Переконання та адміністративний примус в державному управлінні

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

Індивідуальне навчально-практичне завдання

з модуля: Адміністративне право.

Завдання № 13

Тема: Переконання та адміністративний примус в державному управлінні

                                                                               Виконав: слухач  гр.13

Іонець  О.Ф.

Перевірив:Шевчук Б.М.

Львів 2009

І.Вступ.

ІІ. Основна  частина.

1. Переконання — особливий засіб правового впливу.

2. Адміністративні методи як способи або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян.

3. Види заходів адміністративного примусу.

4. Переконання і примус  як найбільш універсальні засоби впливу на об'єкти.

5.Удосконалення організаційних структур державного управління.

Висновки .

Література.

Традиційно управлінські методи в цілому поділяються на наукові  та ненаукові, демократичні та диктаторські, державні та громадські, адміністративні  та економічні, прямого та непрямого  впливу. Внаслідок того, що одні методи мають загальний характер, притаманні всім видам державної діяльності, всім державним органам, а інші —  лише окремим із них, методи управління поділяються загальні та спеціальні. До загальних методів, як правило, належать методи переконання та примусу, адміністративного  та економічного впливу, нагляду та контролю, прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління (у тому числі оперативного).

Такі універсальні методи, як переконання та примус, здавна привертають увагу вчених. Взаємодоповнюючи один одного, ці методи забезпечують належну поведінку учасників управлінських відносин. Вони взаємопов'язані, мають об'єктивний характер, між ними існує діалектична єдність, ступінь їх використання визначається рівнем розвитку суспільних відносин.

Адміністративні методи звичайно кваліфікуються як способи  або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових  осіб та громадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов'язків через систему  наказів. Суб'єкт управління в межах  своєї компетенції приймає управлінське рішення, юридичне обов'язкове для об'єкта управління. Такий прямий управлінський  вплив виходить безпосередньо з  владної природи управління —  так реалізується виконавча влада. Без використання адміністративних методів неможливе досягнення мети впорядковуючого впливу на поведінку різних учасників управлінських суспільних відносин. Адміністративні методи використовуються поряд з економічними, які виступають способами чи засобами економічного або непрямого впливу з боку суб'єктів державно-управлінської діяльності на відповідні об'єкти управління через їх інтереси. Застосування економічних методів означає формування таких економічних умов і стимулів, які створюють у виконавців зацікавленість у кінцевих результатах праці. При цьому об'єкти управління не одержують обов'язкових вказівок, а мають змогу проявити ініціативу у виборі засобів діяльності для реалізації своїх матеріальних інтересів. Звичайно це зводиться до одержання податкових, майнових пільг, матеріального заохочення і т. ін.

Нагляд є необхідним пасивним методом управління. За його допомогою можна оцінити стан справ, але він не дає змоги  суб'єктам, які його здійснюють, втручатися в діяльність відповідних органів, організацій та посадових осіб. Вплинути безпосередньо на стан справ шляхом активного втручання в діяльність підконтрольних суб'єктів дозволяє використання різних форм контролю.

Органи державного управління можуть впливати на об'єкти управління шляхом прямого або непрямого  впливу. Прямий вплив виражає волю відповідного органу — наказ. Непрямий вплив — це створення умов зацікавленості у виконавців, надання їм можливості обрати варіант поведінки.

Застосування методу регулювання означає встановлення загальної політики та принципів  щодо її реалізації через державне фінансування, пільги тощо. Керівництво має за мету практичне втілення в життя загальної політики та принципів, здійснення контролю за підпорядкованими об'єктами, розроблення на­прямів їх діяльності. Систематичний, безпосередній вплив суб'єктів на об'єкти становить собою метод управління.

Проблема методів  державно-управлінської діяльності, або адміністративно-правових методів, лежить в площині їх розумного  поєднання з урахуванням суб'єктивних та об'єктивних чинників, інших умов. Послідовне вирішення цього завдання залежить від темпів роботи по упорядкуванню  всієї системи державного управління відповідно до мети політичного та економічного реформування суспільного  життя.

