Зміст
Вступ……………………………………………………………………..…2
1. Особливості романо-германської
правової сім'ї………………………3
2. Основні етапи розвитку
романо-германської правової сім'ї………….7
3. Зв'язок романо-германської правової
сім'ї з римським правом….….11
Висновок…………………………………………………………………..18
Список літератури……………………………………………...…………19
Вступ
Романо-германська правова
сім'я об'єднує правові системи
багатьохдержав сучасного світового
суспільства. Сформувалася вона на території
Європи в латинських (Італія, Іспанія,
Португалія) і німецьких країнах (Німеччина, Франція,
Швеція, Норвегія, Данія). До романо-германської
правовоїсім'ї відносяться правові системи
держав континентальної Європи, вся Латинська
Америка, значна частина Африки, країни
Близького Сходу.
Дана правова система
є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою
у світі. Це пояснюється не тільки її історичним
корінням — (право Римської імперії). Система
відрізняється нормативною упорядкованістю
і структуризованістю джерел, стійкими
демократичними правовими принципами,
забезпеченням суворої юридичної техніки.
Основною ознакою
цієї правової сім'ї є її
формування на основіримського
права. Вирішальна роль у становленні
її належала середньовічнимуніверситетам
Європи, де було поставлено вивчення
римського і канонічногоправа, а пізніше почався розвиток та національного
права. Датою заснуванняромано-германської
правової сім'ї вважаються ХІІ-ХІІІ століття.
Болонськийуніверситет в Італії був alma
mater загального права університетів - романо
-германської правової системи. У рамках
західно-університетської науки правовивчали
в його зв'язки з релігією, філософією,
теологією. Вивчення римської правової
культури, кодифікації імператора Юстиніана,
швидке зростання авторитету римського
права, так звана «рецепція римського
права». Вивчення римського права, процес
становлення самої юридичної науки стимулювалися
політичними подіями того часу, перш за
все боротьбою між світськими і церковними
властями, зростанням бюрократичних структур
влади.1
1. Особливості
романо-германської правової сім'ї
За словами
Р. Давида, романо-германська правова
сім'я є першою сім'єю, з якою
ми зустрічаємося в сучасному
світі. Сьогодні вона справедливо
вважається найпоширенішою і
найвпливовішою правовою сім'єю.
Ця своєрідна першість романо-германського
права визнається навіть англійськими й американськими
авторами.
Загальновизнаним
центром романо-германської правової
сім'ї є континентальна Європа.
За останні століття спостерігається
активне поширення цієї правової
сім'ї за межі континентальної
Європи. Характерні для романо-германського права принципи
та інститути з'являлися в інших частинах
світу і регіонах двома основними шляхами:
1) шляхом насильницької
експансії романо-германської правової
сім'ї, що є наслідком колонізації
європейськими країнами інших
країн. Так, основні ідеї романо-германського
права проникають в іспанські, португальські,
французькі, голландські, бельгійські,
німецькі, італійські колонії в Африці
(наприклад, у Сенегал, Малі), в Азії (зокрема,
в Індонезію, на Філіппіни), у країни Латинської
Америки (Мексику, Перу, Бразилію тощо);
2) шляхом добровільної
рецепції інших регіонів основних
положень романо-германського права
(йдеться, зокрема, про Туреччину,
Японію, Південну Корею).
Нині романо-германська
правова сім'я охоплює передусім
правові системи країн континентальної
Європи.
Романо-германська
правова сім'я поділяється на
дві групи:романську і германську.
До першої групи входять правові
системи Франції, Італії, Іспанії,
Португалії, Бельгії, Люксембургу,
Голландії та деяких інших
країн. До другої групи належать, наприклад,
правові системи Німеччини, Австрії, Швейцарії,
Греції.
До романо-германського
права тяжіють правові системи
багатьох африканських держав (Бурунді,
Габон, Гвінея, Ефіопія, Єгипет, Конго,
Кот-де-Івуар, Марокко, Руанда, Сенегал, Туніс, Чад тощо), а також
держав Близького, Середнього і Далекого
Сходу (зокрема, Ліван, Сирія, Ірак, Монголія,
Японія, Південна Корея, Тайвань, Індонезія).
