Осіта другої половини ХІХ ст.
План
ВСТУП
- РЕФОРМА ОСВІТИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
- Освіта у Східній Україні
- Освіта у Західній Україні
- НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ДЛЯ ЖІНОК
- НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ
- КЛУБНІ ЗАКЛАДИ
- БІБЛІОТЕКИ
- "ПРОСВІТИ" ТА ЇХ РОЛЬ
- СТАНОВЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ХУДОЖНЬОЇ ШКОЛИ
- ОРГАНІЗАЦІЯ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ
ВИСНОВОК
Література
ВСТУП
Освіта – це один з
найдавніших соціальних інститутів,
що викликана потребами
- РЕФОРМА ОСВІТИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
Освітня політика урядів царської
Росії та Австро-Угорської імперії
здійснювалася в інтересах
- Освіта у Східній Україні
Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою: вчили закону Божого, читати, писати та чотирьох арифметичних дій. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.
Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. З 1872 р. початкові повітові училища було переведено на шестирічний термін навчання; при цьому розширювалося коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Вони відігравали велику роль у поширенні освіти, крім того що відкривали вони ще й утримували початкові школи, організовували учительські курси. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.
У 1897 р. на території Східної
України існувало близько 17 тис. початкових
шкіл усіх видів. Проте вони могли
охопити навчанням лише третину
дітей, решта їх лишалася поза школою.
Значна частина дітей селян і
робітників не відвідувала школу
або не закінчувала курсу навчання
через скрутне матеріальне
Середню освіту, як і раніше, давали гімназії. За новим статутом існували повні (семикласні), що поділялися на класичні та реальні, і неповні (чотирикласні) — прогімназії. У перших перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Наприкінці XIX ст. у Східній Україні було 129 гімназій та 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.
Розвиток економіки стимулював появу професійної освіти: ремісничих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учительських семінарій та курсів професійної підготовки. Поряд з університетами відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: технологічний та ветеринарний інститути в Харкові, політехнічний у Києві, Вище гірниче училище у Катеринославі та ін.
- Освіта у Західній Україні
На Західноукраїнських землях
згідно з реформою 1869 р. початкові
школи було передано у відання
світських органів, формально запроваджено
обов'язкове навчання всіх дітей віком
від 6 до 14 років. Однак багато з них
не відвідувало школи через
Уряд обмежував право українців навчатися рідною мовою. Так, одна середня українська школа припадала на 820 тисяч осіб, а одна школа з польською мовою навчання — на 30 тисяч учнів, не було жодного реального училища, середнього або вищого професійного навчального закладу з українською мовою викладання. У Львівському університеті навчання здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був не частим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялися Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут було засновано також Академію ветеринарної медицини.
- НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ДЛЯ ЖІНОК
Жінки в Україні одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах (училищах). У жіночих гімназіях, які з явились у 60-х роках XIX ст., було 7 основних класів та 8-й — педагогічний. Більшість гімназій були приватними. Наприкінці 50-х років XIX ст. існувало 5 державних середніх навчальних закладів для жінок.
Професійну освіту жінки могли дістати лише в учительських семінаріях.
Поряд з привілейованими чоловічими навчальними закладами відкриваються жіночі — інститути шляхетних дівчат — у Xаркові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1835), Києві (1838). У 90-х роках XIX ст. в Україні діяло 77 жіночих гімназій та 5 інститутів шляхетних дівчат.
Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси в Києві (1878— 1889, з 1905), Одесі (з 1906), Xаркові (1913).
- НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ
Під впливом визвольних ідей, що поширювалися в Україні у другій половині XIX ст., революційно-демократична молодь активно пропагує свої погляди через освіту, організовує школи для селян, робітників і ремісників. Ці школи працювали в недільні та святкові дні, звідси їх назва. У Києві на Подолі 1859 р. відкрилася перша недільна школа. Протягом 1859—1862 рр. в Україні їх діяло понад 110.
Недільні школи підтримували передові діячі культури, створювали та видавали підручники для них. Так, Т. Шевченко підготував і видав "Букварь южнорусский", П. Куліш — "Граматику", О. Кониський — "Шотницю". ».
У багатьох із цих шкіл навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою. Студенти та гімназисти старших класів ставали вчителями в цих школах. Разом із слухачами вони заснували спілку "Громада", членами якої були П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський та ін. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті, . їх діяльність було відновлено тільки на початку XX ст.