У системі методів  державного управління важливе місце  посідає переконання — особливий  засіб правового впливу. Він полягає  в тому, щоб суб'єкти державного управління додержувалися певних вимог внаслідок  їх внутрішнього визнання, а не через  сліпе підкорення велінням влади. Це означає впровадження дисциплінованості, розуміння того, що міцна громадська дисципліна і законність являють  собою необхідну умову успішної побудови правової, незалежної, демократичної  держави, а також формування свідомої звички, спрямованої на додержання правових вимог, почуття недопустимості їх порушення, потреби активно боротися з правопорушеннями.

Таким чином, переконання  — це система заходів правового  і неправового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз'яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.

Основними формами  переконання, які застосовуються в  державному управлінні, є: організація  державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття  необхідних документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.), особистий приклад; роз'яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; заохочення (моральне — подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання і т. ін., матеріальне — грошові премії, путівки окремим особам або групі осіб); критика роботи і поведінки окремих осіб.

Останнім часом  в Україні все більшого поширення  набувають правові форми переконання, заходи заохочення, передбачені правом за зразкове виконання трудових, службових  і громадських обов'язків. Зараз  Урядом України розробляються юридичні акти, якими буде встановлено систему  нагород та заохочень. Зростаюче  значення заохочень є важливим проявом  посилення ролі переконання як важливого  методу регулювання управлінської  діяльності і життя всього суспільства.

Пріоритет прав людини у державній діяльності, розвиток демократичних засад в управлінні вимагають в усіх сферах суспільного  життя подальшого зміцнення правосвідомості  громадян, виховання у кожного  почуття громадського обов'язку, підвищення дисципліни і організованості.

Додержання правил співжиття в правовій державі  здійснюється свідомо і добровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми є загальнообов'язковими, спираються на підтримку держави  і громадської думки.

Державний примус в  нашій країні характеризується тим, що цей метод державного впливу є  допоміжним, здійснюється на підставі переконання і тільки після застосування переконання. Він застосовується до порівняно незначної кількості  людей — тих, що вчинили правопорушення.

Державний примус —  це психологічний або фізичний вплив  державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові  норми. Він виступає у двох формах: судовій та адміністративній. Використовуються і засоби громадського примусу, які не є державними.

Адміністративний  примус є одним з видів державного примусу. Йому, як і державному примусу  в цілому, притаманні характерні риси, сутність яких зводиться до використання державними органами, а в окремих  випадках і громадськими об'єднаннями  засобів примусового характеру  з метою забезпечення належної поведінки  людей. Разом з тим адміністративний примус має низку характерних  особливостей, які дають можливість відрізняти його від судового та громадського примусу. Такими особливостями є  те, що: - адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

• механізм правового регулювання адміністративного примусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів;
• порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило, нормами адміністративного права, що включають до себе норми адміністративного законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих і розпорядчих органів;
• застосування адміністративного примусу — це результат реалізації державно-владних повноважень органів державного управління і лише у виключних, встановлених законодавством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді);

-     адміністративний примус використовується для: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адміністративних проступків;

в) притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративний  примус застосовується на основі адміністративно-процесуальних  норм. Отже, адміністративний примус як систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою  досягнення чіткого виконання встановлених обов'язків, розвитку суспільних відносин у рамках закону, забезпечення правопорядку і законності.

Під методом звичайно розуміють спосіб або засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього  адміністративно-правовими методами є способи та прийоми безпосереднього  і цілеспрямованого впливу виконавчих органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у  встановлених межах та відповідній  формі на підпорядковані їм органи та громадян.

Методи проявляються у формах управління, через взаємодію  суб'єктів та об'єктів управління, зв'язки, що між ними склалися. В них  відбиваються воля держави, повноваження юридично-владного характеру, що належать виконавчим органам. Тому методи управління юридичне оформлені, закріплені адміністративно-правовими  нормами.

