Переміщення як соціальний процес. Види переміщень

Зміст

1. Переміщення як соціальний процес. Види переміщень.

2. Соціологія праці  та управління

1) Предмет, зміст, основні проблеми соціології праці

2) Формування соціологічних ідей про працю

3) Соціально-трудові відносини та процеси

3. Алкоголізм і  наркоманія в житті студентів

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Переміщення як соціальний процес. Види переміщень.

Соціальне переміщення (або іншими словами – соціальна мобільність) – це перехід людей із одних суспільних верств, груп до інших, а також їх рухи до більш престижних позицій (соціальний рух), або ж рух в напрямку низьких ієрархічних позицій (соціальна деградація). Термін „соціальна мобільність” вперше був введений у соціологію професором Гарвардського університету П. Сорокіним і став широко застосовуваним у сучасній соціологічній науці. Поняття „соціальна мобільність” застосовують в характеристиці ступеню відкритості чи закритості соціальних верств, груп або ж суспільства в цілому.

Соціальна мобільність, яка проявляє себе в різноманітних  видах суспільних переміщень не зумовлюється об’єктивними процесами, що набувають  характеру тенденцій. В даному процесі  важливе місце займає суб’єктивний фактор (бажання індивіда). Суб’єктивними  показниками соціальної мобільності  можуть слугувати дані про внутрішньо групову структуру суспільства, в якій спостерігається суб’єктивне  прагнення молоді до оволодіння новими професіями до переміщень за межі того населеного пункту, в якому народився  чи виріс.

Іншими словами, під  соціальною мобільністю розуміється  переміщення індивіда або групи  вгору, вниз або по горизонталі як зміна свого соціального статусу. Соціальна мобільність характеризується напрямом, різновидом і дистанцією соціальних переміщень людей в суспільстві (індивідуально і групами). В найширшому плані розрізняють вертикальну і горизонтальну соціальну мобільність [6; с. 164].

Вертикальна мобільність – це рух вгору або вниз у соціальному просторі. Відповідно до цього, вона буває двох типів: низхідної (зверху вниз) і висхідної (від низу до верху).

Згідно стратифікаційної теорії П. Сорокіна, вертикальна мобільність  розуміється як переміщення з  однієї страти до іншої. Сорокін також говорить про висхідну мобільність (соціальний підйом, рух вгору) і про низхідну мобільність (соціальний спуск, рух вниз). Між сходженням і сходженням існує певна асиметрія: всі хочуть підійматися і ніхто не хоче опускатися по соціальних сходах. Як правило, сходження – явище добровільне, а сходження – вимушене.

Підвищення на посаді – приклад висхідної мобільності  індивіда, звільнення, пониження на посаді – приклад низхідної. Вертикальна  мобільність – зміна людиною  протягом життя високого статусу  на низький або навпаки. Скажімо, переміщення людини із статусу водопровідника на посаду президента корпорації, як і  зворотний рух, служить прикладом  вертикальній мобільності.

Соціологи відзначають  таку закономірність: чим ширше за можливість для просування вгору, тим  сильніше люди вірять в доступність  для них каналів вертикальної мобільності, а чим більше вони в  це вірять, тим сильніше прагнуть просунутися, тобто тим вищий в суспільстві  рівень соціальної мобільності. І навпаки, в становому суспільстві люди не вірять в можливість змінити свій статус, не маючи багатства, родоводу або заступництва монарха [6; с. 169].

У 1986р. інститут Геллапа провів порівняльне дослідження двох країн: 45% англійців заявили, що головний спосіб просунутися в житті – спадкоємство багатства і статус батьків; тоді як 43% американців, навпаки, вважали єдиним шляхом до досягнення успіху „важку працю і власні зусилля”. У Англії сильні станові пережитки. Рядовий американець з дитинства націлений на те, що свою долю він повинен робити власними руками.

Рух вгору відбувається, як вважають дослідники, головним чином  завдяки освіті, багатству або  членству в політичній партії. Освіта виконує важливу роль не тільки при  отриманні індивідом вищого доходу або більш престижної професії: рівень освіти один з відмітних знаків приналежності  до вищої страти. Багатство служить  відмітним знаком статусу у вищих  стратах. Американське суспільство  є стратифікованою системою з  відкритими класами. Хоча воно не є  безкласовим суспільством, в ньому  зберігається диференціація людей  за соціальним статусом. Це суспільство  відкритих класів в тому значенні, що людина не залишається все життя  в тому класі, в якому вона була народжена.