Проте не можна стверджувати, що ці правові
системи Афро-Азіатського регіону належать
до романо-германського права, позаяк
воно вступає тут у складну взаємодію
з мусульманським і звичаєвим правом.
Унаслідок цього в цих країнах формуються
своєрідні змішані правові системи, що
відрізняються від класичного романо-германського
зразка.
Особливе місце посідають правові системи скандинавських
країн і країн Латинської Америки. У порівняльному
правознавстві існують три теорії щодо
природи скандинавського і латиноамериканського
права. Дослідники першої групи, виходячи
з існуючої в цих державах системи джерел
права, говорять, що право скандинавських
країн і країн Латинської Америки належить
до романо-германської правової сім'ї.
Інші юристи вважають скандинавське і
латиноамериканське право самостійними
правовими сім'ями, що є дуже близькими
до романо-германського права. Прихильники
третьої теорії також визнають їх самостійними
правовими системами, проте зазначають,
що вони знаходяться посередині між сім'ями
романо-германського та англо-американського
права.
Для позначення
правових систем країн Європи зазвичай використовуються три терміни:
1) романо-германська
правова сім'я. Цей термін, який
є найпоширенішим у порівняльному
правознавстві, був обраний для
того, щоб віддати належне спільним
зусиллям, що здійснювалися одночасно
університетами латинських і германських країн. Саме їх діяльність
відіграла вирішальну роль у процесі становлення
і розвитку романо-германського права;
2) сім'я континентального
права. Цей термін покликаний
підкреслити принципову різницю
між романо-германським правом, що
виникло на Європейському континенті, та
загальним правом, що виникло на Британських
островах;
3) сім'я цивільного
права. Цей термін активно використовується
компаративістами країн англо-американської
правової сім'ї. Його поява
пояснюється тим, що зазначена правова система базується на римському
цивільному праві і саме цивільне право
визначає своєрідність розглянутої правової
сім'ї.
Особливості романо-германської
правової сім'ї.
1. Органічний зв'язок
з римським правом. Становлення
цієї правової сім'ї відбувалося на основі римського права.
Це — головна особливість романо-германського
права. Романо-германські правові системи
ніби продовжують римське право, вони
є наслідком його розвитку. Гаслом юристів
романо-германської сім'ї може бути відомий
вислів Р. Ієрінга: через римське право,
проте вперед, далі нього.
2. Утворення романо-германського
права на основі вивчення римського
права в італійських, французьких
і німецьких університетах. Саме
університети створили у XII—XVI
століттях на основі Зводу
законів Юстиніана загальну для багатьох європейських
країн юридичну науку. Ця наука у свою
чергу визначила характер романо-германського
права.2
3. Яскраво виражена
доктринальність і концептуальність.
Романо-германська правова сім'я
активніше сприймає правові теорії і доктрини, ніж англо-американська
правова система, а роботи вчених-юристів
мають тут більший вплив. У системі континентального
права існують загальні принципи та ідеї,
на основі яких формується і розвивається
право.
4. Абстрактний
характер норм права. Норми права встановлюють загальні
правила поведінки, виходячи з принципів
і правових доктрин. Це відрізняє романо-германське
право від англосаксонського, де норми
права створюються переважно судами при
вирішенні спірних питань щодо конкретних
випадків.
5. Домінуюча роль
закону в системі джерел права.
У романо-германській сім'ї закони
та кодекси — це опорні стовпи
права. Тенденція визнання закону
найважливішим джерелом права
перемогла у країнах романо-германської
правової сім'ї в XIX столітті, коли в їх переважній більшості були прийняті
кодекси та писані конституції. Провідна
роль закону ще більш зміцнилася в сучасну
епоху: сьогодні закон розглядається як
найкращий технічний засіб установлення
ясних і точних правил.
6. Яскраво виражений
кодифікований характер. Кодифікація в романо-германському
праві має принципові особливості, що
відрізняють її від аналогічних процесів
в інших правових сім'ях. Це, зокрема:
а) наявність
глибоких і міцних історичних
коренів;
б) глобальний
характер, охоплення практично всіх галузей та інститутів
права;
в) використання
своєрідної юридичної техніки;
г) наявність
власної ідеології, суть якої
полягає в тому, щоб, кардинально
переробивши, а іноді навіть
анулювавши раніше існуюче право,
створити нову правову реальність.