Правильне розуміння  методів можливе на підставі та у  зв'язку з функціями управління. Будь-яка функція, що потребує реалізації, становить собою конкретну мету управління і дії, взаємопов'язані  через завдання її здійснення. Тому вона є частиною управлінської діяльності. Це дає змогу відокремити методи управління від понять, що вживаються в подібному до них розумінні. Наприклад, планування, контроль, облік  та інші подібні до них дії є  функціями управління. Але, взяті  як окремі прийоми будь-якої з функцій  управління, вони являють собою вже  методи управління. Саме їх оптимальний  вибір у конкретних умовах забезпечує ефективну діяльність органу управління.

Внаслідок значного різноманіття суб'єктів виконавчої влади та об'єктів, що перебувають  під їх впливом, методи управління теж  є різноманітними. Але це не виключає наявності у них загальних  рис. Найбільш характерними для методів  управління є: 1) способи впливу виконавчого  органу (посадової особи) на підпорядкований  йому орган та громадян; 2) вираження  державного публічного інтересу, керівної ролі держави; 3) засоби досягнення мети; 4) способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі здійснення спільної діяльності; 5) способи реалізації компетенції.

При цьому прийоми  та способи, що використовуються для  реалізації управлінських завдань, які стоять перед суб'єктом виконавчої влади, прямо залежать не тільки від  його правового статусу, а й від  особливостей адресата — об'єкта управління (форми власності, індивідуального  чи колективного характеру і т. ін.). Будучи правильно поєднані, ці методи створюють єдину взаємопов'язану  систему способів впливу. Проте це не виключає й суперечностей, що виникають  тоді, коли ті чи інші методи використовуються або всупереч об'єктивним умовам, або  невиправдано широко. Методи управління, що виражають різні аспекти практичної діяльності того чи іншого виконавчого  органу (посадової особи), дають відповідь  на запитання: як вони діють, реалізуючи свої повноваження, як використовують різні засоби для досягнення поставленої  мети? Від уміння їх обирати та застосувати  залежить ефективність управлінської  діяльності.

У практичній діяльності виконавчих органів (посадових осіб) з метою вироблення найбільш ефективного  варіанту використовуються певні прийоми  та способи управлінської роботи. Як правило, до прийняття управлінського рішення застосовується моделювання, здійснюються розрахунки, прогнозується  можливість досягнення відповідних  результатів і т. ін. Але визнавати  їх методами управління немає підстав, бо вони не виражають безпосереднього  управлінського впливу, не діють на об'єкт управління. Таким чином, дії, що мають зовнішнє юридично-владне значення та вираження, слід відрізняти від методів організації роботи апарату управління і методів  процедурного характеру.

Методи управляючого впливу є адміністративно-правовими  методами. Саме в них виявляються  всі якості державно-управлінської  діяльності, в межах якої реалізується виконавча влада.

За допомогою  адміністративно-правових методів  суб'єкт виконавчої влади здійснює управляючий вплив на об'єкт шляхом використання адміністративно-правових форм управління.

В адміністративному  праві загальновизнано, що метод  і форма управління є взаємопов'язаними  сторонами процесу управління. Саме у відповідній формі метод  управління реально виконує роль способу (засобу) управляючого впливу. Форма ж управління дає життя  методам, а через них — і  функціям управління.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу  ефективність управлінської діяльності, її максимальну ефективність, раціональне  функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових устоїв у галузі управління.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовується для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість  управлінської діяльності;

2) правомірність  поведінки учасників управлінських  відносин;

3) функціонування  й захист режиму, встановленого  державою, за якого б неухильно  виконувались правові примуси  усіх ланок управлінської системи;

4) нормальні взаємовідносини  всіх учасників управлінських  відносин.

Для того, щоб ці завдання були виконані, методи переконання, заохочення й примусу, що є визначальними  методами управління й боротьби з  правопорушеннями, повинні розумно  поєднуватись, тобто не протистояти  одне одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням керівного  впливу.

