Особливості розвитку економічної думки періоду формування світових цивілізацій

1. Особливості розвитку економічної думки періоду  формування світових цивілізацій.

     В античній літературі економічну  думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, що дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища [6].

     Економічна наука має глибокі історичні корені. Зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою [5].

    У першій половині першого  тисячоліття до н. е. колись  могутні Вавілонське царство  та Єгипет внаслідок внутрішніх  та зовнішніх обставин занепадають.  У світовій історії розпочинається новий період, відомий під умовною назвою античний (давній). В авангард світового прогресу стає Стародавня Греція, яка була розташована на межі трьох континентів – Європи, Азії, Африки, що сприяло взаємодії різних культур. Через Середземне та Чорне моря проходили важливі торгівельні шляхи. Греція, маючи зручні бухти, прекрасні кліматичні умови, значні природні багатства, вбирає матеріальні, духовні, інтелектуальні здобутки різних культур і цивілізацій.

     Численні острови, оточені гірськими хребтами, затоки і гавані визначали відокремленість, автономію економічного життя грецьких общин. Внаслідок цього антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто (поліс). Саме це зумовило перевагу грецького міста над селом. Сільське господарство, внаслідок гострої нестачі землі мало другорядне значення. Грецькі поліси становили окремі держави, центром кожної з яких було місто, оточене муром, йому належали довколишні долини чи острови. Формування грецьких міст-полісів розпочалося у VIII  - VI ст. до н. е. Згодом такі міста як Афіни, Міле, Корінф, Халіке та інші, перетворилися у важливі ремісничо-торговельні центри, стали осередками політичного, культурного життя Греції. Значне місце в господарстві країни займали ремесла, виплавляння металів зокрема. У рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добували руду, з якої виплавляли мідь, залізо, виготовляли бронзу. Із цих металів, а також із золота, срібла, виробляли зброю, колісниці, ювелірні вироби. Розроблялися поклади мармуру, глини. Добротним і красивим був посуд, дахівка, інші керамічні вироби, які славилися на весь тогочасний світ. Грецькі тканини, одяг мали попит далеко за межами країни. Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яке було під контролем держави.

     Особливо успішно в Стародавній  Греції розвивались будівельна  справа, обробка каменю, завдяки чому міста країни перетворилися у прекрасні ансамблі архітектурних шедеврів – храми, палаци знаті, театри, стадіони, інші громадські споруди, які вражали світ своїми завершеними формами.

     Повільніше розвивалося сільське господарство. Це було зумовлено рядом вказаних вище факторів, а також тривалим пануванням двопілля. Орна земля, угіддя, належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, оливкових гаїв. В Єгипет, Рим та Причорномор’я вивозилось вино. Приміські селяни займалися  городництвом, бджільництвом. Добре розвивалося тваринництво.

    У IV ст. до н. е. греки удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві.

     Перенаселення Греції і гостра  нестача землі у VIII  - VI ст. до н. е. зумовили колонізацію та утворення грецьких міст-колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, на південному узбережжі Аппенінського півострова, в Сицилії та Північній Африці. Міста-колонії стали центрами торгівлі греків із сусідніми народами [1].

     Широкого розвитку набули в  Стародавній Греції торгівля  і товарно-грошові відносини.  Більші міста країни, перш за  все Афіни, Пірей та інші, стали центрами середземноморської торгівлі, транзитною базою між різними регіонами. Внутрішня сухопутна торгівля була менш розвиненою. Торгівля зосереджувалася в руках купців, які були власниками великих складів, кораблів. Грошовий обіг здійснювали лихварі, які володіли обмінними пунктами – трапезами.

    Основною з основних причин  розквіту Стародавньої Греції  було широке використання праці великої кількості рабів. Джерелами рабської праці були постійні війни, які проводила Греція із сусідніми народами, мало місце боргове рабство. Праця рабів використовувалася в різних сферах матеріального виробництва. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях, на будівництвах доріг. У Греції були й привілейовані раби – учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї. Деякі філософи, поети були рабами. Рабів використовували як прислугу в домашньому господарстві знатних людей, незначна кількість їх була зайнята в сільському господарстві. Лише деяким із рабів (купцям, ремісникам) дозволялося мати сім’ї. Експлуатація рабів сприяла досягненню високого економічного і культурного розвитку держави. Отже, в античному рабстві, на відміну від східного, рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва [5].

    Однак поступово продуктивність  невільничої праці падали. З’явилися цілі покоління людей, які народилися, жили  і працювали в умовах рабства. Такі люди не хотіли і не могли ефективно працювати. Це стало особливо відчутним коли Греція почала зазнавати поразок у війнах, внаслідок чого припинився приплив нових рабів. Нескінченні конфлікти між грецькими містами, боротьба демосу з аристократією, рабів з рабовласниками паралізували економічне життя країни [2].