7. Поділ на публічне
і приватне право. Хоча такий
поділ сьогодні є цілком звичайним
явищем для багатьох правових
сімей, спочатку він був властивий
лише романо-германському праву.
Це, передусім, обумовлено впливом
римського права, від якого
романо-германське право успадкувало класифікацію
норм на норми публічного і приватного
права.
8. Відносно самостійне
існування цивільного і комерційного
(торговельного) права. Таке розмежування
підтверджується двома обставинами:
1) існуванням у
країнах континентального права особливих комерційних
судів;
2) створенням у
більшості країн романо-германської
правової сім'ї кодифікованих
актів комерційного права (торговельних
або комерційних кодексів), що
існують поряд з цивільними
кодексами. Такі кодекси прийняті протягом XIX століття у Франції,
Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Австрії,
Німеччині та в інших країнах. Ця своєрідна
подвійність у законодавстві, що регулює
майнові відносини в галузі приватного
права, дістала назву “дуалізм приватного
права”.
Проте слід зазначити, що у XX столітті з'являється
тенденція відмови від дуалізму приватного
права: новітні кодифікації приватного
права відбуваються шляхом прийняття
єдиних актів — цивільних кодексів.
2. Основні етапи
розвитку романо-германської правової сім'ї
У своєму розвитку
романо-германська правова сім'я
пройшла досить тривалий шлях,
що його звичайно поділяють
на три основні етапи.
Перший етап
— це період звичаєвого права
(V—XI ст.). На ньому створюються
передумови для формування єдиної
системи континентального права.
Після падіння Римської
імперії германські народи привнесли
в галузь права свої національні
звичаї, своє національне германське
право. Воно складалося переважно
з неписаних звичаїв, що існували
в народній пам'яті, і часто
були позбавлені належної ясності й
визначеності. У той період германські
народи розуміли право передусім як набуток
людей, народу, племені, продукт колективної
совісті, а не як вираз свідомого розуму
чи волі, встановлених зверху. У цьому
значенні право було схоже на мистецтво,
міф, мову. Таке право виражало мудрість
племені, за допомогою якої підтримувалося
його мирне життя. Право було засобом об'єднання
людей у групу, воно прагнуло зберегти
її солідарність.
Кожне плем'я (франки, бургунди,
лангобарди, алемани, вестготи, остготи,
фрізи, східні сакси, вандали тощо) жило
за своїм особливим правом. Проте розбіжності
між звичаями племен не слід перебільшувати.
Правові ідеї, виплекані германськими
народами, мали багато спільного і навіть
багато в чому нагадували уявлення інших
варварів, що мали племінну організацію
і напівкочовий спосіб життя. Ці ідеї розвивалися
в контакті з рудиментами римського права
і зазнавали тиску політичних і економічних
чинників, що мали дещо одноманітний характер
по всій Західній Європі. Германське право
було досить примітивним, оскільки було
пристосоване лише до вкрай нескладних
умов натурального господарства, наповнене
принципами спрощеного колективізму —
родинного, родового, громадського.
У ті часи особливо
не розрізняли правові норми
і процедури, з одного боку, та релігійні,
моральні, економічні, політичні та інші
норми та практику — з другого.
Інститути законодавства
та судового рішення мали зародковий
характер. Королі хоча й ухвалювали
закони, але з конкретних приводів,
і в основному для того, щоб від імені
всього народу підтвердити або виправити
існуючі звичаї.
У V—VIII століттях закони
германських племен, що переважно
складалися з їх звичаїв, уперше
були записані латиною. Йдеться
про так звані варварські правди
(leges barba-rorum), або закони варварів. Найдавніша
з тих, що дійшли до нас, — Салічна правда
(496). З VI століття більшість германських
племен уже мала свої варварські закони.
Система правосуддя в
цей період була роз'єднаною
й аморфною. У судових процесах
панувало звернення до надприродного.
Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося.
Не існувало професійних судів.
Західна Європа на першому
етапі фактично не знала професійних
юристів, юридичних шкіл, юридичних
книг, підручників, юридичної науки.
Отже, право того періоду мало
звичаєвий, племінний, примітивний та
архаїчний характер.