Правильне розуміння  принципу розумного поєднання методів  переконання, заохочення й примусу  забезпечує досягнення максимально  корисних результатів у процесі  здійснення державного управління.

При цьому поєднання  методів переконання, заохочення й  примусу повинно бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва неухильно призводить до соціальних дисонансів порушення  норм законності.

Гарантією правильного  поєднання методів переконання, заохочення і примусу є визнання головної ролі методів переконання  і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї  – на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих  заходів, що забезпечують правочинність  вчинків і дій учасників управлінських  відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господарством, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління використовують найрізноманітніші  прийоми і способи переконання  та заохочення як методи цілеспрямованого впливу.

Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то виявиться, що органи держави найчастіше використовують:

1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової  політики держави;

2) постійне інформування  населення про стан справ у  галузі охорони громадського  порядку;

3) стимулювання  ініціативи громадськості у справі  надання правоохоронним органам  допомоги у боротьбі за забезпечення  правопорядку;

4) забезпечення  поширення позитивного досвіду  в боротьбі з порушеннями правопорядку;

5) проведення профілактичних  заходів щодо недопущення антигромадських  проявів;

6) заохочення громадян, які активно виявили себе в  боротьбі з правопорушеннями.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання  громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Останнім часом  у правовій науці більше уваги  приділяється такому методу, як заохочення правомірної поведінки громадян.

Вважається, що цей  метод ефективно використовується в ряді розвинених країн (США, Японія, Німеччина, Швеція та ін.). Передбачається, що з побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він  пошириться і в діяльності наших  органів управління.

Однією із форм здійснення держорганом управлінської діяльності є застосування службовими особами  заходів адміністративного примусу.

Існують різні підходи  щодо визначення поняття адміністративний примус:

– це метод вольового  забезпечення згідно з правовою нормою поведінки громадян, посадових та юридичних осіб за допомогою застосування заходів впливу, урегульованих адміністративно-правовими  нормами, з метою досягнення відповідного порядку, припинення та попередження правопорушень, притягнення порушників до відповідальності;

– це владне, здійснюване  в односторонньому порядку і  в передбачених правовими нормами  випадках застосування від імені  держави до суб’єктів правопорушень  заходів попередження та запобігання правопорушенням, притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності;

Адміністративний  примус – поняття родове. Залежно  від мети призначення усі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні однопорядкові групи.

Види заходів  адміністративного примусу:

– заходи адміністративного  попередження (перевірка документів, заборона експлуатації несправних транспортних засобів) правопорушень;

– заходи адміністративного  припинення (затримання, огляд) правопорушень;

– заходи адміністративної відповідальності (штраф, арешт) за правопорушення.

Основні ознаки адміністративного  примусу

1. Перш за все,  необхідно відрізняти поняття  “адміністративний примус“ від поняття “адміністративна відповідальності”. Адміністративна відповідальність є частиною адміністративного примусу.

2. Як правило,  вони застосовуються органами  державного управління та їх  посадовими особами (міліція,  ДПС, СБУ, прокуратура).

3. Функція адміністративного  примусу, як правило, закріплюється  у відповідних адміністративно-правових  нормах (КпАП, Митний кодекс).

4. Багаточисельність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування (ОВС, ДПА, ДСМУ, рибо-, лісо-, водо-, природоохорона, екологія, газ, електроенергія, усі види транспорту і т. д.).

5. Засоби адміністративного  примусу менш суворі, ніж ті, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу.

6. Ці засоби є  профілактикою злочинної поведінки  (ст. 23 КпАП), метою адміністративного стягнення є попередження правопорушень.

7. Засоби адміністративного  примусу можуть застосовуватися  і до законослухняних громадян, які не здійснюють ніяких порушень (заборона при “надзвичайному  стані” перебувати на вулицях та в інших громадських місцях).

