Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Підстави виникнення предстваництва

Міжнародний гуманітарний університет

Кафедра

^{________________________________________________________________________________________________}

Відділення заочного навчання

Реєстр № _______

Дата____________

контрольна робота

3 дисципліни « Способи забезпечення виконання зобов’язань»

Варіант № 4

Студента VII курсу (магістратура) групи напряму підготовки 8.03040201 «Правознавство»

Самедова Е.Х.

^{(ПІБ
студента)}

Керівник: Діденко Л.В.,____________

кандидат юридичних наук, доцент

^{(посада, вчене звання,
науковий ступінь, прізвище
та ініціали)}

Національна шкала:

Кількість балів

Оцінка: ECTS

м. Одеса – 2013 рік

План:

Підстави виникнення представництва
Законні представники
Відповідальність за порушення умов договірного представництва
Розмежування добровільного представництва, посередництва і суміжних правовідносин.

Підстави виникнення представництва.

Для виникнення правовідносин процесуального представництва необхідний юридичний склад: процесуальні факти та матеріально-правові факти. Процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних представницьких відносин лише за наявності матеріально-правових фактів, які визначають зв'язок між представником і довірителем.

Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, є дії представників і суду (судді). Ці дії вчиняються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми. Так, представник може, подавши до суду заяву (скаргу), тим самим порушити цивільний процес або вступити в уже розпочатий. Разом із тим представник повинен пред'явити суду документ, що підтверджував би його повноваження. У свою чергу суд повинен перевірити документ, що підтверджує повноваження представника, щодо його змісту та правильності оформлення і вирішити питання про допуск до участі у справі того чи іншого представника.

Представництво може виникати і з огляду на такі процесуальні факти, як усна заява довірителя в суді про надання повноважень представникові на участь у процесі.

Матеріально-правові факти знаходяться за межами цивільного процесу.

Якщо особа, яку представляють, є дієздатною, представництво у суді може виникнути, насамперед, тільки за наявності волевиявлення з боку цієї особи про ведення справи через представника, а з іншого боку — згоди представника представляти інтереси цієї особи в суді. Волевиявлення зазначених осіб дістає вияв у договорах, які належать до типу договорів, в яких одна особа зобов'язується виконувати дії на користь та за рахунок іншої особи (доручення, трудовий договір, агентський договір тощо).

У більшості випадків (крім уповноваження адвокатів) договір доручення не є документом, що уповноважує представника діяти від імені того, кого він представляє, і легітимує представника як такого перед судом. Таким документом є довіреність. Тому на підставі зазначеного договору представникові, як правило, видається довіреність для участі у процесі.

Недієздатні та обмежено дієздатні особи, які не можуть особисто вести свої справи в суді, не можуть за власним волевиявленням обирати собі представника. Підставою виникнення правовідносин представництва є прямий припис закону. В таких випадках матеріально-правовими підставами виникнення процесуального представництва можуть бути: сімейні правовідносини між дітьми та їх батьками, усиновлювачами, а також факт встановлення в порядку, передбаченому законом, опіки чи піклування над недієздатними, обмежено дієздатними особами. Опіка може встановлюватись і на підставі норм цивільного права (над майном померлої або безвісно відсутньої особи). Юридичним фактом, що є необхідним для виникнення процесуального представництва, буде адміністративний акт органів опіки або піклування[9].

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що юридичний склад, що становить основу виникнення процесуальних правовідносин між судом та представником, є комплексним складом, до якого входять різнорідні факти з різних галузей права: цивільного і процесуального, сімейного і процесуального, трудового і процесуального тощо.

Правостворюючий склад для виникнення процесуального представництва завершується процесуальним фактом — допуском представника до участі у справі, і з цього моменту він може вчиняти всі процесуальні дії, надані йому законом та не обмежені особою, яку він представляє.

Можна проводити класифікацію представництва за такими критеріями: 1) за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; 2) за ознаками осіб, які здійснюють представництво; 3) за ступенем заміщення особи, яку представляють; 4) за підставами виникнення; 5) за способами виникнення.

