Переваги розширення НАТО
ПЛАН
Вступ
- Переваги розширення НАТО………………………………………….5
- Відношення Росії до розширення НАТО……………………………..7
- Україна і НАТО………………………………………………………..11
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
В даний час у світі існує безліч міжнародних організацій, які вирішують питання по всіх напрямках сфери життя людства; як економічної так і політичної. Найбільш гостро на сьогоднішній день стоять проблеми війни і миру, роззброєння та ліквідації воєнних конфліктів. Турбота держав про свою безпеку призвела до створення військово-політичних організацій. Однією, з яких з'явилася організація Північноатлантичного договору (НАТО). НАТО було створено 4 квітня 1949р. Країни НАТО вирішили об'єднати свої зусилля для колективної оборони, збереження миру та безпеки. Основною метою НАТО є забезпечення свободи та безпеки всіх членів політичними та військовими засобами відповідно до принципів ООН. Організація НАТО покликана забезпечити міцний мир у Європі і зберегти стратегічну рівновагу у всій Європі.
Учасники НАТО зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами, щоб не поставити під загрозу міжнародну безпеку. Згідно статуту НАТО збройний напад на одного з членів НАТО вважається нападом на всі країни Північноатлантичного договору. Такі основні положення статуту НАТО.
Як і будь-яка міжнародна організація, НАТО має свою структуру. Керівними органами блоку є Північноатлантична рада, комітет оборонного планування, група ядерного планування, Генеральний секретар. Військова структура НАТО складається з військових комітетів, постійного військового комітету і міжнародного військового штабу. Штаб-квартира НАТО знаходиться в м. Брюсселі. В даний час в НАТО входять 28 держав: США, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Португалія, Канада, Італія, Норвегія, Данія, Ісландія, Греція, Туреччина, Іспанія, Німеччина, Польща, Угорщина, Чехія, Мальта, Латвія, Литва , Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія, Албанія та Хорватія. Але Ісландія не має власних військових сил і не входить у військову структуру НАТО, вона має лише статус спостерігача в Комітеті військового планування. Франція в 1966р. також вийшла з військової структури НАТО. З кожним роком організація планує розширення.
Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили, яким би то не було способом, несумісним з цілями ООН.
НАТО в даний час грає дуже важливу роль. Ця організація бере активну участь у вирішенні міжнародних конфліктів. Найчастіше НАТО підміняє ООН і її рішення. Лідируючу роль у прийнятті рішень відіграють США.
Переваги розширення НАТО
При всьому урагані критики, який пов'язаний з діяльністю НАТО, кількість охочих опинитися в числі членів цієї організації з часом тільки зростає. Ціла низка розширень (а їх з 4 квітня 1949-го відбулося вже шість) триває, і апетити Брюсселя від цього тільки зростають. Причин такого практично тотального бажанням опинитися у Північноатлантичному альянсі серед Європейських держав можна виділити декілька.
По-перше, розширення НАТО було покликане забезпечити щит безпеки, за яким країни Центральної і Східної Європи могли б поховати свої старі конфлікти і мирно інтегруватися із Заходом. Узявши на себе роль керівника розширення, НАТО сприяло і розширенню Євросоюзу. В результаті Європа стала найбільш демократичною, мирною і безпечною, ніж будь-коли. Виграли від цього всі – американці, європейці, росіяни. Загроза, яку зараз відчуває Росія, виходить не із заходу, а з півдня і сходу. Дійсно, для Москви західні кордони зараз безпечніші і надійніші, чим коли б то не було з часів Наполеона.
По-друге, розширене НАТО є страховкою від того, що Росія з часом може знову стати регіональною загрозою. Саме така небезпека зараз є видимою, проте для країн Центральної Європи є хороша новина: тепер, вступивши в ЄС і НАТО, вони в безпеці. Якби не членство в НАТО, глави країн Центральної і Східної Європи приділяли б більше часу спробам встояти під тиском Росії, чим створенню демократичних інститутів і управлінню життєздатною економікою вільного ринку. Стосунки з Польщею і країнами Прибалтики були б схожі на ті проблемні стосунки, які зараз пов'язують Росію з Україною і Грузією.
Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами - як щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями - разом із постійними міжурядовими консультаціями сприяють посиленню впливу і ролі, що Її відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв'язання проблем та приймати спільні рішення. Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на основні завдання в сфері політики. Скажімо, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах з контролю над озброєннями і роззброєнням країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільних позицій та координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їм впливовості й переконливості. За допомогою програми "Партнерство заради миру" та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть у них активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з їхніми думками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси.
І хоча багато з нових членів НАТО все ще бідніше, ніж країни Західної Європи, але їх вклад до альянсу з розрахунку на душу населення більше, ніж вклад більшості західноєвропейських союзників. Країни Центральної і Східної Європи є демократичними, стабільними і благополучними державами. Вони добилися такого прогресу саме завдяки тому, що змогли покинути радянську орбіту і стати частиною Європи. Мрія про вступ в НАТО і поверненні в європейську сім'ю об'єднала людей і допомогла їм пліч-о-пліч виступити на підтримку серйозних реформ, які були успішно здійснені лише тому, що вони були ціною вступу в НАТО. І сьогодні у них є необхідна упевненість і ресурси для протистояння зростаючому націоналізму Росії.
Відношення Росії до розширення НАТО
Розширення НАТО вже давно впритул торкнулося інтересів Російської Федерації. Сьогодні на Заході Росія межує одразу з кількома державами, що входять до військового блоку: Польща, Латвія, Естонія, Норвегія, Литва. Калінінградська область з 2004 року перетворилася на анклав, який з усіх боків оточений територією країн-членів НАТО. Інакше кажучи, при всіх словах про те, що робота Північноатлантичного альянсу спрямована виключно на врегулювання питань безпеки в Європі та світі, ця сама безпека НАТО починається там, де закінчується безпека Росії.
Зрозуміло, Росія зацікавлена в стабільності по всьому периметрі кордону. І тому політика Заходу на розширення НАТО сприймається Росією однозначно - як ворожа й дестабілізуюча акція, акція підриву статусу великої держави й спроби перетворення в сировинний придаток.
Розширення НАТО за рахунок
країн Центрально-Східної
Очевидно, що Америка
і Європа, навіть кожна окремо, має
значну перевагу над Росією, як у
матеріальних (у тому числі військово-економічних)
і людських ресурсах, так і в
морально-політичному й
Одночасне збільшення міці
звичайних сил НАТО й наближення
до границь Росії має
Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європі питань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед - НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО виняткової відповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхування Росії з європейського військово-політичного простору.
У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно, але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняття відповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступити в процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, при якій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всупереч її волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росії прийдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій. Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаність і головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців, може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконання нею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаються її західними партнерами.
Мова йде також про критичний підхід до визначення прийнятних для Росії строків виконання зобов'язань по роззброєнню. При несприятливому розвитку подій не можна виключати й можливість підняття питання про фактичний перегляд уже реалізованого Договору по ракетах середньої й малої дальності й повернення в лад ракет СС-20 і СС-23 або їхніх аналогів.
У підсумку може зложитися так, що НАТО одержить менше вигід від розширення, ніж збитків від погіршення відносин з Росією й непередбачуваності цих відносин. Не виключено, що західні керівники наполягаючи на розширенні НАТО за всяку ціну, роблять помилку всесвітньо-історичного масштабу. Однак, майбутнє покаже по якому шляху піде розвиток подій.
Слід зазначити, що питання про розміщення й нерозміщення ядерної зброї або великих військових контингентів на території майбутніх членів має не тільки й не стільки чисто військове, скільки політичне, психологічне, моральне значення.