8. Багатоцільове  спрямування заходів впливу (покарання  за вчинок; припинення правопорушення, попередження правопорушення; забезпечення  правослухняної поведінки суб’єктів правовідносин).

9. Засоби адміністративного  примусу передбачені різними  за юридичною силою нормативними  документами (кодекси, закони, постанови,  положення, правила (правила дорожнього  руху).

10. Такі засоби  застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб (припинення  діяльності чи розпуск об’єднань  громадян).

11. Вони мають  примусово-обов’язковий характер, застосовуються від імені держави  і в інтересах держави.

Гарантією правильного  поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання  і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї - на поведінку людей. Ці методи виявляються  в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків  і дій учасників управлінських  відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господарством, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління використовують найрізноманітніші  прийоми і способи переконання  і заохочення як методи цілеспрямованого впливу.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання  громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Сутність адміністративного  примусу. Невід'ємною складовою системи  методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод  належить до найбільш жорстких засобів  впливу, тому в діяльності органів  управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні  з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і  не єдина) функція державного примусу - правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

Відмінності, що існують  між галузевими нормами і тими, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих  деліктів, зумовили розбіжності в  характері й особливостях державних  примусових заходів залежно від  тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених  обставин, види державного примусу  прийнято розглядати як явища, похідні  від існуючих галузей права і  властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими  правовими галузями.

На цих підставах  виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.

Адміністративний  примус - це владне, здійснюване в  односторонньому порядку і в  передбачених правовими нормами  випадках застосування від імені  держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпізнати заходи адміністративного  впливу серед інших державних  примусових заходів, такі:

- як правило, заходи адміністративного примусу застосовуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управління та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністративно-правових нормах.

- для адміністративного примусу характерна множинність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування.

- правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

- засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

- заходи адміністративного примусу можуть застосовуватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків.

- адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи припинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право слухняної поведінки суб'єктів правовідносин.

- застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами.

- заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб.

- усі заходи адміністративного примусу мають примусово-обов'язковий, державно-владний характер; вони застосовуються від імені держави і в інтересах держави.

У наукових дослідженнях вітчизняних адміністративістів останніх років дуже багато уваги приділяється проблемам удосконалення організаційних структур державного управління, визначення статусу органів виконавчої влади, державних службовців, інших суб'єктів державного управління. Активно ведуться дослідження правових актів управління, питань сутності та процедур контролю в державному управлінні тощо. Все це, безумовно, сприяє розвитку теоретико-методологічних засад адміністративного права. Проте є питання, які в адміні-стративно-правовій літературі належного висвітлення не знайшли.

Традиційно в  системі методів державного управління виділяються переконання і примус  як найбільш універсальні засоби впливу на об'єкти з огляду на характер впливу. В наш час на перший план виступає проблема забезпечення прав людини в  застосуванні цих методів, особливо адміністративного примусу, заходи якого мають суттєвий правообмежувальний потенціал. Зважаючи на те, що статтею 3 Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, важливо в законодавстві чітко визначити види цих заходів, підстави та процедури їх застосування.

Тут виявляється  ще одна проблема загального характеру. Йдеться про відсутність конституційного  обмеження рівня правового регулювання  видів, підстав та процедур застосування заходів адміністративного примусу, внаслідок чого можливі зазначені  порушення. Пунктом 22 ч. 1 ст. 92 Конституції  України визначено, що діяння, які  є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них мають  визначатися виключно законами України. Тобто в цій нормі Конституції закріплено правило про виключно законодавче регулювання адміністративної відповідальності. Що ж до інших видів адміністративного примусу, то такого обмеження Конституція не передбачає. Зазначимо, що в такому стані речей також криється ставлення до адміністративного примусу як до чогось другорядного, неважливого. Адже регулювання інших видів правового примусу, які тотожні відповідним видам юридичної відповідальності, тією ж нормою Конституції також обмежено рівнем закону.