Підстави виникнення представництва можна звести до 2 — закон і договір, що дозволяє визначити 2 види представництва залежно від підстави виникнення представництва: законне і договірне представництво. В одному випадку представництво може виникнути тільки за наявності договірних відносин між особою, яку представляють, і представником, в інших для виникнення представництва укладання договору не потрібно. Відносини довірчого порядку тут передбачаються лише на основі обставин, що раніше виникли, які породжують загальний обов'язок представляти інтереси певної особи, не пов'язаний з представництвом у конкретній цивільній справі (наприклад, визначення походження дітей, усиновлення, призначення тощо).

Класифікація за способом виникнення представництва розрізняє: добровільне (факультативне) та необхідне (обов'язкове) залежно від юридичної значущості волевиявлення осіб, яких представляють, для виникнення представництва. Часто 2 останні класифікації ототожнюють, називаючи договірне представництво добровільним, і навпаки. На нашу думку, особливої помилки тут немає, оскільки зміст як добровільного та договірного, так і необхідного та законного представництва близький, оскільки особливості способу виникнення зумовлюють особливості підстав виникнення представництва[1, с. 27].

Так, воля недієздатної особи не має юридичного значення, тому представництво може бути тільки необхідним, обов'язковим. Підстави виникнення необхідного представництва зазначені в законі (наприклад, сімейне законодавство чітко визначає, що інтереси дітей захищають їх батьки, вони є їх законними представниками — ст. 154 СК), тому таке представництво є одночасно законним. Основою добровільного представництва є добровільно висловлене бажання особи, яка бере участь у справі, мати визначеного представника своїх інтересів. Своє волевиявлення ця особа виявляє у договорі доручення з певною особою чи у довіреності, наприклад, виданій юрисконсульту. Тобто частіше договірне представництво є одночасно добровільним.

Процесуальне законодавство не розмежовує договірних представників і добровільних, оскільки як для одних, так і для інших для вступу в цивільний процес необхідна довіреність.

Виходячи зі ст. 42 ЦПК, можна здійснити класифікацію залежно від документів, що посвідчують повноваження представників: представництво за довіреністю фізичної особи, за довіреністю юридичної особи, за документами, що посвідчують статус законних представників; представництво за ордером, виданим адвокату відповідним адвокатським об'єднанням, або договором; за усною заявою фізичної особи, яка заноситься до журналу судового засідання.

Виходячи зі ст. 38 ЦПК, можна здійснити також класифікацію представництва залежно від процесуального статусу осіб, яких представляють, сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження.

Класифікацію представництва можна здійснити і за ознаками осіб, які здійснюють представництво, адвокатами; юрисконсультами; працівниками юридичних осіб; членами громадських організацій; одним із співучасників за дорученням інших; батьками, усиновлювачами, опікунами і піклувальниками та іншими особами. Але сучаснішою буде класифікація за таким критерієм як професіоналізм представника: професійне, що здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю.

За ступенем заміщення особи, яку представляють, процесуальне представництво можна класифікувати на: І) ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють; 2) спільну участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника; 3) субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам[2, с. 48].

Законні представники

Відповідно до ст. 39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до 14 років, а також недієздатних фізичних осіб, неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

У представництві за законом специфічним є становище представника: діяльність на захист прав та інтересів осіб, яких він представляє, — це не право його, а обов'язок, відмовитися від якого він не може.

Законні представники здійснюють від імені особи, яку представляють, всі процесуальні дії, право здійснення яких належить особі, яку представляють, з деякими обмеженнями, передбаченими законом. Такі обмеження встановлені, наприклад, ст.ст. 68, 70 ЦК. Зокрема, попередній дозвіл органів опіки і піклування потрібний для відмови в суді від належних підопічному прав, для поділу чи відчуження майна.