    У 338 році Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської держави.

    Історія Стародавнього Риму –  одна з найцікавіших сторінок  розвитку і занепаду рабовласницького господарства, яке досягло класичних форм.

    В економічному житті Стародавнього  Риму вирішальна роль належала  сільському господарству. Юридичним власником землі виступала держава. Проте з часом відбувався процес передачі її у приватну власність – патриціям (сенаторам, консулам, трибунам, квесторам), а також вершникам (заможним людям, які займалися торгівлею, лихварством тощо). Форми земельної власності пройшли складну еволюцію від вілли (земельного маєтку площею 25-100 га) до величезних латифундій з десятками тисяч гектарів землі і на початку н. е. трансформувалися у невеликі ділянки землі, які надавались колонам – землеробам. Право приватної власності на землю гарантувалося римським законодавством («Закон XII таблиць») та державою.

    Сільське господарство було багатогалузевим. У Римській державі провідна роль належала виноградарству, городництву, садівництву. Успішно розвивалося тваринництво, птахівництво, вирощувалися зернові культури, а також технічні.

    Значну роль у господарстві  відігравали території, завойовані  Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африканському континенті, в інших регіонах світу. Експропрійовані землі оголошувалися державними і передавалися римській знаті, ветеранам воєн, здавалися в оренду.

    Значних успіхів було досягнуто  в ремеслі. Археологічні знахідки  свідчать про його високий  розвиток і професійну майстерність  римських ремісників. Міські фортеці, храми, палаци, громадські споруди, водопроводи, лазні, каналізація, іригаційні системи вражали сучасників своєю досконалістю. Відомими далеко за межами Римської держави були зброярі, які виготовляли найсучаснішу зброю. Успішно розвивалося суднобудування. Високого рівня досягла технологія виплавки металів, виготовлення різних предметів з міді, бронзи, заліза та благородних металів. Обробка каменю, граніту, мармуру, а також різьба по них були предметом гордості римських майстрів.

     Рим був відомий текстильними та шкіряними товарами.

     У Римській державі успішно розвивалась торгівля. Добре розвинутою була внутрішня торгівля, зосереджена в містах на місцевих ринках, які згодом стали спеціалізованими. Розвитку зовнішньої торгівлі сприяв географічний поділ праці, успіхи у кораблебудуванні та будівництві доріг. Активною була морська та караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби; з Єгипту – лляні тканини, пшеницю, папірус; з Північної Африки – пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото; з Іспанії – срібло, олово, залізо, мідь; з Галії – виноград, вино, кераміку; з Германії, Британії – рабів.

     У стародавньому Римі існувала  досить розвинута грошова система.  наслідуючи греків, римляни відливали мідні монети [3].

     Рим поступово перетворився у  світовий центр грошових операцій. Успішно розвивалася банківська  справа.

     Велике значення в житті античного Риму мала освіта та наука, римляни були найосвіченішими людьми тогочасної доби. Не останню роль в економіці Риму відіграла експлуатація рабської сили, що сприяло вивільненню певної частини людей від важкої праці і зайняттям їх наукою, освітою, мистецтвом, літературою, поезією.

     У ІІІ - ІV ст. н. е. господарство Стародавнього Риму починає занепадати. Причиною кризи стало загострення внутрішніх суперечностей та конфліктів. Вичерпала себе рабовласницька система господарювання. Масові повстання рабів розхитали підвалини Римської імперії. Знизилась продуктивність праці. Дешева, разом з тим малоефективна праця рабів стримувала технічний прогрес. Економічні засади суспільства підривало витіснення з господарського життя дрібних власників.

    Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі.

     Економічний занепад охоплює  також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких, стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов’язковими. Скоротилася внутрішня і зовнішня торгівля, горовий обіг.

     Стародавні римляни залишили людству величезну спадщину, якою уміло скористувалися перш за все європейські народи. На руїнах Стародавнього Риму виросла згодом європейська християнська цивілізація [2].

     Саме в ці важкі часи беруть свій початок зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей, вони з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою.

     Розглянемо економічні вчення Стародавньої Греції. Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі античного рабства. Найвідомішими представниками цього періоду є грецькі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Саме завдяки їм почали вживати термін «економіка», що у буквальному перекладі означає «наука про ведення домашнього господарства».

     Філософ Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) - автор трактату «Домострой» - один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи «старе» положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від «природного» поділу людей на вільних і рабів) він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що «найбільш проста робота» може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком.

     Ксенофонт  був і одним із перших в  осмисленні двох сторін будь-якого  товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурального-господарської концепції він:

• засуджує обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу;
• визнавав необхідність існування і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження;
• пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства [4].