Горизонтальна мобільність розуміється як перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні. Прикладом служать переміщення з православної в католицьку релігійну групу, з одного громадянства в інше, з однієї сім'ї (батьківської) в іншу (свою власну, знов утворену), з однієї професії в іншу. Подібні рухи відбуваються без помітної зміни соціального положення у вертикальному напрямі. Горизонтальна мобільність має на увазі зміну людиною впродовж свого життя одного статусу на інший, що є приблизно еквівалентним. Скажімо, людина була спочатку водопровідником, а потім стала теслярем.

Різновидом горизонтальної мобільності служить географічна  мобільність. Вона має на увазі не зміну статусу або групи, а  переміщення з одного місця в  інше при збереженні колишнього статусу. Прикладом може служити міжнародний і міжрегіональний туризм, переїзд з міста в село і назад, перехід з одного підприємства на інше.

Якщо до зміни  місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється на міграцію. Якщо сільський житель приїхав в місто, щоб відвідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він переселився в місто на постійне проживання і одержав тут роботу, то це вже міграція.

Класифікація соціальної мобільності може бути проведена  і за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність, коли переміщення вниз, вгору або по горизонталі відбуваються у індивіда незалежно від інших, і групову мобільність, коли переміщення відбуваються колективно, наприклад, після соціальної революції старий пануючий клас поступається своїми позиціями новому пануючому класу.

На інших підставах  мобільність може класифікуватися, скажімо, на стихійну або організовану [6; с. 171].

Прикладом стихійної мобільності можуть служити переміщення з метою заробітку жителів ближнього зарубіжжя в крупні міста Росії. Організована мобільність (переміщення людини або цілих груп вгору, вниз або по горизонталі) управляється державою. Ці переміщення можуть здійснюватися: а) з відома самих людей (добровільна), б) без їх згоди (недобровільна). Прикладом організованої добровільної мобільності за радянських часів можуть служити переміщення молоді з різних міст і сіл на комсомольські будівництва, освоєння цілинних земель і т.п. Прикладом організованої недобровільної мобільності може служити репатріація (переселення) чеченців і інгушів в роки війни з німецьким нацизмом.

Від організованої  мобільності слід відрізняти структурну мобільність. Вона викликана змінами в структурі народного господарства і відбувається крім волі і свідомості окремих індивідів. Скажімо, зникнення або скорочення галузей або професій приводить до переміщень великих мас людей.

Міграція є різновидом горизонтальної мобільності. Міграція населення – це переміщення людей, зв'язані, як правило, із зміною місця проживання (переселення людей з країни в країну, з району в район, з міста в село і назад, з міста в місто, з села в село). Вона підрозділяється на безповоротну (з остаточною зміною постійного місця проживання), тимчасову (переселення на достатньо тривалий, але обмежений термін), сезонну (переміщення в певні періоди року), залежну від пори року (туризм, лікування, навчання, сільгоспроботи), маятникову – регулярні пересування з даного пункту і повернення в нього.

Міграція – це дуже широке поняття, що охоплює всі  види міграційних процесів, тобто  переміщень населення як усередині  однієї країни, так і між країнами – по всьому світу (міжнародна міграція). Міграція буває зовнішньою (за межі країни) і внутрішньою. До зовнішньої відносяться еміграція, імміграція, а до внутрішньої – рух з села в місто, міжрайонні переселення та ін.

Другим різновидом горизонтальної мобільності є урбанізація.

Урбанізація – регулярне переміщення населення з сіл в міста або (що є дуже рідкісним) у зворотному напрямі. Інтенсивність цих пересувань залежить від конкретних умов країни і епохи. Якщо на початку XIX ст. у містах світу проживало близько 30 млн. чоловік (3%) населення, то на початку XX ст. – 224 млн. чол. (13,6%), а у кінці ХХ ст. – більше 2 млрд. (понад 40%).

Третім різновидом міграції вважається колонізація.

