Педагогічна діяльність В.О. Сухомлинського та уява як особливий вид людської діяльності

      МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

      ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

      з предмету: ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ ТА ПЕДАГОГІКИ

      на  тему: Педагогічна діяльність В.О. Сухомлинського та уява як особливий вид людської діяльності (сутність спілкування, види спілкування, функції спілкування, стилі міжособистісного спілкування – імператив, маніпуляція, діалог) 
 
 
 
 

                              виконала: студентка Гумен В.А.

                                  факультету: міжнародних відносин

      кафедри: міжнародних економічних відносин

                                                    групи: МЕВз 07-1

                                            перевірила: викладач Рідкодубська А.А. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      м. Хмельницький, 2008 р.

      План

     1. Педагогічна діяльність  В.О. Сухомлинського

      2. Уява як особливий  вид людської діяльності (сутність  спілкування, види  спілкування, функції  спілкування, стилі  міжособистісного  спілкування –  імператив, маніпуляція,  діалог) 

1. Педагогічна діяльність  В.О. Сухомлинського 

     В.О.Сухомлинський  про розвиток дитини та її уяви

     Василь  Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР.

     В. Сухомлинський — автор низки  педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня  школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він  написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

     Ми  звернемося саме до праці В.О. Сухомлинського “Серце віддаю дітям” (Сухомлинський  В.О. Серце віддаю дітям // Сухомлинський  В.О. Вибрані твори. В 5-ти т. - Т. 3. – К.: Рад. школа, 1977. – 670 с.).

     Максимально стисло педагогічне кредо вченого можна висловити так: "Знати, любити, підносити дитячу особистість".

     Він писав, що кожна дитина – це окремий  світ зі своїми правилами поведінки, своїми почуттями. І чим багатші, різноманітніші життєві враження дитини, тим яскравіша, більш неординарна її уява, тим ймовірніше, що інтуїтивна тяга до мистецтва стане з часом більш осмисленою. “Джерела здібностей і обдарування дітей – на кінчиках їх пальців. Від пальців, образно кажучи, йдуть найтонші нитки – струмки, які живлять джерело творчої думки. Іншими словами, чим більше майстерності в дитячій руці, тим розумніша дитина”, вважав В.О.Сухомлинський.

     Вже наприкінці 60-х років педагог  утверджував необхідність такої  школи, яка працює для самореалізації особистості, утверджує самоцінність дитинства.

     Головною  метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним  і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

     Важливим  напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В.О. Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя.

     Важливу роль В. Сухомлинський відводить  естетичному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

     І розумове, і естетичне виховання  мають одну спрямованість – пізнання дитиною навколишнього світу. Різносторонність і повнота цього процесу визначаються єдністю пізнавального і естетичного сприйняття, що позитивно впливає на розвиток духовної культури дитини.

       Мова, згідно Сухомлинського, – засіб  не тільки спілкування розумового, а й емоційного. Повчальним у  мовному вихованні школярів є  досвід видатного  педагога. Він  переконливо довів, що мовні навички інтенсивно формуються в учнів тоді, коли понятійне пізнання пов’язується з чуттєвою основою, розвитком дитячої уяви. “Я веду, – писав словесник, – своїх вихованців у поле, на берег ставка, в сад – веду дивуватися, веду закарбовувати в їх пам’яті образ, картину, що втілюють у собі поетичне звучання слова... Весною ходили до річки, щоб побачити слово скресати. Річка скресала, між крижинами вирували, пінились водограї, і слово жило тут поруч, входило в душу присутніх...”. Отже, споглядання певної дії, яку слово означало, відчуття, уявлення явища перетворювалося на поняття. Так відбувалося одне з найтонших явищ пізнання – осягнення значення і краси слова.

     З точки зору Сухомлинського, діти повинні  жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними. Сухомлинський вважав, що праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін.

     В.О. Сухомлинський писав: “Дитина має  справжнє емоційне і інтулектуальне життя тільки тоді, її духовне життя повноцінне тоді, коли вона живе в світі ігор, казки, музики, фантазії і творчості. Без цього всього - вона засушена квітка".

