мас захищати свою землю. Автори гнівно засуджують ворогів свого народу – зачинателів братовбивчих чвар, і на противагу цим князям, які прагнуть до ізольованості, до роздробленості Київської Русі, оспівують діяльність великих київських правителів, які завжди прагнули до єдності усіх давньоруських земель і мобілізували народ на боротьбу проти іноземних загарбників.
Літописці “Повісті временних літ” закликають також і народ виступити на захист рідної землі, пропагують своєрідну мораль, характерну для феодалізму, – мораль лицарської честі, оспівують військові традиції батьків, звертаються до народу із закликом наслідувати гідні традиції своїх батьків і дідів.
Сільвестр переробив заключні статті Несторового твору. І ці зміни стосувалися лише питань нагальної політики, передусім організації оборони Русі від іноземних нападів. Літописець навіть доповнив істотними подробицями оповідь про з'їзд князів на Київщині біля Долабського озера в 1103 р. Він вкладає в уста Володимира Мономаха яскраву патріотичну промову, яку той виголосив перед дружиною одного із князів: “Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А свого чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчанин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю в‘їхавши, забере дружину, його і дітей, і все майно візьме, то коня ти його жалієш, а самого чому не жалієш?”.
Нестор і Сільвестр обґрунтовують думку про те, що єдність слов‘янських земель неможлива без міцної держави. “Повість .” пройнята високою ідеєю служіння рідній землі, піклування про благополуччя, незалежність Київської Русі. Автори не просто описують окремі події, а подають їх під кутом зору єдиної політичної мети та глибокого розуміння загальних інтересів незалежної, суверенної Київської держави.
До “Повісті .” було, очевидно, внесено й текст “Повчання Володимира Мономаха”, в якому подаються правила високої особистої та суспільної моралі, проголошується ідея правосуддя великого князя. Мономах ставить своє життя як приклад дітям, закликає синів бути справедливими, не втрачати мужності й розважливості на війні, завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. Він бачить, що в історії Київської Русі намічається тенденція до сепаратизму, роздробленості і виступає проти цієї згубної тенденції, засуджує чвари між князями, закликає їх до єдності при захисті вітчизни.
Зазначимо, що різноманітний матеріал “Повісті .” об‘єднаний своєрідною філософією історії, яка ґрунтується на дуже важливих ідеологічних засадах: по-перше, це теза, згідно з якою держава має договірне походження і, як така, вона повинна дбати про доброчесних людей і карати поганих. Найважливішим є, те, що автори, як бачимо, були обізнані з ідеями договірного походження держави (які виникли ще в давнину, були розвинуті Епікуром і Лукрецієм; окремі положення цієї ідеї зустрічаються у деяких богословів і філософів середньовіччя) і зробили посильний внесок у її тлумачення ще задовго до того часу, коли вона сформувалась остаточно у XVII ст. в Європі. Друга теза полягає в тому, що держава має якесь божественне походження (напевне, данина часу), а тому, мовляв, князі підкоряються не народові, а велінню Бога (можливо, це є намаганням зміцнити князівську владу, а через неї - саму державу).
Відчувається у “Повісті .” і настрій народних мас, незадоволених правлінням окремих князів, їм висловлюється попередження за бездіяльність або діяльність, спрямовану проти інтересів народу і держави. Отже, можна вбачати в “Повісті .” надзвичайно самобутнє історико-політичне дослідження і літературну пам'ятку. Унікальність повісті простежується не тільки у порівнянні з тогочасною європейською, а й навіть світовою літературою. Як зазначав академік Д.Лихачов, “ніколи, ні раніше, ні пізніше, до самого XVI століття історична думка на Русі не підноситься на таку височінь наукової допитливості і літературної майстерності”. До того ж потрібно ще підкреслити, що в “Повісті .” - відбилися політичні ідеї, сповідуванні у давньоруському феодальному суспільстві, що вона пропагувала єдність слов'ян і необхідність міцної держави, формувала прогресивну суспільно-політичну думку Київської Русі.
2.Ідеї національного визволення XVII-XIXст
Як бачимо, суспільно-політична думка Київської Русі періоду її розквіту була досить багатогранною. Такий висновок має право на життя, незважаючи на те, що ще й досі в науковій літературі недостатньо висвітлена важлива ідея, яка, можливо, великою мірою характеризує наших далеких предків як людей, що вже тоді хотіли (і зберегли це бажання протягом тисячоліття до наших днів) жити в мирі й злагоді.
Йдеться про теорію “суспільного примирення і всезагальної злагоди”, або “теорію милостині”. Думка про необхідність будувати людські взаємостосунки на основі принципів милостині й любові, проголошувалась в Ізборнику Святослава 1073 р., вона наявна і в інших пам‘ятках Київської Русі, але подана в них не систематично, спорадично. В загальному обсягу текстів цих документів ця ідея навіть губиться і не проголошується так виразно й акцентовано, як в зборнику 1076 р. Принцип взаємної любові, доброти й милостині виступає в ньому універсальною і абсолютною умовою упорядкування всіх сфер і рівнів соціальних відносин, єдиним засобом гармонізації останніх, основним підґрунтям, на якому повинне бути засноване все, що відбувається в суспільному і особистому житті. Цей принцип, таким чином, враховував як соціальні відносини, так і соціальну структуру суспільства.