Другий етап — етап
формування романо-германської правовоїсім'ї
(XII—XVIII ст.). На думку багатьох
компаративістів, саме його слід
вважати часом, коли з наукової
точки зору з'являється система романо-германського
права.
Цей етап може бути
умовно розподілений на два
періоди: середньовічний період
(XII—XV ст.) та період Відродження
і Просвітництва (XVI—XVIII ст.).
У середньовічний період
Західна Європа існувала як
відносно цілісне історико-культурне,
соціально-політичне, цивілізаційне співтовариство,
як регіональна, феодальна романо-германська
цивілізація.
Саме на цьому етапі
суспільство знову усвідомило
необхідність права, почало розуміти,
що тільки право може забезпечити
порядок і безпеку. Повернення цієї ідеї
у XII— XIII століттях стало, безсумнівно,
революційним кроком.
Можна умовно виокремити
п'ять обставин, що суттєво вплинули
на формування романо-германського
права у XII-XV століттях:
1. Рецепція римського права.
Другий етап формування романо-германського
права асоціюється зі сприйняттям римського
права. У ці часи Західна Європа звертається
до юридичної спадщини античності, передусім
до Зводу Юстиніана як втілення правових
традицій Давнього Риму.
2. Діяльність європейських університетів.
Ідея рецепції римського права, його нового
осмислення і пристосування до умов, що
радикально змінилися, вперше була усвідомлена
і проведена в життя в університетах завдяки
плідній праці глосаторів і постглосаторів.
Саме в уні
верситетах право замислювалось
як система, що органічно розвивається,
як звід принципів і процедур, що
буде будуватись, як і собори, протягом
поколінь і століть.
3. Вплив канонічного права.
На думку деяких вчених, канонічне
право в середні віки мало
навіть більш глибокий вплив на правопорядок
і суспільне життя європейських країн,
ніж римське право. Невипадково історично
першою західною середньовічною правовою
системою було нове канонічне право, що
з'являється у XII столітті. Лише пізніше
під впливом канонічного права складаються
правові системи європейських королівств,
вільних міст, з'являється торговельне
право, маноріальне та феодальне право.
4. Створення міського права.
На розвиток загальноєвропейської
правової традиції суттєво вплинули
так звані хартії міської свободи,
що оформлювали стосунки міста з сеньйором,
на землях якого воно стояло, і містили
норми конституційного, кримінального,
торговельного та іншого права. Особливу
увагу можна звернути на магдебурзьке
право, що стало моделлю муніципального
устрою для міст Німеччини і Центральної
Європи.
5. Створення торговельного
права. Починаючи з XII століття
в Європі формуються основні
поняття та інститути торговельного
права нового часу — lex mercatoria.
Поява цієї відносно відокремленої
правової системи обумовлюється активним розвитком
торгівлі та швидким ростом стану торговців.
Початкова розробка торговельного права
здійснюється купцями самостійно. Купці
організовують міжнародні ярмарки і ринки,
створюють торговельні суди, засновують
торговельні представництва по всій Західній
Європі. Унаслідок цього з'являються норми,
що регулюють застосування кредитних
інструментів, накладних та інших транспортних
документів, організацію та діяльність
ділових асоціацій і спільних підприємств,
застосування процедури банкрутства.
Старі правові інститути пристосовуються
до нових потреб. Піднесенню торговельного
права сприяють розвинена система нотаріату,
створена наприкінці XI—XII століть, і кодифікації
звичаїв, що проводяться європейськими
правителями. Характеризуючи торговельне
право, слід особливо наголосити на його
універсальності: в усіх європейських
країнах та містах того періоду керівні
принципи та найважливіші правила торгівлі
були однаковими або дуже схожими. Ця риса
обумовлена транснаціональним, космополітичним
характером торгівлі.
3. Зв'язок романо-германської
правової сім'ї з римським правом
Головною особливістю
романо-германського права є його
органічний зв'язок з римським
правом. Він обумовлений рецепцією
римського права, яку здійснили всі країни романо-германської
правової сім'ї.
Рецепція (від лат. receptio — сприйняття,
сприймання) — це запозичення правовою
системою основних засад і принципових
підходів зарубіжного права.
Рецепція римського
приватного права правовими системами
романо-германської сім'ї відбувалась
декілька разів. Можна виокремити три етапи рецепції
римського права:
- перший етап
рецепції припадає на XII—XIII століття.