- КЛУБНІ ЗАКЛАДИ
За європейським зразком в Україні окремі громадські об'єднання дістали назву клубів. Перші з них були становими — дворянські, купецькі, офіцерські, ділових людей. Вступ був обмежений, а утримання здійснювалося на внески.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. поряд із становими створювалися народні клуби у Києві, Xаркові, Одесі для поширення серед народу освіти та досягнень культури. При них діяли читальні, бібліотеки, лекційні та концертні зали, гуртки та курси. У 1893— 1896 рр. у Києві працював соціал-демократичний "Лук'янівський клуб", а упродовж революції 1905—1907 рр. у багатьох містах України з'явилися легальні робітничі клуби, які були центрами політичного об'єднання та самоосвіти пролетаріату (зокрема, клуб трудящих осіб у Києві). З наступом реакції їх було закрито. Легально продовжували існувати тільки народні доми та "Просвіта".
Починаючи з 1908 р. з ініціативи М. Лисенка у Києві засновано "Український клуб", що став культурно-просвітницьким центром демократичного спрямування. Але і його в 1912 р. було закрито. Усього в Україні в 1913 р. налічувалося 48 клубних закладів.
- БІБЛІОТЕКИ
Важливу роль у збереженні та поширенні знань відігравали бібліотеки. Українці завжди шанували книгу, а в лиху годину берегли її як найцінніше майно. Першою відомою бібліотекою в Київській Русі була бібліотека Софійського собору, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим.
З XI ст. починається створення одного з найбільших книгосховищ рукописних та друкованих творів — бібліотека Києво-Печерського монастиря. Цю справу продовжують й інші монастирі незважаючи на тенденційність підбору книжкових фондів. Такі бібліотеки сприяли розвитку вітчизняної освіти і культури.
П. Могила перед смертю в 1647 р. заповів Київській академії понад 2 тисячі книг зі своєї бібліотеки. Це стало доброю традицією. Ректори та вихованці Києво-Могилянської академії дарували їй книги. Тут зберігалися також рукописи, хроніки, літописи, спогади, щоденники, документація, передплатні видання. З їх фондів поповнювалися бібліотеки всієї України.
Велику роль у поширенні знань у XVI—XVII ст. відігравали бібліотеки Львівського, Київського, Чернігівського, Луцького, Острозького братств, а також університетські бібліотеки Львова (1661), Харкова (1805), Києва (1834), Одеси (1865), Чернівців (1875).
Під впливом ідей просвітництва
та гуманізму в Україні
З допомогою прогресивної
інтелігенції у XIX ст. було відкрито перші
публічні бібліотеки в Одесі, Києві,
Xаркові, Миколаєві, Чернігові. У 60—70-х
роках виникли народні
У другій половині XIX — на початку XX ст. створюються бібліотеки при просвітницьких товариствах, народних домах, марксистських гуртках (у Катеринославі, Луганську, Юзівці). Бібліотеки й читальні створювалися "Просвітами".
На початку XX ст. в Україні налічувалося 3153 бібліотеки з фондом близько 2 млн. книг.
- "ПРОСВІТИ" ТА ЇХ РОЛЬ
Бурхливий розвиток індустрії великих міст, використання найманої праці в різних галузях виробництва, встановлення ринкових відносин у другій половині XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації, загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються недільні школи, бібліотеки читальні, де читаються лекції та провадяться інші просвітницькі заходи.
"Просвіта" як громадське
товариство засноване 8 грудня 1868
р. у Львові. Першим його головою
став А. Вахнянин. Головним завданням
товариства було поширення
Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засновувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати другий, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.
Галичани, які дійсно відчували справжній культурний ренесанс, своєю натхненною працею вагомо впливали на діячів культури зі Східної України: вони допомагали видавати твори П. Мирного, Л. Українки, М. Коцюбинського та інших письменників. І наддніпрянські українці розуміли, що тиск збоку царського уряду можна обійти, принаймні у видавничій справі. Культурні зв´язки між східно- і західноукраїнськими землями відтоді вже ніколи не поривалися
У роботі "Просвіти" брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням "Просвіти" було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості. Для цього в 77 її філіях було засновано близько трьох тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо.