Колонізація – освоєння порожніх і малонаселених територій. Першою великою колонізацією вважають старогрецьку, другою – римську, третьою – європейську, початок якої поклали великі географічні відкриття XV – XVII ст. і результатом якої стало виникнення гігантських колоніальних імперій. Колонізація завжди була одним із способів розв’язання внутрішніх конфліктів в країнах-метрополіях шляхом міграції „зайвого” або незадоволеного своїм положенням населення. Ця міграція могла бути насильницькою (коли висилали кримінальних або політичних злочинців) або добровільною. Люди покидали країни, рятуючись від хронічних соціальних бід і сподіваючись в новому місці почати нове життя. В основному це були працездатні і енергійні люди, і їх масовий відтік мав для деяких європейських країн катастрофічні наслідки. Ще в XVII ст. Санчо де Монкада опублікував книгу „Злиденність Іспанії – результат відкриття Америки”, в якій доводив, що занепад країни, не дивлячись на приплив американського золота і срібла (Іспанія монополізувала 83% світової здобичі дорогоцінних металів), пов'язаний з відтоком значної частини іспанського населення за океан. Сама ж Іспанія виявилася переповненою ледачими бродягами, злодіями, убогими і жебраками-ченцями.

Четвертий різновид міграційних процесів – це вибуття, втеча або вигнання. Вони викликані надзвичайними обставинами – стихійними бідами, політичними потрясіннями, релігійними гоніннями, війнами і революціями. Історичними прикладами можуть служити вигнання в XVII ст. з Іспанії 500 тис. моріськів (залишків арабського населення), масову втечу гугенотів з Франції і пуритан з Англії в XVII – XVIII ст., переселення 7 млн. мусульман з Індії до Пакистану в 1947 р.

В результаті вимушеного або добровільного вибуття великих  груп населення з історичної батьківщини  на новій території утворюються  етнічні анклави – діаспора. Діаспора (греч. – розсіяння) – це частина етносу, що живе в новому місці поселення, в різних країнах. Це своєрідна соціально-етнічна спільність, що виникла в результаті складних міграційних процесів, іноді протягом сторіч. Спочатку цей термін відносився до євреїв, що розселилися з часів Вавілонського полону (VI ст. до н.е.) поза Палестиною. Пізніше це поняття розповсюдилося на інші етнічні і релігійні групи, що живуть поза своєю історичною батьківщиною. Нині існують і нові діаспори, наприклад, в США –китайська, ірландська, вірменська, польська, італійська, грецька, російська та ін.

Серед видів міграції важливе місце займають два –  імміграція і еміграція. Еміграція – виїзд за межі країни на постійне або на тривале проживання. Імміграція – в'їзд в дану країну на постійне місце проживання або на тривале мешкання. Таким чином, іммігранти – люди, що вселяються, а емігранти – що виселяються (добровільно або вимушено). Еміграція знижує чисельність населення. Якщо виїжджають талановиті  та кваліфіковані люди, то знижується не тільки чисельність, але і якісний склад населення. Імміграція підвищує чисельність населення. Приїзд в країну висококваліфікованої робочої сили підвищує якісний склад населення, а малокваліфікованої викликає зворотні наслідки.

Російський соціолог В. Добреньков визначає вертикальну і горизонтальну мобільність як типи соціальної мобільності, а міжпоколінну і внутрішньопоколінну мобільність – як види соціальної мобільності [2; с. 436].

Міжпоколінна мобільність припускає, що діти досягають вищої соціальної позиції або опускаються на нижчий ступінь, чим займали їх батьки. Приклад: син шахтаря стає інженером. Міжпоколінна мобільність – це зміна статусу дітей щодо статусу їх батьків. Наприклад, син водопровідника стає президентом корпорації, або, навпаки, син президента корпорації стає водопровідником. Міжпоколінна мобільність є найважливішою формою соціальної мобільності. Її масштаб свідчить про те, до якого ступеня в тому або іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжпоколінна мобільність невелика, то це означає, що в даному суспільстві нерівність пустила глибоке коріння, і шанси людини змінити свою долю залежать не від неї самої, а обумовлені народженням. У разі значної міжпоколінної мобільності люди досягають нового статусу завдяки власним зусиллям незалежно від їх походження. Загальний напрям міжпоколінної мобільності молоді – з групи працівників фізичної праці в групу працівників розумової праці.

Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один і той же індивід, в порівнянні з батьком, впродовж життя кілька разів міняє соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною кар'єрою. Приклад: токар стає інженером, а потім начальником цеху, директором заводу, міністром машинобудівної галузі.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Соціологія праці  та управління

1. Предмет, зміст,  основні проблеми  соціології праці

та  управління

Праця – основна  умова життя людини і функціонування суспільства. Праця є, насамперед, процес, що відбувається між людиною і  природою, процес, де людина власною  діяльністю опосередковує, регулює  та контролює обмін речовин між  собою і природою. Речовині природи  людина сама протистоїть як сила природи. Завдяки праці людина напала на слід свого природного розвитку, виділилася зі світу тварин і стала думаючою, розумною істотою, тобто справді  людиною. Звичайно, праця створила людину. Праця створила людину і людське  суспільство, виступає однією з перших передумов життя і розвитку людини, оскільки сама є специфічним процесом, що можливий лише у суспільній діяльності, у спілкуванні людей між собою. Праця завжди виступає у формі  колективної діяльності. У виробництві  люди вступають у взаємини не тільки з природою, адже люди не можуть виробляти  не об’єднуючись для досягнення спільної мети для взаємного обміну діяльністю. Для того щоб виробляти, створювати матеріальні блага люди вступають  у певні стосунки, але тільки в  межах суспільних зв’язків ці стосунки, як і їх ставлення до природи виступають у формі виробництва.

Соціологія праці  – найбільш загальна із спеціальних  соціологічних теорій, що має предметами свого дослідження соціально-трудові  відносини і процеси, соціальні  інститути і спільності в сфері  праці (соціологія організацій, промислова соціологія, соціологія села, соціологія трудового колективу, соціологія професій та ін), закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них, тобто є соціологічною основою менеджменту.

Дана соціологія – одна із спеціальних соціологічних  теорій, предметом вивчення якої є  соціальні аспекти праці, тобто  людський фактор, його функціонування в процесі праці. Однак цей  підхід дуже загальний, бо проблеми праці  вивчає і багато інших наук, у  тому числі соціологічних.

Соціологія праці  – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально-трудові  відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Предметом вивчення соціології праці є:

¨ соціальні спільності, тобто різні соціальні групи (суб’єкти праці), які беруть участь у трудовій діяльності, а саме: підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники та ін;

¨ соціальні інститути  в сфері праці, тобто історично  сформовані специфічні форми спільної діяльності людей, а саме: праця, трудова  діяльність та поведінка, трудовий колектив та ін.;

¨ соціально-трудові  процеси, тобто процеси, що відбуваються безпосередньо в трудових колективах, у процесі праці і пов’язані  з функціонуванням та зміною станів соціальних груп, окремих працівників, пов’язаних з їх трудовою діяльністю.

Предмет науки “поєднує” п’ять складових: соціальні верстви та інститути в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси, соціальне управління ними.

Соціологія праці  вивчає багато різних проблем, передусім  співвідношення соціальних і професійних  груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робітники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона вивчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації  ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів у них. Соціологія праці вивчає методологічні та методичні  аспекти вирішення таких проблем, як вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень; використання різноманітної інформації в процесі  управління; певних методів та стилів керівництва; ефективність самоврядування і виробничої демократії та ін.

2. Формування соціологічних  ідей про працю  та управління

Праця, як цілеспрямована діяльність людей, є водночас найпростішою абстракцією, що виражає найдавніше ставлення людей до природи й  один до одного у всіх суспільних формах виробництва. Праця, як окреме поняття, з’явилося порівняно недавно, а  саме тоді, коли виникає відносно розвинена  сукупністі багатьох видів праці і коли жоден з конкретних її видів – землероба, ремісника, комерсанта та інших не міг уже відтворювати різноманітність людської діяльності. З перемогою великого машинного виробництва виникла розвинена сукупність конкретних видів праці, за яких праця найчіткіше виступає як засіб створення багатства взагалі, тобто капіталу, і втрачає свій специфічний зв’язок з певним робітником.