У кінці XI – на початку XII ст. відбувається розпад Київської Русі на самостійні князівства, розпочинається епоха феодальної роздробленості. Історія зберегла для нас кілька цікавих пам‘яток суспільно-політичної думки цього періоду (обов‘язкових для вивчення студентами для цілісного сприйняття ними тогочасних політичних проблем).
Логічним продовженням “Повісті временних літ” був Київський літопис, що охоплював події від 1117 по 1198 рік. У ньому відбито складні й суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави періоду феодальної роздробленості. Літописання тієї доби має виразний характер з осібного висвітлення історії давньоруських князівств, замкненого трактування місцевих подій, у ньому вже чітко переважають інтереси феодалів окремих земель над загальноруськими. Але, розуміючи, до чого це призведе, літописці висловлюються на підтримку монолітності Давньоруської держави, закликають ворогуючих між собою князів схаменутися і відновити їхню єдність. “За що губим землю Руську?”, – так звертаються вони до можновладців.
На початку XIII ст. було написане “Слово Данили Заточника”, відоме ще як “Моління Данили Заточника”, або “Послання Данили Заточника”. В цьому творі сильно звучить соціальний мотив. Автор зазначає, що у суспільстві існує соціальна нерівність, що становище людини визначається не розумом, не здібностями, а багатством. Замислюючись над засобами усунення соціальної несправедливості. Заточник вважає, що для цього потрібна міцна князівська влада, бо тільки в ній – єдине спасіння від боярської сваволі удільних князів. Ще одна характерна особливість “Моління .” полягає в тому, що автор оспівує не стільки військову доблесть, скільки мудрість, яка дуже необхідна в політиці і при управлінні державою. В цьому творі, як бачимо, намітилися певні прогресивні риси критичного ставлення до існуючого ладу і його вад.
У ХІІ-ХІ1І ст. в умовах
натиску ворогів як з Південного
Сходу, так і Заходу, ідея єдності
давньоруської землі і міцної
держави знову яскраво
У “Слові .” яскраво
змальовується картина
“Слово о полку Ігоревім” – видатний твір суспільно-політичної думки Древньої Русі, провідна ідея якого – ідея патріотизму – подана не з позицій світогляду панівних класів, а крізь призму інтересів народних “низів”. Автор підкреслює, що саме ці “низи”, прості люди – землероби, які створюють усі блага, найбільше страждають від князівських міжусобиць і загарбницьких війн інших ворогів-сусідів. Епізод про невдалий похід Ігоря взятий автором не для того, щоб посіяти зневіру, а щоб довести на цьому прикладі необхідність єднання всіх сил народу у боротьбі проти іноземних загарбників. Створення “Слова .” було проявом активного політичного втручання поета-громадянина, виразника корінних, інтересів народу в події, які могли призвести до загибелі держави.
3.Політичні концепції українських мислителів ХХ століття
Ідеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В його творі «Зерцало Богослів'я» висловлюються думки про сутність влади, що дана богом, знаходять відображення і ідеї руху про вічність матерії, про те, що і природі і суспільстві все тече, все змінюється, стверджується та що суспільство, держава - це не божественне благовоління, а штучні утворення, продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним. Суть політичної і життєвої мудрості Кирило Ставровецький бачив в додержанні мірі в усьому, не вдаючись до крайностей в особистих і суспільних справах і в нагромадженні багатства, прагненні почестей. В основі держави лежить узгодженість і гармонійність дій, вирішення непримиримих інтересів через закони, владу і мудрість.
М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч. Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.
Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років наполегливої праці.
Саме історичні дослідження привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав українського народу на самостійність і власну державність, до розуміння української соціалістичної республіки як форми народної держави. ця ідея була в центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши його згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету інтересів народу як критерію суспільного прогресу є провідною в усій науковій і громадській діяльності Грушевського. мужицькою культурою М. Грушевський наголошував на своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником»
Будучи об’єктивним дослідником, у своєму аналізі притаманних українському народові рис М. Грушевський не оминає й негативних сторін народного характеру. Відносячи до позитивних якостей українського народу цілісність, стихійну гармонію, високу красу побуту, глибоку, уроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етнічне почуття, прагнення до справедливості, він характеризує й темні сторони українського народного життя: брак свідомості, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, особливо у східних українців, національної енергії, національного почуття. Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що український народ протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави. Саме тому у фундаментальній праці «Історія України-Руси» він зазначав, що несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без національного обличчя, без традицій і навіть без імені .
Не тільки ідея народності, але також ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорстокої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя» . Характеризуючи програму української партії соціалістів-революціонерів, у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: «Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком дотримуватись старих федералістичних принципів, висунутих кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян»), не кажучи вже про старші прецеденти»
Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад:
1) покладаючи вину за
2) забезпечення українському
3) широке самоуправління, розвиток
будь-якої ініціативи людини і
громадянина щодо порозуміння
різних національних і
4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах;
5) залишення на місцях усіх
старих корисних працівників-
6) паралельно з об’єднанням
і формуванням нових
7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв’язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової
Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції 1917 р. в Росії вніс значні корективи в політичну програму М. Грушевського. він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об’єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм.На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», учений далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки» І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить федеративну связь»
Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу»
Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким.
Існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу..., щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків».Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.
Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах:
1) гарантія недоторканності особи;
2) забезпечення права приватної власності на землю;
3) проведення аграрної реформи;
4) гарантія об’єднання в
Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою». Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).
Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території
Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає»
Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. «Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов» І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави».
Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.
Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.
У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Учений уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — це здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.
Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — зауважував учений В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій».
