Парламент, його структура та функції

ЗМІСТ

1. Основні форми правління держави.

2. Форми територіального  устрою держави.

3. Парламент, його структура  та функції.

4. Список використаних  джерел.

1. ОСНОВНІ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВИ

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми  державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження  влади монарха конституційні  монархії поділяють на дуалістичні  і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно  з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду  — перед президентом або парламентом  — розрізняють три форми республіканського  правління:

— президентську,

— парламентську,

— напівпрезидентську.

Президентська форма  правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма  правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського  правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед  парламентом, проте можливості парламентського  контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право  розпуску парламенту. Така система  діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

2. ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО  УСТРОЮ ДЕРЖАВИ

Територія — одна з основних ознак держави, що визначає простір, на який поширюється суверенітет і влада держави. Під територією розуміється не тільки сухопутна її частина, а й водні і повітряні простори над ними. До території морських держав безпосередньо примикають, хоча до неї не входять, континентальний шельф та виключна економічна зона.

У світі немає такої  держави, територія якої не поділялася б на певні частини. Навіть найменші країни не можуть обійтися без поділу своєї території. Територіальний устрій дає відповідь на питання про  те, як організована територія держави, з яких частин вона складається, який їх правовий статус, як будуються взаємовідносини  центральних органів з місцевими.

Територіальний устрій необхідний для здійснення найрізноманітніших державних функцій. Насамперед відповідно до територіального устрою будується  система державних органів та самоврядних органів на місцях. Він  також сприяє збалансованому розвитку всієї території; створенню сприятливих  умов для задоволення матеріальних, соціальних та культурних потреб громадян тощо.

Сутність територіального  устрою України відбивається в його принципах, які визначені в Конституції  України (ст. 132). До них належать такі: єдність та цілісність державної  території; поєднання централізації  і децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованість  соціально-економічного розвитку регіонів.

Сутність принципу єдності  й цілісності територіального устрою полягає в тому, що територія України  становить єдине ціле, що складові її частини перебувають у нерозривному взаємозв'язку, що на ній мають силу тільки закони України. Це знайшло відображення в ст. 2 Конституції, в якій записано: «Територія України в межах існуючого  кордону є цілісною і недоторканною».

Принцип поєднання централізації  і децентралізації у здійсненні державної влади означає, що в  Україні має бути така організація  території, яка відповідала б  інтересам держави і найповнішою  мірою інтересам окремих регіонів.

Надмірна централізація  влади може призвести до певних перекручень  у розбудові держави, зокрема  в економіці, оскільки не враховує всіх особливостей того чи іншого регіону. В свою чергу надання регіонам надто широких прав може призвести  до небажаних наслідків і навіть до розпаду держави. Проте міцність держави залежить від міцності регіонів. А щоб регіони всебічно розвивались, потрібно розширювати самостійність  і відповідальність органів місцевого  самоврядування у вирішенні завдань  життєзабезпечення і розвитку територій  з урахуванням місцевої специфіки  та соціально-економічних особливостей. Тобто суть цього принципу полягає  в оптимальному співвідношенні між  централізацією влади і децентралізацією функцій державного регулювання самоврядних територій. А тому потрібне чітке розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням.

Принцип збалансованості  соціально-економічного розвитку регіонів сприяє розвитку всіх частин держави (міст, селищ та інших населених пунктів) з урахуванням соціально-економічних  чинників, екологічних, географічних і  демографічних особливостей, етнічних і культурно-історичних традицій. Суть цього принципу полягає у створенні  умов для рівномірного економічного І соціального розвитку всієї  території країни.

Охарактеризовані принципи спрямовані на оптимальне і ефективне  управління державою, чого можна досягти  лише за умови застосування всіх принципів  у єдності та тісному взаємозв'язку.

З територіальним устроєм  тісно пов'язана форма державного устрою. Форми державних зв'язків  бувають різні. Сучасні держави  за формою устрою поділяються на унітарні (прості) і федеративні (складні).

Унітарна держава — це держава, яка є єдиною, тобто до складу якої не входять інші держави. Вона характеризується тим, що її територія становить єдине ціле, що поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці. Унітарна держава має спільні для всієї країни органи влади (такі як парламент, уряд, верховний суд, єдині збройні сили, податкову систему), повноваження яких поширюються на всю територію. В унітарних державах діє, як правило, єдина система законодавства.