"Просвіти" видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки, створювали народні хори, вели боротьбу за право викладання у школах українською мовою.
- СТАНОВЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ХУДОЖНЬОЇ ШКОЛИ
Київська художня школа започаткувалася при лаврських іконописних майстернях, де працювали художники високого професійного рівня. Прізвищ багатьох із них не збереглось, з усієї когорти історія залишила одне — Алімпій. У "Києво-Печерському патерику" говориться, що він "добре ізвик хитрості іконей, ікони писать хитр бе зело". Йому приписуються початки художньої школи.
З XVIII ст. у Лаврі постійно працює художня школа. Навчання художників-іконописців ведеться за найкращими європейськими методиками, тобто малювання з оригіналів — кужбушків, а також з натури. Ця школа орієнтувалася на релігійний живопис.
В Україні починає формуватися професійна мистецька освіта. Для навчання світському образотворчому мистецтву в Києві засновуються тимчасові класи живопису, малювання та креслення, які утримувалися на благодійні внески. На базі Товариств заохочення красних мистецтв створюються школи, що пізніше теж були реорганізовані в художні училища. Перше з них було організоване в Одесі в 1889 р. і підпорядковувалося Петербурзькій Академії мистецтв. В Одеському художньому училищі працювали К. Костанді, П. Волокидін, Т. Фраєрман та ін. На базі Київської рисувальної школи М. Мурашка в 1901 р. було відкрито художнє училище, яке переходить у відання Петербурзької Академії мистецтв. Організаторами та першими викладачами були перший ректор училища академік Петербурзької Академії мистецтв В. Ніколаєв, художники В. Менк, X. Платонов, М. Пимоненко, В. Орловський, I. Селезньов та ін.
В училищі працювали відділи живопису та архітектури, їх викладачами були Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик та ін. Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Це О. Архипенко, М. Донцов, I. Кавалерідзе, А. Петрицький, I. Падалка, В. Седляр та багато інших.
У Xаркові працювала приватна школа М. Раєвської-Іванової, де початкову художню освіту здобуло багато молоді. Пізніше на базі цієї школи відкрилося художньо-промислове училище, що працювало за програмою, розробленою в Петербурзькій Академії мистецтв.
У зв'язку з розвитком народних промислів постала потреба у підготовці професійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. У цьому важливу роль відіграла Миргородська художньо-промислова школа ім. М. Гоголя. Вона була обладнана з урахуванням найвищих вимог того часу; тут було створено музей та велику бібліотеку. Роботи кращих учнів завжди були бажаними і популярними на різноманітних виставках як в Україні, так і поза її межами. Одним із провідних фахових викладачів у школі був відомий український художник О. Сластіон. Училища підготували міцне підґрунтя для становлення української національної художньої школи.
- ОРГАНІЗАЦІЯ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ
Друга половина XIX століття – доба опанування української народної пісні у професійній музичній культурі. Видатні музиканти, вчені-фольклористи, виконавці беруть активну участь у збиранні народної пісні, її художній обробці, виявленні її специфічних особливостей. Особливе місце у справі збирання, гармонізації та творчого використання народної пісні належить М.Лисенкові. Він видав 7 випусків пісень для голосу з фортепіано, безліч обробок народних пісень для хору, збірку народних ігор та дитячих пісень “Молодощі”, 5 випусків обрядових пісень, шкільну збірку.
Своєю творчою, організаційною
діяльністю М.Лисенко, зокрема створенням
у Києві Музично-драматичної
Помітний внесок у розвиток
музичної освіти зробили учні та послідовники
М.Лисенка. Так, К.Стеценко створив “Програму
по співам у Єдиній школі” в Україні.
Уперше за всю історію вітчизняної
музичної освіти з’явилась національна
за змістом програма, в основу якої
покладено концептуальне
Саме зазначені українські композитори успішно поєднували творчу діяльність з педагогічною роботою. Їх внесок в організацію музичної освіти сприяв плідному розвитку національної педагогіки мистецтва.
У другій половині ХІХ століття спостерігається тенденція до організації спеціальних музичних навчальних закладів. Підготовку хорових диригентів починають здійснювати музичні училища, що відкриваються в багатьох губернських центрах. Важливими осередками хорового співу були духовні навчальні заклади (церковнопарафіяльні школи, єпархіальні училища, гімназії, духовна академія). Обсяг здобутих знань, у тому числі й з хорового диригування (у семінаріях), дозволяв багатьом вихованцям цих навчальних закладів стати хоровими диригентами. Серед випускників духовних навчальних закладів М.Леонтович, О.Кошиць, К.Стеценко, П.Козицький.