Діяльність законного представника певною мірою повинна бути контрольована з позиції відповідності ЇЇ інтересам суб'єкта, якого представляють. Тому законодавець у деяких випадках поклав на суд обов'язок контролювати відповідність інтересам осіб, яких представляють, дій представника. Так, відповідно до ч. З ст. II ЦПК суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Відповідно до ч. 5 ст. 174 та ч. 6 ст. 175 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем та не приймає мирової угоди у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Правила про законне представництво батьками їх дітей не можуть застосовуватися у випадку, коли дієздатна особа, яку представляють, досягла повноліття. Представництво інтересів дієздатних повнолітніх осіб повинно базуватися виключно на нормах, що стосуються договірного представництва. Винятком із цього правила можна вважати законне представництво батьками їх повнолітніх непрацездатних дітей (ч. З ст. 154 СК), законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків (ч. 2 ст. 172 СК) та представництво повнолітніх непрацездатних осіб їх дідом, бабою, братом, сестрою, мачухою та вітчимом (ч. 2 ст. 258 та ч. 2 ст. 262 СК).

Однак законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків суперечить ст.ст. 39, 58, 242, 244 ЦК та ч. 2 ст. 243 СК, зі змісту яких випливає, що факт непрацездатності або немічності батьків не є підставою для визнання їх недієздатними. Законодавством не передбачене встановлення опіки над дієздатними батьками, якщо вони і непрацездатними або немічними. Юридичні дії від імені таких осіб може здійснювати лише особа, яка має на те спеціальні повноваження — довіреність.

Перелік осіб, які можуть здійснювати законне представництво, визначений у ст. 39 ЦПК і не є вичерпним. Правами опікуна (піклувальника) для захисту дитини без спеціальних на те повноважень наділяється патронати и й вихователь згідно зі ст. 255 СК[3, с. 142].

3. Відповідальність за порушення умов договірного представництва

Договірне представництво за ступенем обов’язковості є добровільним і факультативним, тобто необов’язковим, але для його виникнення необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва.

Договірне представництво виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, а на думку окремих вчених і з членства в громадській організації та інших підстав.

Суб’єктами договірного представництва є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств, установ, організацій, у справах цих юридичних осіб, окремі громадяни-представники інтересів сторін і третіх осіб у суді – один з співучасників за дорученням інших співучасників та інші особи, які допущені судом до виконання функцій представника. Деякі вчені до суб’єктів договірного представництва відносять і уповноважених профспілок та інших громадських організацій.

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для надання юридичної допомоги передбачена ст. 59 Конституції України та ст. 12 ЦПКУ, а організація і порядок її діяльності визначаються Законом України «Про адвокатуру» (далі ЗУ «Про адвокатуру») та іншими законодавчими актами.

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники – юрисконсульти, інші співробітники або адвокати.

Громадське представництво полягає у тому, що в силу статуту, положення про громадську організацію вона може представляти у суді інтереси членів цієї організації. Так, професійні спілки мають право представляти інтереси своїх членів і захищати їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Проте, деякі вчені, зокрема Штефан О.О., не відносить громадське представництво до договірного, і виділяють його в окремий вид представництва сторін і третіх осіб уповноваженими організацій[4, с. 89].

У справах, в яких беруть участь декілька позивачів чи декілька відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників.

Процесуальними представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути також особи, допущені судом на їх прохання до участі в справі.

Не можуть бути договірними представниками в суді:
· особи, які не досягли повноліття;

· особи, які не мають цивільної процесуальної діє та правоздатності;
· адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушення встановлених законодавством правил, а також особи, щодо яких припинена дія свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльність або вона анульована;

Винятки – крім випадків, коли вони є законними представниками, представниками по справах організацій, де вони працюють, і представниками інтересів співучасників за своєю справою;

· суді, слідчі, прокурори;

· секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

Винятки – якщо вони ділять як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного суду, органу, що є стороною чи співучасником у справі.