Україна відповідно до ст. 2 Конституції України є унітарною  державою. Водночас у її складі є  Автономна Республіка Крим. Проте  сам факт наявності автономії  у складі держави ніколи не був  обов'язковою ознакою федерації.

Федеративна держава — це держава, яка створена в результаті добровільного об'єднання двох або кількох держав, чи то внаслідок приєднання до держави територій зі збереженням їх певної державної відокремленості, чи то в результаті зростаючої автономії територіальних одиниць і набуття ними суттєвої політико-правової самостійності.

Територія федерації складається  з території держав, що до неї  входять. У результаті об'єднання  держав створюється нова союзна держава, а тому зв'язки між членами федерації  мають державно-правовий характер.

Статус федерації та її суб'єктів визначається конституціями  федеративних держав. Суб'єкти федерації  суверенітетом не володіють, а тому не мають права виходу із неї. Парламент  федеративних держав завжди складається  із двох палат, в одній з них  представлені суб'єкти федерації. Федерація  характеризується тим, що поряд з  федеральною конституцією, федеральними органами державної влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему  законодавчих, виконавчих та судових  органів мають і її суб'єкти.

Для федерації характерне конституційно установлене розмежування компетенції між федерацією у  цілому та її суб'єктами. До відання  федерації належать найважливіші питання  державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації.

Компетенція суб'єктів федерації  у цілому ширша, але вона зводиться  переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені  організація органів місцевого  самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін.

Федеративні держави характеризуються також наявністю федерального громадянства та громадянства суб'єктів федерації.

Сутність федерації багато в чому залежить від того, яке  значення в їх організації має  національний фактор. Так, деякі федерації  побудовані за національною ознакою, інші — на територіально-національній основі, треті — на суто територіальній основі.

Історія свідчить, що найбільш стійкими федераціями є федерації, створені на територіальній основі. А  федерації, які будувались за національно-територіальною ознакою, такі як колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина з падінням соціалізму розпалися, тому що національний фактор зумовлює сепаратистські спрямування, що й приводить до розпаду федеративного  союзу.

Історично відома ще й така форма міждержавного союзу, як конфедерація. Конфедерація — це союз двох або кількох самостійних держав, що об'єднались для досягнення певної мети, головним чином зовнішньополітичного та воєнного характеру. Таке об'єднання держав, проте, не створює нової держави, оскільки кожна держава такого союзу зберігає свій суверенітет. Звідси і найбільш кардинальна відмінність конфедерації від федерації. Федерація є союзною державою, або інакше це — одна спільна держава, тобто державно-правове об'єднання. На відміну від цього конфедерація — це не одна нова держава, а союз держав, тобто міжнародно-правове об'єднання. З такою кардинальною відмінністю даних форм об'єднання пов'язані й усі інші їх відмінності. Так, конфедерація не має суверенітету, бо суверенітет належить державам, що входять до неї: проявляється це, зокрема, в тому, що ніякі рішення союзної влади не мають сили на території держав, що входять до складу конфедерації без її згоди. Є відмінності й у правовому статусі території. Федерація має єдину територію, що утворилася в результаті об'єднання територій держав у одну союзну. У конфедерації нема єдиної території, тут є територія кожної окремої держави, що входить до конфедерації, а тому кожний член має право на сецесію, тобто право на вільний вихід із неї.

Існує суттєва відмінність  і у системі державних органів  федерації і конфедерації. У конфедерації створюються не всі загальнодержавні органи, а тільки ті, які необхідні  для здійснення завдань окремо виділених  за договірними актами. Зокрема, не створюються судові органи, обмежене коло органів виконавчої влади. Хоча в конфедерації і створюються деякі спільні органи, що вирішують загальні для союзу держав питання, однак акти цих органів не обов'язково діють на території кожної держави, що входить до цього союзу. Навпаки, будь-яка держава цього союзу користується правом нуліфікації, тобто правом відмовитись від застосування актів, прийнятих органами конфедерації.

Відмінність полягає і  в тому, що федерація має спільну  грошову систему, тоді як у конфедерації в кожній державі — своя валюта. По-різному в них вирішується  і питання про громадянство. У  федерації існує єдине громадянство, тоді як у конфедерації нема і не може бути єдиного громадянства. У  кожної держави, що входить до конфедерації, своє громадянство.