Суб’єктом і носієм праці стає лише людина. Машина, тварина, певні сили природи можуть виконувати певну роботу, та в поняття праці ця діяльність не входить. Проте й діяльність людини не повною мірою співпадає з поняттям праці, бо праця – це не всяка, а лише суспільно-корисна діяльність. Праця як суспільно-корисна діяльність – категорія соціально-історична. Чим ширше, глибше, універсальніше здійснювана людиною праця, яка розкривається в трудовому процесі, тим різноманітнішою стає сукупність зесвоєних і засвоюваних людиною явищ та речей зовнішнього світу, тим багатшим і універсальнішим стає внутрішній духовний світ особистості та суспільства. З розвитком і урізноманітненням трудової діяльності зростає практична необхідність духовного освоєння навколишнього світу. Людина все більш свідомо випереджає хід майбутніх подій, уявно обганяє історичний процес. Перетворюючи і видозмінюючи реальний світ, людина у процесі праці ставить нову мету, внутрішньо більш складні проблеми, випереджає в намірах та прогнозах наслідки своєї діяльності. На жаль, праця, створюючи чудові речі для інших, нерідко супроводжується зубожінням працівника. Змінюється ручна праця машиною, але водночас частина робітників потрапляє у варварські умови праці, перетворюючи людину-робітника на придаток до машини. Метою праці є створення можливостей для підвищення добробуту людей, покращання умов їх праці та побуту.

В теорії і на практиці провідна і визначальна роль належить активно практичному ставленню  до реальностей життя, що виступає як об’єктивний закон виникнення й  розвитку внутрішнього духовного світу  суспільства й людини. Виробництво  матеріальних благ супроводжується  присвоєнням, пристосуванням та видозміною предметів природи за умов певної суспільної форми. Суспільна форма  виробництва зумовлює ту чи іншу структуру  суспільства, ставлення людей до природи через віддзеркалення в  їх почуттях і мисленні зв’язків людей, що виникають у процесі виробництва  матеріальних благ. Одночасно узагальнюється й розкривається ставлення людей  до об’єктивного світу, до суспільства  і природи. Багатство і обмеженість  духовного світу окремої людини і суспільства повністю визначається і типом панівних у суспільстві  виробничих відносин. У минулому в  теорії та практиці закріпилося вузьке розуміння праці як економічної  категорії. Трудова діяльність оцінювалась  з позицій матеріального утилітаризму і зводилась до процесу виробництва  матеріальних цінностей, а в загальному вираженні розумілась як процес утилітаризації природи. Речовинно-утворювальна функція праці гіпертрофувалася так, що сам суб’єкт праці – людина – розглядався переважно як виробник споживних вартостей, а соціально-утворювальна функція лише декларувалась. Але ж відомо, ще Георг Гегель, а за ним і Карл Маркс, за процесом виробництва речей змогли побачити процес відтворення людини, опосередкований зміною оточуючого світу.

Основне призначення  праці – задоволення потреб індивіда й суспільства, необхідність досягнення практично корисних, утилітарних  результатів. Але працю не слід обмежувати лише виробництвом матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб, а вбачати у ній процес задоволення головної людської потреби  – потреби у праці. Породжена  необхідністю задоволення у життєвих потреб, праця постійно формує і  збільшує нові потреби, актуалізуючи життєдіяльність  людини. Безперечно, праця за природою – явище суспільне. Первісносуспільний лад об’єднав людей через необхідність добувати їжу, переборювати стихійні лиха, боротися з ворогами. Саме тому праця кожного члена роду без будь-яких опосередковуючих ланок безпосередньо включалася в суспільну працю.

З розвитком виробничих сил у характері праці сталися  суттєві зміни і, насамперед, поглиблюється  розподіл праці. Суспільний характер праці  проявляється не в процесі створення  продукту, а в процесі його реалізації, коли виявляється, що індивідуальні  затрати на виробництво продукту не збігаються із суспільними нормами. Звичайно ж, до змісту праці завжди входить обмін діяльністю між  індивідами, а праця робітника  – жива праця – доповнення живої  праці всіх інших індивідів. Ставлення  до навколишнього світу здійснюється людиною через сукупну працю. Якщо специфічно характерну рису людської праці складають використання й  створення засобів праці, то праця  несе в собі атрибут суспільності, а така суспільність переноситься на історично визначені види праці  як механізми соціального наслідування.