Для порівняння суб’єктів договірного представництва слід розглянути які суб’єкти діють в договірному представництві іноземних держав. Так, в цивільному процесі Англії функції процесуального представника, надання юридичної допомоги і захист прав й інтересів сторін здійснюються адвокатами – соліситорами і баристерами. Повноваження соліситора в цивільному процесі визначається дорученням заінтересованої особи, на підставі якого виникають договірні відносини між ними, які регулюються нормами договірного права. Повноваження на ведення цивільної справи баристер одержує від соліситора шляхом короткого викладення змісту справи. За виконання доручення баристер одержує гонорар від фірми соліситорів.

Повноваження представника – це те коло прав і обов'язків, які покладаються на нього. При договірному представництві повноваження представника визначаються самою особою, яку представляють.

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручення, може здійснюватися за довіреністю. Зміст договору доручення і довіреності розкривається в Цивільному кодексі України й науці цивільного права.

З ст. 44 ЦПКУ випливає, що загальне доручення означає наявність у представника права вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти зазначена особа. А якщо особа, що представляється, не довіряє вчиняти певну або певні процесуальні дії представникові, вона повинна зробити відповідні застереження у довіреності.

Згідно ст. 42 ЦПКУ довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

Як вже було визначено повноваження адвоката в суді посвідчуються договором, ордером адвокатського об’єднання або свідоцтвом і довіреністю. На практиці у суді часто виникає сумнів стосовно права адвоката, який діє на підставі ордера[5, с. 113].

Так, В. Судаков наводить випадки, коли суддя відмовив адвокату, який представляв інтереси позивача на підставі ордера в можливості давати пояснення. Відмова була аргументована тим, що адвокат при пред’явлення ордера, а не довіреності, здійснює захист інтересів клієнта не в повному обсязі і може виступати тільки у дебатах. В іншому випадку за наявності у справі і ордера, і довіреності суд оголосив перерву для того, щоб адвокат визначився, на підставі якого документу він представлятиме інтереси відповідача.

Проте сумніви у процесуальному становищі адвоката зникли у зв’язку з прийняттям Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанціх». У п. 9 постанови роз’яснено, що повноваження представника сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, посвідчені документами, зазначеними у ч. 1-3 ст. 42 ЦПКУ, а повноваження адвоката також і ордером, який видається відповідним адвокатським об’єднанням, або договором, дозволяють йому вчиняти від імені особи, яку він представляє усі процесуальні дії, які має право вчиняти ця особа.

На практиці адвокатські об’єднання на свій розсуд визначають порядок видачі ордерів на підставі договору з довірителем. Склалася така ситуація, що в окремих адвокатських об’єднання діє спрощений порядок видачі ордерів, коли адвокат на підставі усного чи письмового договору сам виписує ордер на представництво особи, яка до нього звернулася. Ці питання потрібно врегулювати у ЗУ «Про адвокатуру» і, крім того, необхідно встановити єдиний порядок видачі ордерів[8]..

У судовій практиці також виникають проблеми у зв’язку з договірним представництвом в цивільному процесі, що здійснюється адвокатами, які діють індивідуально. Так, такі адвокати не можуть вступити в цивільний процес на підставі ордера, оскільки ЦПКУ надає право видати ордер тільки адвокатським об’єднанням. З цього приводу С.Ф. Сафуцький та Я.П. Зейкан вважають доцільним повернути усталену форму довіреності, аргументуючи це тим, що практика застосування останньої вже склалася.

Подібна проблема виникає і тоді, коли на підставі ордера в судовий процес вступають представники фірм, господарських товариств, які за правовим статусом не є адвокатськими об’єднаннями. В цьому випадку, ордер, виданий такими підприємствами, не може бути визнаний належним документом для представництва у суді.

Підставами припинення дії довіреності при договірному представництві є такі ж підстави, що і для припинення при загальноцивільному представництві.