     Багато у чому схожі з думками Ксенофонта думки іншого античного мислителя - Платона (справжнє ім'я Аристокл, 428-347 рр. до н.е.).  Зміст одного з таких проектів виклав Платон у своїй відомій праці «Держава». В його проекті «ідеальної держави»:

• ні філософи, ні армія, які становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею;
• вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона е джерелом протиріч і розбіжностей у державі - їх матеріальне забезпечення за принципом «кожному порівну» має взяти на себе держава;
• всі господарські турботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю, за умовами проекту, мали покладатися на так звану чернь - третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці, вільні);
• раби ж - власність вільних громадян або живе знаряддя праці, а тому не віднесені автором «Держави» до жодного стану суспільства.

     Другий проект, запропонований Платоном у праці «Закон», мав наступний зміст:

• на відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу «негативний» тип суспільного устрою;
• головним двигуном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати дім і земельний наділ. Причому останній мав наділятись з наданням права володіння і користування, хоч і з можливістю передачі у спадок одному з дітей на тих самих умовах.
• цінність загального майна громадян не повинна різнитися більш ніж у чотири рази [2].

     Розглянемо економічні концепції Аристотеля. Аристотель (384-322 рр. до н. е.). У своїх творах, особливо у «Нікомаховій етиці» (названій так потомками по імені сина філософа), «Політиці» (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави.

     При порівнянні його з проектами попередників - Ксенофонта, Платона можна побачити багато схожого.

     По-перше, Аристотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю - на розумову і фізичну, виходячи із «закону природи».

     По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. За Аристотелем ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства.

     Оригінальність побудови проекту Аристотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей, - чи то вільні громадяни, що виконують керувально-контролюючі функції, чи землероби, ремісники, торговці, - розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього стану і належать або до природної сфери - економіки, або до неприродної - хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ [5].

     Ідеалом господарювання для Аристотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повинно забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом «справедливого обміну» з сусідом.

     Ідеалізуючи в рамках цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Аристотель мистецьки спрощує найважливіші елементи господарського життя.

     Про «незавершеність» аристотелевої концепції про економіку   і хрематистику свідчить також двояка характеристика обміну, а саме:

• в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки;
• в іншому випадку – навпаки - обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

     З позиції цієї ж концепції, Аристотель демонструє, що своє неприйняття великої торгівлі і позикових операцій, тенденційно аналізуючи етапи еволюції форм торгівлі і грошового обігу; такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, він відносить до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто, коли товарообмін здійснюється з прирощуванням первинного авансування на ці цілі грошей, - до сфери хрематистики; аналогічно трактує Аристотель форми грошового обігу, відносячи функції грошей щодо відображення міри вартості і засобу обігу до сфери економіки, а їх застосування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу - до сфери хрематистики [3].

     Економічна думка Стародавнього Риму.

    Поради Катона щодо методів господарювання. Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у м. Тускулі. Надзвичайно освідчена людина, державний діяч, історик і письменник Стародавнього Риму. У своєму трактаті «Про сільське господарство» Катон відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва. Його ідеалом було натуральне господарство, однак не виключалась і торгівля, яка дозволяла реалізовувати частину надлишкової продукції. Велике місце у практиці Катона займали поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення великого рабовласницького господарства.

     Розробку проблем латифундійського господарства у І ст. до н.е. продовжив римський вчений  Варрон. Його погляди викладені у трактаті «Про сільське господарство». У своїх працях Варрон відтворив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великої рабовласницької економіки; з іншого - нові явища соціально-економічної обстановки пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.

     У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих. Його турбота пов'язана не тільки із збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й із підвищенням їх прибутковості, зростанням ефективності виробництва.

     Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, формам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь - такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це інвентар і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини) [2].

     Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракхів. Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі «Про сільське господарство» Колумелла. Колумелла писав про вкрай низьку продуктивність рабовласницької праці, про те, що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентар, крадуть, обманюють землевласників і т. д.

     Одна із сторінок історії економічних вчень Стародавнього Риму пов'язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тіберій (163-132 рр. до н.е.) і Гай (153-121 рр. до н.е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення землею безземельних і малоземельних селян, вони прагнули здійснити таку реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його [5].

     Таким  чином проаналізувавши твори відомих філософів Стародавнього Риму та Стародавньої Греції, можна стверджувати, що саме період формування світових цивілізацій не тільки дав поштовх для розвитку економічної думка, а став, насамперед, основою для її подальшого розвитку. На прикладі великих філософів ми маємо змогу бачити, що не зважаючи на всі складнощі того періоду (зародження та занепад рабовласницької системи господарювання ), вчені та філософи намагалися не тільки надавати поради, а й аналізували як улаштоване господарське життя, які в ньому існують переваги та недоліки [3]. 
 