Свідченням усвідомлення глибокого культуротворчого впливу хорового мистецтва на формування особистості є те, що хоровий спів вивчався майже в усіх навчальних закладах України.
Високий рівень вокально-хорової освіти відзначав діяльність Київського інституту шляхетних дівчат, заснованого у 1836 році. Навчання музики в цьому та інших подібних закладах здійснювалось упродовж усього терміну навчання (6 років) за спеціальною “Програмою музичного курсу в інститутах Відомства закладів Імператриці Марії”.
Яскравим прикладом мистецької освіти були педагогічні навчальні заклади (учительські семінарії та учительські інститути), де вокально-хорове навчання становило важливий елемент професійної підготовки майбутнього педагога. Навчальним планом передбачалось вивчення хорового співу, теорії музики та сольфеджіо, гри на музичних інструментах.
Істотне місце відводилось хоровому мистецтву в гімназіях. У процесі занять хоровим співом характерною для всіх гімназій була орієнтація на формування в учнів розвиненого естетичного смаку.
В інших навчальних закладах (прогімназіях, училищах, початкових школах) музично-виховний процес не набув систематичного характеру, залежав від керівництва або викладача цього предмета, часто регулювався потребами богослужіння, подіями з життя школи, міста.
В історії становлення музичної освіти на Західній Україні друга половина ХІХ ст. позначена розгортанням музично-освітньої роботи та активізацією хорового руху. Осередками хорового співу були переважно такі навчальні заклади, як гімназія та семінарія, а також функціонування музично-хорових товариств: “Боян”, “Бандурист” і ін.
Особливістю становлення й розвитку музичної освіти на західноукраїнських землях у цей період було те, що вона залежала переважно від стану хорової музики та її пропаганди. Навколо останньої концентрується багато митців, формується виконавство, виникають музичні школи, культурно-освітні товариства.
ВИСНОВОК
Отже, розвиток освіти після реформ, які були змушені приймати уряди царської Росії та Австро-Угорської імперії, пішов більш великим темпом. Початкова освіта стала доступною для усіх верств населення, а на Західній Україні вона була обов’язкову для дітей віком від 6 до 14 років. Відкривалися нові навчальні заклади. Але нажаль велика частина населення оставалася неписемним із-за того що початкові школи могли охопити не більше третьої частини населення. Було мало навчальних закладів в яких викладалося українською мовою. В цей час також виникають недільні школи для селян, робітників і ремісників, в яких навчання велося у неділю і святкові дні українською мовою. Діють різноманітні клубні заклади. Метою яких є поширення серед народу освіти та досягнень культури. Поширенням освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості займаються також "Просвіти". Вони видавають книги для народу, здійснювали театральні постановки, створюють народні хори, ведуть боротьбу за право викладання у школах українською мовою.
Важливу роль у збереженні та поширенні знань відігравали бібліотеки. У XIX ст. було відкрито перші публічні бібліотеки, а згодом виникли і народні.
На цей час припадає
становлення професійної
Можна стверджувати, що в цей період освіта розвивалась, відкривалися нові навчальні заклади різних рівнів. Це сприяло покращенню освіти в Україні.
Література:
- Бокань В, Польовий Л. Історія Української культури: – К.: МАУП,2002
- http://shpargalka.org.ua/r/2/
2145.html - http://sr.ksu.edu.ua/
component/content/article/40- ukrhistory/952-rozvitok- kulturi-v-ukran-u-drugj- polovin-xix-st.html - http://ukrmap.su/uk-uh9/1055.
html - http://histua.com/knigi/
istoriya-ukraini-zaruba- vaskovskij/kultura-drugo- polovini-19-st - http://www.info-library.com.
ua/books-text-1157.html - Історія української музики / АН УРСР. Ін-т мистецтва, фолькл. та етногр. ім. М.Т.Рильського. – К.: Наук. думка, 1989.
- Мартинюк А.К. Диригентсько-хорова школа в українській освіті // Теоретичні та практичні засади культурології: Вип. 3. – Запоріжжя: ЗДУ, 2000