Необхідно врахувати, що розширення НАТО - це тривалий процес, що аж ніяк не завершився із прийняттям сакраментальних рішень у Мадриді в липні 1997 р. Очевидно, реальне розширення почалося тільки в 2000 р., коли законодавчі збори нинішніх членів альянсу приступили до ратифікації ухвалених рішень. Тут особливо треба підкреслити, що незалежно від того, як західні стратеги оцінюють нинішнє положення й історичні перспективи Росії, в остаточному підсумку європейська безпека буде визначатися балансом сил між НАТО й Росією в стратегічному плані, тому що обидві сторони володіють і в доступній для огляду перспективі будуть мати ядерно-стратегічний паритет. При такому положенні у випадку загострення міжнародного становища в Європі й у світі в цілому країни Центральної й Східної Європи можуть стати ядерними заручниками НАТО й США.
Сьогодні для Альянсу і так все йде достатньо спокійно та планомірно: американські військові кораблі з елементами ПРО (зокрема, крейсер «Монтеррей») вже спокійно входять до Чорного моря і кидають якорі у Севастополі та Одесі. А саме Чорне море вже відкрито називається американською акваторією своїх інтересів. Незабаром норвезькі фіорди стануть прикриттям для інших натовських кораблів з системами протиракетної оборони на борту. Елементи ПРО наземного базування розгортаються в Польщі та Румунії. В очікуванні запрошення до Альянсу перебувають Сербія; Грузія і Молдова з їхніми територіальними претензіями.
За такої активної військової геополітики Росія вже навряд чи здатна активно протистояти розширенню військового блоку на схід. Однак є об'єктивний інструмент, який все ж таки зможе припинити поглинання все нових і нових територій Північноатлантичним альянсом. І цей інструмент - внутрішні протиріччя. Чим більше нових держав виявиться у складі НАТО, тим більше таких протиріч виникатиме. Наявність в Альянсі Греції та Туреччини, можливий вступ Македонії, якій перешкоджає та ж сама Греція, очевидний конфлікт інтересів між Албанією, яка вже увійшла до НАТО, і Сербією, керівництво якої всіма силами прагне приєднати свою країну до Альянсу - все це з кожним днем до болю нагадує знаменитого колоса на глиняних ногах. Якщо у Брюсселі головним своїм завданням ставлять саме розширення, а не внутрішній баланс інтересів, то рано чи пізно Північноатлантичний альянс переварить себе зсередини. Це неминучий закон, за яким еволюціонує будь-яка імперія: спочатку розширення, згодом - внутрішня криза, а у результаті, – у кращому випадку залишається ядро, скажімо так, первісна конденсації, а у гіршому - лише дрібні уламки.
Україна і НАТО
Відносини між НАТО і Україною постійно розвиваються з самого моменту отримання Україною незалежності в 1991 році. Зважаючи на стратегічну позицію України як моста між Східною і Західною Європою, відносини між НАТО і Україною мають провідне значення для розбудови миру і стабільності в євроатлантичному регіоні.
НАТО і Україна беруть активну участь у міжнародних операціях з підтримання миру та розв’язанні спільних проблем безпеки. З часом визначились певні тенденції діалогу і практичної співпраці з широкого кола інших питань. Ключовим аспектом партнерства стала підтримка Альянсом і окремими країнами — членами НАТО зусиль України з впровадження реформ, яка отримала додатковий поштовх після драматичних подій Помаранчевої революції 2004 року і залишається надзвичайно важливою для задоволення прагнення України інтегруватись до євроатлантичних структур.
Офіційні відносини між НАТО і Україною розпочались у 1991 році, коли Україна приєдналася до Ради північноатлантичної співпраці (яка пізніше була замінена на Раду євроатлантичного партнерства), отримавши незалежність після розпаду Радянського Союзу. В 1994 році Україна стала першою країною — членом Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка приєдналась до Партнерства заради миру (ПЗМ). Протягом 90-х років ця країна також продемонструвала своє прагнення взяти участь у забезпеченні євроатлантичної безпеки, надаючи підтримку миротворчим операціям під проводом НАТО на Балканах.
Україна розцінює Програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ) як важливий елемент загальної структури європейської стабільності і безпеки, що спрямована на подальший розвиток і практичне поглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради євроатлантичного партнерства, а також іншими зацікавленими країнами – членами ОБСЄ, у галузі оборони, військово-цивільного співробітництва та миротворчих операцій.