     Педагогічна система В. Сухомлинського пропонує своєрідне розуміння ролі й значення дитячої обдарованості у становленні і змужнінні художнього таланту. Видатний український педагог зумів переконливо продемонструвати внутрішній зв'язок між розвитком уяви, художньою обдарованістю дитини, її розумінням краси й утвердженням етичних принципів, розкриттям сил добра і зла. «...Необхідно зорати і засіяти насінням краси поле дитячої свідомості»,—говорив учений. В.Сухомлинський радив викладачам поступово впливати на почуття, уяву, фантазію дітей. Треба, щоб невеличкий відтинок життя заграв перед дитиною всіма фарбами райдуги. Було б дуже добре, щоб кожний вихова-тель дитини ніколи не забував настанови В. Сухомлинського: «Ідіть у поле, у парк, пийте з джерела думки, і ця жива вода зробить ваших вихованців мудрими дослідниками, допитливими людьми і поетами. Я тисячу разів переконувався: без поетичного, емоційно-естетичного струму неможливий повноцінно розумовий розвиток дитини» . «Музика — уява — фантазія — казка — творчість» — це той шлях, по якому, за Сухомлинським, іде розвиток духовних сил дитини.

     В.О.Сухомлинський рекомендував вчити дітей думати, творити, фантазувати серед чудової краси природи, що є джерелом думки і слова.

     Уява  і фантазія – це найважливіша сторона  життя дитини. А розвивається уява особливо інтенсивно у віці від 5 до 15 років. Разом зі зменшенням здатності фантазувати у дітей збіднюється особистість, знижуються можливості творчого мислення, згасає інтерес до творчості і мистецтва. Для того, щоб розвивати творчу уяву у дітей, необхідна особлива організація їх творчої та зображувальної діяльності. Особливу роль у даному процесі В.О. Сухомлинський відводить казці, яка, як він довів, поліпшує розвиток навіть дітей із затримкою у розумовому розвитку.

     Для відродження інтересу вчителів і  учнів до казки багато зробив В.Сухомлинський, чимало сам написав казок. Він вважав, що без казки – живої, яскравої, яка заволоділа свідомістю і почуттями дітей, – неможливо уявити не лише розвиток уяви дитини, але й мислення і дитяче мовлення. Через казку дитина не тільки пізнає, але й оживляє навколишній світ. “Через казку, фантазію, гру, через неповторну дитячу творчість – вірний шлях до серця дитини, – писав Василь Олександрович Сухомлинський. – Я буду так вводити малюків у навколишній світ, щоб вони кожного дня відкривали в ньому щось нове, щоб кожний наш крок був мандрівкою до джерел мислення й мови – до чудової краси природи. Буду турбуватися про те, щоб кожен мій вихованець ріс мудрим мислителем, дослідником, щоб кожен крок пізнання облагороджував серце і загартовував волю”. Вчений-педагог разом з дітьми створив Кімнату казок, Острів чудес, Куточок мрії; стимулював дитячу творчість: створення казок, малювання. Він систематично спонукав дітей писати казки, надихав їх тим, що сам їх творив (“Троянда і Сонце”, “Троянда і Свиня”). Дружина педагога видала збірку казок “Гаряча квітка”. Великі педагоги завжди писали для дітей. Можна пригадати К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, Януша Корчака. І в цьому є своя закономірність, зв’язок між талантом вихователя і його літературною творчістю.

     В.Сухомлинський  вважав, що створення казок дітьми – це один із засобів пробудження в них уяви, пізнавального інтересу, розвитку моральних якостей особистості. З казки починаються перші уявлення про добро і зло, про справедливість і несправедливість, казка виховує любов до рідної землі.

     Доречно буде згадати мудрі слова В.Сухомлинського: “Я поставив перед собою завдання вчити такого читання, щоб дитина, читаючи, думала. Читання має стати для дитини дуже тонким інструментом оволодіння знаннями і водночас джерелом духовного життя”.

     Актуальними залишаються і на теперішній час педагогічні погляди видатного українського педагога В.Сухомлинського. Особистість вчителя він розглянув як наріжний камінь навчання та виховання, а його професійну і педагогічну майстерність пов'язував із рівнем психологічної культури, психолого-педагогічних знань, розмаїттям засобів естетико-психологічного впливу на учнів. В.Сухомлинський був переконаний, що вчитель для вихованців може бути одночасно і другом, і наставником. "Ставлення вихованців до особи свого вихователя можна охарактеризувати так: особа вихователя приваблює, захоплює, одухотворює вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних засад. Якщо ви хочете бути могутньою силою, що впливає на колектив, будьте для своїх вихованців, за висловом Тараса Шевченка, апостолом правди і науки, совістю народу" - писав він.