Рецепція в цей період полягає
головним чином у вивченні, коментуванні
та викладанні римського права
в університетах;
- другий етап
рецепції відбувається у XIV—XVII століттях, коли
римське право активно застосовується
на практиці;
- третій етап
рецепції пов'язується з грандіозним
реформуванням законодавства, що
його викликали буржуазні революції.
Він сягає свого піку під
час кодифікацій, що відбуваються в Європі в XIX столітті.
Як зауважує
Й. О. Покровський, після падіння
Західної Римської імперії для
римського права настає темна
епоха. Проте з V по XI століття
римське право все ж таки
не припиняло своєї дії в
Західній Європі: підкорене населення — нащадки колишніх римських
підданих — продовжувало жити за римським
правом. Деякі германські королі навіть
видали для своїх римських підданих офіційні
збірники римського права. Наприклад,
у 506 році король вестготів Аларіх II видав
Lex Romana Visigothorum (Римські закони вестготів).
Звичайно, це було спрощене, популяризоване
і зіпсоване римське право — так зване
римське вульгарне право.
Крім того, римське
вульгарне право якоюсь мірою
вплинуло і на тексти германських
законів. Збереженню римського права сприяло й те, що церква до спорів
між церковними установами та її окремими
служителями застосовувала саме римське
право. Нагадаємо хоча б відомий афоризм
тієї епохи: “Церква живе за римським
законом”. Слід зазначити, що римське
право переважало в південних частинах
Західної Європи (сучасні Італія, Іспанія,
південна Франція), а германське — у північних
(теперішні Німеччина, північна Франція).
Втім, навряд чи
можна погодитися з думкою, що
рецепція римського права відбувається
на Європейському континенті, починаючи ще з утворення варварських
королівств на місці Західної Римської
імперії. На наш погляд, рецепція римського
права, саме як запозичення зарубіжною
правовою системою його основних засад
та інститутів, усе ж таки не була проведена
в ранньому середньовіччі, передусім через
нездатність варварів до сприйняття на-бутків
давньоримської цивілізації. На початку
епохи середньовіччя в західній половині
європейського континенту римське та
германське право існували як дві повні
протилежності, як два зовсім чужих світи.
Проте відокремленість
римського і германського права
не могла існувати завжди. Поступово
економічне життя в Європі
розвивається й ускладнюється,
відроджується міжнародна торгівля,
набувають розквіту торговельні
міста. На цьому грунті виникає знову, як колись в античному світі,
потреба в універсальному позанаціо-нальному
праві, що було б здатне об'єднати різні
європейські народи, забезпечити свободу
господарської ініціативи, регулювати
ті тонкі відносини, які звичайно виникають
у торгівлі і які зовсім чужі звичаям,
що існують серед землеробів. Усім цим
вимогам відповідає римське право. Тому
ріст впливу римського права в XI—XII століттях
не є випадковим. У ці часи починається
період відродження римського права і
його засвоєння.
Як на першому, так і на другому етапах рецепція
відбувається у двох формах.
Першою формою
є вивчення та коментування
римського права в університетах.
Як зазначалося, з XII століття
вивчення римського права перебуває
в центрі європейської юридичної
освіти. Засвоєння римського права під час першої рецепції
відбувається завдяки діяльності глосаторів.
Римське право засвоюється в університетах
тисячами студентів, які поширюють його
в усіх країнах Західної Європи.
Рецепція на
другому етапі пов'язується з
діяльністю шкіл постглосаторів та гуманістів (XIV—XVII
ст.). Засвоєння римського права в цей період
має певні особливості порівняно з аналогічним
процесом, .що відбувався у XII— XIII століттях.
Наукові роботи постглосаторів мали значний
успіх серед європейських юристів.Друга
форма — це пряме застосування норм римського
права. Так, в Італії вже в XI столітті проголошується,
що римське право може бути джерелом для
подолання прогалин у місцевому праві;
коментарі глосаторів мають велику популярність
в іспанських судах. Посилання на наукові
праці (загальну думку докторів права)
під час судових дебатів завжди вважалися
дуже сильними аргументами. Завдяки застосуванню
в судах римського права Південна Франція
ще в епоху середньовіччя вважається країною
писаного права (pays de droit ecrit). Це відрізняє
її від Північної Франції — країни звичаєвого
права (pays de droit coutumier). Однак друга форма
рецепції римського права значно більшого
поширення набуває на другому етапі (XIV—
XVII ст.). При цьому необхідно мати на увазі,
що римське право далеко неоднаково вплинуло
на правові системи романо-германської
сім'ї. Найповніший вплив воно здійснило
в пізньому середньовіччі в Німеччині.