Основні напрями співробітництва між Збройними Силами України та НАТО включають:
- створення ефективної системи цивільно-військових відносин;
- вдосконалення демократичного контролю над збройними силами;
- створення ефективної системи оборонного планування, яка збалансує основні пріоритети реформування та розвитку ЗС України, у т.ч.:
- проведення короткострокового та середньострокового оборонного планування включаючи оновлення законодавчої бази діяльності ЗС відповідно до проведеного оборонного огляду в Україні у всьому спектрі його призначення;
- інтеграція Процесу планування і оцінки сил в національну систему оборонного планування України;
- забезпечення реалізації рішень Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи та Спільної робочої групи з питань оборонно-технічного співробітництва;
- досягнення взаємосумісності підрозділів ЗС України з військовими формуваннями Північноатлантичного Альянсу з метою участі в операціях з підтримання миру під проводом НАТО шляхом продовження безпосередньої участі у них, а також досягнення Цілей партнерства, визначених для Збройних Сил України в рамках третього етапу ППОС;
- сприяння повному переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом;
- вдосконалення існуючої нормативно-правової бази співробітництва, зокрема виконання заходів в рамках Плану дій Україна – НАТО та щорічних Цільових планів Україна – НАТО в частині, що стосується Міністерства оборони України.
- наближення законодавчої бази до правового поля країн-членів НАТО, адаптації до стандартів Альянсу та фахової підготовки у відповідних галузях;
- реалізація пілотного проекту Україна – НАТО щодо майбутньої структури ЗС України (зокрема, стосовно створення Об’єднаного оперативного командування);
- реалізація пілотного проекту Україна-НАТО з професійної підготовки цивільного персоналу для потреб Міністерства оборони України;
- мінімізацію негативних наслідків реформування ЗС України (конверсія оборонних об’єктів, утилізація надлишкових боєприпасів, легких озброєнь та стрілецької зброї (ЛОСЗ), соціальні питання, рекультивація територій, забруднених внаслідок військової діяльності тощо);
- інформування громадськості про стан співробітництва з Альянсом, а також здійснення заходів воєнної реформи в Україні;
- співробітництво з НАТО у сфері управління повітряним рухом, обмін даними про повітряну обстановку;
- участь у боротьбі проти тероризму тощо.
9 липня 1997 року в Мадриді український президент і глави держав і урядів НАТО підписали Хартію про Особливе партнерство між НАТО і Україною. Вона стала офіційною основою для відносин між НАТО і Україною і дала можливість державам НАТО підтвердити свою підтримку суверенітету, незалежності, територіальній цілісності, демократичному розвитку, економічного процвітання і статусу неядерної держави України, а також принципу недоторканності кордонів. Альянс вважає це ключовими чинниками стабільності і безпеки в Центральній і Східній Європі та на континенті загалом.
Згідно з Хартією було створено Комісію Україна — НАТО (КУН), яка є органом прийняття рішень, відповідальним за розвиток відносин між НАТО і Україною та скерування спільної діяльності. Вона забезпечує проведення консультацій зі спільних питань безпеки і має завдання наглядати за відповідним виконанням положень Хартії, оцінку загального розвитку відносин між НАТО і Україною, огляд планів діяльності на майбутнє і пропозицію шляхів поліпшення та подальшого розвитку співпраці. Комісія також відповідає за перегляд спільної діяльності, яка ведеться у різних рамках, таких як Партнерство заради миру, а також спільні заходи між військовими, які здійснюються в контексті щорічних робочих планів, які розробляються спільно з Україною під егідою Військового комітету.