Уявлення про працю  складається у людей досить рано, а виникнення спільної форми праці  припадає на період відносно зрілого  суспільства, коли не тільки виникає  розвинена сукупність конкретних видів  праці, а й жоден з них не претендує на панування. Всі види праці перетворюються на різновид промислової  праці, а система розподілу праці  приводить до того, що метою виробництва  стає виробництво багатства. Багатство  – історично накопичена праця  в її конкретній формі. Праця за таких  історичних умов – це праця взагалі, спрямована на накопичення багатства  незалежно від його різновидів. Формування такої праці передбачає реальну  можливість переходу індивідів від  одного виду праці в умовах розвиненої сукупності її різновидів. Суспільна праця дозволяє подолати вузький горизонт утилітаризму людської діяльності з виходом до її духовності. Заснована на мисленні логіка людської діяльності набуває утилітаризму, дозволяє діяти не на користь сваволі, а за мірками всіх речей і обставин. Перебудовуються схеми людської діяльності, і людина, становлячись суб’єктом діяльності, підпорядковує її внутрішній логіці розвитку. Мислення як суб’єктивний базис такої діяльності уявляє її в соціальному баченні як суспільну працю, тому що її зміст стає суспільним. Така праця адекватна суспільній природі людини. Праця розкриває і переводить у матеріал мислення загальні закономірні зв’язки, на основі чого й складаються загальні прояви людської свідомості – наука, мораль, мистецтво, право та ін.

У сучасному суспільстві  перенесення центру ваги в суспільному  розподілі праці на розумову працю  пов’язане з докорінною зміною місця  й ролі людини у виробництві: робітник замість того, щоб бути головним агентом процесу виробництва, стає якби поруч з ним. Тенденції розвитку сучасного виробництва такі, що проста праця відтискується, правилом стає творча діяльність, яка відкриває  простір для розвитку всіх обдарованостей, здібностей і т. п. Зміна змісту праці, дедалі більше наповнення її духовно мислючим змістом, як і відкриття у праці її найважливішої людинотворчої функції, є здобутком розвитку людської думки. У такому визначенні праця забезпечує рух думки до опанування загальним. Людська діяльність – це таке утворення й використання знарядь праці, що, по суті, безкінечне, не має завершеного стану, не створює підсумкового абсолютного продукту. Основним результатом трудового процесу є перетворення набутих знань і навичок на особисту власність.

Соціалізація особи  розкриває власне суспільну природу  людини: не тільки пряме безпосереднє спілкування між людьми, а й  спілкування через знаряддя праці, через опосередкування трудовою діяльність, втілених у знаряддях  праці, стає вихідним моментом при залученні  особи до трудового життя. І не тільки через власний досвід, а  й через знання особистість починає  сприймати світ, відкриваючи в  ньому властивості й відносини. Праця своєю суттю є засобом  буття, через посередництво якого  формується й розвивається людина.

3. Соціально-трудові  відносини та процеси

Соціально-трудові  відносини складаються на виробництві  між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин, на відміну від відносин функціональних, пов’язаних з поділом і кооперацією  праці, актуалізується як відносини  рівності та нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями і робітниками та ін.).

3 регуляцією соціально-трудових  відносин пов’язано багато найактуальніших  проблем, які нині стоять перед  нашим суспільством та його  економікою. Відомо, що вона має  насамперед соціальний аспект. Одна  з них – проблема мотивації  праці. Ситуація, яка склалася  в Україні в період переходу  до ринку, характеризується тим,  що мотиви змістовності праці  поступилися місцем мотивам низької  інтенсивності праці. Тобто сьогодні  мотиви забезпечення працею засобів  для існування перестали бути  провідними. Тому, щоб люди стали  працювати ефективно, треба передусім  вирішити найголовніші соціально-економічні  проблеми, пов’язані з реформуванням  економіки. Тільки тоді виникне  нормальна мотивація до праці,  підвищиться її ефективність, запрацюють  нормальні мотиви до праці.