     Гра не лише розвиває фантазію, кмітливість, спритність, а й вчить справедливості, чесності, ознайомлює з уявленнями про світ, формує особистість школярів, активізує навчальний процес, створює позитивну емоційну атмосферу, формує активне читацьке сприйняття художнього твору, розвиває творчі інтереси, уяву та здібності. В.О. Сухомлинський вважав, що “велике значення в процесі навчання має ігровий елемент”. Дуже важливо, як зазначав педагог, щоб на “сходинку пізнання діти піднімалися в процесі гри”.

     Гра для дітей – важливий засіб  самовираження, проба сил. “Гра –  це найсерйозніша справа. В грі  розкривається перед дітьми світ, розкриваються творчі можливості особистості. Без гри немає і не може бути повноцінного розумового розвитку”, – стверджував В.О. Сухомлинський .

     В.О. Сухомлинський підкреслював, що “гра – це величезне світле вікно, через  яке в духовний світ дитини вливається життєдайний потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що запалює вогник допитливості і любові до знань”.

     Гра, на думку В.О.Сухомлинського, може “полягати  й у великому напруженні творчих  здібностей, уяви”. “Без гри розумових  сил, без творчої уяви неможливе  повноцінне навчання”, – зазначав педагог. Гра формує “уміння розібратися в багатьох явищах природи, логічно мислити. Гра виховує також чесність і справедливість”.

     Щоб навчання було ефективним, воно обов’язково  повинно пов’язуватися з грою і щоб ця гра “пробуджувала  яскраві, хвилюючі почуття, а навколишній світ поставав перед дітьми як цікава книжка, яку хочеться прочитати”.

     “Через 3 місяці після початку роботи “Школи радості””, - пише Сухомлинський в  книзі “Серце віддаю дітям”, - ми створили Кімнату Казки.

     Казка, гра, фантазія – животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень. Багаторічний досвідо переконує, що естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, що народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, активізують потік думки, який спонукає до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівки мислення. Через казкові образи у свідомість  дітей входить слово з його найтоншими відтінками; воно стає сферою духовного життя дитини, засобом вираження думок і почуттів – живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки – живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини – неможливо уявити дитяче мислення і дитячу мовлення як певну ступінь людського мислення і мовлення.

     “Дитяча фантазія в Кімнаті казки безмежна. Варто дитині поглянути на новий  предмет, як він уже пов’язується в її свідомості з іншим предметом, народжується фантастичне уявлення, дитяча уява грає, думка живе, очі  загораються, мовлення тече плавним потоком. Враховуючи це, я турбувався про те, щоб на очах у дітей в різних куточках Кімнати казки були найрізноманітніші предмети, між якими можна було б встановити якийсь реальний чи фантастичний зв’язок. Я турбувався про те, щоб діти фантазували, творили, складали нові казки.

     Якщо  мені вдавалося добитися, щоб дитина, в розвитку мислення якої зустрічалися серйозні труднощі, придумала казку, зв’язала у своїй уяві декілька предметів оточуючого світу, - значить, можна упевнено сказати, що дитина навчилася  мислити.

     Якби  не творчість, не складання казок, мовлення багатьох дітей було б нечітким і  плутаним, а мислення – хаотичним. Я переконався, що між естетичними  почуттями і словарним багатством мовлення дітей існує прямий зв’язок. Естетичне почуття емоційно забарвлює слово. Чим цікавіша казка і незвичайніша обстановка, в якій знаходяться діти, тим сильніша гра дитячої уяви, тим несподіваніші образи, які створюють малюки. У часи вечірніх сутінок мої учні склали десятки казок, які об’єднані в рукописному збірнику під назвою “Казки вечірніх сутінок”.

     Змінюється  час, світогляди, зникають авторитети, але залишається талант педагога-новатора Василя Сухомлинського. Його педагогічна  система допомагає ввести маленьку людину у світ пізнання навколишньої дійсності, підказує як полегшити розумову працю школяра, сприяє пробудженню і утвердженню в його душі благородних почуттів і переживань, виховує людську гідність, віру в добрі початки людини.

     Отже:

• Сухомлинський вважав, що головне для вчителя – навчити дітей думати, а досягти цього можливо шляхом гармонійного виховання та організації індивідуального підходу до навчання і виховання дітей;
• гармонійне виховання передбачає єдність розумового, естетичного і фізичного копонентів;
• саме гармонійність і всебічність виховання привела Сухомлинського до розуміння нерозривного зв’язку різних психічних процесів, які, на його думку, взаємопов’язані і взаємно впливають один на одного;
• розвиток уяви, дитячої фантазії і творчості, на думку вченого, неможливо без адекватного розвитку мислення і мовлення, з одного боку, та естетичного розвитку дитини – з іншого; по сумі це складе духовний розвиток дитини;
• засобами найкращого розвитку дитячої уяви і фантазії, виховання схильності дітей до творчого самовираження, є гра, казка (у тому числі казка, створена самою дитиною) та знайомство з природою рідного краю;
• передумовою до розвитку дитячої уяви і фантазії є відповідний розвиток уяви вчителя.