Усі країни — члени НАТО і Україна представлені в КУН, яка проводить регулярні засідання на рівні послів і військових представників, періодично на рівні міністрів закордонних справ і міністрів оборони та начальників Генеральних штабів, а також у форматі саміту. Для виконання роботи у специфічних сферах створено спільні робочі групи. Зокрема, це оборонна реформа, озброєння, економічна безпека, наукова та екологічна співпраця, які визначені в Хартії як сфери політичних консультацій і практичного співробітництва. До інших сфер належать оперативні питання, врегулювання кризових ситуацій і підтримка миру, співпраця між військовими та цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій.
У травні 2002 року незадовго до п’ятої річниці підписання Хартії тодішній президент Леонід Кучма оголосив про бажання України вступити до НАТО. Пізніше того ж місяця на засіданні КУН в Рейк’явіку міністри закордонних справ наголосили на своєму прагненні підняти відносини на якісно новий рівень, зокрема через інтенсифіковані консультації і співпрацю з політичних, економічних і оборонних питань.
Висновки
Сьогодні існують вагомі доводи на користь розширення альянсу: насамперед, необхідність забезпечити демократичну і західну орієнтацію держав, на які припадає вибір НАТО, а також необхідність застрахуватися від політичної невизначеності в Росії.
Проте існують принаймні такі ж переконливі доводи проти розширення НАТО. Це розширення може підірвати здатність досягнення консенсусу; послабити безпеку країн, які не увійдуть до організації; підвищити вимоги до оборонних бюджетів (у той час, як вони і без того зазнають надмірного напруження), а також викликати відчуження з боку Росії. Таким чином, цей процес може не укріпити, а послабити безпеку Європи.
Не дивно, що постають питання про необхідність подальшого існування НАТО, про належний баланс між внесками Європи та Америки, а також про бажаність та практичну здійсненність нових місій НАТО: від миротворчості на території самої Європи - до участі у війнах за її межами.
Хоча ці доводи цілком переконливі, вони не мають вирішального значення. Так, дійсно, розширення НАТО може послабити організацію. Але НАТО вже послаблено. Насправді воно дедалі більше нагадує холдинг-компанію, члени якої об'єдналися, щоб діяти у випадку непередбачуваних ситуацій у самій Європі та в безпосередній близькості від неї, і спираються на колективну інфраструктуру та підтримку в таких випадках. НАТО як військовий союз, мабуть, матиме менш важливе значення для американської зовнішньої політики в епоху після холодної війни, розширення мало змінить цю тенденцію.
По-друге, безпека значною мірою може бути забезпечена іншим сусідам Росії на основі програми «Партнерство заради миру», навіть якщо вони не увійдуть до НАТО після його розширення. Тим часом фінансові витрати, пов'язані з розширенням НАТО, мають бути контрольовані, і вони не створять серйозних фінансових проблем.
Щодо Росії, то її реакція
залежить від того, як саме НАТО та Сполучені
Штати здійснюватимуть цей
Доводи проти розширення НАТО, можливо, комусь здаються більш вагомими, аніж аргументи «за». Але все не так просто. Розширення НАТО вже досягло такого моменту, коли відступ пов'язаний з реальними витратами. Сьогодні перегляд Америкою своєї позиції викликав би в Європі і в усьому світі серйозні запитання щодо надійності та стійкості Сполучений Штатів. Це стало б тяжким ударом для країн Центральної та Східної Європи. Не менш важливо те, що відступ Америки або Заходу нині справив би враження, що жорстка ізоляція Росії приносить плоди, і це було б найневдалішим уроком для неї. Усе дуже просто: просування вперед пов'язано з меншими витратами, ніж відступ.
Список використаної літератури
- Антонюк О. Національні інтереси України у контексті геополітик
и сучасної Росії // Політика і час. - 2000. - Волощук П. Адаптация НАТО к новым мировым реалиям // Підтекст. - 1997.
- Дугин А. Основы геополитики. - М.: Арктогея, 1997.
- Копійка В.В. Європейський союз: досвід розширення і Україна.-К.: Юрид. думка, 2005.
- Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999.
- Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) / За ред. Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь, 2001.
- НАТО. Довідник. - К.: Основи, 1997.
- Орлов А. «Дорога на Восток: «за» и «против»//Новое время. Москва, 1997 №16.