Конфедерація як форма  об'єднання держав — досить рідкісне утворення. Утворювались конфедерації на різних етапах історії і після  нетривалого існування розпадались  або перетворювались на федерації (США, Німеччина, Швейцарія). Історія  конфедерацій свідчить, що ця форма  була поширеною, головним чином, у XIX ст., а в сучасному світі вона не використовується. Щоправда, спроба створити конфедерацію була і в XX ст. Так, у 1982 р. дві африканські держави —  Сенегал та Гамбія об'єднались у  конфедерацію (Сенегамбію), але вже  у 1989 р. вона розпалася, ще раз підтвердивши нестійкість таких об'єднань держав.

Була спроба й іншого характеру  — перетворити федерацію на конфедерацію. До неї вдавалися, щоб не допустити  розпаду колишнього СРСР, проте й  вона виявилася безрезультатною, тому що не знайшла порозуміння серед  керівників держав колишніх союзних  республік. Це й не дивно, бо, як засвідчує  досвід конфедерацій, в її межах  державам не вдається налагодити стійких, тривалих взаємовигідних відносин.

3. ПАРЛАМЕНТ, ЙОГО СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними  й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному  рівні, у федераціях — також і  на рівні їх суб'єктів. Визначальними  характеристиками парламентів є  їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основною ознакою структури  парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах.

Найважливішими елементами структури палат парламентів  є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.

Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай забороняється, хоча є й такі країни, де, крім партійних фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів за іншими ознаками — спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів як юридичних, так і політичних.

Важливим елементом внутрішньої  структури палат парламентів  є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами здійснюється одноособово їхніми головами. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. speaker, від speak — говорити). Основне завдання голови — організація функціонування парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління тощо.

Найголовнішим елементом  внутрішньої структури парламентів  є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких — детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов'язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.

Крім постійних комісій, у парламентах створюються також  спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.

Порядок формування парламентів  часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні  парламенти, майже завжди формуються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у  їх назвах: «національні збори», «народні збори», «державні збори», «палата  представників», «палата громад», «палата  депутатів» тощо. Верхні палати, які  найчастіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом прямих і  непрямих виборів, призначення, а також  комбінації цих способів. Причому  чим далі процес формування верхніх  палат віддалений від виборчого  корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції.

До найважливіших функцій  парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення.

Основним завданням парламентів  є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне  право приймати закони. Проте в  сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законодавчих повноважень  делегована уряду і главі держави. У країнах з парламентарними  формами правління центром нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську  більшість визначає роботу парламенту.

Одним із найважливіших повноважень  парламенту є контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі основні  методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання  про довіру урядові. Може бути ініційована  як парламентом, так і урядом. Винесення  вотуму недовіри уряду в цілому або  окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи парламенту. Правові  наслідки прийняття резолюції осуду  такі самі, що й у разі винесення  вотуму недовіри; 3) інтерпеляція (від  лат. interpellate — переривання промови, порушення) — це звернена до уряду  чи окремого міністра вимога групи  депутатів дати пояснення щодо проводжуваної  ним внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь конкретного  питання. Може спричинити постановку питання  про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів. Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парламентарними формами державного правління.

Похідним від поняття  «парламент» є поняття «парламентаризм». За визначенням українського правознавця В. М. Шповала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу».

Парламентаризм означає  не просто наявність парламенту, а  його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в  системі вищих органів державної  влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є  саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою  властивістю парламенту, якої він  може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів.

Юридичними проявами парламентаризму  є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових  політичних партій, досконалого виборчого  законодавства, чітку політичну  структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку  партійну дисципліну. За відсутності  необхідних умов становлення парламентаризму  парламент може перетворитися на безплідну говорильню, а депутатський мандат використовуватиметься ніким  не контрольованими депутатами для  вирішення особистих справ.

Парламенти були і є  ареною для узгодження соціальних інтересів, розв'язання наявних у суспільстві  соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними  партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної  боротьби за владу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Крилюк Ф. М., Обушний  М. І., Хилько М. І. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько ; К. : Здоров'я, 2004. — 776 с.

2. Шаповал В.М. Конституцiйне право зарубiжних країн / В. М. Шаповал ; К. : Артeк, 1997. — 264 с.

3. Шляхтун П.П Політологія (теорія та історія політичної науки) / П. П. Шляхтун ; К. : Либідь, 2002. — 576 c.