2. Уява як особливий  вид людської діяльності (сутність  спілкування, види  спілкування, функції  спілкування, стилі міжособистісного спілкування – імператив, маніпуляція, діалог) 

     Поняття про спілкування, його види , засоби та функції 

     Поняття спілкування є надзвичайно широким  і включає в себе різні аспекти. Спілкування - це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера.

     У найзагальнішому значенні спілкування  виступає як форма життєдіяльності.  
Спілкування виконує цілий ряд різних функцій:

     1. Комунікативна функція - зв'язок  людини з світом у всіх формах  діяльності.

     2. Інформаційна функція здійснюється  завдяки основним пізнавальним  процесам. У процесі спілкування  забезпечується отримання, зберігання  та передача інформації.

     3. Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана із суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх прагнення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості.

     4. Емотивна функція полягає в  переживанні людиною своїх стосунків  з оточуючим світом. У процесі  спілкування ці переживання вторинно  відображаються у вигляді системи  ставлень: симпатій - антипатій, любові - ненависті, конфлікту - злагоди  тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії.

     5. Конативна функція пов'язана з  індивідуальними прагненнями людини  до тих чи інших об'єктів,  які виступають в формі спонукальних  сил. Завдяки цій функції відносини  реалізуються в конкретній поведінці.

     6. Креативна функція пов'язана з  творчим перетворенням дійсності. 

     Особливість спілкування – у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність є головним середовищем і необхідною умовою виникнення і розвитку контактів  між людьми, передавання потрібної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.

     Змістом спілкування завжди є інформація, зумовлена потребами взаємодії  людей. Змістом спілкування є  знання, уміння, навички – зміст  свідомості людини.

     Структуру комунікативного процесу (процесу спілкування) можна представити так:

• хто говорить?
• що повідомляє?
• кому?
• в якій ситуації?
• по якому каналу?
• з якою метою?
• з яким ефектом?

     Давши відповіді на ці запитання, можна  досить повно описати конкретний комунікаційний процес. Це — модель Г.Лассуелла.

       Ю.Воронцов дещо деталізував цю модель і представив комунікаційний процес у вигляді таких компонентів:

     1. Джерело інформації.

     2. Комунікатор.

     3. Повідомлення.

     4. Комунікант (реципієнт).

     5. Комунікаційний канал.

     6. Екстралінгвістичний параметр повідомлення.

     7. Джерело механічних перешкод.

     8. Джерело семантичних перешкод.

     9. Класові і соціальні фільтри.

     10. Особистісно-індивідуальні фільтри.

     11. Семантичні поля.

     12. Поля комунікаційної обстановки.

     13. Втрата інформації.

     14. Зворотний зв'язок "комунікант  — комунікатор".

     15. Зворотний зв'язок "комунікант  — джерело інформації".

     Сторонами спілкування є: комунікативна, інтерактивна та перцептивна.

     Комунікативний (інформаційний) параметр. Спілкування  завжди пов'язане з обміном інформацією. Тут суттєвими є такі проблеми: скільки інформації слід давати співбесідникові? Інформація підлягає законові достатнього мінімуму, тобто повинна бути необхідною для передачі сенсу повідомлення і достатньою для розуміння. Краще давати інформацію меншими порціями і спостерігати за реакцією партнера (аудиторії). Тоді легше встановити міру необхідної інформації.  
В якій формі подавати інформацію? Інформація може передаватися за допомогою слів, інтонації, міміки, пантоміміки, сигналів, символів. Залежно від типу спілкування, обирається і форма передачі інформації. Зазвичай, під час виступів, на лекціях, в офіційних повідомленнях ситуація змінюється і більша частина інформації передається через слова. В письмових повідомленнях є лише смисл слів і граматика.

     Важливою  є також проблема вибору часу, місця, умов, обставин, в яких відбувається спілкування.