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністювідповідна особа повинна повідомити суд письмовою заявою або усною заявою у судовому засіданні. У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони[6, с. 156].

4. Розмежування добровільного представництва, посередництва і суміжних правовідносин.

Особливості добровільного представництва

Цей різновид представництва у цивільному процесі найбільш поширений в судовій практиці, оскільки дозволяє використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді. Воно виникає на довірчій основі між тим, кого представляють, і представником і не є неминучим у цивільній справі, оскільки особи, які беруть участь у справі, які володіють процесуальною дієздатністю, можуть особисто вести свої справи в суді. Вони мають право самі виступити в процесі без представника або разом із представником, або не брати участі в процесі (якщо суд не визнає це за необхідне) і доручити ведення справи представникові.

Ще римським правом сформульоване правило, що ніхто не може бути примушений до позову. Важливою обставиною є те, що для виникнення добровільного представництва у суді обов'язково повинна бути згода представника здійснити його, на відміну від законного представника, для якого є обов'язком захист особи, представником якої він є.

Особливістю договірного представника є те, що його дії, на відміну віддій законного представника, не піддаються контролю суду з позиції відповідності інтересам суб'єкта, якого представляють. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, то суд має механізми впливу на такого представника, але не має їх щодо добровільного представника. Суд може тільки не прийняти мирову угоду в справі, якщо вона суперечить вимогам закону.

Крім того, у випадку укладання мирової угоди суди не перевіряють її відповідність інтересам довірителів, оскільки поняття "вимоги закону" та "інтереси довірителя" можуть не співпадати. У цих випадках несумлінні представники мають змогу діяти у своїх інтересах.

Добровільне представництво за підставами виникнення можна класифікувати на договірне та громадське (Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" наділяє профспілки, їхні об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом суб'єктивних прав до судових органів) [7, с. 76].

Проаналізувавши основні характерні риси добровільного і необхідного представництва, можна виокремити такі:

1) добровільним представником може бути особа, яка обирається особою, яку представляють, самостійно (крім передоручення), необхідний (законний) представник стає таким з огляду на відповідні сімейні відносини, на особливий легітимаційний акт держави (державних органів) чи пряму вказівку в законі;

2) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного в законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає в силу правочину, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва як різновиду добровільного необхідні також доручення члена організації та, як правило, факт членства):

3) при представництві за законом особа потенційного представника в імперативній формі визначається законом, а при добровільному — особою, яку представляють;

4) законний представник має право на здійснення всіх процесуальних дій, що належать особі, яку представляють, які ця особа обмежити не може, оскільки, що її воля не має юридичної значущості чи її воля невідома (представництво безвісно відсутньої особи), а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють, за її бажанням;

5) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові віл позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочносте й, крім укладання мирової угоди;

6) нормативною основою законного представництва є закон чи адміністративний акт і закон, а добровільного — договір і закон;

7) уповноваження добровільного представника має форму, як правило, довіреності, а законного — форму свідоцтва про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;

8) законний представник не пов'язаний бажаннями, вказівками особи, яку він представляє (крім випадків, коли батьки відповідно до ст. 177 СК мають вислухати думку дитини щодо способів управління її майном, однак обов'язку виконати бажання дитини щодо цього питання закон не встановлює), а добровільний представник, навпаки, пов'язаний через, як правило, довірчі та договірні відносини;

9) фізична особа, яку представляють при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди дієздатна.

Від представництва в цивільному праві потрібно відрізняти посередництво. Мета посередництва полягає в тому, щоб досягти укладання угоди між зацікавленими сторонами. Маклер -- це особа, яка професійно займається посередництвом при укладанні різних угод (купівлі-продажу товарів, цінних паперів, страхування тощо). Маклер, як правило, виступає відносно сторін як незалежний посередник, хоча й діє за рахунок коштів клієнтів і за їх дорученням. Оскільки він як посередник представляє інтереси обох сторін, то й відповідає за свої дії перед кожною стороною.