Територія Німеччини в середні віки входила
до складу Священної Римської імперії,
яка вважалася наступницею колишньої
Римської імперії. Унаслідок цього імператори
Священної Римської імперії були схильні
вважати Звід Юстиніана ніби як вітчизняним
кодексом, а свої акти — його доповненнями.
Ця фікція значно спрощувала шлях римського
права до Німеччини.3
Безпосередньому застосуванню римського права
на практиці також сприяли два інших чинники:
1) трансформація
судів. Починаючи з XIV століття
освічені правники (ті, хто вивчив
римське право) поступово витісняють
з судів неосвічених народних
суддів — шефенів (від нім. Schoeffen — засідатель), які спиралися
переважно на звичаєве право, практичну
кмітливість, життєвий досвід та інтуїцію.
Спочатку освічені правники працюють
у судах як секретарі та протоколісти,
записуючи рішення шефенів. Потроху юристи
починають готувати рішення шефенів, використовуючи
при цьому знання римського права. Згодом
освічені правники взагалі замінюють
шефенів як судді.
Крім того, в
цей період у Німеччині були
засновані апеляційні суди, до
складу яких відразу залучають
освічених правників. Наприклад, у 1495 році був створений загал
ьноімперський суд (Reichskammergericht), половина
членів якого повинна була бути вченими-юристами.
Через деякий час висувається вимога,
щоб і друга половина складу суду обиралася
з осіб, які знайомі з римським правом.
При вирішенні справ суд повинен був користуватися
насамперед загальним правом Імперії,
тобто римським правом, і лише брати до
уваги “добре” німецьке право — чесні,
поважні та добрі правила, установлення
і звичаї;
2) надання університетам
права “офіційних консультацій”. У Німеччині
склалася практика надсилання судами
в сумнівних випадках спірної справи з
усіма матеріалами до юридичних факультетів
університетів. При юридичних факультетах
були створені комісії з професорів, що
надавали свій висновок у справі, спираючись
при цьому на положення римського права.
Звісно, що такий висновок фактично ставав
судовим рішенням. Цей інститут направлення
матеріалів справи (Aktenversendung), завдяки
якому германське право набуває наукового
характеру (тобто раціоналізується і систематизується),
зберігався в Німеччині до 1878 року.Унаслідок
цього наприкінці XVI—XVII століть римське
право в цілому було рецептоване в Німеччині
прямо і безпосередньо. Звід Юстиніана
став законом, на який посилалися сторони
та яким мотивували свої рішення судді.
У Німеччині
навіть складається винятково
практична течія в юриспруденції,
представники якої (зокрема, І.
Мінсінгер, А. Гайль, Б. Карпцов,
С. Штрик) ставили перед собою
завдання з'ясувати і викласти
те римське право, що діє
і що повинне застосовуватися в судах; жодними
іншими більш широкими питаннями вони
це цікавилися. Викладаючи це практичне
римське право, вони продовжують роботу
щодо пристосування його до сучасних потреб,
створюючи так зване usus modernus Pandectarum (нове
використання пандектного права), або
сучасне римське право (heutiges romisches Recht),
яке фактично проіснувало до об'єднання
Німеччини наприкінці XIX століття.
Третій етап
рецепції. Принципові зміни в
підходах до рецепції римського
приватного права відбулися в XIX столітті. Вони обумовлені буржуазними
революціями, внаслідок яких Європа наприкінці
XVIII — у першій половині XIX століття переживає
грандіозні економічні, соціальні та культурні
трансформації. Нові буржуазні порядки
вимагали, зокрема, вдосконалення правового
регулювання майнових відносин: визнання
принципів свободи договору, рівності
всіх перед законом, широкого права власності.
Йдучи назустріч цим потребам, європейські
країни в XIX столітті проводять кодифікаційні
реформи цивільного права.