 

2. Проблеми  роздержавлення економіки України.

     Позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя нашої країни можна тільки, усунувши причини, що їх зумовлюють. До них належать: монопольне становище держави та її відомств, які були власниками засобів виробництва і результатів праці суспільства. Для цього потрібно було ліквідувати надмірне одержавлення відносин власності, ототожнення суспільної та державної форм власності.

     Відтворення багатоманітних форм власності має об'єктивну основу — нерівномірність розвитку продуктивних сил і технологічних укладів, яка зумовлена рівнем економіки, станом суспільного поділу праці, традиціями країни.

Світовий  досвід переконує, що найефективніше економіка функціонує за наявності різних форм власності, тобто як змішана економіка. Це зумовлено такими чинниками:

     Приватна власність, конкурентний ринок найбільш раціонально функціонують за наявності великої кількості виробників, багатоманітності виробів.

Приватна  власність не відіграє позитивної ролі там, де прибуток відсутній або малий. Наприклад, розвиток фундаментальної науки не дає миттєвої віддачі.

Існують сфери економічного життя, в яких конкуренція завдає великої шкоди  суспільству. Так, у сфері природної  монополії — транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо — або взагалі не повинно існувати приватних власників, або їхню діяльність має регламентувати законодавство [4].

У деякі  сфери суспільно-економічного життя  взагалі не можна допускати приватний бізнес — армія, державна безпека, атомна індустрія, освоєння космосу тощо.

    У країнах із розвиненою ринковою економікою існують різні співвідношення між державною і приватною власністю.

     Так, піл контролем держави перебуває від 1/4 (США) до 2/3—3/4 національного виробництва (Велика Британія, Німеччина, Франція, Японія).

     Межі між приватною і державною формами власності є рухомими, змінними. їх зумовлюють різноспрямовані процеси — усуспільнення (націоналізація) та роздержавлення [5].

     Україні потрібно було йти шляхом роздержавлення, приватизації і побудови змішаної економіки, в якій рівноправними господарськими суб'єктами є акціонерні, кооперативні, приватні та державні підприємства.

     Роздержавлення — це комплекс заходів, спрямованих па перетворення 1 відносин власності, ліквідацію монополії держави на власність, формування багатоукладної економіки, посилення процесів її саморегулювання

Однією  з основних форм роздержавлення власності  у постсоціалістичних країнах є приватизація.

     Приватизація — це перетворення державної (а також колективної) власності на приватну — індивідуальну чи групову

Роздержавлення може супроводжуватись як зміною державної власності на недержавну, так і зміною лише форм використання державної власності. Цілі роздержавлення та приватизації:

• ліквідація монополізму державної власності і створення конкурентного середовища;
• зменшення частки державної власності в національній економіці;
• забезпечення господарського ставлення до засобів виробництва;
• активізація стимулу до праці;
• формування багатоукладної, соціально орієнтованої економіки із сумісно-роздільним привласненням.

     Досягнення основних цілей роздержавлення і приватизації передбачало дотримання певних принципів при формуванні соціально орієнтованої ринкової економіки:

     Гарантування кожному громадянину України однакового доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації.

     Охоплення процесом роздержавлення і приватизації всіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, зокрема трудових колективів і окремих громадян.

     Запровадження всіх форм власності, виходячи з економічної доцільності, а не якихось інших критеріїв жодна з форм не може абсолютизуватися.

     У власності держави має залишитися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій.

     Роздержавлення і приватизація мають здійснюватися під громадським контролем, з інформуванням населення.

     Дотримання цих принципів мало не тільки забезпечити можливість кожному громадянину України стати власником засобів виробництва, свободу господарської діяльності для різних форм власності, зокрема оновленої державної, а й запобігти такому небажаному явищу, як псевдоприватизація.

     Таким чином, роздержавлення економіки — це головне завдання перетворення форми власності, вирішення якого дасть змогу ліквідувати монопольне становище держави та її відомств, створити умови для розвитку різних форм власності: перетвореної державної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та інших, зробити кожного працівника, кожний трудовий колектив справжнім суб'єктом відносин власності. Це стало головною метою економічної політики на початку перехідного періоду, яка мала забезпечити рівноправність усіх форм власності, створити необхідні передумови для розвитку ринкових відносин, стимулювати трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

     Реалізація цієї політики потребувала розробки правил передачі прав власника від держави самостійним господарським суб'єктам — фізичним та юридичним особам, тобто механізму роздержавлення і приватизації власності, який передбачає створення органів роздержавлення і приватизації з чітким визначенням їхніх функцій на всіх структурних рівнях (рис.2.1.) [3].