     Інтерактивний параметр спілкування полягає в  обміні впливами, діями, у взаємодії  партнерів. Ефективне спілкування  потребує доброго партнерського  ансамблю. Партнери навіюють одне одному настрій, емоції, мотиви діяльності. Партнери здатні викликати інтерес, захопленість, або ж, навпаки, відразу до певних ідей, речей, дій, явищ і т.д. одне у одного у процесі спілкування. Звичайно, найбільший вплив на людей мають авторитетні, яскраві особистості і референтні групи.

     Серед механізмів спілкування важливо виділити такі:

• ідентифікація — ототожнення себе з іншими і визначення своїх соціальних ролей, поглядів, норм, цінностей;
• рефлексія — усвідомлення того, яким сприймають мене інші люди;
• стереотипізація — сприймання і оцінка людей (і себе) на базі певних сталих уявлень, норм, установок;
• каузальна атрибуція — інтерпретація суб'єктом причин і мотивів поведінки як власної, так і інших людей, виходячи з власного досвіду;
• атракція (притягання) — виникнення привабливості, симпатії, любові, дружби між людьми;
• емпатія — співчуття, співпереживання, проникнення в почуття і стан іншої людини.

     Перцептивний  параметр — сприймання людини людиною. Перше враження на нас справляє зовнішність  людини, з якою ми спілкуємось. Сприймання зовнішності відбувається в такому порядку: волосся, взуття, обличчя, очі, брови, губи, вуха, ніс, чоло, руки, одяг.

     Сприймаючи  одне одного, люди часто припускаються  помилок. Найпоширенішими помилками  соціальної перцепції є:

• ефект "ореолу": а) соціальні стереотипи з приписуванням соціальним ролям певних психічних властивостей і навіть зовнішності; б) загальна думка групи про людину приймається як беззастережно правильна;
• ефект ставлення до інформатора (прийняття думки авторитетної особи і недовіра до інформації неавторитетної особи);
• ефект послідовності інформації (довіра до останньої за часом надходження інформації, особливо, негативної інформації);
• ефект самооцінки (більш-менш правильно сприймає оточуючих людина з адекватною самооцінкою, завищена і занижена самооцінки викривляють оцінки інших людей);
• ефект переносу (люди переносять на оточуючих людей власні негативні якості і риси; так, нечесна людина всіх вважає злодіями і т.п.).

     Існують різноманітні класифікації видів спілкування:

     1. Безпосереднє і опосередковане спілкування. Безпосередній контакт партнерів, які бачать і чують одне одного, знаходяться в одному часі і просторі. Опосередковане спілкування відбувається між людьми, що розділені простором або часом і користуються такими засобами, як телефон, факс, комп'ютер, листування, символи, аудіо- або відеозаписи, книги, ЗМІ, передають (або залишають речі).

     2. Реальне і уявне спілкування.  Реальне спілкування відбувається  між реальними партнерами. Уявне  - спілкування з літературними  (театральними, кіно- героями, з фетишами, фотографіями людей (відсутніх або померлих)). Інколи люди заміщають реальне партнерське спілкування "розмовами" з тваринами, рослинами, іграшками, міфічними та релігійними персонажами.

     3. Залежно від кількості партнерів,  можна виділити типи спілкування: 
людина - людина – міжособистісне; особистість – група – особистісно-групове; внутрішньогрупове (між членами групи); міжгрупове.

     4. Офіційне і неофіційне спілкування.  Офіційне (формальне) спілкування  регламентується певними офіційними  соціальними, посадовими стосунками, кодексами. Неофіційні (побутові, сімейні, товариські) стосунки не мають таких чітких приписів і здійснюються на більш вільних засадах.

     5. Вербальне і невербальне спілкування.  Вербальне - спілкування за допомогою  мови і мовлення. Одна з найважливіших проблем цього типу спілкування - розуміння. Розуміння сенсу і значень слів залежить від розуміння понять, досвіду, спрямованості, ціннісних орієнтацій партнерів.

     Вербальне спілкування може бути безпосереднім  і опосередкованим, усним і письмовим. У безпосередньому усному вербальному спілкуванні важливу роль відіграє інтонація, за допомогою якої партнери виділяють ключові слова, підкреслюють сенс фрази. Люди довіряють більш інтонації, ніж об'єктивному мовному виразу. Інтонація також використовується для вираження емоцій.

     Усне  вербальне спілкування може опосередковуватися телефоном. При телефонних розмовах партнери позбавлені можливості спостерігати за мімікою, пантомімікою, зовнішнім  виглядом партнера, обстановкою.

     Письмове  вербальне спілкування (листи, книги, плакати, газети, тексти на екрані комп'ютера) залишає в розпорядженні партнерів лише слова і граматичні правила і форми.